КОЛИ Я, сидячи на колінах у тата, розмовляла з ним про «Чайну вечірку», очі мого усміхненого батька звузилися, наче у мисливця, який щойно помітив свою здобич.
Ти мене трохи лякаєш, тату… але все одно ти класний.
«О? Рік, кажеш? Це він тобі сказав так його називати?»
«Ти його знаєш?»
«Так. Він син людини, яку я дуже добре знаю».
«Ооо».
То, можливо, він і справді син когось, кого тато знає по роботі? Можливо, мені не слід було так дражнити його й відганяти. Якби така відлюдниця, як я, з’явилася на його дні народження, я впевнена, вони б тільки глузували з мене, кажучи: «Ха-ха-ха! Не можу повірити, що ця сільська дівчина справді прийшла».
«Ми підемо на його вечірку?» — запитала я, потай сподіваючись, що ні.
Батько нахмурився, виглядаючи збентеженим.
«Хм. Гарне запитання».
Ой, лишенько. Я знала, що якщо благатиму, батько не змушуватиме мене, але, судячи з тієї реакції, я зрозуміла, що це як із тією чайною вечіркою: якщо я відмовлюся, то поставлю його в скрутне становище.
«Але якщо ти хочеш піти, то, мабуть, нам слід…»
«Я хочу!»
«Що?!»
Чому він виглядав таким здивованим, хоча я вже налаштувалася піти?
«П-почекай, Юлуція. Тільки не кажи, що тобі насправді подобається Рік?»
«Що?»
Чому він так подумав? Ця розмова набувала дивного повороту.
«Рік…? То ти й Рік, значить… Хе-хе-хе».
«Тату?!»
Що на тебе найшло, тату?! У тебе такий страшний вираз обличчя!
А ти, Віо! Чому ти виглядаєш так, ніби ось-ось подаси татові меч?! Ти плануєш когось убити?! Я знаю, що ви двоє не скористаєтеся моєю пропозицією, хоч я й демон, але я швидше вб’ю їх за вас, ніж дозволю татові забруднити руки! Я з радістю візьму на себе цю роль! Я готова піти навіть на заборонений виклик тарганів! Я налякаю — тобто, попрошу — слабкого елементаля землі, щоб він засадив їхній сад м’ятою (до речі, це справді жахливий злочин)!
У будь-якому разі, я нервувала, бо тато й Віо поводилися трохи дивно й не поверталися до свого звичного стану. Але в мене був козир у рукаві!
«Я вийду заміж за тата».
«Невже?» — Тато раптом знову був у гарному настрої й весело погладив мене по голівці. Його так легко було порадувати… Настільки, що це навіть турбувало мене як його доньку!
Можливо, мені буде нелегко, коли колись доведеться виходити заміж. Але до того мені доведеться спочатку знайти когось, хто погодиться взяти за дружину таку страшну дівчину, як я.
«Тоді, мабуть, я візьму вихідний на роботі й проведу цей день із тобою».
«Урааа!»
Тато, ти впевнений, що з головою у тебе все гаразд?!
«Він і сьогодні не повернеться додому?» — прошепотіла Альбертіна так тихо, що чула лише вона сама, дивлячись у вікно зі своєї кімнати в маєтку. Починало сутеніти.
Вона розмірковувала над очевидною істиною.
Приблизно рік тому її чоловік почав усе рідше повертатися додому. Нібито це було через те, що він виїжджав на інспекції в одну з територій їхніх володінь. Проте, незважаючи на це, зазвичай він повертався додому, у цей маєток, на третину року.
Її чоловік був одним із керівників країни і мав роботу, якою мусив займатися, інакше вона не була б виконана. Звісно, місцевість, де Альбертіна народилася й виросла, була важливою; однак у них був управитель, який міг подбати про більшу частину паперової роботи. Тому її чоловік працював у столиці половину року. Як його дружина, Альбертіна на цей час переїхала до їхнього маєтку в столиці. Після переїзду вона народила двох дочок і лише кілька разів їздила додому, до їхньої головної резиденції на їхній території.
Через це і Альбертіна, і її доньки — які народилися в столиці — вважали цей будинок своїм домом. Справа в тому, що Альбертіні розкіш королівської столиці здавалася цілком затишною. Вона мала змогу одразу отримувати всю найсвіжішу інформацію та знати про останні модні тенденції, практично щовечора влаштовувалися бали, а вона сама організовувала чайні вечірки, на які запрошувала багатьох аристократів.
Альбертіна насолоджувалася багатством і чудовим становищем у суспільстві. Вона була красунею вищого світу, рівною королеві та наслідній принцесі. Інші аристократки всі з нетерпінням прагнули, щоб вона відвідувала їхні світські заходи, і вихваляли її, ніби змагаючись за її прихильність.
А що думали їхні доньки, бачачи таку матір і виховуючись нею, на противагу своєму батькові, який, ймовірно, навіть не усвідомлював, наскільки він перебував під каблуком? Альбертіна розуміла, що ця напруга також була однією з причин, через яку він перестав приходити додому.
Незважаючи на всю свою владу й красу, навіть у Альбертіни були вороги.
Вони не були відкритими супротивниками, але її «ворогами» були групою наслідної принцеси — яка зневажала Альбертіну та її друзів — і старомодні аристократи, які симпатизували її чоловікові.
Альбертіна усвідомлювала, що їхня думка про неї ґрунтувалася на її особистості.
Все, що вона коли-небудь робила, — це бажала. Вона прагнула влади, багатства та захоплення, і отримала стільки, скільки забажала. Саме тому їй навіть вдалося здобути його — те, чого вона прагнула найбільше ще з юності.
Вона потягнула за всі можливі ниточки, щоб зробити його своїм. Але тепер чоловік, за якого вона так наполегливо боролася, не повертався додому, і, в певному сенсі, це було цілком заслужено.
Альбертіна, зрештою, відірвала свого чоловіка від жінки, яку він кохав.
«Міледі».
Цей голос вирвав Альбертіну з її роздумів. Вона обернулася до Зумани, свого слуги, одягненого як дворецький. Він дивився на неї з турботою.
Вона тихо посміхнулася, усвідомивши, що він, мабуть, уже багато разів намагався привернути її увагу: «Вибач, я замислилася».
«Ви, мабуть, втомилися. Може, приготувати вам щось тепле випити?»
Він знав, що втома не була причиною, і, мабуть, саме тому виглядав таким стурбованим. Це радувало Альбертіну, але водночас дратувало її.
«Тоді як щодо…» — Вона вже збиралася попросити фруктовий лікер, але передумала, коли згадала, що графин уже порожній. — «А, може, трохи бобового чаю?»
«Уже, пані».
Зумана взявся готувати чай із візка, який приніс із собою. У столиці були доступні всілякі сорти, хоча Альбертіні особливо сподобався невибагливий аромат чаю з вареної квасолі, популярного серед простого люду на півдні.
«Ах…»
«Щось не так?» — запитав Зумана.
«Ні. Просто замислилася, чи дівчата вже заснули».
Теплий чай заспокоював. Альбертіна не могла не посміятися над своєю лицемірністю, коли їй спало на думку, що вона засмучується через відсутність чоловіка, хоча сама майже ніколи не буває вдома.
«Так, вони недавно лягли спати». — Зумана розумів, що вона робить, але все одно підіграв зміні теми.
Дивлячись на нього, Альбертіна згадала, як вперше познайомилася із Зуманом.
Приблизно десять років тому Альбертіна отримала керівну посаду в Академії магічних мистецтв. Вона виявила, що Зумана, незважаючи на те, що був простолюдином, мав неабиякий талант, і вирішила особисто взяти участь у його навчанні.
Спочатку, коли вона переманила його з академії, її цікавили лише його зовнішність і майстерність у чаклунстві; однак, дізнавшись, що він напрочуд вправний у роботі руками й має гостре око до деталей, вона знайшла йому застосування як дворецькому та шпигуну.
На той час купецька родина Зумани опинилася у скрутному становищі, тож він присягнувся Альбертіні на довічне служіння, щоб віддячити їй за підтримку, яку вона надала його родині, та за те, що дала йому роботу після того, як він покинув академію.
Побачивши відданість Зумани, Альбертіна ледь здригнулася, адже саме вона була винуватицею скрутного становища його родини.
«Ваші доньки вмилися після вечері, а потім…»
«Все гаразд. Вони просто робили те, що завжди, так?»
«Так, саме так».
Її дві доньки щодня хотіли поговорити з матір’ю, але за батьком вони зовсім не сумували. Вона вважала, що коли вони були молодшими, то були з ним близькі, але з віком почали ставитися до нього холодно. Вона була впевнена, що вони його не ненавидять, але підходили до нього лише тоді, коли чогось хотіли або щоб похвалитися його красою перед іншими дівчатами.
Це було неминуче з самого початку.
Вона використала вплив своєї родини, щоб відібрати чоловіка в іншої жінки. Оскільки він теж був аристократом, то розумів, що це політичний шлюб, і виконав свій обов’язок. І все ж, незважаючи на те, що став її чоловіком і батьком її дочок, він ніколи не віддавав їй всього свого серця. Він намагався обожнювати своїх дочок і кохати її як дружину, але завжди відчував, ніби стоїть від них на крок осторонь.
Це дратувало Альбертіну, тож вона ставилася до нього з презирством, а іноді навіть накидалася на нього з уїдливими тирадами. Однак він жодного разу не розлютився на неї. Він лише сумно посміхався й мовчав.
Тим часом їхні доньки виросли, спостерігаючи за такими безлюбовними стосунками між батьками, і теж почали поводитися з батьком холодно. Вони не мали уявлення, як інакше з ним спілкуватися.
Оскільки Альбертіна не змогла завоювати серце свого чоловіка, вона натомість обсипала дочок любов’ю, балуючи їх, даючи їм усе, і виховуючи їх на шляхетних дам, таких як вона сама, які готові були зробити все, щоб отримати бажане.
Наскільки жорстокі слова дочок вразили його серце?
Звісно, вони його образили. Дівчата й гадки не мали, що саме говорять, але їхні слова були гострі, як колючки — вони вголос висловлювали те, що Альбертіна відчувала у своєму серці.
Тож, звісно, її чоловік не повернувся до цього дому, а натомість присвятив себе своїй ідеальній дружині та ідеальній дочці.
І саме тому вона не збиралася закривати на це очі.
«Зумана? Чи йдуть приготування за графіком?»
«Так, пані. Усе йде за планом. Сталася раптова зміна, але можна сказати, що це насправді зіграло нам на руку, будьте певні».
«Розумію. Тоді сьогодні я мушу тебе винагородити». — Альбертіна покликала Зуману чарівним поглядом.
Альбертіна любила своїх дочок. Її молодша дочка, здавалося, лише наслідувала свою улюблену старшу сестру та матір, а старша дочка була точно такою, якою була Альбертіна в молодості, аж до самого способу життя.
Альбертіна усвідомлювала, що це жорстоко, але благородні дочки, виховані на егоїзм, — не така вже й рідкість. Проте в десятирічному віці її старша дочка мала б вже встигнути налагодити стосунки з однолітками й заспокоїтися, так само як це зробила Альбертіна. Але через те, що вона була також його дитиною, вона в підсумку викликала гнів родини Форте, втратила заручини, яких так прагнула, і це зробило її характер ще більш дратівливим.
Заради своєї бідної доньки.
Заради захисту власного серця.
Заради того, щоб отримати все, чого вона коли-небудь прагнула, —
Альбертіна зруйнує все і почне все спочатку з чистого аркуша.
Минуло вже два дні, і вечірка з нагоди дня народження того хлопчика — Ріка? — щойно розпочалася. Вона відбувалася у величезному саду того самого маєтку, де раніше проходило чаювання. Спочатку її планували провести ввечері, але вирішили влаштувати ще й вечірку вдень для дітей, які не могли залишатися на вулиці так пізно. Іншими словами, ця вечірка з нагоди дня народження відбувалася спочатку вдень, а потім ще раз ввечері. Я не могла не замислитися, наскільки ж заможною була родина Ріка.
Оскільки вони були багаті, то цілком логічно було влаштувати вечірку вночі, щоб на неї могли прийти дорослі, але чому ж вони раптом вирішили влаштувати вечірку ще й удень?
«Чому, тату?»
«Гарне запитання». — Тато вдавав, що не знає, і, дивлячись кудись далеко вдалину, засміявся.
Віо, яка супроводжувала нас до місця проведення, виглядала збентеженою, коли сказала мені: «Гадаю, це тому, що ви будете присутні, леді Юл».
Що це мало означати?
Сьогодні я була в сукні, яку в маєтку батька підготували для мене для чайних вечірок. Вона так нагадувала сукню, яку носила б принцеса: така чисто-біла, з рюшами та квітковими прикрасами. На чайній вечірці всі дівчата з аристократичним виглядом були в ошатних, чарівних і гарних сукнях, але жодна з них не виглядала так, ніби щойно зійшла з сторінок казки, як ця. Хто взагалі міг би гарно виглядати в такій сукні? Мабуть, лише хтось настільки нелюдський на вигляд, як я — і це аж ніяк не було компліментом на мою адресу.
Батька швидко покликали якісь поважно виглядаючі люди, і він залишив мене саму на себе. Віо супроводжувала нас до входу в зал, але їй довелося залишитися в залі очікування для слуг, тож якийсь чоловік, схожий на дворецького, відвів її в інше місце. Це означало, що вперше за довгий час я йшла до зали на своїх двох ногах.
Слава Богу, я ще пам’ятала, як ходити.
Щойно я переступила поріг, ціла група музикантів помітила мене й почала голосно грати, а потім поспіхом розбіглася. Інші діти оточили мене на відстані, але крім цього нічого незвичайного не відбувалося.
Принаймні, це було єдине, що варто відзначити, доки я не зайшла всередину.
Те, що сталося після початку вечірки, — це вже зовсім інша історія.
«Леді Юл!»
«Уф!» — дівчина раптово кинулася на мене збоку, від чого я втратила подих. — «Шеллі?!»
«Так, це я, Шеллі!»
Вона обійняла мене так міцно, що я злякалася, ніби зараз впаду; проте блідий дворецький встиг тихо зупинити її рукою.
«Леді Юл! Я така рада, що знову вас бачу! Щойно я вас побачила, мене охопив величезний шок, ніби побачити вашу сяючу, променисту постать стало для мене справжнім благословенням! Саме тоді я щось усвідомила! Ви так гарно виглядаєте в цій білій сукні, я впевнена, що ви — якась фея-біла лілія! А може, оскільки ця сукня така пишна, ви більше схожі на білу троянду, що розквітає у всій красі! Але потім я зрозуміла, що ви більше схожі на ту, що має ангельські крила і ніби спустилася з небес, щоб принести щастя простим людям! Але ні, зачекайте, я впевнена, що навіть ангели, мабуть, ховаються від заздрості, дивлячись, яка ви гарна й прекрасна, леді Юл! Я навіть не знаю, як найкраще описати, наскільки я щаслива, що знову бачу вашу чудову, чарівну особу, моя пані! Ооо, ви така недосяжна, що аж голова йде обертом! У мене так крутиться голова…» — її туфлі клацали, коли вона похитуючись відступала назад, наче якась театральна актриса, на яку світить прожектор.
На її нещастя, це сталося через те, що в неї закінчився кисень.
Ця дівчинка була напрочуд багатогранною. Чи це була та звичка аристократів, коли вони висміювали людей надмірними похвалами? Вище суспільство, мабуть, було справді пекельним місцем, якщо навіть п’ятирічна дитина поводилася так.
«Ти сама виглядаєш як принцеса, Шеллі».
«Ой! Як мило з вашого боку! Дуже дякую!» — Шеллі нарешті заспокоїлася — а може, й ні. Її світло-рожева сукня справді нагадувала ті, що носять принцеси в ілюстрованих книжках.
Однак через ексцентричну поведінку Шеллі здавалося, що всі інші діти тримаються на відстані. І навіть якби я хотіла покликати на допомогу, тут були лише діти; батьків Шеллі поруч не було.
Цікаво, чи той хлопець, що виглядає точно як Шеллі, який ховається в кутку й, здається, готується піти, — це старший брат Шеллі? Хм. Який ненадійний хлопець.
На жаль, спалах емоцій Шеллі привернув до нас стільки поглядів, що ми зрештою привернули увагу людини, якої я б воліла уникнути.
«Юлуціє!» — Рік розмовляв із якоюсь симпатичною дівчиною з чорним волоссям, коли помітив мене й почав прямувати до нас.
«Рік…»
«Оскільки ти вже тут, давай…»
«З днем народження, лорде Рік!» — не давши йому й слова вимовити, я перервала його, привітавши його так, як це зробив би будь-який трирічний малюк.
«Е-е, дякую».
Я все ще володіла знаннями зі світу снів, тож принаймні знала, як правильно привітати когось. Тепер, коли це було зроблено, я могла йти додому. — «А тепер, якщо ви мене вибачите…»
«Що ви робите, лорде Лудоріку! Я якраз розмовляла з леді Юл а ви нас перервали! Ходімо, леді Юл, підемо вип’ємо там чашечку фруктової води».
«Га!? Як ти смієш так зі мною розмовляти! Ти ж Ціеллінда з Роду Ораленс, так? Не думай, що можеш просто так грати роль господині перед Юлуцією!»
«Що ви двоє робите?!» — втрутилася дівчина.
Хвилинку, ця дівчинка…
«Мій лорде Лудоріку, ми з вами щойно розмовляли! Що це за витівка — просто так взяти і відійти від мене?!»
«Е-е, я просто…»
Навіть Рік відсахнувся від загрозливого погляду, яким на нього дивилася чорноволоса дівчина. Стривайте, хто такий Лудо-Рік? Ну, байдуже. У будь-якому разі, Рік відступив, а Шеллі, не зволікаючи, взяла мене за руку.
«Ходімо, леді Юл. Підемо туди!»
«Ви двоє теж маєте нахабство ігнорувати мене!»
Тепер почала летіти іскра. Нова дівчина поглянула на мене й раптом була настільки здивована, що її обличчя почервоніло, і вона навіть зробила крок назад.
«Ух. Це несправедливо».
Що?! Що такого несправедливого в тому, що я просто подивилася на неї?! Ця дівчина з чорним волоссям і нефритово-зеленими очима була найгарнішою на чайній вечірці. На вигляд вона була такого ж віку, як Шеллі, або, можливо, на рік старша. Я добре її запам’ятала, бо вона була така гарна. Її поведінка справді була ганебною.
«Ціелліндо, Бертілле! Досить уже! Юлуція сьогодні тут на моїй вечірці з нагоди дня народження!» — зауважив Рік.
«Так, але вона вже привітала тебе з днем народження! Тепер настав час їй поспілкуватися з дівчатами», — сказала Шеллі.
«Подумай ще раз! Я, Бертілле, сьогодні буду тією, хто проведе з нею час!»
«Що?!» — вигукнули Шеллі й Рік в один голос.
Гм? Що тут відбувається? Ці троє не ладнають між собою? Чи Шеллі виглядала такою переляканою на чайній вечірці тому, що насправді намагалася приховати, як сильно вона не любить Ріка? А та дівчина, е-е, Бертілле? Вона підійшла лише тому, що розлютилася, коли він її проігнорував, а не тому, що зацікавилася ним? Я не дуже розумію, що відбувається, і мені це не дуже цікаво, тож, будь ласка, не втягуйте мене в це!
Я думала почекати, поки знайдеться слушний привід піти, але тепер усі троє схопили мене — я опинилася в пастці.
Що мені робити…? Цікаво, чи вони почнуть хвилюватися за мене, якщо я скажу їм, що вони мені боляче роблять.
Я гостро відчувала, що всі теж на нас дивляться — ну, скоріше, всі дивилися лише на мене, хоча саме почесний гість і пара симпатичних дівчат влаштовували великий галас.
Усі слуги виглядали збентеженими, а поруч не було жодного дорослого, до кого я могла б звернутися по допомогу, тож я не знала, що робити.
«Ой, Рік, Шеллі, Бертілле, ви ж знаєте, що так поводитися не слід», — сказала жінка, піднімаючи мене ззаду. Це була вродлива дама з рудим волоссям, схожим на вогонь. — «З меншими дітьми треба поводитися лагідно.»
Троє здивовано підвели на неї погляд. Вона підморгнула.
Судячи з волосся, я подумала, що це, можливо, та вродлива пані, яку я колись бачила з карети, але це була не вона. Та жінка більше нагадувала темно-червону троянду з шипами, тоді як ця вродлива пані була теплою, наче червоне полум’я.
«Мамо!» — вигукнув Рік, піднявши на неї погляд.
О, то це мама Ріка. Вони зовсім не схожі.
«Ваша висо…» — Бертілле перервали, приклавши палець до губ.
«Тихо», — сказала жінка, знову підморгнувши.
Мама Ріка посміхнулася Шеллі, і вони обидві замовкли та кивнули. Я підняла погляд на даму, яка мене тримала, гадаючи, у чому ж полягає таємниця. Вона подивилася на мене й тихо засміялася.
«Я так рада нарешті познайомитися з тобою, Юлуціє. Ти донька Лії, так?»
«Ви знаєте маму?»
«Звичайно. Мене звати Елеа. Я подруга Лії.»
Ооо! Я й гадки не мала, що в мами є подруги. Поки я мала таку грубу думку, Елеа почала йти, тримаючи мене в своїх обіймах.
Саме так — леді Елеа мене забрала.
«Дівчатка — просто наймиліші».
Троє дітей дивилися на це в ошелешеній тиші.
Схоже, тепер у мене з’явилася ще одна людина, яка буде мене носити на руках.
Елея посадила нас на надзвичайно великий диван: Шеллі й Бертілле — по обидва боки від неї, а я — на її колінах; вона ласкаво говорила до мене, гладячи дівчаток по волоссі.
Чи це була якась нічна розважальна програма?
А поруч із нами у кріслі сидів Рік — який до цього моменту був головним господарем — і, похмуро потягуючи фруктову воду, виглядав пригніченим.
Е-е, леді Елея? Коли ви говорите, як сильно любите дівчаток, ваш син починає дутися.
«Рік може й зараз милий, але він дуже схожий на свого батька, тож я точно знаю, що коли виросте, стане великим і кремезним чоловіком».
Вона була безжальною до свого семирічного сина. Хіба це не був ще один привід надмірно балувати його саме зараз?
«Хм. Якщо я буду таким, як тато, то це означає, що я буду справді сильним.» — Маленький Рік здивував мене своєю твердістю.
Леді Елея так звузила очі, посміхаючись, що це виглядало, ніби вона усміхається з презирством, дивлячись на мене, що сиділа у неї на колінах. — «Тож Рік виросте сильним. Юлуція, тобі подобаються сильні хлопці?»
«Е?»
«Що?»
«Що…»
«Е?»
Я, Рік, Шеллі та Бертілле вигукнули хором. Вираз обличчя леді Елеї наводив на думку, що вона жартує, проте те, як вона це сказала, зовсім не звучало як жарт.
Я знала, що це має означати. Навіть я, яка була так далека від аристократії, розуміла їхні звичаї. Але якщо я дам неправильну відповідь у цей момент, леді Елея скерує розмову так, як їй заманеться. Це ж саме те, чого вона насправді хотіла, чи не так?
«Не знаю.»
«Розумію. Ти досі не знаєш. Тоді мені цікаво: які дівчата подобаються Ріку?»
Будь ласка, нехай це скінчиться. Рік, Шеллі та Бертілле, здавалося, всі зрозуміли, про що вона насправді запитувала, і відвели погляди, повністю замовкнувши.
«У вас немає доньки, леді Елеа?» — запитала я, сподіваючись, що нам вдасться відійти від цієї дивної теми.
На щастя, леді Елея підіграла мені. «Так, у мене тільки хлопчики. Це радує мого чоловіка, але я б дуже хотіла мати й дівчинку. Мій найстарший зараз розмовляє з твоїм батьком, тож незабаром ти зможеш з ним познайомитися».
«Гаразд».
Ну, я припустила, що для аристократів мати багато спадкоємців — це добре. Як би там не було, хоча леді Елея здавалася людиною, яка зазвичай говорить у спокійному темпі, у мене було відчуття, що вона говорить ще повільніше, коли розмовляє зі мною, бо я — малюк.
«Тож, я хочу, щоб ти, Бертілле та Шеллі не соромилися вважати мене своєю мамою теж. Якщо вам коли-небудь щось знадобиться, можете звертатися до мене».
«Гаразд», — відповіли ми втрьох після миті вагання.
У тому, як вона це сказала, було щось лякаюче. Але, можливо, мені варто просто вважати, що у мене з’явилася прихильниця серед знаті? Давай просто не будемо занадто глибоко замислюватися над тим, що вона має на увазі, — подумала я, коли леді Елея поглянула на нас трьох, а потім нахилила голову набік.
«Ти, Юлуція, єдина, кого я називаю повним ім’ям. Я б хотіла називати тебе й на прізвисько. Як тебе називає Лія?»
«Е-е, Ю…»
Хвилинку. Я ж казала Шеллі називати мене «Юл», але їй не треба називати мене на прізвисько тільки тому, що мама та інші так роблять! Раніше я не могла протестувати, бо була ще малюком, і вони самі вирішили називати мене Юл. Однак це був мій шанс позбутися цього милого, наче у маскота, прізвиська. Я могла сказати їй щось інше. Оскільки мене звали Юлуція, я могла попросити її називати мене «Люсія» або «Юа»!
Однак, коли я вже збиралася відповісти, Шеллі перервала мене. «Леді Юл — це Леді Юл! Я така щаслива, що вона дозволяє мені так її називати!»
Шеллі?!
«Тоді я теж буду називати її Юл! А Юл може називати мене Бетті!»
Тепер навіть Бетті?!
«Добре. Тоді я теж відтепер називатиму її «Юл».»
«Гаразд.» — Я знітилася, втративши шанс виправити їх. Як довго мені ще доведеться миритися з цим безтурботним образом маскота?
*
Палац Кейл був відомий своїми садами, що належали королівській родині, а також тим, що був місцем для найвищої еліти. До нього допускалися лише найнадійніші люди королівства — іншими словами, лише особи з титулом графа або вище. Представникам середньої знаті, таким як віконти та барони, дозволявся вхід лише за запрошенням господаря, і навіть у цьому випадку їм був необхідний супровід високопоставленого дворянина.
Спочатку на цей день було заплановано влаштувати вечірню вечірку з нагоди дня народження сина однієї родини. Однак за кілька днів до свята було вирішено провести вечірку й у середині дня, тож зранку прибула велика кількість кухарів та офіціантів, а також була розміщена частина охорони.
Це означало, що охоронців потрібно було більше, ніж зазвичай, тож ті, хто вже був на службі, компенсували це, працюючи довші зміни, оскільки королівська родина була зайнята наглядом за заходом.
«Я вмираю з голоду», — буркнув молодий солдат, який стояв на варті з самого ранку аж до полудня.
Старший солдат, що був поруч, лише погодився, не дорікаючи йому. — «Ну, так уже вийшло. Це частина нашої роботи.»
«Так, але там, усередині, вони саме зараз їдять усілякі страви, що звучать дуже смачно».
Справа не в тому, що вони не ставилися до своєї роботи серйозно; просто не було нічого кращого, ніж поскаржитися. Якби їм було байдуже до роботи, вони б пішли шукати їжу. До того же охорона такого великого свята означала, що вони та слуги могли з’їсти все, що залишилося. Шанси на це були ще вищими, коли подія була такою урочистою, як ця.
Особливо тут, у палаці Кейл, доводилося готувати більше їжі, ніж могли з’їсти високопоставлені дворяни, а це означало, що навіть прості люди, такі як вони, могли скуштувати найкращі десерти, яких інакше ніколи б не мали нагоди скуштувати.
«Б’юся об заклад, що покоївки спочатку кинуться до десертів», — сказав молодший охоронець.
«Можливо. Але не хвилюйся. Оскільки на денній вечірці будуть присутні лише діти аристократів, то там, по суті, буде купа десертів, хоча й без алкоголю.»
«Звучить чудово. Дякую Богині за це.» — Молодий солдат подякував Богині, як і личить благочестивому мешканцю Талітелуда, який збирається принести додому десерти для своїх дітей.
«Гей, перестаньте байдикувати», — гримнув хтось ззаду.
Обидва чоловіки миттєво випрямилися. «Т-так, пане!»
Чоловік, що звернувся до них, був молодим лицарем, якого вони не впізнали. Хоча цих охоронців спеціально прислали до палацу Кейл, мабуть, їм довелося залучити додаткову допомогу, оскільки не вистачало людей.
Світловолосий лицар кинув їм криву посмішку, зануривши руку в кошик — аксесуар, що аж ніяк не личив лицареві. Звідти він дістав тарілку з м’ясом і маленьку пляшку фруктового вина. «Капітан сказав, що охоронці теж мають поласувати.»
«С-справді?»
«Сьогодні свято. Це небагато, але навіть сама Богиня дозволила б таке.»
«Дякуємо, пане!»
Охоронці ні про що не запитували, адже це було свято, а лицар сказав, що Богиня дозволила б таке. Їхні обличчя проясніли, і молодий лицар подарував їм чарівну посмішку, перш ніж піти.
Мешканці королівської столиці насолоджувалися таким спокоєм, що навіть на думку не спадало підозрювати мотиви інших. Тим часом у тіні ляльководи тихо втілювали свої плани щодо руйнування цього спокою.
Світловолосий лицар роздавав ту саму їжу та напої на різних постах, прямуючи до певного місця на території маєтку: туди, куди сторонні люди привозили свої поставки. Оскільки більшість охоронців і лицарів охороняла місце проведення вечірки, коридор був повністю порожній.
Охоронці та лицарі, які стояли на варті біля вечірки, не могли впізнати кожного в такому великому натовпі. Однак…
Лицар середнього віку, який, судячи з усього, був керівником, випадково проходив повз разом із молодим лицарем, що ніс документи. Старший чоловік зупинився, щоб звернутися до блондина-лицаря. «Що ти тут робиш?»
Молодий лицар спокійно обернувся до них. «Я патрулював цю територію.»
«Я цілком впевнений, що на це місце були призначені мої підлеглі. Не хочу здаватися грубим, але мушу запитати у тебе повне ім’я та звання.»
Дещо підозрілий тон чоловіка змусив молодого лицаря ледь помітно посміхнутися.
«Так, пане. Мене звати…» — У мить ока молодий лицар акуратно відрубав голову старшому лицареві. — «Зумана. А тепер, якщо ви мене вибачите.»
«Ой!» — вигукнув інший лицар, побачивши, як блондин вбив його начальника. Він відкинув папери вбік і витягнув меч, що висів у нього на поясі.
Зумана помітив, що лезо меча того лицаря анітрохи не затремтіло попри весь цей хаос, тож він вказав на нього пальцем і виголосив заклинання: «Блискавка.»
Пролунав спалах світла й чутний тріск, коли закляття влучило в лицаря. З рота лицаря піднявся чорний дим, а його безмовне тіло звалилося на землю.
«Гадаю, це означає, що нам час починати.» — Зумана зірвав з голови блондинську перуку й побіг до місця проведення заходу.
*
«Фу…» — у мене раптом щось підступило до горла. Я притиснула обидві долоні до рота й опустила голову.
«Юл?»
«Леді Юл?!»
«З тобою все гаразд, Юл? У тебе болить животик?!»
Леді Елеа, яка все ще тримала мене, і Шеллі — яка з якоїсь причини не переставала на мене витріщатися — першими це помітили й вигукнули. Бетті, та нещасна красуня з чорним волоссям, спробувала підвестися, але замість цього зісковзнула з дивана.
Що, в біса, зі мною відбувалося? Ніби щось у моєму шлунку протестувало, а вся кров у тілі закипіла. Що це за відчуття?
«Тобі зле?» — навіть егоїстичний Рік виглядав стурбованим за мене, тож, мабуть, я виглядала досить погано.
Саме тоді леді Елеа раптом підвела погляд і пробурмотіла дещо похмуро: «Це запах крові?»
Вона мала рацію. Я відчувала запах крові.
Солодкий запах людської крові наповнював мене разом із болем і відчаєм.
«Леді Елеонор!» — раптом поруч із нами з’явилася фрейліна, яка шепотіла леді Елеї на вухо. Я не чула, що вона сказала, але ледь розрізнила бурмотіння леді Елеї.
«Охоронці… отруєні?»
Бам!
Величезні двері до зали розчинилися навстіж. У великий зал хлинули лицарі та слуги, які приховували обличчя чорними хустками, важко озброєні.
«Аааааааааааа!» — закричали діти та служниці. Звісно, вони злякалися; перед ними стояли десятки людей із зброєю напоготові, готові залякати їх. Навіть така людина з нижчого середнього класу, як я, могла зрозуміти цю ситуацію.
Один із терористів вийшов уперед, щоб висунути свої вимоги. «Всі замовкніть! Ми взяли під контроль палац Кейл, і діти підуть з нами». — Він звучав молодо.
Так — це був повномасштабний терористичний напад. Вони вчиняли злочин в ім’я чогось вищого. Можливо, це була спроба вимагання викупу, але я відчувала, що в них мала бути набагато складніша мотивація, аніж просто це, щоб піти на таке в самому серці королівської столиці — та ще й серед білого дня.
«Як ви смієте!» — леді Елеа посадила мене на диван і з шаленою швидкістю викликала вогняну кулю. Схоже, вона використала звичне вогняне заклинання, але вклала в нього чимало сили.
Однак вона не випустила вогняну кулю.
«Ти же не хочеш поранити дітей таким заклинанням». — Один із чоловіків схопив двох переляканих і ридаючих дітей, щоб використати їх як щит.
«Гм…» — леді Елеа зціпила зуби, але не загасила вогняну кулю, грізно дивлячись на чоловіка.
Ситуація була поганою. На перший погляд здавалося, що вони опинилися в глухому куті, але діти неминуче загинуть, якщо леді Елея вживе заходів. Навіть якщо вона не кине в них заклинання, терористи, ймовірно, вб’ють дітей у помсту. Виходом із цієї ситуації було б кинути вогняну кулю, незважаючи на те, що діти потраплять під її удар. Однак я не думала, що леді Елея здатна на таке, зважаючи на те, як сильно вона любила дітей. До того ж, чим довше тривала ця ситуація, тим більша була ймовірність, що хтось почне панікувати, що призведе до того, що його вб’ють як попередження для решти нас. Усі захоплені діти — навіть Рік — виглядали блідими й такими, що ось-ось досягнуть межі витривалості. Причиною того, що вони ще не почали повністю панікувати, ймовірно, було те, що леді Елея, як доросла людина, ніби намагалася їх захистити. Якби леді Елея загасила вогняну кулю, діти б не витримали. Саме тому дворецькі та покоївки теж не могли втрутитися — вони це розуміли. Але чи не означало це, що ми вже програли? Здавалося, нічого вже не можна було вдіяти, але в мене була мить, щоб подумати, поки терористи ще вважали, що мають перевагу…
Я не була впевнена, у чому полягала їхня мета, але вони самі сказали, що прийшли викрасти дітей. Оскільки мені ще не виповнилося й чотирьох років, я не могла нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Хоча я й не мала уявлення, коли до мене повернуться демонічні сили, я чудово розуміла, що світ не настільки ласкавий, щоб дозволити мені раптово їх відновити саме зараз. Та й навіть якби вони повернулися, я б не змогла скористатися ними перед такою великою юрбою. А це означало, що єдиний спосіб вийти з нинішньої безвихідної ситуації — дозволити їм досягти своєї мети. Тоді залишалося питання: наскільки це зменшить наші шанси уникнути поранень. Найімовірнішою їхньою ціллю був Рік. Незважаючи на його характер, він виглядав як син із справді заможної родини. Бетті теж здавалася дочкою аристократа, але напад на таке ретельно охоронюване місце посеред білого дня мав сенс лише в тому випадку, якщо їхньою ціллю був саме Рік. Особисто я вважала, що найкращим рішенням було б просто віддати Ріка і дозволити їм піти. Однак я не думала, що це сподобається комусь із нас. З огляду на те, як далеко вже зайшли терористи, вони, ймовірно, хотіли б захопити якомога більше дітей, хоча занадто велика кількість заручників завадила б їхній втечі. Швидше за все, у їхній групі було більше терористів, ніж ми могли бачити, але, судячи з усього, вони могли захопити максимум п’ятьох із нас. Якщо припустити, що викрадення трьох із нас їх задовольнить, то, ймовірно, найбільшою проблемою тоді стануть ті, хто залишиться. З точки зору терориста, не було сенсу залишати тут когось живим, коли вони вже мали заручників — а залишити в живих дорослого було б особливо поганою ідеєю. Діти були надокучливими, але існувала ймовірність, що терористи не вб’ють їх усіх. Та хоча йти з ними було б небезпечно, залишатися тут теж мало свої ризики. Яка ж це дратівлива ситуація. Уууу, це все було так дратівливо! Леді Елеа була подругою мами, і від неї приємно пахло. Шеллі була милою. Бетті була кумедною. Леді Елеа, мабуть, засмутилася б, якби Рік загинув, а він же не був поганим хлопцем чи щось таке. Аргх! Хоч я й була десоном, у моїй голові панував хаос через ці людські емоції! Фу, це жахливо, але, мабуть, у мене немає вибору. Та це навіть не мій тип персонажа…
«Леді Елеа, опустіть руку», — сказала я якомога спокійніше й чіткіше, торкаючись її.
«Ю-Юл?!»
Я вислизнула з обіймів Шеллі й зісковзнула з дивана. Я йшла повільно, впевнено й із найспокійнішим виразом обличчя, на який була здатна, намагаючись виглядати якомога зарозуміліше, коли вийшла перед усіма.
Ніхто не ворухнувся. Вони заціпеніли, коли я — наймолодша дитина тут — впевнено крокувала вперед зі своїм дивним зовнішнім виглядом. Терористи теж виглядали цілком збентеженими, але не виявляли жодних ознак страху.
Я використала свій нелюдський вигляд, щоб приборкати їх своїм грізним поглядом. «Відпустіть усіх!»
На мою заяву терористи всі злякано відсахнулися. Це було не через мою погану вимову. Зовсім ні. Напевно.
Завдяки людям у нашому маєтку я знала, що людям потрібен час, щоб звикнути до моєї дивної зовнішності. Саме тому я мусила змусити їх зробити те, чого я хотіла, доки вони не оговталися від здивування. Однак я не була настільки оптимістичною, щоб думати, що вони відпустять нас усіх без нічого натомість. Тож я…
«Візьміть мене замість них».
Повітря наповнилося зітханнями та тихим гомоном.
Це не моя вина, що я погано вимовляла слова — мені ж було лише три роки! Я відмовилася від спроб говорити, посміхнулася маскованому лицареві з чорним волоссям, який, здавалося, був їхнім ватажком, і повільно почав іти вперед, щоб не налякати його.
Якщо зараз ніхто не перешкодить, я виграю, щойно проберуся крізь натовп терористів і дістануся до великих дверей. Якщо вони випустять мене назовні, то просто підуть за мною, не намагаючись мене схопити.
Принаймні, я на це сподівалася.
Якщо все піде добре, це призведе до найменшої кількості постраждалих. Я сумнівалася, що терористи зроблять щось надто жахливе з трирічною дитиною. Звісно, моє життя все одно буде в небезпеці, але якби я була сама, то, як я вважала, могла б щось зробити, спробувавши викликати чорну лавину тарганів.
Хоча я сама могла б у результаті постраждати.
У будь-якому разі, я могла впоратися сама. Я усвідомлювала, що саме завдяки моєму попередньому досвіду дикого життя як демона я не відчувала страху в цій ситуації, але це було краще, ніж якщо б вони тягли Шеллі та Бетті разом зі мною.
Лідер у масці з цікавістю спостерігав за мною, коли я проходила повз нього. Я вже майже дісталася місця. Я саме збиралася увійти у двері, коли…
«Я не можу дозволити Юл взяти все це на свої плечі! Ти мусиш взяти мене з собою!»
Що? Леді Елея?!
«Я теж піду з леді Юл!»
Шеллі?!
«Я-якщо вони йдуть, то я теж піду!»
«Бетті…»
«Я-я теж!»
Навіть Рік. Здавалося, що навіть щоб це сказати, йому знадобилися всі залишки сил!
«Добре, я запрошую вас усіх піти з нами. Хе-хе. Ви сьогодні дуже допомогли, міледі.» — тепер навіть ватажок посміхався до мене з розвагою.
Ох, як я взагалі вляпалася в цю халепу?!
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
