«Л-ЛЕДІ АЛЬБЕРТІІІІІІІН!» — ВИКРИКНУВ ЗУМАНА.
Він не міг повірити своїм власній очам.
Альбертіна вилила всю свою злість на цю дівчину, яка була джерелом її мук. Зумана намагався не прислухатися, бо не хотів чути, що насправді відчуває жінка, яку він кохав, але він нечітко усвідомив, як дівчина намагалася задобрити Альбертіну, проявляючи до неї ласкавість. Звісно, цього б не вистачило, щоб змінити її, хоча, можливо, цього б вистачило, щоб відрадити її від вчинку, який лише завдав би їй болю.
Він почав відчувати надію, але в наступну мить відчув себе цілковито зрадженим.
Дівчинка зламала Альбертіні шию.
У голові Зумани повністю запанувала порожнеча. Його мозок відмовлявся навіть намагатися осягнути те, що він щойно побачив. Чому вона це зробила? Як? І все ж це була реальність, з якою він зіткнувся. Його миттєво охопили лють і ненависть, і він витягнув меча. Але в ту мить він завмер, відчувши зловісну присутність надзвичайно могутньої істоти.
Щось сталося. Зумана був сповнений такої люті, що вона межувала з божевіллям, та тепер його думки завмерли, і він відчув холод до кісток, побачивши щось ще огидніше.
Білки гарних очей дівчини забарвилися в колір темряви, наче вони розчинилися до чорнильно-чорного кольору. Її ледь золотаві зіниці перетворилися на зачаровуючий, блискучий і глибокий багряний колір, наче рубіни. Незважаючи на те, що в цьому підвалі не було ні найменшого подуву повітря, її волосся, наче нитки пряденого золота, лагідно тріпотіло. І серед її божественного іскрящого сяйва з її милих персикових губ стирчали червоні ікла, схожі на червоний кристал, а з її витончених кінчиків пальців проростали нігті того самого червоного кольору.
Від цієї чарівної, ангельської дитини випромінювалася зловісність, що межувала з насильством, та атмосфера жаху.
Зумана був паралізований відчуттям абсолютної сили, що виходила від неї. Дівчина пронизала своїми іклами білу шию Альбертіни — тіло жінки ще було теплим — і все ж Зумана не міг поворухнути жодним м’язом. Він почав пітніти від жаху, спостерігаючи за цим вчинком — це було настільки нелюдським.
Що ти робиш? — Його розум знайшов відповідь, але інстинкти відкинули її. Що пила ця юна дівчинка?
Трояндові щоки Альбертіни зблідли до кольору білого воску, в’янучи на його очах. Зумана беззвучно кричав від гніву й жаху.
Дівчина спостерігала з променистою посмішкою на обличчі, як Альбертіна розсипалася, наче вивітрене дерево.
«Ти… вампір?»
Вампіри та пожирачі душ — це легендарні монстри, голодні звірі, яких ненавидять навіть інші злі породження духів темряви. Давним-давно одна нація була зруйнована через надмірну кількість вампірів. В іншому королівстві кілька людей загинули від рук невеликої групи таких істот. Існували монстри, що висмоктували кров і життєву енергію людей. Чи могла ця малеча перед ним бути такою злою істотою? Або ж цілком звичайну людську дитину замінило чудовисько?
Монстр, мабуть, почув його хрипкий шепіт, бо подивився на нього так, ніби щойно помітив його присутність, і кинув на нього здивований погляд.
«Чи я вампір…?» — монстр повторив ці слова з дивно іншою інтонацією й облизав губи своїм маленьким язичком, ніби смакуючи післясмак. Вона випустила палке зітхання, ніби щойно випила міцний алкоголь, і її очі осяяла чарівна посмішка, яка сяяла так, що вона виглядала старшою за свої роки.
Цей вигляд змусив Зуману здригнутися. Те, як вона жадібно пила людську кров, поглинаючи життєву силу, створювало враження, ніби для неї це був звичайний прийом їжі.
Зумана міг зрозуміти з її очей, що вона не вважала його ворогом — вона бачила в ньому здобич.
Він усвідомив, що це чудовисько не вбило Альбертіну — воно з’їло свою здобич. Ця думка знову розпалила в ньому бурхливе полум’я ненависті, але воно миттєво згасло під тиском страху.
Він так сильно зціпив зуби, що з рота потекла кров, і, скориставшись нагодою, відвернувся від монстра й кинувся бігти — не для того, щоб втекти чи сховатися, а щоб помститися.
Зумана шукав сили, щоб помститися за свою кохану, відновити її велич, завдати удару у відповідь, навіть якщо це означало пожертвувати власним життям. Навіть якщо це означало випустити на волю істоту, ще огиднішу за вампіра.
«Там монстр! Усім бути насторожі!» — вигукнув Зумана до солдатів і лицарів, яких зустрічав, пробігаючи підвалом.
Чоловіки розступилися перед ним, приголомшені сльозами крові, що текли по обличчю Зумани від обурення й відрази.
Коли Зумана дістався до центру приміщення, він вигукнув: «Лорде Бруно! Активуйте магічне коло! Швидше!»
«Зумана?!» — Бруно здивувався раптовій вимозі та розпатланому вигляду Зумани. Зрозумівши, що план, мабуть, пішов не так, він кидувся до Зумани. — «Що сталося?! Це пов’язано з тим, що тут відбувається?!»
Бруно помітив щось незвичайне. Кілька хвилин тому декілька їхніх чарівників почали скаржитися на холод, і вони взялися з’ясовувати, чи не сталося чогось недоброго.
«Серед дітей, яких ми забрали, був монстр. Не знаю, що це саме, але, гадаю, це вампір».
«Що?! Леді Альбертіна в безпеці?! Що з нею сталося?!»
«Моя пані була…!» — Зумана завагався, його обличчя спотворилося від болю й люті.
Побачивши струмінь крові, що стікав по стиснутому кулаку Зумани, у Бруно теж затремтіли кулаки.
Бруно й Альбертіна мали спільні амбіції, але кожен із них мав свої таємні цілі. Проте Бруно поважав її за благородство й силу і відчував і горе, і обурення через те, що таку прекрасну червону троянду так безжально зірвали.
Бруно поглянув на магічне коло для виклику, яке перебувало під його наглядом, а потім знову повернувся до Зумани, який тремтів від люті.
«Чи не можна перемогти цього вампіра, якщо не викликати демона?»
У цьому світі такі істоти, як вампіри та демони, протистояли людству. Мана була джерелом усієї магії. Істоти, що поглинали її й перетворювалися під її впливом, ставали дикими й викликали страх як монстри.
Тут, у центрі континенту, де розташовувалося Святе Королівство Талітелуд, монстрів бачили рідко. Однак їх часто помічали поблизу гірського хребта на півночі, де мешкали демони. Ці монстри класифікувалися залежно від загрози, яку вони становили для людства. Звичайні монстри та вампіри не підпадали під цю класифікацію, але Бруно мав дізнатися, чи справді цей монстр був настільки сильним, що Зумана запропонував викликати демона.
«Це була незвичайна істота. Гадаю, вона може навіть належати до рангу «Катастрофа».
«Що?!»
Монстри, які завдавали шкоди людям і перевищували певний поріг сили, поділялися на ранги. Ранг «Катастрофа» означав, що істота здатна знищити місто з населенням понад тисячу людей, а для її перемоги державі доводилося відправляти військові підрозділи. Ранг «Катастрофа» також мав свої підранги.
За допомогою магічного кола можна було б викликати великого демона, яких також зараховували до рангу «Катастрофа». Сила демонів варіювалася навіть серед великих демонів залежно від того, як довго вони існували. Більшість викликаних демонів були молодими й мали нижчий ранг порівняно зі звичайними істотами рангу «Катастрофа».
Старого вампіра, що з’явився в сусідній країні, було віднесено до рангу «Катастрофа», оскільки під час спроби його вбити загинуло майже тисяча солдатів. Якщо вампір, якого бачив Зумана, мав таку саму силу, як той, то існувала ймовірність, що навіть виклик вищого демона може виявитися недостатнім, щоб його перемогти.
«Ми мали б змогу викликати демона високого рангу. Однак у мене є сумніви», — сказав Бруно. Коло спочатку було створене для виклику Золотої Звірини, яку Бруно шанував як сам символ сили, але щоб це здійснити, знадобилися б роки експериментів.
«Лорде Бруно, я вважаю, що це найгірший варіант розвитку подій. Якщо ми викличемо великого демона — навіть того, що прожив довге життя, — то я пропоную себе як того, хто буде вести з ним переговори».
«Чи зможемо ми взагалі домовитися з ним? Це може коштувати тобі життя… але я бачу, що ти вже прийняв рішення».
«Так, я готовий».
Зумана був готовий зробити все, що знадобиться. Бруно бачив це в його очах.
Заради помсти за жінку, заради досягнення своїх цілей, заради захисту майбутнього цього королівства їм доведеться боротися з одним злом за допомогою іншого. Бруно й Зумана одночасно кивнули — тепер вони були побратимами по зброї. Статус уже не мав значення.
«Давай зробимо це, Зумана. Можливо, ми повстаємо проти своєї країни, але зробимо це заради неї. Ми не можемо дозволити істоті, здатній знищити нашу батьківщину, залишатися на волі».
«Так, мій пане!»
«Я хочу, щоб перший-третій взводи лицарів очолили половину наших воїнів у атаці проти цього вампіра рангу «Катастрофа». Не дайте йому наблизитися до цієї місцевості! Четвертий взвод залишиться тут як наша охорона, і якщо з’явиться демон, якого ми не зможемо стримати, я очолю атаку, щоб знищити його, навіть якщо це коштуватиме нам життя. Усі, будьте готові ризикнути своїм життям!»
«Так, мій пане!»
Лицарі та солдати потягнулися за зброєю, обличчя їхні були напруженими. Їхнім ворогом було чудовисько рангу «Катастрофа». Ймовірно, вони всі загинуть, намагаючись його зупинити. Навіть якщо вони й піднімали повстання, метою радикала Бруно та його лицарського ордену було захистити громадян своєї країни та їхню землю, не покладаючись на таких неоднозначних істот, як боги.
«Ціль виявлено!» — голос солдата пролунав підвалом.
Хвиля напруги прокотилася серед лицарів і солдатів, які зібрали всю свою мужність і міцно стиснули зброю.
Ситуація була безнадійною, але удача все ж була на їхньому боці. Це була база їхнього повстання, і всі їхні щити та зброя були високої якості. Усі лицарі та солдати озброїлися для бою щитами та піками. Ті, хто був упевнений у своїх навичках, вийшли в авангард з довгими мечами, призначеними для вбивства живих істот. Мечі, які лицарі зазвичай носили при собі, були лише прикрасою; на полі бою вони використовували тупу зброю та довгі мечі, щоб вбивати своїх ворогів у обладунках.
Якісне спорядження допомогло трохи підняти бойовий дух лицарів і солдатів. З таким спорядженням вони, безсумнівно, могли битися з демоном. Однак щось було дивним. Чи завжди в цьому підвалі було так темно? Чи завжди тут було так холодно?
Зазирнувши в темряву, вони побачили, як наближається істота.
«Ваааааа!» — У ту ж мить, як вони усвідомили її присутність, один із молодших солдатів повністю зламався, впавши на коліна й ридаючи, наче дитина.
Однак ніхто не міг дорікнути йому чи висміяти його за це. Воно наближалося дедалі ближче — ця неймовірно жорстока присутність, наче величезна бестія, що вирвалася з пекельних кайданів.
«Що за…?!»
І тоді з темряви з’явилася маленька дівчинка, що сяяла золотом.
Лицарі опинилися в розгубленості й сум’ятті. Вона була така прекрасна, в білій сукні, що нагадувала ніжні квіткові пелюстки, і рухавалася так, ніби не важила нічого — наче фея, що щойно народилася з квітки.
Вони не могли збагнути, що така зловісна присутність, подібна до голодної тварини, виходила від цього чудового ангела. Їхній розум відмовлявся сприймати її як ворога. Якби їх не попередили, що вони мають справу з вампіром або людиножерним монстром, вони, ймовірно, навіть не змогли б націлити на неї зброю.
«З-захопіть її! Ми не можемо дозволити їй пройти далі!» — викрикнув командир, що очолював три взводи, стримуючи свій страх. Його голос підштовхнув заціпенілих бійців до дії, і вони приготували зброю.
Побачивши їхню рішучість, золотоволоса дитина невинно посміхнулася.
Вона мала зловісну ауру, що перевершувала будь-яку людську, — разом із багряними очима, кігтями та іклами. Вона була настільки вродливою, що спотворювала цю жорстоку, неймовірну реальність у щось нереальне — у гарний сон. Цього було достатньо, щоб позбавити солдатів розуму, тож вони вирішили зосередитися виключно на наказах свого командира, аби втекти від розриву сердець.
«Аааааа!» — викрикнув один із солдатів, і його голос затремтів, коли він висунув свою піку.
Не встиг він вигукнути, як дівчинка затиснула піку між своїми крихітними пальчиками, зупинивши його на місці. Незважаючи на всі зусилля, солдат не міг ні на йоту зрушити її. Дівчинка мило посміхнулася, ніби тримала між пальцями маленьку крилату комаху, і змахнула списом, розчавивши внутрішні органи та ребра солдата, коли він влучив йому в живіт. Солдат, що стояв поруч, потрапив під удар і був притиснутий до стовпа.
М’ясний мішок, що колись був людиною, звалився на землю, розбризкуючи велику кількість крові та нутрощів.
«Ооооо-ааааааааааа!» — Один із лицарів з усією вагою навалився на неї.
Вона зупинила вістря довгого меча кінчиком одного пазура. Коли вона відштовхнула його тим єдиним пальцем, довгий меч розлетівся на шматки, що розлетілися в усіх напрямках. Верхні половини тіл лицаря та чоловіків, що стояли за ним, вибухнули, перетворившись на кров і шматки м’яса, які розкидалися по землі.
«Стріляйте! Стріляйте! Стріляйте в неї!!» — Лучники та чарівники, які, мабуть, мали б атакувати першими, почали стріляти в неї, але всі залізні та вогняні стріли змінили траєкторію, ніби боячись торкнутися її.
Дівчина глибоко вдихнула, і коли вона видихнула, лучників розчавило й розтрощило, ніби їх поглинув величезний мутний потік.
«Ааааааа!» — задихаючись, вигукнув чарівник, побачивши цю різанину, і зробив крок назад.
Побачивши цю бійню, дівчина ще ширше посміхнулася. Вона підняла чиюсь нижню частину тіла й штовхнула її, наче гілочку. Переляканий чарівник і його товариші-чарівники, що залишилися позаду нього, потрапили під удар. Те, як їхня кров розмазалася по стінах, створило приголомшливий витвір мистецтва.
«Стій!» — викрикнув кремезний солдат, що тримав у руках гігантський молот, кидаючись на дитину. Він опустив молот із такаю силою, що ледь не відірвав собі руку. Саме тоді дівчинка легенько доторкнулася до його живота, і вся його черевна порожнина розлетілася на шматки.
Якби ти наблизився, вона б тебе вбила. Якби вона до тебе доторкнулася, вона б тебе вбила.
Одним помахом руки вона наче гігантською невидимою долонею штовхала людей об стіни та стелю. Кожен її крок супроводжувався нищівною силою невидимої гігантської стопи. З кожним її грайливим рухом загартовані в боях лицарі та солдати розривалися на шматки, скручувалися, їхні тіла ламалися — вони були повністю у її владі, поки вмирали. Фонтани крові танцювали в повітрі, розквітаючи на стелі, колонах і стінах величезними червоними квітами, які потім стікали вниз, покриваючи підлогу кривавим морем.
Ті, хто загинув у бою, були щасливчиками. Набагато трагічніша доля чекала на чоловіка, який у відчаї впав на коліна.
Коли вона схопила його голову своїми червоними пазурами, він зсохся й зламався. Вона впилася червоними іклами в його шию, висмоктуючи всю його життєву енергію, полюючи на нього як на звичайну здобич.
І саме тоді…
«Вогняний спис!»
Величезне спис яскраво-червоного полум’я влучило в неї вповні, поглинувши і дитяче чудовисько, і трупи полеглих солдатів.
«Неможливо!» — Командир, який застосував це заклинання, виклавшись на повну, впав на коліна від подиву.
Цей чоловік двадцять років щодня тренувався. Він наполегливо працював, щоб опанувати як володіння мечем, так і магію заради своєї країни. Він брав участь у цьому експерименті з почуття справедливості. Він не хотів жертвувати дітьми, але вирішив, що це заради вищого блага, і викрав незліченну кількість безпритульних дітей. Щоб довести свою відданість, він навіть повернувся, щоб напасти на біженців, яких колись не зміг викрасти, вбивши всіх членів невеликої найманої роти та побивши їхню дитину, коли забирав її з собою.
Він вірив, що має силу. Що йтиме вищим шляхом. Він вклав усі ці переконання в те полум’я. Коли він побачив, як дитина посміхається, стоячи посеред полум’я, саме тоді він усвідомив, що це йому не під силу.
На ній не було жодної подряпини. Насправді, навіть жодна крапля крові не заплямувала її квітчасту білу сукню — вона навіть не виглядала обпаленою. Побачивши її цілком неушкодженою, його серце розбилося, наче скло.
«Ааа…»
Вони були занадто самовпевнені. Хто б це не був, це не був ні вампір, ні звір, якого можна було б легко підкорити. Він нарешті зрозумів, що вони намагалися нанести удар по тому, чого не слід було чіпати. Все, що міг зробити командир, — це проливати сльози відчаю, страху та скорботи. Маленьке прекрасне чудовисько доторкнулося до його мокрих щік із люблячою посмішкою на обличчі… а потім поглинуло його життя.
«Угх… Ахххххххххххххххххххххххххххххххххххххх?!»
Лицарі зазнали нищівної поразки, а ті нечисленні воїни, що залишилися живими, забули про свій обов’язок — утікаючи, вони кинули навіть зброю, яка була їхньою гордістю.
Вони могли змиритися зі смертю в бою. Вони були готові ризикнути своїм життям заради когось іншого. Однак страх бути з’їденими цим грізним хижаком і бути позбавленими гідної людської смерті зламав їхній дух. Вони втікали, практично повзаючи, з обличчями, вкритими потом, сльозами та соплями. Коли вони дісталися до своїх союзників, що залишилися, і побачили, як до них біжить їхній союзний дворецький, їхні обличчя осяяла надія.
«Допоможіть…»
Зруб!
Зумана, якого вони вважали своїм союзником, розрубав їм животи. Вони впали на землю.
«Лорде Бруно, жертви підготовлені. Будь ласка, поспішіть».
«Зумана…»
Дезертирство перед обличчям ворога було серйозним злочином, але це стосувалося лише поля бою. Навіть Бруно відчував, що в цій ситуації та з огляду на те, що, мабуть, переживав Зумана, нічого не можна було вдіяти.
Бруно не був тим, хто постійно поводився серйозно, але він очолював один із лицарських орденів. Монстр наблизився настільки, що й Бруно почав відчувати холод і зрозумів, чому Зумана лише за його присутністю визначив це зловісне створіння як ранг «Катастрофа».
«Еек!» — Низькопоставлені чарівники-дослідники відчайдушно взялися до роботи, відчувши темний погляд Зумани. Якщо вони спробують втекти, їх уб’ють — вони це добре розуміли з власного досвіду. Чарівники рухалися з шаленою швидкістю, лише частково через страх перед монстром, що наближався. Вони склали ледь живих солдатів на вівтар, а потім, з відчаєм на обличчях, почали спрямовувати свою магію в магічне коло.
Це коло прикликання було написане первісним письмом, що давало йому здатність утримувати магію, тож воно вже містило запас магії, накопичений за останні кілька днів. Якраз коли чарівники вичерпали себе, направляючи в нього свою магію, вони досягли необхідної кількості, і символи у величезному колі почали світитися.
Полум’я в лампах мерехтіло попри нерухоме повітря, а темрява стала ще глибшою. Тіні обвивали їхню шкіру, наче темний туман. Серед цього неприємного відчуття магічне коло поглинуло магію, якою було наповнене, і вмираючі солдати розсипалися на пил.
З глибин бездонної, болотистої темряви піднялися три потворні постаті. Вони мали спотворену зовнішність людиноподібних мавп і були заввишки понад два метри. Зі своїми викривленими чорними рогами та довгими, змієподібними хвостами ці істоти були природними ворогами всього живого, істотами, що сіяли страх і відчай, — демонами.
Чарівники зітхнули з полегшенням, що їм вдалося прикликати великих демонів, саме так, як вони й планували. Однак у того, що мав шрам на лобі, було щось явно інше.
Він був більшим за інших двох демонів, а його силует більше нагадував людину, ніж людиноподібну мавпу. Він був одягнений у обладунки з кісток і шкіри, а з його спини виростали чорні крила, схожі на крила хижого птаха. Усі троє були великими демонами, але цей був явно могутнішим і старшим за інших двох.
Бруно теж це помітив і почав пітніти, коли його серце наповнив жах. Однак боятися зараз, коли вони зайшли так далеко, було б безглуздо. Адже вони викликали цих демонів, щоб боротися з монстром рангу «Катастрофа». Бруно розумів, що їм слід бути вдячними за те, що їм вдалося викликати демона, сильнішого за звичайних.
З пересохлими губами він зосередив увагу на трьох демонах і почав: «Демони! Ви мусите підкорятися нам, тим, хто вас викликав, і…»
Бах!
«Ааааааа?!»
Найстаріший демон без жодних зусиль убив чарівника, що стояв найближче до нього, не давши їм навіть шансу спробувати його зупинити.
Бруно широко розплющив очі. — «Як це можливо?!»
Прикликані демони не могли рухатися в межах магічного кола. Магія в цьому колі не тільки контролювала розмір порталу, а й стримувала прикликаних істот. Звідти прикликач мав домовитися з демоном, щоб укласти пакт.
Можливо, це сталося тому, що вони використовували магічне коло, яке ще перебувало на стадії експериментів, а може, магія кола була недостатньо сильною, щоб утримати цього демона. У будь-якому разі, цьому демону вдалося частково зламати закляття, що стримувало коло, і, хоча він все ще перебував у його межах, почав одного за другим вбивати всіх чарівників, які опинилися в межах його досяжності.
«Нерозумні люди. Ви справді думали, що цієї дріб’язкової жертви та мізерної магії вистачить, щоб укласти зі мною угоду?» — сказав демон, вільно розмовляючи людською мовою та пильно дивлячись на Бруно своїми розумними очима. Він презирливо посміхнувся, дивлячись на дурість людства.
Побачивши злобу цього демона, Бруно нарешті зрозумів, чому виклик високопоставлених демонів вважається табу.
Прикликання демонів низького рангу, таких як гремліни, зазвичай викликало несхвалення з боку оточуючих, але з ними було легше впоратися, ніж з гордовитими елементалями, і укласти з ними угоду можна було за допомогою простої жертви — м’яса та крові тварини. Саме тому їх вважали зручним засобом магії для мандрівних чарівників.
То чому ж прикликання демонів високого рангу було табу?
Не через те, що люди мали про демонів погане враження, і не через те, що їх важко було контролювати; а тому, що давним-давно, саме на цьому континенті, один-єдиний прикликаний демон зумів знищити цілу країну. Сотні тисяч людей загинули, а земля там досі залишається безплідною.
Бруно відчував, що ця істота, яка зараз стояла перед ним, хоч і була великим демоном, була обраною істотою, яка одного дня еволюціонує у щось ще могутніше.
Звісно, Бруно розумів, яку загрозу становлять демони. Саме тому вони так ретельно готувалися, зібравши п’ятдесят невинних дітей для жертвопринесення, аби контролювати прикликаних ними чудовиськ. Він не був настільки безсердечним, щоб не відчувати провини з цього приводу; просто він загартував своє серце, усвідомивши, що ці жертви були необхідними.
Однак Бруно помилився. Сам того не усвідомлюючи, він став зарозумілим.
Він судив про те, якими будуть демони, спираючись на здоровий глузд зі свого світу, хоча демони — це монстри, що не належать до цього світу. Тепер, як наслідок, він не лише втратить власне життя, а й життя всіх своїх підлеглих та тих, хто поділяв ту саму мету, — і, можливо, поставить під загрозу саму країну, яку прагнув захистити.
Цей демон сам по собі становив таку загрозу, що його можна було віднести до рангу «Катастрофа».
«Ми не дамо тобі втекти!»
Лицарі четвертого взводу та солдати почали атакувати некерованого демона, ніби це й було їхнім планом з самого початку.
Двоє інших великих демонів все ще були застиглі всередині магічного кола, а отже, рухатися міг лише найбільший з них. Лицарі не хотіли втратити шанс перемогти його, тож увійшли всередину магічного кола.
«Не робіть цього!»
Бруно спробував їх зупинити, але запізнився на мить. Демон проткнув кулаком сталеві обладунки командира, який очолював атаку.
«Бва-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-хаааа!» — реготав демон, вбиваючи решту лицарів і розриваючи їх на шматки. Кров розбризкалася на символи кола, і двоє прив’язаних вищих демонів повільно почали намагатися рухатися.
Демони не могли втекти з магічного кола без угоди. Старший демон вбив чарівників, бо в колі не було достатньо магії та жертв для угоди; однак він все ще не був достатньо сильним, щоб насправді покинути коло. Натомість демон спровокував людей, щоб вони кинулися всередину магічного кола. Забруднивши магічне коло їхньою кров’ю, він мав намір послабити його дію на інших двох.
«Все ще замало? Неважливо, я все одно зможу тебе вбити». Хоча демон був прив’язаний до кола, він робив по одному кроку вперед, ніби зриваючи невидимі кайдани. Він прямував прямо до Бруно, маючи намір використати його плоть і кров, щоб зняти закляття.
Бруно чітко розумів його наміри, але не міг поворухнутися, скутий моторошною аурою, яку випромінював демон. Його напарника вбили. Його підлеглі загинули. Його дух був зламаний, і в нього не залишилося сил чи бажання чинити опір.
Однак…
«Ннгх».
Коло знову засяяло, стримуючи кроки демона закляттям, що сковувало.
Демон дивився прямо на Зуману, який направляв свою магію в коло. «Чому, ти…!»
Судячи з того, наскільки примарною була блідість обличчя Зумани, однієї його магії було недостатньо, і тому він пішов на те, щоб спрямувати туди й свою життєву силу.
«Якщо жертв було замало, то візьми мене». — Голос Зумани був тихим, але рішучим.
Бруно бачив рішучість у його погляді. Маркіз здивовано розширив очі, а демон примружив свої.
«О? Ти вважаєш себе настільки цінним?»
«Звісно. Душі людей, з якими ти укладаєш угоди, мають бути винятковими, чи не так?»
Демони пожирали душі. Однак не будь-яка душа підходила; вони віддавали перевагу розумним істотам із сильними, пристрасними емоціями. Проте душі були особливими; вони не могли здобути силу душі, просто вбивши істоту, яка її мала.
Щоб укласти угоду з високопоставленим демоном, людина мала пообіцяти віддати йому все своє єство. У разі обманливої угоди демон також не міг би скористатися своєю владою, а бажання людини не було б повністю виконано. Якщо ж бажання людини було настільки великим, що вона була готова поставити на карту саму свою душу, тоді демон міг би проявити свою справжню силу.
Ось чому демони прагнули укладати угоди. Вони погрожували людині, заспокоювали її, шепотіли слова дюбові — робили все, що було потрібно, аби переконати її. Адже душі, прив’язані угодою, назавжди належали б демону.
«Демоне, вкуси мене, щоб укласти цю угоду, і виконуй мої накази. Якщо тобі потрібна додаткова винагорода, я можу запропонувати тобі ще п’ятдесят дітей. Також я хочу, щоб ти присягнув служити лорду Бруно».
«Зумана…» Благородство рішучості Зумани додало Бруно сили.
Демон мовчки грізно дивився Зумані в очі, сподіваючись зламати його волю, але не знайшов у них ані найменшого натяку на страх. Демон клацнув язиком і став перед Зуманою. «І? Якими будуть деталі цього пакту?»
«Служити лорду Бруно й перемогти нашого ворога».
«Я погоджуюся».
З цими словами з повітря з’явилися тонкі чорні ланцюги, що обплутали душу Зумани й забарвили її в чорний колір на знак його гріха. Демон пронизав Зуману рукою прямо в серце, поглинувши його душу цілком і скріпивши угоду.
«Хе-хе… Ха-ха-ха!»
Шинк!
Глибока тріщина пробігла по магічному колі, і заклинання, що зв’язувало його, розсіялося. Поглинувши душу чоловіка, з яким уклав угоду, та інших людей, яких він убив, він відчув, як сила наповнює його зсередини — він був на межі досягнення нового рівня могутності.
Окроплений кров’ю Зумани, по всьому тілу демона, схожому на тіло людиноподібної мавпи, з’явилися незліченні тріщини. Шкіра демона почала лущитися, поки він реготав, і огидний міазм заполонив всю місцевість.
Цей міазм складався із застояних негативних емоцій, що випромінювали живі істоти. Якщо жива істота занурювалася в нього, вона гнила, а її труп розкладався й перетворювався на нежить.
Бруно не витримав смороду й вивергнув вміст шлунка. Він знову був охоплений непереборним жахом від нової форми цієї огидної істоти. Однак завдяки своєму статусу тимчасового господаря демона він залишився неушкодженим, і в нього не було часу турбуватися про страждання чи біль, які він відчував.
«Гадаю, нам доведеться знову познайомитися, Бруно».
Міазми висушили труп Зумани, і на його місці стояла істота, одягнена в одяг дворецького. Він був дуже схожий на Зуману, але мав деякі додаткові риси. Червоний шрам прикрашав його чоло, а з голови виростали викривлені чорні роги. Його шкіра була синювато-білою, як у потонулого, вкрита виразками, і щоразу, коли він говорив, шкіра здригалася, ніби під нею звивалися незліченні комахи.
«Що ти наробив?»
Існували легенди про демона, який одягався в старомодний одяг аристократа й приносив із собою зловісну ауру, коли з’являвся у цьому світі. Коли він з’являвся в минулому, йому вдавалося знищити цілу країну й вселити страх у серця людей. Природний ворог усіх живих істот, він був демоном благородного походження, сильнішим навіть за наймогутніших демонів. Демон настільки могутній, що дорівнював архі-елементалю, здатним спричиняти катаклізми…
«Архі-демон…»
Народи та їхні люди об’єднали сили, щоб перемогти його. І зрештою його перемогли Герой та Свята.
І ось істота з таким рівнем сили з’явилася тут, у Святому Королівстві. Його викликав людина зі Святого Королівства, і він еволюціонував, заволодівши тілом людини. Він щойно сформувався, проте огидна аура, яку він випромінював, та рівень його сили змусили Бруно повірити, що на даний момент він становить загрозу, вищу навіть за Ранг Катастрофи — він був Рангу Лиха.
«Це таке чудове відчуття…! Ось, візьміть трохи моєї сил. — Архі-демон з обличчям Зумани викривив посмішку, направляючи силу двом великим демонам, яких також звільнили від закляття, що їх сковувало. Ревучи, коли ця сила хлинула в них, їхній вигляд і здібності змінилися, щоб відповідати попередній формі архі-демона.
«Хоча я й віддав вам частину своєї сили, ви від цього не стали розумнішим? Шкода».
Архі-демон поправив комір своєї зношеної уніформи дворецького й підійшов до Бруно, який впав на коліна й був абсолютно не в змозі підвестися. Потім демон прошепотів хрипким голосом:
«Я мушу подякувати тобі, Бруно. Це справді була гідна ціна за мій виклик. Я в чудовому настрої. Якби ти того забажав, я б із задоволенням зробив більше, ніж просто вбив твого ворога — я міг би знищити й цю країну. Як тобі така пропозиція?»
«Що?!»
«Не треба так вагатися. Ми ж партнери, чи не так? З цією силою я можу виконати будь-яке твоє бажання. Цього разу я неодмінно зможу перемогти її й з’їсти цілком! Бва-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!»
Архі-демон реготав від радості. Двоє інших великих демонів також глузливо посміхалися дурній людині, оточивши її.
Але раптом вони зупинилися.
Усі вони відчули надзвичайно потужну магію, якої раніше не відчували. Зловісна, відразлива й всепоглинаюча сила прокотилася по похмурій підземній місцевості.
***
«Ой… Не треба було цього робити!» — подумала я, коли ситуація остаточно вийшла з-під контролю.
Любов, ненависть, заздрість і страждання, які ця вродлива леді так довго накопичувала, виявилися настільки привабливими, що я не змогла стримати свого захоплення нею і випадково дала себе втягнути…
Я чудово усвідомлювала усе, що зробила.
Я повністю втратила самоконтроль через м’який аромат її густої негативності та токсичності й захотіла лише трішечки-трішечки скуштувати. Я була майже впевнена, що лише швидко лизнула, але смак виявився настільки чудовим, що я не змогла втриматися. Наступне, що я пам’ятаю, — це те, що я випадково поглинула її життя разом із душею!
Мені дуже шкода, леді Красуне! Але ти була така смачна! Я й гадки не мала, що така вишукана й добре витримана суміш кохання, гніву, ненависті та смутку в людині може бути такою смачною!
Ааааа, чому я не уклала з нею угоду, перш ніж з’їсти її?! Я була такою дурепою! Я була так близько! Ще один крок — і я могла б зробити її своєю назавжди! Хоча, оскільки вона відкрила мені своє серце, мені вдалося з’їсти більшу частину її, тож це було нормально. Я не змогла зупинитися після одного лише смаку і в підсумку поживилася кожним шматочком тих людей, які прийшли після неї.
Зрештою, це був мій перший «прийом їжі» з часу приходу до Матеріального Світу.
Я не мала особливого інтересу до м’яса чи крові. Мені потрібні були їхні солодкі душі, наповнені концентрованою кармою. Люди вірили, що демони віддають перевагу невинним душам, але вони помилялися. Лише маленькі демони-початківці з невибагливим смаком полюбляли невинні душі. Невинні душі ніколи не могли задовольнити високопоставленого демона. Грішні душі людей, які скоїли злочини й усвідомлювали свої провини, мали такий насичений, м’який аромат. Подарувати невинну душу високопоставленому демону — це все одно, що запропонувати солодкий сік одному з керівників компанії-клієнта.
Я просто трохи занадто захопилася, з’ївши лише маленький шматочок.
«Ех…» — прошепотіла я. Мені треба було спробувати трохи заспокоїтися. — «Але…»
Навіть я була здивована тим, як далеко зайшла. Я нічого не відчувала, коли пожирала тих людей.
Я думала, що моє серце — моя душа — було людським, але тепер я усвідомила, що повністю помилялася. Лише тому, що в мене були деякі спогади з людського життя, я переконала себе, що колись був людиною.
Я мала натяк на це ще з самого початку. Оскільки я бачила світ снів з точки зору дівчини, яка там померла, я вірила, що насправді була тією дівчиною, але навіть тоді я ніколи не називала свої спогади про той світ «спогадами з минулого життя». Це було так, ніби я підсвідомо відчувала, що ті спогади не були моїми, а лише «документальними кадрами».
Тепер я зрозуміла: та бідна дівчина, яка загинула в тому світі, зрештою переродилася тут, у цьому світі, як Юлуція, але вона померла ще до того, як її душа встигла народитися. Вона прокляла богів за цю жорстоку долю й потрапила до пекла, де її розтрощили й розбили на шматки. А потім уламки її душі, разом із тими записами про неї, що залишилися, знову зібралися в демона, яким була я.
Оскільки я не мала нічого, я помилково вважала себе людиною. Оскільки я була створена з душі, що володіла цими спогадами, та дівчина справді була частиною мене; однак моя нинішня душа не була людською. Я була демоном, яка розуміла людські знання та серця.
Ось чому я цінувала людські почуття та культуру, і чому я любила цих істот до глибини душі. Проте моя справжня природа полягала в тому, що я була демоном, який пожирає людей.
Шок від цієї правди змусив мене випустити дурнувато перебільшене зітхання.
Звісно ж, це тіло так пасувало моїй душі. Адже воно і було моїм. Мене не спалила свята магія, бо я вписалася в нього, як рукавичка — я не осквернила якусь невинну людину чи щось таке.
«Цікаво, що там, власне, роблять ті хлопці?» — пробурмотіла я про себе.
Схоже, розпочався якийсь комедійний скетч, тож я спостерігала, жуючи душу якогось ледь живого лицаря, як той дворецький збивав з ніг солдатів, що втекли, а цей вродливий старший чоловік почав про щось говорити з серйозним виразом обличчя. Старший чоловік був вродливий і все таке, але він не зовсім у моєму смаку.
Але зачекай-но, чи не звинуватили б мене в якомусь промаху, якби я з’явилася саме зараз?
Позаду них чарівники направляли цілу купу нечистої магії в цей величезний магічний круг для виклику. Чи справді їм вдаться щось викликати? Для того, кого б там не викликали, це було б недобре — так само, як машина не зможе працювати дуже ефективно, якщо залити в неї мастило низької якості.
О, зачекайте, їм таки вдалося щось викликати.
Незважаючи на розміри магічного кола, з’явилися лише три істоти, схожі на мавп.
О-о, розумію. Ось таке відчуття і мають демони.
Хоча це були досить великі демони. Я ніколи не бачила нічого подібного навіть у Світі Демонів. Втім, Світ Демонів був неймовірно великим, тож не дивно, що я просто ніколи не зустрічала представників цього виду… Гм? Що? Чи не бачила я десь раніше того демона посередині з червоним шрамом на лобі?
«Хм, не пригадую», — подумала я якраз у той момент, коли демон убив чарівників і почав укладати надзвичайно гнітючий пакт. Ооо, розумію. То ось як працюють пакти? Добре знати.
Потім той дворецький запропонував принести себе в жертву. На той момент мій апетит був уже здебільшого вгамований, тож мені це не було цікаво, але він справді виглядав набагато смачніше за тих лицарів.
«Ах, ну що ж», — подумала я про себе саме в той момент, коли та велика мавпа знайшла тіло, яким могла заволодіти, і піднялася на наступний рівень.
Тепер він виглядав справді сильним — а точніше, він справді виглядав як демон.
Навіть з того місця, де я спостерігала, я могла сказати, що його магія стала в кілька разів сильнішою. Сила демона здебільшого залежала від його магії, тож тепер навіть той старший чоловік нахмурився.
Ну, я вирішила, що зараз — якнайкращий момент, щоб з’явитися, чи не так?
Я випромінювала свою магію й дала про себе знати, все ще перебуваючи у своїй демонічній формі. Старший чоловік і демони нарешті усвідомили, що я тут.
Еволюціонований демон-дворецький кинув на мене погляд і миттєво став насторожі.
«Що?! Це ж ти!»
Гм? Мабуть, ми справді десь раніше зустрічалися? Але я не знаю жодних інших демонів, крім Темної Звірини та малечі.
«Д-демони! Що ви робите?! Вбийте її!» — закричав Бруно.
Старий виглядав збентеженим — мабуть, тому що я виглядала як дитина — коли наказав демонам вбити мене.
«Заткніться! Ви двоє! Вперед!» — гаркнув архі-демон.
«Гррр… Граааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!»
Я впевнена, що дитину вмить розчавили б на смерть, якби її зачепили ті руки, схожі на колоди. Однак, як і у випадку з лицарями, їхні рухи здавалися мені дуже повільними, і я зовсім не боялася їх.
Але, можливо, це було тому, що я тепер могла використовувати свої демонічні сили? Я усвідомила, що причиною того, що я досі не могла використовувати жодної сили, було просто те, що мені бракувало магії для цього. Я відновила певну частину своєї магії приблизно в два роки, але її було так мало порівняно з моєю справжньою силою, що я ввела себе в оману, вважаючи себе безсилою.
Душа тієї жінки втамувала мій голод і спрагу, тож тепер я могла проявити свою справжню форму. Я все ще не могла повною мірою використовувати свою справжню силу, але мій стиль бою анітрохи не змінився. Я, як і раніше, використовувала кігті, щоб розривати, а ікла — щоб пожирати.
Я спрямувала магію у свої багряні нігті й змахнула ними в повітрі. Двох демонів миттєво розірвали на шматки величезні невидимі кігті.
«Гм? Вони просто так зникли? Гм? Чому? Хоча вони виглядали такими сильними?»
У будь-якому разі, двоє демонів зникли, а їхній чорний туман поплив до мене.
«Стривай, саме так смакували міні-мавпи у Світі Демонів! Що за фігня?! Це ж були мої ласощі! Ті крихітні мавпочки переставали бути милими, коли їх переносили до Матеріального Світу? Звісно, вони й спочатку не були аж такими милими, але це було шокуюче відкриття».
Я почала замислюватися. Оскільки той демон-дворецький теж був більше схожий на мавпу, перш ніж еволюціонував…
«Гей, ти та мавпа, яка постійно тікала від мене у Царстві Демонів?» — запитала я, згадавши ту досить велику мавпу, яка в Царстві Демонів тікала щодуху. Не дивно, що той червоний шрам здавався мені таким знайомим.
«Грр…» — процідив він.
Судячи з того, як демон-дворецький стогнав крізь стиснути зуби, здавалося, я мала рацію.
«Що… ти щойно сказала?» — пробурмотів Бруно.
Людина поглянула то на мене, то на демона-дворецького з сумішшю жаху та здивування.
«Аааа, мені трохи неприємно через це. Ти нарешті отримав шанс бути прикликаним і еволюціонувати, а я ось-ось розіб’ю тобі обличчя».
Демонічний дворецький виглядав так, ніби тремтів усім тілом. Потім він видав рев, створивши кілька великих вогняних куль.
«Ррраааааааааааааааааааааааааррррррррррррррррррррррххххххххххххххххххххххххххх!»
Він вистрілив у мене всіма кулями. Кожна з них посипалася навколо мене й вибухнула полум’ям.
Хоча це застало мене зненацька, я просто підняла руку й створила магічний бар’єр, який вберіг мене від вибухів. Колони та стеля не мали такого щастя — вони розлетілися на друзки й обвалилися від удару.
Гей, друже, ти мусиш припинити так атакувати, інакше…
«Припини!» — крикнула я. Мій розлючений голос перетворився на фізичну ударну хвилю, яка відкинула демона-дворецького на стіну за його спиною.
Стеля обвалилася, і тепер я могла бачити місяць на небі над головою. Серйозно! Ух!
«Не смій забруднити пилом сукню, яку мені подарував батько!» — обурилася я. Я думала, що все буде гаразд, оскільки у мене був магічний бар’єр, але тепер, коли стеля обвалилася, пил літав усюди! Просто припиніть вже!
Як би найкраще описати реакцію на моє цілком обґрунтоване звинувачення? І демонічний дворецький, і старший чоловік дивилися на мене з широко розплющеними очима й роззявленими ротами.
На жаль, вони зі мною не погодилися. Мені вже набридло все це!
«А що ще важливіше, чому ти використовуєш таку безладну магію? Ти ж демон!» — вигукнула я.
Я не могла збагнути, чому він накинувся на мене з таким «людським» заклинанням. Демони складалися з духу та магії. Усе, що вони робили, містило сліди магічної сили, яка перетворювалася на магію. Мені достатньо було лише зосередитися — так само, як коли я простягнула руку, з’явився магічний бар’єр. Крик міг перетворитися на ударну хвилю. Тому демонам не потрібно було створювати магію за допомогою заклинань, як це робили люди.
Я завжди дивувалася, чому магія, якою користувалися люди, містила стільки домішок, таких як стихії, але тепер я нарешті зрозуміла. Причина, через яку ельфи давніх часів створювали заклинання на поганій «Первісній» мові для людей, полягала в тому, щоб люди не могли справді впоратися зі своїми хаотичними магічними силами. Тому, якщо демон хотів спробувати вбити іншого демона, ефективніше було або вдарити його безпосередньо, або використати «Емпіреаль» із чистою магією. Але чи могло бути так…?
«Ой, а чому ти не використовуєш чисту магію?» — запитала я з поблажливою манерою.
«Грр…» — докучливо буркнув той.
Демони аж ніяк не могли бути нездатними використовувати чисту магію. Можливо, він просто не мав достатніх здібностей для цього як демон, бо еволюціонував у такий неправильний спосіб? Це було схоже на те, ніби герой намагається кинути виклик королю демонів, маючи при собі лише паперове віяло. Хоча я й не дуже розуміла, що взагалі означає ця метафора.
Старий продовжував бурмотіти собі під ніс, сидячи згорнувшись калачиком на землі.
«Що…? Як демонів може вбити вампір?»
А, так. Той дворецький, здається, теж вважав мене вампіром. Я не була упевнена, чому.
«Що ти маєш на увазі?» — запитала я.
Мааах!
Величезні, золоті, п’ятиметрові крила кажана, що виросли з моєї спини, відкинули моє золоте волосся вбік. Я повільно змахнула крилами й піднялася в повітря. На тлі місяця в нічному небі я поглянула вниз на чоловіка з холодною посмішкою демона.
«Зрештою… я сама — демон».
Почувши мої слова, його обличчя сповнилося страху й відчаю.
Бійся мене, людино. Слабкий демоне. Я подарую тобі найпотворнішу й найогиднішу смерть, яку тільки можна уявити.
«Грааааааааааааааааарррррррррррххххххххххххх!»
Демонічний дворецький накинувся на мене, немов тварина, що втратила будь-яке почуття вишуканості.
«Я став сильнішим! Тепер я вже не боюся тебе, як колись! Я пожеру тебе, а потім, завдяки своїй силі, пожеру весь цей світ!»
«Ти вже справді починаєш діяти мені на нерви», — холодно зауважила я.
Демонічний дворецький перетворив свої руки на руки гігантської мавпи й замахнувся на мене кулаком. Я відштовхнула його крилом, не злітаючи з місця, і він з гуркотом впав на землю. Потім я використала кігті іншого крила, щоб розрізати й відірвати йому обидві руки.
«Раааааааааааааааааррррррррррррррррррррххххххххххххххххххх!»
«Ха-ха!» — Його крики болю змусили мене розсміятися.
Я встромила свої червоні нігті йому в груди, розриваючи його тіло й оголюючи ікла перед його тепер оголеною демонічною сутністю.
«Ні… Стііііііііііііііііііііііііійййййййййййййй!»
Я променисто посміхнулася йому, а потім впилася зубами в його груди, поки він кричав. Я вирвала його серцевину, поглинаючи демонічного дворецького цілком, разом із його відчаєм і страхом.
Виявилося, що демони набагато смачніші, коли їм дають вирости до такого рівня.
Я саме насолоджувалася його насиченим медовим післясмаком, коли почула слабкий стогін.
«Ах… Аххххх…»
А, так. Той чоловік-людина все ще був тут. Хоча, чомусь, тепер він не виглядав таким наляканим переді мною. У його очах, коли він з повагою дивився на мене, був якийсь божевільний вираз.
«Ооо… Моя богине… Будь ласка, даруй таким, як я, своє благословення…» — благав Бруно.
Я мовчки дивилася на нього.
Про що він взагалі говорив? Те, як він на мене дивився, не було тим, як слід дивитися на демона. Це більше нагадувало мені те, як ті діти поклонялися мені як Святій, і це мене розлютило.
Я не мала жодного наміру укладати угоду з цим чоловіком чи давати йому своє благословення. Проте мені було трохи цікаво, що ж таке його душа, адже в ній змішалися всілякі дивні відтінки.
«Підійди сюди», — наказала я.
На мій наказ він підповз до мене з цим божевільним поглядом в очах. Фу.
Я знала, що кажуть: «Цікавість вбила кішку».
Проте…
«У мене є місце для останнього перекусу», — прошепотіла я з посмішкою.