МИНУЛО КІЛЬКА МІСЯЦІВ З ТОГО огидного інциденту, коли на нас навалився рій комах з іншого світу — причина якого досі залишалася загадкою — і незабаром мав настати мій четвертий день народження.
Я була трохи пригнічена, тож мама та всі інші хвилювалися за мене, але тепер я почувалася набагато краще — я подорослішала і тілом, і духом. Я збиралася запечатати той магічний круг виклику. І я збиралася присвятити своє життя дослідженню магічних кругів.
Можливо, це було пов’язано з тим інцидентом, але батько був надто зайнятий, щоб завітати до мене, і не з’являвся близько двох місяців. Тепер, коли він нарешті приїхав, я одразу ж пішла привернути його увагу.
На обличчі батька був трохи стурбований вираз, коли він посадив мене собі на коліна. Саме тоді він сказав:
«Юлуціє, у столиці буде чаювання. Хочеш піти?»
«Чаювання?»
Чи мав він на увазі таке чаювання, де збирається багато людей, щоб поспілкуватися? За все своє життя я, мабуть, розмовляла лише з десятком людей. Я була, по суті, справжньою відлюдницею.
«Не хвилюйся, усе буде добре. Там буде багато дітей твого віку, тож ти, можливо, навіть зможеш завести друзів», — лагідно промовив батько.
Батько хвилювався, що я бачу лише дорослих, тож придумав спосіб познайомити мене з потенційними друзями. Що ж, власне, робили звичайні діти, коли гралися?
Я досить хвилювалася з цього приводу, але ще більше хвилювалася за батька. Я не хотіла його збентежити, тож погодилася піти.
І ось ми з батьком сиділи в гуркотливій кареті, вже кілька днів як вирушивши в подорож до столиці.
«Можеш сісти мені на коліна, якщо хочеш», — запропонував він.
«Так!»
Звісно, тату. Будь ласка, постарайся мене тримати, бо я маю намір сидіти у тебе на колінах, аж поки не стану повноцінною п’ятнадцятирічною дорослою дівчиною.
Я, звичайно, лише трохи жартувала.
У будь-якому разі, чаювання мало відбутися через п’ять днів. Нам знадобиться загалом тиждень, щоб дістатися до столиці цією каретою, хоча, судячи з усього, на звичайній кареті дорога зайняла б понад два тижні. Чому ми мали такий щільний графік? Ми вирушили в дорогу того ж дня, коли я погодилася поїхати.
З якихось причин мама залишилася вдома, що було дуже прикро. Я хотіла подивитися визначні пам’ятки столиці втрьох. Тож поки що мама попросила Віо супроводжувати нас. Чи все буде гаразд із Фер і Мін, коли вона не буде вдома?
Ми виїхали поспіхом, взявши з собою лише найнеобхідніше. Я хвилювалася, що ж ми будемо робити, але мені сказали, що весь одяг та інші речі, які мені знадобляться, підготують для мене на місці. Ми ж досить багаті, еге ж?
Мені було цікаво, чим займався мій тато. Вдома про це ніхто не говорив, і, мабуть, вважали б дивним, якби я запитала про це в моєму віці. Може, можна буде запитати, коли мені виповниться чотири?
Під час нашої тижневої подорожі до столиці ми не могли йти наскрізь лісом, тож не ночували в наметі. Звісно ж. Батько не був з тих, хто спить просто неба. Натомість ми проїжджали повз пшеничні поля. Принаймні, я припускала, що це пшениця. Оскільки в цьому світі були скумбрії в горошок, я не могла знати напевно, але в будь-якому разі ми доїжджали до містечок із заїздами, поки ще було світло.
Оскільки ми виїхали з дому трохи після полудня, можливо, ми могли б дістатися столиці на день раніше, якби вирушили з самого ранку. Не те щоб я цього прагнула.
Тиждень на дорогу туди, плюс два дні в столиці, і ще тиждень на зворотний шлях — це означало, що наша подорож триватиме загалом шістнадцять днів. Це мене турбувало, адже раніше я ніколи не розлучалася з мамою довше, ніж на пів дня. Але були й речі, на які я з нетерпінням чекала. Сьогодні вночі тато сказав, що буде спати зі мною. Хі-хі-хі.
Загалом ми проїжджали лише через великі міста, тож нам ніколи не доводилося стикатися з випадковими нападами розбійників, і ми дісталися столиці без пригод. Хоча я мала відчуття, що з нами все було б гаразд, навіть якби ми натрапили на розбійників. Зрештою, з нами було понад десять охоронців, схожих на лицарів, а ще в нашій групі був старий чоловік, схожий на дворецького, який став моїм новим шанувальником.
«Дякую, дідусю».
«Н-н-н-не треба мені дякувати, Ваша Світлосте», — ледь чутно промовив старий.
Гм? Мабуть, важко докладати стільки зусиль заради малюка, — подумала я про себе, коли старий дворецький розплакався від радості, почувши мою подяку.
«Ваша Світлосте»? Що за нісенітниця? З ним все гаразд з головою? Робота дідуся, мабуть, справді важка. Пізніше обов’язково зроблю йому масаж плечей.
А тепер про чайну вечірку. Точніше кажучи, вона мала відбутися на наступний день після нашого прибуття до столиці, і щоб дістатися туди, нам довелося б їхати в кареті приблизно пів години від будинку батька.
У день нашого прибуття до столиці батько відвіз мене до маєтку, який був для нього другим домом. Він був величезним. За словами батька, оселя була не дуже добре обставлена, бо він використовував цю садибу лише для ночівлі, але мені вона здавалася приблизно такою ж оздобленою, як і та, де ми з мамою жили.
Звісно, там був дідусь як головний дворецький, інші дворецькі та покоївки. Вони підготували для мене кілька нарядів і одразу ж взялися підганяти одяг під мої мірки. Я б ніколи в цьому не зізналася, але той запальний блиск в очах покоївки, коли вона мене одягала, був трохи страшним.
І ось ми прибули на місце проведення чайної вечірки. Чи були такі простори звичними тут, у столиці? Це був величезний парк, що здавався великим, як ліс, де ми пересіли в невеликий екіпаж і, проїхавши в ньому кілька хвилин, нарешті дісталися до місця проведення чайної вечірки.
Там був величезний сад, перетворений на лабіринт із трояндових живоплотів, де було розставлено кілька білих столів і стільців. Дітей там було менше десяти, а я бачила шалену кількість кухарів і покоївок, які готували печиво, тістечка та інші ласощі саме для цієї жменьки дітей, а все це супроводжувалося повним оркестром, що тихо грав музику.
Що тут відбувається? Це одна з тих аристократичних вечірок? Чим же насправді займається тато? Ми — аристократи? Я — дочка президента великої компанії чи що?
Ні, не думаю, що він президент компанії. Але ці діти, можливо, діти їхніх клієнтів чи щось таке. Інакше, не думаю, що тато змушував би мене метушитися за таким божевільним графіком. Мені треба було бути обережною. Будь-що, що я зроблю, може вплинути на перспективи батькового майбутнього підвищення!
«Е-е, тату?» — тихо покликала я.
«Ти нервуєш? Не хвилюйся. Давай. Соціальний статус тут не має значення, захід неформальний», — заспокоїв він мене.
Я не була настільки наївною дитиною, щоб серйозно повірити, що такий явно впливовий чоловік назвав вечірку «неформальною»! Ну що ж, тоді. Я, скромна Юлуція, зіграю роль захищеної доньки настільки, наскільки зможу.
«Е-е…»
Що ж це відбувається? Простір навколо мене повністю спорожнів від гостей.
Що стосується дітей, то на цьому чаюванні були присутні троє хлопчиків і п’ятеро дівчаток. Усі вони були старші за мене, але я припустила, що їхній вік коливався від п’яти до восьми років. Принаймні я була впевнена, що жоден із них не був старшим за десять років. Хлопці всі скупчилися разом і розмовляли, тож я вирішила підійти до дівчат. Однак щойно вони мене помітили, всі одночасно застигли.
Дівчинка з чорним волоссям — найгарніша в групі — роззявила рота так широко, що я ледь не занепокоїлася за неї.
З тобою все гаразд? Якщо так і далі будеш робити, то мухи в рот залізуть. Яка жалюгідна дівчинка, незважаючи на її гарну зовнішність.
Тепер я змушувала людей боятися мене. Елементалі та Сігт теж чомусь мене боялися. Невже я виглядала настільки моторошно? Хоча, якщо подумати, я сама злякалася тих витончених західних ляльок, коли побачила їх посеред ночі, тож я цілком розуміла це почуття.
Якщо я зараз щось скажу, чи не вийде так, що я не зрозуміла настрій у кімнаті? Однак, оскільки я вже підійшла до них так близько, мабуть, було б нечемно, якби я нічого не сказала. Як компроміс — це було найкраще, на що я була здатна, — я вирішила, що надягну свою найкращу «людську» посмішку, щоб не налякати їх, підхоплюю поділ своєї яскраво-зеленої сукні й привітаюся з ними.
«О-о-о-о-о-о-о-о-о-о!» — нізвідки пролунали гучні, розкатні голоси, від яких усі дівчата, включаючи мене, підскочили.
Що це було? — подумала я, дивлячись у бік шуму.
У альтанці, що стояла трохи далі, зібралися всі батьки й дивилися на нас, ніби це був день батьків у школі чи щось таке. О, тато теж там. Я злегка помахала рукою, і саме тоді помітила, що на найкращих місцях сиділи добре одягнений чоловік років п’ятдесяти та дуже вродлива жінка приблизно його віку, які з захопленням вищали, спостерігаючи за нами крізь щось схоже на оперні біноклі.
Що за нісенітниця? Мені тепер трохи моторошно.
Я вирішила зробити вигляд, ніби нічого не бачила, і незграбно попрямувала до порожнього столика. Я була справді вдячна, що взагалі змогла дійти аж до нього. Коли я нарешті заспокоїлася, я тихо зітхнула:
Уф. Мабуть, я сама нервувала.
Коли я влаштувалася, то змогла почути весь навколишній галас. Саме тоді кілька покоївок почали завалювати мій стіл чаєм і закусками. Вони не просто приносили їх — здавалося, ніби вони насипають на стіл цілу гору закусок!
«Дякую…»
«Нам було приємно!» — відказали троє покоївок і випрямилися, їхні підбори клацали, ніби вони стояли струнко.
Схоже, моя нервозність передалася й їм.
Мені справді шкода. Можете взяти ці печива, якщо хочете? Е? Не можете? Хоча моя Фер з’їдає їх усі одразу, коли я ділюся з нею.
Цей темно-червонуватий чай виглядав так, ніби мав бути дорогим. Однак, оскільки я не мала нормального смакового відчуття, для мене він смакував як гірка гаряча вода, і його було важче проковтнути, ніж звичайну гарячу воду. Це було жахливо.
Я нарешті набралася сміливості озирнутися. Діти всі перестали розмовляти між собою і тепер просто дивилися на мене. Будь ласка, припиніть. Атмосфера тут зараз така гнітюча, що більше нагадує багнюку.
Саме тоді я почула милий голосок:
«Е-е, вибачте?»
Я здивовано підвела погляд і побачила дівчинку, яка, мабуть, була мого віку або трохи старшою, і яка дивилася на мене з нервовим виразом обличчя.
«Так?» — коли я зрозуміла, що вона зверталася саме до мене, я заговорила повільно, щоб не здатися зарозумілою.
Це було ніби намагатися затиснути мурашку між пальцями, не розчавивши її.
Ця дівчинка виглядала надзвичайно знервованою. Вона була така маленька й мила, і, мабуть, їй знадобилося чимало мужності, щоб заговорити до такої нелюдської істоти, як я. Ось чому я не могла сказати більше. З поваги до її сміливості я мушу погратися зі своєю здобиччю — ніби я лежу в засідці, насолоджуючись дозвіллям демона.
Дівчина неспокійно озирнулася, а потім набралася сміливості й сказала:
«Е-е-е, ви… не хотіли б піти зі мною туди, зібрати квітів?»
О, я зрозуміла. Не дивно, що вона така неспокійна. Її просто треба в туалет. Звісно, я супроводжу тебе. Спільні походи до туалету — це те, що дівчата називають «квітами». Я вже рік як перестала користуватися дитячим горщиком, тож це для мене не сліпа пляма!
«Гаразд. Ходімо».
«Я така рада, що ви погодилися», — засяяла вона.
Судячи з того, як вона посміхнулася, беручи мою простягнуту руку в свої дві, вона, мабуть, дійсно була на межі. Вона була справді милою з м’яким світлим волоссям, як у моєї мами, і блакитними очима. У неї також були риси обличчя, як у ляльки, але трохи інші, ніж у мене.
«Ось і пішли».
«Ай!»
Я практично зісковзнула своїм маленьким тільцем зі стільця, тримаючись за руки дівчинки, щоб не впасти.
«Дякую».
«Та нічого!» — вона похитала головою з боку в бік, від чого її волосся практично стирчало в різні боки.
Почавши йти, вона навмисно тримала мене за руку. Можливо, вона намагалася поводитися як доросла дівчинка, оскільки я була найменшою дитиною тут. А може, вона допомагала мені, бо бачила, що я слабка, квола й незграбна? Але їй краще не пропонувати нести мене на руках, бо це було б небезпечно для нас обох.
«Мене звати Ціелл… Шеллі! Чи можу я скромно поцікавитися, як вас звати?»
Чому вона розмовляла зі мною так офіційно? Чи була Шеллі доброю дівчинкою з родини з чудовим родоводом?
Можливо, вона справді була аристократкою. Я хотіла запитати, як її звати по прізвищу, але саме тоді я усвідомила, що навіть не знаю свого повного імені!
«Я — Юлуція. Не треба бути такою ввічливою».
Навіть мені важко говорити природно, бо ця дівчина, яка старша за мене, розмовляє так офіційно. Ми ж діти, тож маємо розмовляти як діти, — подумала я.
Коли Шеллі зрозуміла, що я мала на увазі, її очі засяяли.
«О! Це мене так тішить, леді Юлуціє!»
Припини вже бути такою офіційною.
У будь-якому разі, ми з нею трималися за руки, аж поки не дійшли до місця призначення.
«Подивіться, леді Юлуціє. Тут стільки гарних квітів».
«Це точно».
А потім ми буквально збирали квіти. Звісно, я цього й очікувала. Дівчата з аристократичних родин не ходять до туалету зграйкою, наче купка учениць середньої школи.
Квітник був лише за пів хвилини ходьби від столу. Тут дико росли всілякі різнокольорові квіти. Чи не дивно, що такий квітник залишили без нагляду в цьому парку? Хоч я й була простолюдинкою, я відчувала особистість власника, і мені це подобалося. Тут були й троянди, але покоївки надійно їх охороняли, щоб ніхто їх не пошкодив.
«Давайте зробимо квіткові вінки, леді Юлуціє!» — вигукнула вона.
Тепер вона, безперечно, здавалася захопленою. Куди ж поділася її нервозність?
«Можеш називати мене просто «Юл». Не треба називати мене «леді».
«Гаразд, леді Юл! І, будь ласка, не соромся називати мене просто «Шеллі»!»
Перестань мене ігнорувати!
Фух. Вона ставала дедалі безнадійнішою. Я знала, що що б я не сказак, це буде марно. У моєму житті були лише серйозні диваки — за винятком батька й матері — тож я вже певною мірою звикла до цього. І під «серйозними диваками» я мала на увазі не те, що вони серйозно ставилися до речей і були диваками, — я мала на увазі, що вони були диваками, незважаючи на те, що ставилися до речей серйозно.
«Гаразд, Шеллі. Ці квіти підійдуть?»
«Так, леді Юл. Ми згинаємо їхні стебла ось так і…»
Я, можна сказати, просто здалася. Можливо, це просто характер цієї дівчини чи щось таке. У будь-якому разі, вона була моєю першою подругою і, ймовірно, ще й аристократкою. Мабуть, вона була дуже напружена чи щось таке. А в іншому вона була милою, турботливою дівчиною, і я не мала до неї жодних претензій.
Я чудово усвідомлювала, що обманюю саму себе.
Поки що я взялася за виготовлення квіткового вінка. Це було дуже «людсько-дівчаче» заняття, тож для мене воно підходило ідеально. Під час роботи моя незграбність давала про себе знати, але Шеллі щоразу допомагала мені виправити ситуацію. Чому моє тіло було таким невмілим? Проте Шеллі була дуже доброзичливою і приємною у спілкуванні. Вона була справді милою дівчиною. Щоразу, коли я стикалася з труднощами, вона з посмішкою брала мене за руку.
Саме тоді ми почули звук кроків у траві за нашими спинами. Я підвела погляд і побачила, як наближаються троє хлопців.
«Це твої друзі, Шеллі?» — поцікавилася я.
«Ні, е-е…»
З якоїсь причини Шеллі замовкла. Можливо, це були просто знайомі, а не друзі? Це мало сенс: якщо припустити, що Шеллі була на рік старша за мене, то ці хлопці виглядали приблизно на три роки старшими. З її виразу обличчя я здогадалася, що ці хлопці були або страшними, або дуже впливовими, або, можливо, просто дурними. У будь-якому разі, вони налякали чарівну Шеллі, а це, мабуть, означало, що вони були великими тупими дурнями з дурними обличчями.
Я не змогла втриматися й кинула на хлопців роздратований погляд. Вони одразу зупинилися — принаймні, майже всі. Лише той, що йшов попереду, продовжував наближатися до нас.
Що це у нас тут? Я вражена, що він здатний витримати мій нелюдський погляд. Як нагороду я надам йому право носити мою дивну, криву квіткову корону.
«Ти Юлуція?» — запитав хлопчик із рудувато-русявим волоссям гордовитим тоном.
Хто це такий?
«Так?»
«Я чув про тебе від дядька».
«Твого дядька?»
Хто це? Я не мала ні найменшого уявлення, тож повернулася, щоб запитати Шеллі, але хлопець схопив мене за плече.
«Гей, не смій відвертати від мене погляд».
«Ах…» — я підняла погляд і побачила обличчя хлопця прямо перед собою.
Він був досить вродливий. Однак це був негідник. Хлопці, які не ставилися до дівчат з повагою, були негідниками. Я вважала, що мені можуть подобатися лише спокійні, вродливі, старші чоловіки, які мене обожнюють. Такі дитячі хлопці, як він, були неприйнятними.
Я визирнула на нього з викликом. На мить він здався зляканим, але потім його обличчя почервоніло від люті, і він грізно поглянув на мене у відповідь. Ніби я могла злякатися якогось малюка, що на мене витріщається.
О, у мене з’явилася чудова ідея. Я придумала невеличкий жарт і наділа свою пошарпану квіткову корону йому на голову.
«Що ти робиш—?!» — вигукнув він.
Хлопчик онімів. Я тріумфально посміхнулася йому. Такий убогий вінок ідеально пасував цьому королю замку.
«Ти що, ти…!»
«Так?»
Хлопчик тремтів від люті, його обличчя було яскраво-червоним. Я нахилила голову, ніби кажучи: Я нічого поганого не зробила. Можливо, це було через гордість, але він відвернувся від мене, не торкнувшись мене навіть пальцем, хоч я й була маленькою дівчинкою.
«Гей, ходімо», — наказав він двом іншим хлопцям, які досі стояли заціпенілі від шоку, і відвернувся від мене.
Та навіщо він взагалі сюди прийшов? Я дивилася йому в спину, коли він раптом зупинився й знову обернувся.
«Я — Рік! Позавтра у мене буде день народження. Тобі краще прийти, Юлуціє!»
«Що? Гей!»
Вигукнувши це на весь голос, Рік побіг геть, не давши мені його зупинити.
Стривайте, що? Про що він взагалі говорить? Я ж післязавтра їду додому. Завтра ми з татом поїдемо оглядати визначні пам’ятки столиці, купимо сувеніри для всіх рідних, а потім я повернуся додому з радісною посмішкою на обличчі, сидячи всю дорогу на колінах у тата.
«Л-леді Юл?» — тихо покликала Шеллі.
День народження? Позавтра? Навіть якби на цьому все й закінчилося, тримати мене подалі від мами хоча б на один день — це тяжкий гріх! Я б не пробачила такого проступку навіть богу!
«Леді Юл!»
«Що? О, вибач, Шеллі».
Мабуть, вона занепокоїлася за мене, поки я була зайнята тим, що дуже хвилювалася у своєму внутрішньому монолозі. Вона похитала головою.
«Не треба вибачатися! З вами все гаразд?»
«Так. Ти така мила».
«Д-дякую, що так кажете!» — протипотіла вона.
Це було так мило, як вона це сказала, червоніючи й соромлячись. Якби тільки вона краще вміла слухати.
Я не мала уявлення, хто такий Рік, але якщо він був сином лихваря чи ще якоїсь страшної людини, то ми, мабуть, потрапили б у великі неприємності, якби я не пішла на цю вечірку. До того же ті самі чоловік і жінка, що й раніше, так галасували зі своїх місць у зоні для батьків!
***
Тут, у Святому Королівстві Талітелуд, до вищої знаті зараховувалися особи, що мали звання графа або вище. Вони залучали віконтів та представників нижчих дворянських звань для управління своїми величезними землями.
У минулому до початку прізвища всіх дворян додавали префікс «д’», щоб позначити, що вони володіють землею. Однак за чинною системою, що була запроваджена кілька сотень років тому, вища знать тепер використовувала «ла», щоб відрізнити себе від середньої та нижчої знаті.
Оскільки королівство зародилося у Священній столиці — Версенії, лише членам королівської родини дозволялося додавати до своїх імен «фон» та «Версенія» як доказ того, що землі були даровані їм самою богинею.
Ціеллінда ла Ораленс.
Шеллі була третьою дитиною графа Ораленса. Їй виповнилося п’ять років лише місяць тому, в середині літа. Сьогодні її батько покликав її до свого кабінету.
«Дякую, що прийшла, Ціелліндо», — промовив батько.
«Звісно, батьку!» — відказала вона.
Згідно зі звичаєм Талітелуда, називати шляхетну даму на ім’я могли лише інші жінки та її чоловік, тож батько Ціелліндо не називав її Шеллі. Деякі маленькі діти називали одне одного на ім’я, навіть якщо вони були різної статі, але коли їм виповнювалося більше десяти років, чоловік міг звертатися до жінки на ім’я лише в разі дуже близьких стосунків, наприклад, якщо вони були заручені.
Граф Ораленс посміхнувся своїй дещо імпульсивній, але розумній доньці й опустився на коліна, щоб опинитися з нею на одному рівні очей.
«Незабаром, через п’ять днів, ти відвідаєш своє перше чаювання».
«О?»
Ще одним звичаєм у королівстві було те, що знатні жінки відвідували чаювання, де вони спілкувалися й обмінювалися інформацією. Оскільки маленькі діти не могли зрозуміти значення таких заходів, їм не дозволялося на них ходити. Існувала негласна домовленість, що дітям має бути не менше п’яти років. Однак навіть у п’ятирічному віці діти могли погано поводитися на чаюванні, саме тому аристократичні дами відвідували свої перші чайні вечірки у відносно знайомих місцях, таких як будинок родини матері.
Ціелліндо думала, що її перше чаювання відбудеться наступного місяця у її тітки, яка вийшла заміж увійшовши в родину віконта Блея. Чому ж його перенесли на п’ять днів раніше?
Тоді юна Ціелліндо усвідомила, що саме це, мабуть, і було причиною паніки її матері з моменту повернення батька додому — сукня, яку вони замовили для неї, ще не була готова.
«Хм? Чи змінилися плани тітки?» — запитала вона.
«Ні, це не вона буде господинею. Я отримав запрошення від друга. Це сталося несподівано, але вони влаштовують чайну вечірку виключно для дітей у палаці Кейл».
«Палац Кейл?!»
Навіть Ціелліндо чула про палац Кейл. Це була вілла, що належала королівській родині, і навіть її мати зробила там усього кілька кроків.
Ціелліндо була дочкою високопоставленої родини. Вона щойно розпочала навчання, враховуючи її потенціал вийти заміж за представника королівської родини, тож розуміла, яке значення має участь у чайній вечірці в палаці Кейл.
Якщо це мало бути чаювання лише для дітей, то там будуть не лише дівчатка. Хлопчики, ймовірно, теж будуть присутні — принаймні одного-двох туди притягнуть.
Вона чула, що королівська родина Талітелуда складалася з наслідного принца та його двох синів. За словами її матері, жоден із них ще не був заручений, хоча молодший принц, якому було сім років, був заручений ще пів року тому. Ці заручини, які тепер було скасовано, були влаштовані з політичних міркувань, завдяки чому він став першим, хто заручився, навіть раніше за свого старшого брата.
Старший принц був на п’ять років старший за Ціелліндо, тож через різницю у віці його не розглядали як її майбутнього нареченого; однак вона була знайома з обома хлопцями й віддавала перевагу старшому братові, який більше схожий на матір, ніж молодшому, який пішов у батька. Оскільки це було чаювання для дітей, старший принц, ймовірно, не буде присутній, адже пізніше цього року йому виповниться десять, але були великі шанси, що молодший принц прийде.
Ціелліндо зблідла, замислившись, чи не влаштовують цей чайний вечір саме для того, щоб вибрати йому нову наречену.
«Не треба нервувати. Оскільки цей чайний вечір призначений для дітей, ніхто не буде оцінювати твою манеру поведінки. Тобі потрібно лише розслабитися й весело провести час».
«Г-гаразд…» — тихо відповіла вона.
Ціелліндо була впевнена, що стане наймолодшою, адже їй щойно виповнилося п’ять років. А оскільки чаювання відбувалося в палаці Кейл, це означало, що всі гості будуть не тільки старшими за неї, а й належатимуть до вищої знаті. З огляду на те, що це було її перше в житті чаювання, про що ж Ціелліндо могла з ними розмовляти?
Вона була настільки схвильована, що ледь не розплакалася. Її батько, здавалося, теж трохи хвилювався, коли вирішив порушити тему прохання, яке він мав до своєї улюбленої доньки.
«Пам’ятаєш того друга, про якого я згадував? Того, хто попросив тебе прийти на цей чайний вечір?» — запитав батько.
«Так?» — відгукнулася дівчинка.
«Його доньку також запросили без попереднього повідомлення. Я чув, що вона дуже квола і рідко має нагоду виходити на вулицю. Вона приблизно на рік молодша за тебе», — продовжив граф.
Ой, Боже!
Дівчинка була дуже хворою, коли народилася, і їй ще навіть не виповнилося чотири роки. Дізнавшись, що вона близька за віком до Ціелліндо, друг її батька попросив графа, чи не могли б їхні доньки познайомитися й подружитися на вечірці.
Ціелліндо все ще вагалася, але, почувши, що там буде дівчинка молодша за неї, її серце наповнилося інстинктом захисниці, адже вона завжди мріяла про молодшу сестричку. Це бажання виявилося сильнішим за її страхи перед вечіркою.
«Я зможу, тату! Я, Ціеллінда, подружуся з цією дівчинкою!» — вигукнула вона.
«Н-не треба переборщувати», — усміхнувся батько.
І ось, у день чаювання, Ціелліндо зустріла ангела.
У неї було золоте волосся, що виблискувало, наче сонце. Її обличчя було схоже на ангельське — виліплене богом. Ніхто не був готовий до її появи, і всі присутні на вечірці буквально забули навіть дихати, зачаровані її красою. Жодна людина не могла поворухнутися чи відвести погляд від цієї неземної істоти, коли вона витончено зробила реверанс. Натовп одночасно згадав, що треба дихати, а музиканти й покоївки згадали, що в них є робота.
Профіль ангела з її злегка опущеними очима був просто надзвичайно прекрасний. Навіть покоївки з нижчих дворянських родин не змогли повністю оговтатися й рухалися з невитонченою грацією солдата, пропонуючи ангелу солодощі та чай.
Молоді панянки, які були присутні на чайній вечірці, могли лише зітхати, дивлячись на неї, не в змозі нічого вдіяти. Однак саме Ціелліндо помітила, як самотньо виглядала ангел, незважаючи на гори солодощів на столі, і це боляче вразило її серце. Адже, хоч якою б прекрасною вона не була, вона не була справжнім ангелом; вона була звичайною дівчиною, молодшою за Ціеллінду.
Ангел, мабуть, була дочкою друга її батька. Вирішивши, що хоче її захистити, Ціелліндо вийшла з кола дам і наважилася поговорити з дівчиною.
«Е-е, вибачте?» — звернулася вона до неї.
Під час розмови вона виявила, що дівчинка була дуже розумною як на свій вік. А з того, як вона дякувала офіціантам, Ціелліндо зрозуміла, що дівчинка доброзичливо ставиться до нижчих верств суспільства. Її міміка змінювалася настільки швидко, що враження, ніби вона лялька, миттєво зникло. Ціелліндо почала вважати дівчинку досить чарівною.
Ангела звали Юлуція. Ціелліндо миттєво полюбила її. Зазвичай їй потрібно було трохи часу, щоб полюбити людей, тож це був перший такий випадок. Вона не могла не посміхнутися, бо це було майже так, ніби на неї наклали диявольське закляття, як у казках.
Коли вони весело гралися разом, до них підійшли кілька хлопчиків, які також були на чайній вечірці. Ціелліндо не знала двох хлопчиків, що йшли позаду, але вона вже зустрічала того, хто їх очолював. Це був хлопець, якого вона побоювалася.
Ціелліндо відсахнулася, не бажаючи мати з ним нічого спільного. Юлуція ж не виявила жодного страху й спокійно впоралася зі старшим хлопцем. Хай там як, але вона зіткнулася з цим хлопцем, який так нагадував свого батька — незграбним у спілкуванні з дівчатами. Незважаючи на його хуліганську поведінку, вона дивилася на нього своїми гарними золотистими очима й зуміла уникнути його, просто подарувавши йому вінок із квітів, який сама зробила.
Задаючись питанням, чи саме так поводяться ті, хто має благородну кров (з точки зору Ціелліндо), вона була водночас глибоко зворушена, але й чомусь надзвичайно ревнива, коли ці двоє дивилися одне на одного.
Юлуція була такою чарівною й прекрасною. Ціелліндо імпульсивно вирішила, що народилася саме для того, щоб захищати Юлуцію від хлопців.
Як дочка графа, Ціелліндо була впевнена, що її родина теж отримала запрошення на вечірку того хлопця. Оскільки з цим хлопцем було складно мати справу з політичної точки зору, граф мав намір відправити на його вечірку лише її старших братів, але після її повернення до маєтку вони оголосили, що Ціелліндо також буде присутня. Її мати похитнулася на ногах, охоплена запамороченням від того, що у неї не було підготовленої для неї належної сукні.
Я знищу кожну огидну комаху, яка наважиться наблизитися до леді Юл!