Розділ 10 - Шляхи долі.
— Чолов... що?
Тояма повторив слово. Вона звучала настільки чужо, ніби мозок відмовлявся її сприймати.
— А-а, Чоловік, ось хто. Не гоже тобі вічно ходити в рабах. Ха-ха, та й нічого, сьогодні чудовий день. А той ниций вишкварка зі своїм пророцтвом виявився не таким уже й бовдуром. Діду! Діду, ти тут?
Жінка весело загуркотіла горлом і весело поплескала в долоні.
— Я тут, пані.
Тояма знову витріщив очі.
Людина. Сивий дід у чорному фраку. Напрочуд рівна спина, акуратно закладене волосся — ідеальний сивий джентльмен.
"Ні, стривай, яка різниця, як він виглядає!"
"Звідки й як він узагалі взявся?" Дід з'явився без жодного звуку повністю поза зоною сприйняття, від чого по спині Тоями пробігли холодні дрижаки.
— Пожертву Церкві від нашого Посольства Драконів на цей термін підніми вдвічі, ні, утричі. Я збиралася заморити їх голодом за це безглузде пророцтво, але, ха-ха, той мізерний справді дещо може!
— Слухаюся. Негайно все влаштую. ...Тож цей добродій і є...
Він прижмурив очі. Через це в самому центрі тіла Тоями пробіг розряд, від якого все тіло заціпеніло.
Цей дід — просто пекло. Інстинкти Тоями забили тривогу на повну потужність.
— О-о, так! Раб, який мене вбив. Та нічого, це було видовищно! Шкода, ти не бачив, діду. Ха-ха-ха! Потонути у власній крові й відчути, як твоє тіло розривають зсередини — таке не щодня переживеш!
З якогось дива золотовласа красуня радісно розгойдалася. Все її золоте волосся підстрибувало й розліталося в боки.
За яким принципом воно так рухається? Тояма втримав цуккомі при собі й не озвучив це.
— Ого, ось як. Ваше тіло... Оце так, оце так.
— Хі-і-і!
Одного погляду діда у фракі вистачило, щоб горло Тоями стиснулося, видавши переляканий писк.
Тікай! Все тіло буквально волало про втечу.
— Охо, ти відчув це? Бачив, діду, а мій Чоловік проникливий! Навіть зауважив твою непомітну жагу вбивства.
Золотовласа жінка з палаючими очима потягнула за одяг діда, який був нижчим за неї на дві голови.
Збоку це виглядало так, ніби онука бавиться з дідусем. Хоча зовні на онуку вона зовсім не скидалася.
— Хо-хо, і справді, він не схожий на звичайного раба... Проте, пані, як його ім'я?
— ...Гм, а ти підступний, діду. ...Ну, це, як його. Жінці питати ім'я в чоловіка першою... це... трохи непристойно, хіба ні?
Ніяково стиснувшись, золотовласа жінка згорнулася. Її білосніжна шкіра, яка м'яко сяяла, ніби сніг під сонцем, злегка почервоніла.
"Я взагалі не розумію, чого вона соромиться", — звісно ж, Тояма й цього не вимовив уголос.
— Хо-хо-хо, уперше бачу у пані такий вираз обличчя. Старий надзвичайно радий це бачити...
— Т-та що ви за люди такі...
Вони обоє — чудовиська. Мозок відмовлявся це сприймати. Жодного варіанту вибратися з цієї ситуації не проглядалося.
Навіть Кірийябу знешкодили й заблокували. Ближній бій? Не смішіть, його зімнуть і вб'ють за секунду.
Особливо небезпечний цей дід. Його глибини сили не видно взагалі.
— Хо. Юначе, а ваша карма, схоже, вельми тяжка. Ви добре знайомі з кров'ю та звикли до боїв. Схоже, ви людина, яка не раз бачила смерть. Тепер зрозуміло, чому вам вдалося один раз убити пані.
— Д-дідусю, ти взагалі хто такий? Т-ти гірший за будь-яке чудовисько. Я взагалі нічого не розумію.
Він вимовляв слова чітко, намагаючись приховати тремтіння в голові.
— Ха-ха-ха, як і очікувалося від Чоловіка! Ти й велич діда здатний оцінити! Ну що, діду, я ж казала? Дуже цікавий екземпляр з людської раси!
— Так, саме так. Значить, наша зустріч тут — це перст долі. Юначе, чи не погодитеся ви пройти з нами?
— ...Підступно. Не схоже, щоб у мене взагалі був вибір.
Тояма несвідомо почав сканувати поглядом приміщення. Конструкція будівлі, двері, які схожі на вихід.
Шлях для втечі лише один — попереду. Але дід і цей тип у латах теж попереду.
Тобто, поки він не пройде повз цих двох, втекти звідси не вдасться.
— Хо-хо-хо, можете спробувати. Ви це кажете, але, погляньте, ваші очі гарячково шукають вихід із цього шинку гільдії. Попри паніку, ваш мозок працює без збоїв. Хо-хо-хо-хо, з вас вийшов чудовий мисливець.
— Гм, вихід? Навіщо, Чоловіче? На вулиці чекає наша карета. Ми доставимо тебе з усіма зручностями, тож не соромся.
Золотовласа жінка здивовано схилила голову. Її пишне золоте волосся схилилося разом із нею.
— Та як би мовити, таке діло. Особа, яку я точно прикінчив, стоїть переді мною жива-здорова. А всередині огидного типа в латах виявилася бісова красуня, яка тепер називає мене своїм чоловіком. У мене вже мізки закипають, я просто хочу побути один.
Тояма вкрився потом і повільно напружив ноги. Скільки він зможе пробігти в цих дірявих, розлазячись мішках?
Взуття — це справді важливо. "Якщо виберуся звідси, першим ділом знайду нормальне взуття", — він трохи відволікся від реальності, щоб не збожеволіти.
— Гм, зрозуміло, якщо так, то можеш просто вийти подихати свіжим повітрям.
— ...Пані, це була людська відмовка з уїдливістю. Цей добродій просто намагається втекти від нас.
— Що-о?! Чому?! Я ж сьогодні навіть помилася особливо ретельно! І волосся вклала першокласною олією з меду сотні пелюсток мобеамбембе, яку мені подарувала мати! Я ж чепурилася! Ч-чому Чоловік хоче втекти?!
"Зачекайте, вона що, дурепа?" — Тояма майже зі сльозами дивився на золотовласу жінку, яка кричала на все приміщення.
" ...Ого, а вона, виявляється, мила. Ні, стоп, справа не в цьому! Між нами надто велика прірва. Я не звик приставати на сумнівні пропозиції. І взагалі, чому ти така прихильна до чувака, який тебе вбив? Це в моїй голові не вкладається."
Він вилив трохи думок уголос, щоб виграти час.
Але це й справді було незрозуміло. За якою б логікою це не працювало, ця золотовласа жінка та тип у латах — одна й та сама особа, яку Тояма вже вбив.
Вбивця й жертва. Між ними не має бути нічого, крім ненависті й злості.
Проте від цієї жінки він цього взагалі не відчував, скоріше —
— Хо? Юначе, ви, бува, не з Імперії? Дракони — саме такі істоти. Вища раса, яка з'являється у цьому світі з сімома життями. Обрана доля, чий обов'язок — стати парою для того, хто її здолав, і дати життя ще сильнішому потомству... Це ж викладають навіть у загальній програмі Королівства.
Аура діда трохи пом'якшала.
"Оце так, одразу купа ісекай-лору вивалилася. Треба якнайшвидше дістатися місцевої бібліотеки..."
Тояма знову зібрався з думками, хоча отаку всередині нього збуджено тріпотів від раптового розкриття світу.
— Хо-хо, хороший намір. ...Хм? Ой, а ви... Ого, як цікаво. Ви людина, яка носить у серці пейзаж. Я не можу розгледіти, що це за пейзаж... але, схоже, там оселилося дещо дуже погане.
— Гм? Діду, щось не так?
— Ні-ні, панночко, цей добродій, здається, просто спантеличений. Це може бути трохи грубо, але краще застосувати силу та доставити його до маєтку.
Атмосфера раптово змінилася.
Ступні заніміли. Інстинкти кричали йому тікай, тікай, тікай!
Щось усередині Тоями, зрощене за три роки життя на межі смерті в якості шукача, почало ревіти про небезпеку.
[Активовано головний квест]
І знову в повітрі виринули ці повідомлення.
Три стрілки вказували на двері виходу з гільдії, на діда та на золотовласу жінку.
[Назва квесту: Шляхи долі]
[Ціль квесту: Утекти з Гільдії]
[Додаткові цілі: Ліквідувати Дракона Колекціонера, вбити дворецького (не рекомендовано, надвисокий рівень складності)]
"Легко сказати «ціль»", — Тояма подумки сплюнув на це повідомлення.
Він і без підказок не збирався з ними битися. Це неможливо. З його нинішніми силами щоб перемогти, в нього варіантів немає.
— Гм-гм, тільки не рань його сильно. Чоловік — це вже моя колекція.
— Ого, сходу зверхність і худобоподібні заяви. Ти взагалі не змінилася, тільки зовнішній вигляд змінила, а всередині залишилася тим самим бісовим типажем у латах.
Він огризнувся, шукаючи шпарину. Тип у латах був надто гордим. Якщо його розлютити, з'явиться хоч якийсь шанс —
— Ха-ха, о-о-о, який погляд. Аж мурашки по шкірі. Якби подібне витиснула з себе якась сіра маса з людської раси, я б її спопелила, але коли це кажеш ти, моє серце чомусь вискакує з грудей. Ох, як боляче й як приємно!
"Чорт, вона що, невразлива?"
Ніяк. З якогось дива золотовласа жінка замість гніву виглядала щасливою.
Вона прикрила щоки й відвернула обличчя. І попри це, в її позі не було жодної прогалини. Що це за баг такий?
— Хо-хо, бути коханим Драконом — це саме воно, юначе. Ну що ж, це моє останнє прохання словами. Ходімо з нами, ласкаво просимо?
Голос діда у фраку змусив Тояму чітко відчути зміну в повітрі.
Він знав це відчуття. Цей порожній простір за секунду до того, як монстр завдасть удару —
— Вибачай, але мене вчили не ходити з незнайомцями. На шкільних зборах казали.
Тоямі залишалося тільки скрипіти зуби у посмішці.
Повітря натягнулося, і —
Старий зник. Він просто зник з очей.
— Хо!
— Ува-а?! Д-дід?!
Це була чиста випадковість.
У момент, коли старий зник, Тояма випадково тримав руки біля сонячного сплетіння.
І кулак діда, неймовірно твердий, врізався прямо в його схрещені в блоці руки.
Тріск. Звук, якого не повинно було бути.
— Ого, ось це сюрприз. Відбити перший удар... Хо-хо, динамічний зір? Ні, це чуття. Реакція істоти, яка не раз дивилася в очі смерті. Мені це подобається.
— Ти... що за швидкість... А?
Клац. Дивне відчуття в районі щелепи. Він нічого не побачив.
Але зрозумів. Йому вліпили в щелепу —
І відчуття таке, ніби ноги просто зникли. А-а, це відчуття... як тоді.
Коли Тояма допетрав, що сталося, він уже лежав на підлозі.
— Чудово, другий удар досяг цілі. Хо-хо, дарма що я займаю останнє місце серед авантюристів рівня Вежі.
"Втім, яке міцне тіло. Схоже, ви добре харчувалися."
Розслаблений голос діда згори ставав усе тихішим.
— Чорт... д-дід... щелепа... нормально так... урізав...
Навіть власні думки почали згасати, і свідомість Тояви остаточно провалилася в темряву.
[Головний квест «Шляхи долі» провалено]
[Рут "Королівство" втрачено]
...
..
.
— А, ва-ва-ва! В-вельможна Дракон Колекціонер, Дворецький-сама, це... що тут...
Це сталося одразу після того, як Тояма рухнув на підлогу.
З глибини реєстратури Гільдії обережно визирнули двоє: товстун у витонченому жилеті та струнка, холодна красуня, яка йшла слідом за ним.
Правитель цього міста, маркграф, та відповідальна особа Гільдії авантюристів — майстер гільдії.
— О, Маркграфе! А в тебе все такий же товстий живіт. Та нічого, я знайшла те, що шукала, тепер повертаюся до Посольства Драконів. Ах, точно, через п'ять годин Посольство зробить заяву. У залі Ради Драконів я поясню ситуацію та поставлю крапку в цьому ділі. Дозволяю тобі взяти ту жадібну єпископшу, зібрати верхівку міста й прийти до Посольства Драконів.
Маркграф у душі просто обімлів.
"Щ-що?! Вона в неймовірно доброму стані?! Вона ж посміхається на всі тридцять два зуби!"
Навіть будучи аристократом, якщо бовкнути щось не те такому Дракону, від тебе залишиться лише попіл. Через таку сумну ієрархію Сапан натягнув найсолодшу посмішку, на яку був здатний, намагаючись приховати шок.
— З-зрозумів, усе буде виконано!
— Слухаюся, вельможна Дракон Колекціонер... А ці авантюристи, які лежать непритомні... Вони проявили до вас неповагу?
Майстер гільдії Марі зберегла своє кам'яне обличчя. Вона абсолютно не боялася Дракона й спокійно ставила запитання.
"Яка крута!" — Сапан безсоромно захоплювався стійкістю Марі.
— Гм? А, та нічого. У мене сьогодні чудовий настрій. Я не настільки роздратована, щоб бездумно вбивати нерозумних звірів. Втім, Марі, якість ваших авантюристів — це просто жах. Від рівня Вежі, які майже дісталися до мене, і до цих нижчих істот... Такий розрив! Вам варто подумати про заходи щодо підвищення їхнього рівня.
— ...Дякую за пораду. Наша берегине, наша Драконяча Жрице... Сьогодні ж ми підготуємо відповідні рішення й докладемо Посольству Драконів.
Дракон і справді була в неймовірно доброму гуморі.
Вона зовсім не скидалася на того монстра, який за останній місяць спопелив або обезголовив понад 30 церковних лицарів.
У звичайній ситуації ці авантюристи, які зараз валяються на підлозі й не можуть поворухнутися, уже втратили б життя.
Ось ким була ця істота. Але зараз —
— Ха-ха, а люди кумедні. Від тих, хто піниться від одного мого вигляду, до тих, хто дивиться мені прямо в очі, як ти. Або як Маркграф, який стоїть із каменем за пазухою, але посміхається. І, звісно ж, мій Чоловік, який випромінює до мене жагу вбивства. Чудово, просто чудово!
Золотовласа жінка, Дракон Колекціонер, засмикалася від сміху.
— З вами не засумуєш. Мої любі смертні, мої любі діти змін. Що ж, до зустрічі через п'ять годин.
Її посмішка була лагідною та сповненою любові.
Настільки, що і Маркграф, і Майстер гільдії на мить задивилися на неї.
— Пані, ходімо. Я заберу цього юнака.
Дворецький легко підхопив непритомного раба — чоловіка, який, як це не дивно, один раз уже вбив Дракона.
— Гм, взагалі-то я хотіла...
— Пані, ви вся червона. Ви впевнені, що зможете торкнутися його?
— ...М-м-м, торкатися непритомного чоловіка першою... це непристойно для жінки. Щоб стати такою ж вихованою леді, як мати, мій перший дотик має бути від Чоловіка... Гм, треба буде ще раз розпитати мати про їхнє знайомство з батьком.
Поки Дракон Колекціонер щось бурмотіла собі під ніс, дворецький уже спритно ніс чоловіка до виходу з гільдії.
— Пані, ми йдемо!
— А, зачекай, діду! Неси його обережніше, ніжніше! А, і тільки не на руках, як принцесу! Це моя робота, я сама це зроблю пізніше!
Дракон Колекціонер, розмахуючи золотим волоссям, стрибком помчала за дворецьким.
Так просто.
Ніби дідусь із онукою прийшли до магазину за закупами й тепер повертаються додому.
Буря, яка завітала до Гільдії авантюристів, ущухла так само раптово, як і з'явилася.
У приміщенні залишилися лише обісцяні низькорангові авантюристи та двоє бідолах, які керували авантюристами цього міста й тепер не знали, що робити.
— Марі-чан, Марі-чан. А що це тільки що було?
— Дракон... Вища істота, яка знайшла собі пару.
— Ось воно що. ...Я якось не хочу йти до Посольства Драконів. Якщо я скажу, що в мене репетитор з давньої мови Ніхон, мене відпустять?
— Сьогодні зробіть вихідний, лорде.
Обоє одночасно важко зітхнули, відчуваючи, як у них починає боліти шлунок від майбутніх клопотів.
.
.
.
(П.П Орнув з слів про обісцяних авантюристів хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )