ЗРЕШТОЮ, викрали не тільки мене, а й леді Елею, Шеллі, Бетті та навіть Ріка. Лідер терористів, здавалося, був задоволений таким поворотом подій і потайки зізнався мені, що вони хотіли викрасти принаймні леді Елею та Ріка, тож ми стали для них приємним бонусом. Що це взагалі таке?
Однак вони здавалися чесними терористами, тож нікому більше там не заподіяли шкоди — просто позбавили свідомості їх снодійним чи чимось подібним.
Після цього нас відвезли у величезній кареті якоїсь торгової компанії, і ми близько двох годин гойдалися туди-сюди, перш ніж дісталися до якогось маєтку. Тоді леді Елею відокремили від решти нас.
Рік влаштував істерику, коли його маму відвели, але замовк, щойно його вдарили.
«З вами все гаразд, лорде Лудоріку?» — запитала Бетті.
«Я-я в порядку!» — Я думав, що вони не до кінця його побили, але Рік, притискаючи набряклу щоку, виглядав так, ніби ось-ось розплачеться. Принаймні, він почувався достатньо добре, щоб і далі вдавати з себе хороброго.
Я хотіла, щоб він відпустив мою спідницю. Якби він так боявся, то не мав би й їхати. З іншого боку, Шеллі, здавалося, почувалася досить добре, щоб грізно зиркати на нього.
Після того як леді Елея пішла, нас, четверо дітей, відвели до підземного льоху, схожого на склад.
Хочу зазначити, що, незважаючи на ситуацію, я була надзвичайно спокійною. Це був перший раз, коли я так гостро відчула себе демоном.
Душа демона, серце людини…
Я нечітко припускала, що душа й серце — це одне й те саме, але виявилося, що між ними є тонкі відмінності. Я вірила, що маюсильну силу волі, бо у своїх снах мала певні спогади про життя в тому світі. Це, безперечно, було частиною причини. Однак, якби ці спогади були справді єдиним, що я мала, то, безсумнівно, я б набагато більше боялася в цій ситуації.
Я жила в тому жахливому Світі Демонів як демон. Незважаючи на це, я була упевнена, що в мені живе людське серце.
У складі я бачила десятки дітей із пораненими серцями й тілами. Скільки часу вони вже тут перебували? Один із хлопчиків виглядав так, ніби його не годували як слід; він був до краю виснажений від плачу й криків, сидів, скорчившись, із порожнім поглядом, виглядав жорстоко побитим і ледь не вмирав від нехтування. Можливо, він намагався чинити опір і його спіймали.
Шеллі та інші гірко відвернули погляд від дітей, але я продовжувала дивитися на них.
«О Боже…»
Я не відчувала ані жалю, ані обурення щодо цих дітей. Натомість, бачачи, як вони страждають, я відчувала до них глибоку любов…
Я була такою дивачкою. Що, в біса, зі мною не так? Спочатку я сплутала це з чимось на кшталт прихильності, але ж як дивно — відчувати любов, дивлячись на дітей, які поранені й страждають?!
Послухайте, розумом я розуміла, що це жахливе видовище, але моє серце билося від піднесення, ніби всередині мене вирувала якась сила.
Що мені робити? Мабуть, нічого не поробиш. Я здаюся.
Поки я була зайнята такими марними думками, я відвела погляд. З якоїсь причини Шеллі та Бетті взяли мене за руки, ніби ось-ось розплачуючись. Вибачте, але я відвела погляд не через це.
Хм?
«Зачекайте, той хлопчик там…»
«Щось сталося, леді Юл?» — запитала Шеллі, і в її голосі чулася тривога.
Я проігнорувала її, бо мене притягнуло відчуття вмираючої дитини. «Він… хоче померти». Я вже йшла до дитини, коли ці слова вирвалися з моїх вуст.
Я була впевнена, що моя звична фальшива людська посмішка зникла. Діти злякано розступилися, коли я наблизилася. Діти, що оточували того хлопчика, швидко втекли — мабуть, вони не були його братами чи сестрами. Я присіла поруч із ним.
«Тобі занадто боляче жити?»
Я була упевнена, що почула, як Шеллі та інші за моєю спиною ахнули.
Хлопчик слабко розплющив очі, випускаючи хрипке дихання з-поміж потрісканих губ. Він не міг говорити, але його очі розповіли мені все. Його губи ворушилися, ніби намагаючись сказати: «Я хочу, щоб цей біль закінчився. Я хочу почуватися краще».
Отож, цього ти прагнеш. Однак…
«Ні». Я доторкнулася до брудної щоки хлопчика й лагідно промовила, посміхаючись йому.
Це проникало в мене.
Інтенсивна агонія хлопчика та глибока розпач наповнювали моє зголодніле серце.
«Живи».
Ах, люди — такі тендітні й милі створіння.
Навіть ця маленька дитина зі своїм крихітним тілом і серцем мала в собі нектар, що приваблював мене.
«Продовжуй жити, навіть якщо це боляче й сумно. Це правило людського буття».
Я навіть не усвідомила цього, але кожна дитина тут, у цьому підземному складі, зараз слухала мене.
Ви всі теж повинні це знати. Проживайте своє коротке життя з усією силою. Страждайте, відчувайте смуток, відчувайте жаль — і продовжуйте жити.
Бо як демон, я ніколи не дозволю людині просто померти в спокої.
«Проявленя Світла».
З усього мого тіла вирвалося сліпуче світло, яке ніжно огорнуло дитину. Мої почуття перетворилися на силу й проявилися як цілюща магія.
Коли з мене вирвалася ця приголомшлива сила, я зрозуміла, чому я могла використовувати святу магію, але не звичайні заклинання. Це було цілком логічно. Справа в тому, що демони використовують магію інакше, ніж люди.
Я просто раділа, що взагалі мала цю здатність.
Отже, мої любі люди.
«Я дарую вам усім благословення життя!»
Прокляніть той факт, що ви взагалі народилися. Однак лише я одна в цьому світі насолоджуватимуся вашим відчаєм. Ласкаво просимо до світу, сповненого страждань, люди.
А тепер принесіть у жертву свій відчай мені — демону.
Ах, мені здається, я нарешті дала волю своїм почуттям.
Мої вивільнені емоції перетворилися на світло, яке тепер осяяло цей просторий підземний склад. Моя чиста демонічна магія перетворилася на світло, саме так, як я того бажала, підкорюючи навіть слабовільних світлових елементалів і змушуючи їх втілитися у вигляді незліченних ангелів.
Пір’я цих ангелів розсипалося сніговою бурею світла. Кожна дитина, яка доторкнулася до нього, була повністю зцілена. Світлові пір’їнки тихо кружляли, наче сніг, танучи в повітрі.
Усе затихло.
Ой-ой. Цього разу я справді переборщила. Не можна заперечувати, наскільки це було надзвичайно ненормально.
Тиша була такою болісною. Шеллі та інші діти були охоплені подивом, а точніше — були просто приголомшені.
Що мені робити? Мабуть, нічого не поробиш.
Саме тоді милі щічки того напівмертвого хлопчика, який так прагнув смерті, почервоніли. Він подивився на мене блискучими очима, став переді мною на коліна й склав руки.
«Дякую, Свята леді».
Що?! Свята?! Чому?! Я миттєво вирвалася зі свого піднесення.
Інші діти, мабуть, теж його почули, бо тепер усі, кого було зцілено, також почали ставати на коліна, складаючи руки й зі сльозами, що текли по обличчях, молилися до мене.
Зачекайте, зупиніться! Я ж не свята! Я — демон!
***
«Альбертіно? Що ти тут робиш?!»
Альбертіна стояла навпроти Елеї у розібраному підвалі, що тримався на масивних колонах, — він був настільки великим, що здавався навіть просторішим за садибу. Елеа спробувала підійти до неї, але кілька лицарів перегородили їй шлях. Альбертіна легенько посміхнулася, зустрічаючи погляд іншої жінки.
«О, Ваша Високість, як приємно знову вас бачити. Хоча, мабуть, з часу нашої останньої зустрічі минуло не так уже й багато часу».
Оскільки обидві були високопоставленими аристократками, вони часто бачилися на вечірніх прийомах. До того вони навчалися на одному курсі в Академії магічних мистецтв, і всі студенти знали їх як «дві троянди вищого світу». Вони просто не могли не знати одна одну.
Кожна з них мала все, чого прагнули інші: красу, авторитет, багатство — предмет заздрості всіх, хто їх знав. Однак після закінчення навчання їхнє становище суттєво змінилося. До того часу, як їхні шляхи знову перетнулися, вони стали зовсім іншими людьми.
Альбертіна хотіла й рибу з’їсти, й на хліб залишити, і намагалася здобути все. Та те, чого вона прагнула найбільше, було єдиним, що вислизнуло їй з рук: серце певного чоловіка.
Елеа була аристократкою, і саме завдяки тому, що вона відмовилася від кохання, їй вдалося здобути те саме майбутнє, якого так прагнула для себе Альбертіна.
«Чому ти так вчинила?» — запитала Елеа.
«Ти ніколи цього не зрозумієш», — Альбертіна трохи опустила погляд. Коли вона знову підняла голову, її очі були такими ж запальними й величними, як завжди. — «Хоча, мабуть, я поясню все в належний час. Відтепер я заберу все, що ти маєш. Я вкраду в тебе все, знищу це, і коли нічого не залишиться, я заберу все назад».
Знищення й відновлення. Хоч як би це здавалося безжальним, це нічим не відрізнялося від того, як людина, у якої закінчилися ходи, перевертає настільну гру. Зрозумівши це, Елеа здивовано розширила очі.
«О Боже мій. А лорд Форте про це знає?!»
«Звідки йому про це знати? Це те, на що я мушу піти, щоб він хоча б поглянув на мене».
«Альбертіно…» — Елеа була приголомшена, усвідомивши, що одних слів не вистачить, щоб переконати Альбертіну змінити думку.
«Відведіть її до гостьової кімнати, — наказала Альбертіна своїм людям. — І будьте гостинними».
«Будь ласка, зачекай, Альбертіно!»
«Прощавай, Елеє. Я підготувала для тебе особливе місце, звідки ти зможеш спостерігати за руйнуванням цього королівства».
«Альбертіноооо!»
Крики Елеа, коли лицарі схопили її за руки й потягли геть, викликали в Альбертіні відчуття порожнечі, але водночас і легкого задоволення.
Проте…
«Цього аж ніяк не достатньо».
Альбертіна пройшла крізь темний підвал без стін, прямуючи до найбільшого приміщення в центрі. Там вчені та чарівники були заклопотані роботою. Вона звернулася до шляхтича серед них:
«Як йдуть приготування, лорде Бруно?»
Маркіз Бруно був чоловіком років тридцяти з каштановим волоссям. Він вклонився перед Альбертіною, легенько поцілувавши її руку.
«Ах, на вас завжди так приємно дивитися, міледі. Звісно, все йде за планом. Незабаром ми зможемо розпочати експеримент».
Будучи військовим генералом, Бруно був відомий як прихильник жорсткої лінії, що пропагувала розширення озброєння королівства. Попри його зовнішню невиразність, його майстерність у володінні мечем не поступалася королівським лицарям, а в магії він був справжнім знавцем. Він особисто керував їхніми роботами тут.
«Я й не очікувала від вас нічого іншого. Як це виглядає тепер, коли все готово?»
«Прийдіть і подивіться самі. Сюди, будь ласка». — Маркіз простягнув їй руку, щоб провести її до місця, де вони так наполегливо працювали. Чарівники й лицарі розступилися, пропускаючи її, щоб вона могла побачити магічне коло, яке займало всю підлогу.
«О, Боже». — Як одна з організаторів, Альбертіна знала суть плану, але все одно було захопливо побачити магічне коло, розміром з маєток аристократа.
Задоволений її реакцією, Бруно пояснив:
«Як ви знаєте, ми взяли за основу для цього магічного кола інцидент із прикликанням чотири роки тому й збільшили його на двадцять відсотків. Ми також включили нову функцію, яку ви надали, і тепер маємо змогу успішно прикликати кількох великих демонів поспіль».
Застереженням, звісно, було те, як довго вистачить сили волі та магії прикликача.
Технічно вони могли б створити ще більший магічний круг, але для роботи з чимось більшим знадобилося б кілька чарівників. Більший круг вимагав би ще більше магії, і чим більше було б прикликачів, тим довше тривав би ритуал. За таких обставин їм бракувало як достатньої кількості чарівників, яким вони могли б довіряти, так і достатньо великого простору за закритими дверима.
Проте це був значний прогрес порівняно з існуючим стандартом — випадковим викликом істот через ворота, які силоміць відкривали за допомогою потужної магії. Їхня мета у створенні такого великого магічного кола була далеко не такою обмеженою.
«Тож ми зможемо викликати високорангового демона?»
Бруно нахмурився, почувши запитання Альбертіни.
Це не була тактика, яку вони могли б відкрито застосовувати, навіть у стані війни. Проте випуск навіть сотні великих демонів був би більш ніж достатнім, щоб суттєво ослабити королівство. Один великий демон за силою дорівнював сотні солдатів. Сто великих демонів вистачило б, щоб завдати нищівного удару меншій державі, залежно від угоди, укладеної з ними.
Але таке сильне королівство, як Талітелуд, мало б заклинателів, здатних викликати великих елементалів — які були б гідними супротивниками великих демонів, — тож у таких випадках вони не могли розраховувати на впевнену перемогу.
Спочатку метою цього плану було прикликати високопоставленого демона, щоб збільшити шанси на перемогу в будь-яких битвах, з якими їм, можливо, доведеться зіткнутися. Понад п’ятдесят дітей, яких вони зібрали, були жертвами для прикликання одного конкретного демона — чудовиська достатньо високого рангу, щоб зрівнятися з архелементалем, здатного спричиняти землетруси, виверження вулканів, цунамі, торнадо — всілякі катаклізми по всьому світу…
Один такий демон колись матеріалізувався в цьому світі. Він з’явився у вигляді зловісного чоловіка, одягненого в манері старомодного аристократа, і, як кажуть, самотужки спустошив цілу країну.
«Це буде складно, проте я хотів би викликати цю істоту», — зізнався Бруно, трохи вагаючись.
«Так, я теж добре їх пам’ятаю».
Чотири роки тому вони обоє були присутні під час інциденту з викликом демона. Бруно був командувачем операції, а Альбертіна керувала чарівниками як спостерігачка від Академії магічних мистецтв.
Альбертіні не дозволили брати безпосередню участь в операції через її посаду, але вона все одно приєдналася до небезпечної битви з помсти своєму чоловікові, оскільки інцидент стався на її землі.
Тоді Бруно прагнув лише заробити більше заслуг, щоб зміцнити свій авторитет, а Альбертіна — лише заявити про себе. Однак того дня вони обоє побачили величну істоту: золотого кота, настільки прекрасного, що він здавався посланцем богів. Унікальний високопоставлений екземпляр серед демонів, із шерстю, що виблискувала золотом, і сяючими золотими крилами кажана — Золота Звірина.
Не кожен міг це помітити, але дехто все ж побачив.
Велична огидність, прихована в його маленькому тілі, могла затьмарити зоряне небо й місяць. Той прекрасний золотий демон мав таку силу, що перевершувала силу навіть великого демона — їх не можна було порівняти.
Ймовірно, у заклинателів не вистачило сили в їхньому магічному колі. Золотий демон зник у небесах, і Церква оголосила, що його більше немає в цьому світі, тож Альбертіна та Бруно, зачаровані його красою та силою, змовилися, щоб знову його викликати. У них були свої цілі та почуття щодо цього, але обоє були зачаровані тим демоном і працювали над досягненням своєї мети з певним фанатизмом.
«Наразі ми налаштували його так, щоб експериментально викликати старого й могутнього великого демона. Що нам для цього зробити?»
«Хм».
Навіть експеримент вимагав би кількох жертв, щоб викликати кількох вищих демонів. Вони не мали уявлення, скільки жертв знадобиться, щоб знову викликати того золотого демона, і не хотіли, щоб їхній запас дітей пішов намарне.
Вони захопили Елеа, щоб вона не змогла використати свої значні магічні здібності для втручання у завершальні етапи їхнього експерименту. Вони також викрали її сина, щоб принести його в жертву на її очах, але Альбертіна не хотіла використовувати його в такому пробному експерименті.
Саме тоді Альбертіна згадала, що Зумана згадував у своєму звіті про одну дитину.
«Одна з дітей походить із сильного роду й володіє неабиякими магічними здібностями. Вона, безперечно, замінить жертви кількох людей».
***
«Ви хочете використати цю дитину?» — без роздумів запитав Зумана. Він здивувався власній відвертості й схилив голову. «Прошу вибачення за те, що втрутився недоречно.»
Альбертіна холодно кивнула Зумані, коли вони прямували до кімнати, де утримували дітей. «Нічого страшного. Зрештою, це не входило в наш початковий план.»
Спочатку вони планували зробити сина Елеа піддослідним. Вони мали дозволити, щоб ним заволодів нижчий демон, а потім використати його як жертву. Вони збиралися розбити Елеї серце, показавши їй сина у вигляді напівдемона. Їм вдалося взяти Елеа в полон раніше, ніж планувалося, але решта цього плану потребувала часу.
У давні часи люди проводили експерименти з одержимістю нижчими демонами, щоб з’ясувати, чи може живе тіло з душею поглинути силу демон чи елементаля. Ці випробування призводили до того, що піддослідні перетворювалися на щось на кшталт монстрів, і цю галузь досліджень заборонили ще до того, як її повний потенціал встигли реалізувати.
Люди втрачали розум, коли в них вселявся сильніший демон чи елементаль, а якщо істота була занадто слабкою, людина теж ставала слабшою, нездатною здобути жодної сили, хоч її тіло й зазнавало змін. Південна держава також проводила експерименти в минулому, але Альбертіна не змогла дістати результати їхніх досліджень — хоча й не сподівалася на це.
Якщо та маленька дівчинка мала таке ж сильне походження, як і Лудорік, то, безперечно, для неї можна було б знайти краще застосування, ніж просто розглядати її як одноразового пішака. Так вважав Зумана — але він знав: коли його сувора господиня вже ухвалила рішення, змінить його було важко.
«Все, що я хочу знати, — чи зможе дитина з такого давнього й сильного роду протистояти силі демона.»
«Розумію.»
Я дуже сумніваюся, що це все, — подумав Зумана.
Розмова з Елеа не входила до плану. Саме тому, що їм також вдалося захопити ту дівчинку — чого спочатку не було в плані — Альбертіна втратила самовладання.
Дівчинка народилася від жінки, яку кохав її чоловік. Вона була тією улюбленою дочкою, якої він так прагнув, заради якої він був готовий відкинути все інше. Було цілком природно, що він полюбив її з самого початку, але навіть Зумана бачив, що Альбертіна переживала складні почуття через те, що цю дівчинку так само любили й усі інші. Можливо, Альбертіна підсвідомо боялася тієї дівчинки, чиє саме існування порушувало спокій її серця.
Натомість Зумана вважав дівчинку цікавим явищем. Під час викрадення вона не виявила жодних ознак страху. Вона рішуче висунула свої вимоги — ні, вела переговори із Зуманою, поводячись так, ніби була високопоставленою особою. Як цю маленьку дівчинку виховали так, що вона поводилася саме так, хоча їй ще не виповнилося й чотирьох років? На думку Зумани, старша дочка Альбертіни була надзвичайно обдарованою, але навіть їй потрібна була авторитетність, коли вона сперечалася з дорослим.
Зумана почав переосмислювати все, усвідомивши, що саме означає поняття «сильна родова лінія». І дочка Альбертіни, і хлопчик з роду Лудоріків мали схоже походження, але Зумана почав відчувати, що родова лінія дівчинки, можливо, була ще сильнішою. Можливо, саме завдяки своєму родоводу вона володіла такаю неземною красою та величчю, що здавалася нелюдською. Якби вони не були настільки зачаровані її ангельською красою, деякі з лицарів, яких він залучив у маркіза Бруно, ймовірно, одразу ж упали б перед нею на коліна — настільки вона відрізнялася від інших.
«Але для мене це не має значення. Альбертіна — моя пані, і її слово — закон».
Зумана не лише поважав її як свою господиню, а й кохав як жінку. Він кохав у ній усе до найменших дрібниць. Те, що вона була прекрасна, як троянда, її гордовиту поставу, рішучість, силу — навіть той самотній вираз, який він інколи помічав у її осях. Усі її слабкості.
І його почуття були незмінними, навіть після того, як він дізнався, що саме вона змусила його родину пережити такі випробування.
«Що… там відбувається?» — Альбертіна була шокована, коли вони стояли перед дверима кімнати, в якій утримували дітей.
Вони не виставили там жодної охорони. Були лише поодинокі патрулі, оскільки їм бракувало персоналу, та й такі маленькі діти навряд чи могли щось зробити.
Однак те, що вони побачили зараз, було дивним.
Якесь сліпуче світло, яскраве, наче саме сонце, просочувалося крізь щілини в міцних, надійно зачинених дверях. Світло мерехтіло, нагадуючи примарні пір’їнки, перетворюючись на світлові частинки й зникаючи, щойно торкалося підлоги.
«Чому…?» — Альбертіна вже бачила це раніше.
Це світло було священною магією, причому благословенням високого рівня. Альбертіна бачила, як його застосовував лише один раз Його Високопреосвященство Понтифік Церкви Костор. Це було те благословення, яке священники здійснювали, щоб зцілювати людей і надавати їм захист від зла. Таке благословення, виконане понтифіком, благословляло всіх присутніх, а майстерність, необхідна для його застосування, залежала від кількості людей, на яких воно впливало.
«Святе благословення». Лише одна людина у Святому Королівстві вміла використовувати це заклинання, і навіть Понтифік не зміг би рухатися після того, як застосував би його до тридцяти осіб. Напевно, на всьому континенті не було й десяти людей, здатних його застосувати.
У тій кімнаті було щонайменше п’ятдесят дітей. Це означало, що хтось із дітей у тій кімнаті міг використовувати ще могутнішу святу магію, ніж сам Понтифік.
Якщо заклиначем була певна особа…
«Зумана! Відчини двері! Швидше!»
Альбертіна не могла дочекатися, поки Зумана відчинить двері, і майже вбігла всередину. Там вони побачили не поранених, переляканих дітей, які змирилися зі своєю долею, а дітей, які були взірцем ідеального здоров’я й підносили свої молитви дитині, що була подобою Святої.
***
«Що ти наробила?!» — вигукнула красива рудоволоса жінка, увірвавшись до кімнати. Я впізнала її з тієї поїздки в кареті разом із батьком.
Е? Чому?! Що ти тут робиш?! Мені й так було достатньо складно: ці діти називали мене Святою чи як там ще й благали мене, тож я не могла нікуди поворухнутися. Не роби ситуацію ще гіршою!
«Відійдіть!» — розлючено гримнула жінка на дітей, кидаючись на них.
Ого, який нелюдський вираз на її обличчі. Е? Чому вона дивилася на мене? Вона йшла прямо до мене?!
«Ти йдеш зі мною!»
«Ай!» — вродлива жінка схопила мене за руку, і я видала якийсь дивний крик переляку.
Саме тоді перший хлопчик, якого я вилікувала — Ноель, чи не так? — раптом широко розплющив очі й кинувся на жінку.
«Не чіпайте Святу!»
Красива жінка відштовхнула його рукою. «Дурне дитя!»
«Уууууууу!» — Рік теж кинувся на жінку.
Чому він зайшов так далеко?!
«Та ти ж…!» — Жінка навіть не завагалася — і його теж відштовхнула. Вона продовжувала намагатися витягнути мене з кімнати, поки Шеллі, Бетті та кожна дитина в кімнаті кидалися на неї.
«Я не дозволю тобі забрати леді Юл!»
«Юл!»
«Леді Свята!»
«Свята!»
Діти продовжували кидатися на неї, волаючи до Святої. Жінка нахмурилася. А я нахмурилася ще більше, ніж вона.
«О, Вітре!» — Зумана, що стояв біля дверей, промовив якесь заклинання, яке відкинуло Шеллі та інших назад.
Ми з гарною леді відчули лише легкий подих вітру. Він справді був вражаючий! І йому вдалося не поранити дітей. Він був справді, справді талановитий.
«Тихо! Якщо ви й далі будете вередувати, я її вб’ю!» — крикнула леді.
Діти одразу ж завмерли.
Е-е, було б погано, якби ти мене вбила, але я б справді воліла, щоб вони не постраждали, адже я вже потрудилася їх вилікувати. Чи це той момент, коли я маю щось сказати? Не те щоб я хотіла захистити себе чи щось таке.
«Зі мною все буде гаразд, друзі», — сказала я, посміхаючись, щоб заспокоїти їх якнайкраще.
Шеллі та інші почали голосно ридати від відчаю.
Е-е-е? Я поглянула на гарну жінку, шукаючи підказки, що мені робити, але вона виглядала здивованою їхньою поведінкою.
Я знаю, що означає цей погляд. Ага. Леді! Витягніть мене звідси, швидше! Це не те, щоб я відмовилася від будь-якого логічного мислення чи чогось такого. Просто я зрозуміла, що зараз нічим уже не можна виправити цю ситуацію.
«Іди!»
«Гарааазд!»
Ой, це боляче. У відповідь на мою недбалу відповідь пані боляче стиснула мені руку. Так, я знаю. Звичайні діти в такій ситуації боялися б набагато сильніше.
Зачекай-но, як там знову потрібно вдавати, що боїшся? Я подумала, що могла б поводитися як Шеллі чи Бетті, але для цього, мабуть, було вже трохи запізно. Тож я просто слухняно пішла за ними, а той хлопець, схожий на дворецького, весь час дивився на мене з цікавістю.
Не хвилюйся. Я зовсім не викликаю підозр, присягаюся. Мені потрібно було з’ясувати, як поводитися трохи більше як звичайна людина.
І ось ця вродлива леді тримала мене за руку, поки ми йшли цим похмурим коридором, аж поки не дійшли до приміщення, ще більшого, ніж те, де тримали всіх дітей. Я здогадалася, що ми опинилися під землею, і нарешті не могла не замислитися, чи справді зі мною все буде гаразд.
Усі стіни було знесено, залишилися лише колони, але у мене виникло відчуття, що їх залишили там з якоюсь метою. Можливо, вони мали підсилювати якусь магію чи щось таке?
Я не знала, куди вона мене веде, але там випадково стояв стілець, тож жінка посадила мене й присіла, щоб дивитися мені в очі.
«Ти ж дочка Ліастеї, чи не так?»
«Так», — сказала я після миті вагання.
Чи була вона теж подругою мами? Ні, я не думала, що так. У тому, як вона щойно вимовила ім’я мами, було щось дуже дивне.
Жінка здавалася спокійнішою, ніж раніше, але все ще була дуже роздратована. Вона змушувала себе посміхатися, наче до дитини, але після того прояву насильства ця посмішка здавалася мені тривожною.
«Як тебе звати?»
«Юлуція», — відповіла я після паузи.
«То тебе звати Юлуція. І ти вмієш користуватися святою магією?»
«Так».
«Хто навчив тебе тієї магії, яку ти щойно застосувала?»
Таку магію? Я нахилила голову, дивлячись на неї здивовано. Я навчилася трохи святої магії від Віо, але якщо вона мала на увазі не це, то чи не йшлося про той танець ангелів? Чи це була та магія, яку мені не слід було застосовувати? Я просто подивилася на неї так, ніби кажучи: «Я дитина і не розумію, про що ти говориш», — на що вона втомлено зітхнула.
«Ти знаєш, хто така Свята?»
Знову це? Я мовчки похитала головою, вдаючи, що не розумію. Вона звузила очі й грізно поглянула на мене.
«Свята — це дуже особлива людина для нашого королівства, тим більше, якщо вона походить із королівської родини. Але це не має значення. А тепер слухай уважно, Юлуція. Я розповім тобі, що з тобою зараз станеться».
«Гаразд». — Я кивнула головою, вдаючи з себе слухняну дівчинку.
Фальшива посмішка дами набула садистського відтінку. «Спочатку я планувала використати тебе для одержимості демонами, але, гадаю, ми можемо провести й інші експерименти, якщо ти справді володієш достатніми магічними здібностями, щоб називати себе справжньою Святою».
«Гаразд…?»
Е-е, це ж не я називала себе Святою чи щось таке.
Але тоді вродлива леді промовила тривожне слово, яке змусило мене рефлекторно спробувати встати, та вона зупинила мене, схопивши за плечі.
«Гм, так. Спочатку спробуємо відрізати тобі руку. Я впевнена, що це буде дуже боляче, але ти зможеш просто сама її зцілити».
Я мовчала. Що ця пані мала на увазі?
«Не хвилюйся. Якщо ти й справді Свята, я впевнена, що з тобою все буде гаразд. А потім ми спробуємо порізати тобі ногу. Крові, напевно, буде багато, тож тобі доведеться швидко зцілити себе, щоб не померти. А може, було б цікаво подивитися, що станеться, якщо ми вб’ємо в тебе цвяхи. Буде набагато болючіше, якщо ти зцілишся, поки вони ще проколюють твоє тіло».
Е-е-е…?
«Можливо, нам слід поставити собі за мету посилити заклинання за допомогою святої магії. А потім, коли в тебе закінчиться магія і, відповідно, знизиться опір, ми подбаємо про те, щоб тобою оволодів нижчий демон. Удачі тобі в спробах чинити опір. Якщо не встоїш, у тебе на руках і тілі з’являться луска або колючки. Хі-хі… Не можу дочекатися, щоб побачити вирази облич членів королівської родини та представників Церкви, коли вони побачать, що їхня дорогоцінна Свята виглядає як демон».
Ця вродлива дама, здавалося, збожеволіла, вивергаючи такі огидні речі. Я чітко відчувала, що її серце зазнало якогось дуже дивного повороту.
Її викривлена посмішка раптом стала сумною, коли вона доторкнулася до моєї щоки.
«Ах, у тебе такі гарні очі. Вони такі самі, як у нього. Саме ці очі змусили мене так полюбити його. З того часу, як ми вперше зустрілися в дитинстві, я їх обожнювала. Але я не могла сказати йому, що відчуваю… Я завжди могла говорити йому лише жорстокі слова».
Її пальці легенько пробігли під моїми очима, а потім вона повільно опустила обидві руки. «Я була така впевнена, що… він буде моїм, якщо я лише почекаю. Його старший брат теж розумів, що так буде найкраще — заради його талантів. Але… він знайшов іншу, перш ніж я встигла це зробити».
Її білі руки тремтіли, повільно обхоплюючи моє горло. «Я ненавиділа її. Я навіть дивитися на неї не хотіла. Але в замку… на вечірніх балах… навіть на чайних церемоніях… щоразу, коли я бачила його, вона була поруч із ним. Спочатку вона крутилася біля нього, наче молодша сестра, але потім вона вкрала його серце».
Повільно, мовчки вона втиснула пальці глибоко в мою шкіру. «І хоча я зробила його своїм, він ніколи не віддав мені свого серця. Тож я говорила ще жорстокіші речі. Саме тоді його старший брат почав втручатися… Хоча ми разом працювали над тим, щоб цей союз відбувся, він став моїм ворогом. Доки ці люди продовжуватимуть стояти на моєму шляху, його серце ніколи не належатиме мені…»
Я мовчала.
А, розумію. Отож так воно й є. Це була історія дівчини, яка не могла бути відвертою щодо своїх почуттів, хоча й кохала когось. Вона не хотіла, щоб я знала її історію чи що-небудь інше. Вона могла розповісти мені це лише тому, що збиралася мене вбити — бо я була дитиною, яка мала померти, і вона хотіла, щоб хтось про це знав.
«Якби я поводилася більше як свята, чи закохався б він у мене? Якби мої доньки мали таке саме світле волосся, як у неї, чи полюбив би він їх? Що ми маємо зробити, щоб він нас полюбив? Я не знаю… Я не знаю, що мені робити! Що я мала зробити, щоб ми стали родиною? Ніхто ніколи не вчив мене, як так жити! І тому тепер все, що я можу зробити, — це знищити все! Зруйнувати все й почати спочатку з чистого аркуша!»
Я й далі мовчала.
Яка ж вона безпорадна… Напевно, вона вже зрозуміла, що навіть перевернувши ігрове поле, вона ніяк не змусить його полюбити себе. Та її серце настільки розбите й зранене, що їй не залишається нічого іншого, як чіплятися за цю ідею.
«Але навіть це не допоможе… Бо ти тут. Він не полюбить ні мене, ні моїх дочок, бо в нього є така, як ти, яку всі так люблять! Тож… я хочу, щоб ти померла. Ти вже натішилася його любов’ю, правда? Тож ти помреш, і тоді він буде моїм!» — Вона нахилилася, щоб крикнути мені прямо в обличчя, ще сильніше стискаючи мою шию.
З огляду на її характер, я мусила припустити, що в неї ніколи не було іншої подруги, з якою вона могла б поділитися своїми найтемнікими думками. Якби тільки в неї був хтось, кому вона могла б відкритися. Якби тільки вона могла бути трохи чеснішою щодо своїх почуттів.
Але тобі більше не треба плакати.
Я простягнула руку, щоб доторкнутися до її тремтячих рук, які впивалися в мою шию, і посміхнулася їй.
Все гаразд. Тобі більше не треба плакати.
Побачивши, як моє усміхнене відображення в її очах злегка затремтіло, я не втрималася й ніжно витерла сльози з її щік. Вона навіть не помітила, що плакала.
«Що… що ти…?» — Її погляд тремтів від розгубленості.
Наші погляди зустрілися, і суворий вираз у її очах повільно розвіявся. Я ніжно обхопила її бліді щоки долонями.
Серця людей були такими ніжними, такими сумними, такими крихкими, але водночас такими прекрасними. Навіть якби ця глибока любов перетворилася на ненависть і біль, я б нею дорожила. Люди були просто такими милими. І ці почуття доводили мене до божевілля.
«Я любитиму тебе».
«Що?»
Я нарешті усвідомила це. Я нарешті зрозуміла, що це за почуття всередині мене. Я любила людей.
Я — як демон — спраглий любові.
Хто б міг подумати, що в таких поганих людей всередині ховається такий солодкий нектар.
«Зараз я його скуштую».
Хрусь!
Я надзвичайно ніжно зламала їй шию.