ПІВРОКУ ПРОЛЕТІЛО З МОГО ТРЕТЬОГО дня народження. У три роки я була уже великим малюком, тож стояла на іншому рівні порівняно з дворічними дітьми. За останні шість місяців у моєму житті сталося чимало змін, і я також багато чого навчилася.
Перше, що змінилося, — це мій чудовий батько. Раніше він навідувався лише кілька разів на рік, а тепер раптом став приїжджати кілька разів на місяць.
Тату, щось сталося? На роботі все гаразд? Тебе ж не звільнили, правда?
Та годі-годі, я була впевнена, що це не так. Мій батько був чудовим. Незалежно від того, в якому шикарному магазині він працював, я була впевнена, що однієї лише його присутності вистачало, щоб цілодобово приваблювати натовпи жінок-покупців. Як його донька, я могла це гарантувати. Хоча я й не знала, чим саме він займався.
Хоча, е-е… мені справді не потрібні були ті солодощі, які він приносив щоразу, коли приїжджав. Я справді не хотіла тістечок і печива, виготовлених людьми, яких я не знала. Я й так стільки не зможу з’їсти!
Але я не можу відмовитися, коли ти пропонуєш мене нагодувати! Тож я обіцяю, що з’їм їх! Не сумуй, тату!
Проте я не могла встояти перед спокусою посидіти з татом. Я обожнювала лінуватися на його великих колінах. А коли я це робила, мама сідала до нас і гладила мене по волоссі.
Мені здавалося, що вони обоє надто мене балують.
Відтоді, як мені виповнилося три роки, Мін почала читати мені книги, що виходили за межі картинних книжок.
З наших трьох покоївок вона була найтихішою. Вона любила біографії та оповідання, тож читала мені всілякі книги про місце, де ми жили. Як слабкий демон, що намагався влитися в людське суспільство, я була неймовірно вдячна за всю інформацію про людський світ.
«У нашому світі, крім нас, людей, існують найрізноманітніші види», — читала Мін.
«Ого», — відгукнулася я.
Звичайних людей, таких як ми, називали «людьми». Інші дружні види, схожі на людей, називали «гуманоїдами».
«А феї “шіодайфуку” живуть глибоко в лісі», — продовжувала вона.
Що? Повтори, будь ласка?
«Феї шіодайфуку живуть глибоко в лісі…»
«Ага, тепер я зрозуміла!»
Я позитивно відреагувала на слова Мін, коли вона безтурботно повторила своє речення. Але про що вона взагалі говорила? Чи мала вона на увазі під «шіодайфуку» мочі з сіллю та бобами? Невже в лісі жили мочі-вареники?!
О, зачекайте, мій демонічний перекладач був вимкнений.
Істоти з душами, такі як ми, демони та елементалі, не розуміли слів як таких. Натомість ми могли відчувати наміри розумних істот і осмислено сприймати це як слова. Наприклад, я могла чути іменник, коли його вимовляли в цьому світі, і якщо він стосувався поняття, яке я знала, наприклад «яблуко», то для моїх вух це звучало як слово «яблуко». Крім того, коли я голосно вимовляла «яблуко» Прімал мовою — мовою елементалів — або мовою Емпіреї — мовою богів і демонів — то автоматично замість цього вимовляла правильне слово мовою цього світу.
Згадуючи Царство Демонів, я згадала, що Темна Звірина навчав мене: коли ти досягаєш рівня бога, просто наповнюючи слова Емпіреалу магією, усе, що ти скажеш, може бути перекладено, і ти навіть можеш творити чудеса.
Хоча мій перекладач був досить корисним, у мене виникала невеличка проблема з письмом. Читання не становило проблеми. Просто дивлячись на них, слова, яких я не знала, перегруповувалися у терміни та речення, які я могла зрозуміти. Проте ця конвертація знадобилася мені лише один раз, адже, побачивши слово вперше, я відтоді могла легко зрозуміти його значення.
Але цей процес зовсім не працював для письма. Нерозуміння граматики було фатальним. Наразі єдине, що я могла зробити для навчання, — це практикувати написання кожної літери, але це було дуже дратівливо, бо слова постійно перетворювалися в моїй голові.
І ось я щойно згадала, що вимкнула свій демонічний перекладач, щоб краще вивчити мову цього світу.
Тож чи було «шіодайфуку» насправді власним іменем у цьому світі? Або ж у лісі мешкала зграя мочі-вареників? Я знову увімкнула свій демонічний перекладач і повільно промовила «шіодайфуку» вголос.
Ельф.
Але чому?!
Отож, ось як воно було: у лісах цього світу жили ельфи.
Ви знаєте, про кого я. Такі істоти з гострими вухами, довгим життям і снобістською поведінкою, хоча насправді вони — просто купка сільських дурнів. Те, що розповідала мені Мін, не надто відрізнялося від мого уявлення про ельфів, але здоровий глузд у цьому світі міг підводити найдивнішими способами. Але оскільки ельфи все-таки існували…
«А гноми існують?» — запитала я.
«Так, мочіпуруни живуть у горах і шахтах», — відповіла Мін.
Я замовкла.
Мені не було що сказати. Ну, одне я могла б сказати: що, в біса?! Насправді це не мало великого значення, але гноми тут зовсім не були такими, як я очікувала. Насправді це були велетні, найнижчі з яких мали щонайменше два метри зросту.
Принаймні «мочіпурун» звучало набагато краще, ніж «шіодайфуку». Але чи справді це так? Обидва ці види мешкали в поселеннях далеко від людей, тож їх, мабуть, майже ніколи не бачили на людських землях. Я щиро молилася, щоб так і було. Якби я насправді зустріла когось із них у реальному житті, то, ймовірно, вибухнула б від сміху.
Мін також розповіла мені про країну, в якій ми жили.
Це було Святе Королівство Талітелуд — велика країна в центрі континенту. П’ять герцогських родин захищали королівську родину, а населення країни становило близько десяти мільйонів. Я не мала уявлення, чи це багато, чи мало, але припускала, що, мабуть, багато, оскільки Талітелуд, як кажуть, був великою країною.
Ми жили в Туре, що розташовувалося на західних землях, які належали герцогу Коуеллу. Місто, де я отримала своє благословення, було великим мегаполісом, у якому мешкали сотні тисяч людей. Маєток, у якому ми жили, розташовувався посеред лісу на околиці міста.
Магія існувала, але в цьому світі для пересування використовували лише карети. Існували й карети, наділені магією, які були швидшими за звичайні кінні карети, але це було все, що було доступно. Багато людей проживали все своє життя, ніколи не виїжджаючи за межі Туре.
Навколо Талітелуда були й інші країни, але щоб дістатися до найближчої з них, зазвичай потрібно було два місяці, а навіть на експрес-кареті — понад місяць, тож, з огляду на те, якою слабкою я була, у мене майже не було бажання подорожувати.
«Леді Юл, а ви знали, що в північній частині континенту навіть є король демонів?» — поцікавилася Мін.
«К-король демонів?» — перепитала я.
Ого, ось це вже справжня фентезійна розмова.
Виявилося, що за північним гірським хребтом мешкають «демони», і вони навіть мають власну країну.
Демони? Чи відрізняються вони від демонів? Виявилося, що ці «демони» не мають жодного стосунку до демонів чи чогось подібного; цей термін просто позначає істот, які вчиняють злі вчинки, як це роблять демони. Тож їхній король — не «король демонів», а «король “демонів”».
По суті, він був тим самим великим лиходієм. Як це негідно.
Звісно, «демон» насправді не була назвою їхнього виду, а зневажливим терміном. Хоча ця назва їм цілком підходила, оскільки вони славилися своєю нетерплячістю та тим, що починали війни з усіма підряд. Можливо, вони навіть не були людьми.
Мін втішно погладила мене по голові: «Останній раз ці демони нападали на нас, людей, сотні років тому, тож ваи не треба їх боятися».
Але вона не мала жодних підстав гарантувати, що це правда. Я дуже сподівалася, що вона не натякає на якийсь дивний поворот у сюжеті!
Наступного дня моя блондинка-покоївка Фер віднесла мене до струмка біля маєтку.
«Ви ж любите рибу, правда, леді Юл?» — запитала вона.
«Так», — відповіла я, хоча насправді я не дуже її любила.
Наш маєток стояв на пологих схилах гори, тож я могла бачити той гарний струмок із вікна будинку. Одного разу, коли ми поверталися додому з міста, ми побачили людей, які розбили табір неподалік, і мені стало дуже тепло на душі, коли я побачила, як вони ніжно тримали на руках сплячу дитину.
Наш садівник і охоронець маєтку, Франц, уже був тут і неквапливо рибалив.
Хіба ти не мав би працювати?
Фер тримала мене на руках, поки ми спостерігали за Францем, і я побачила всю рибу, яку він зловив.
Хоча мені справді хотілося запитати: як довго всі збираються мене носити? Чи я просто не така вже й важка для трирічної дитини? Чи їй справді не важко тримати мене так довго? Чи мої покоївки були просто такими сильними? Чи всі вони зможуть колись вийти заміж? Фер і Мін були лише шістнадцятирічними, але…
Відкинувши все це, я замислилася, чи будемо ми сьогодні на вечерю їсти рибу, яку зловив Франц. Вона була дрібною, тож, можливо, стане гарною закускою, якщо обсмажити її в борошні. У будь-якому разі, я все одно віддавала перевагу овочам, які принаймні мали текстуру, що мені подобалася, оскільки мій смак був повністю порушений.
Усі вважали, що я люблю рибу, бо під час іспиту на магічні здібності я зцілила ту рибу святою магією. Хоча це відштовхувало навіть мене саму, справжня причина, чому я зцілила страждаючу скумбрію (так я її поки що називала), полягала в тому, що я хотіла подарувати їй надію на життя, лише щоб побачити, як вона знову порине у відчай.
Це було демонічне прагнення, схоже на те, як я ганялася за тими комахами у Світі Демонів.
Ці почуття пробудили в мені силу святої магії, хоч я й була демоном. Бідна скумбрія. Якщо вам цікаво, то скумбрію перетворили на смачну рибу по-меуньєрськи.
Але якби я почала діяти за інстинктами й почала б бити риб, то вони, безсумнівно, викликали б лікаря, щоб той покопався в моїй голові й переконався, що зі мною все гаразд — не те щоб я взагалі хотіла так бруднити собі руки.
І я аж ніяк не збиралася ставити в своїй кімнаті акваріум чи щось таке. Те, що мені більше подобалося дивитися на риб, які вмирають, ніж на риб, сповнених життєвої сили, ймовірно, пояснювалося тим, що мої бажання поступово ставали дедалі менш людськими.
Хм? Зачекайте, може, мені все-таки варто зробити так, щоб риби мені подобалися. Це, безперечно, зробило б мене більш схожою на людину!
…Якби ж то.
Наступного дня Віо навчала мене магії.
Хоча, за оцінками, я мала здібності лише до магії прикликання та святої магії, я не мала уявлення, скільки часу у мене залишилося, перед тим як люди дізнаються, що я — демон, і почнуть мене переслідувати, тож я вирішила, що було б непогано вивчити й інші види магії.
Мені було вже три з половиною роки, а я досі не могла визначити, чи я повністю людина, чи демон. Навіть якби я не була демоном, у мені були риси, що нагадували демона, тож було б найкраще, якби я дізналася про магію якомога більше, щоб випадково не використати якусь дивну магію й не викрити себе таким чином.
«Це звичайне заклинання з водної магії», — сказала мені Віо з серйозним виразом обличчя, коли кулька води зависла над її долонею.
Так, я це знала. Це ж цілком звичайне заклинання, правда? Тоді це здавалося цілком логічним, але коли я трохи замислилася, то зрозуміла, що насправді нічого не зрозуміла.
«Як воно офіційно називається?» — запитала я.
«Дуже звичайне водяне заклинання», — відповіла Віо.
Я витріщилася. Яка дурна назва. То «звичайна магія» — так воно офіційно називалося? Воно було звичайним, бо було таким поширеним? Як взагалі працюють заклинання?
«Щоб застосувати заклинання, треба промовити його за допомогою магії», — пояснила Віо.
«Що ти маєш на увазі під “заклинанням”?» — продовжувала розпитувати я.
«З давніх-давен, якщо промовити заклинання, можна застосувати звичайне заклинання».
Я знову витріщилася. Будь ласка, поясни.
Тобто, коли людина зі схильністю до магії промовляє звичайне заклинання, вона застосовує заклинання звичайним чином? Чого, в біса, вони там навчали людей у тій Академії магічних мистецтв?!
«Хто придумав заклинання?» — дізнавалася я.
«Я чула, що це були ельфи давніх часів», — сказала Віо.
Зрозуміло. Молодці, люди-сольові та бобові мочі.
Слухаючи, як Віо промовляє заклинання, я усвідомила, що вона промовляє не звичайною людською мовою, а якоюсь іншою дивною мовою. Це не було ані «Прімал», ані «Емпірейська».
І елементалів, і демонів завжди можна було зрозуміти, незалежно від того, якою мовою вони розмовляли. Той факт, що Віо не розуміла буквально, що саме вона промовляє, означав, що стародавні народи «вареників» чи хтось інший спростив мову елементалів, щоб люди могли її вимовляти.
І, судячи з усього, люди використовували ці заклинання вже ві-і-і-ічно. Що за купа дурнів.
Я зрозуміла заклинання завдяки своєму демонічному перекладачеві. Я не хотіла цього, але воно все одно до мене дійшло. Заклинання Віо прозвучало для мене так: «О, водо, що керуєш усім життям, чід до моєї руки».
«Чід»?! Це ж нісенітниця! І що гірше, саме цьому навчають у тій академії! А що ще гірше, це з якись причин насправді працює!
Магія в цьому світі просто не мала сенсу.
Мені набридла звичайна магія. Перейдемо до наступної теми.
«А як щодо магії стихій?» — запитала я.
«Ви їх шукаєте», — відповіла Віо.
«Що?»
«Коли ви знайдете елементалів і покличете їх, той, хто не зайнятий, відповість на поклик».
Той, хто не зайнятий? Чи можна було це описати краще? Що робити, якщо поблизу немає елементалів? Магія просто не спрацює?
«Зазвичай елементалі вітру ховаються десь там, де дме вітер, а елементалі вогню — десь там, де горить вогонь. Тож під час пошуків треба набратися терпіння», — повчала Віо.
Отже, якщо ти знайдеш елементаля, то зможеш спробувати укласти з ним угоду. Це що, гра в хованки? Але зачекай-но…
«Я ніколи раніше їх не бачила», — зауважила я. За останні три роки я не бачила жодного елементаля, крім як під час іспиту на магічну схильність.
«Щоб їх побачити, потрібен певний рівень магічної сили. Але тепер, коли ви про це згадали, я дійсно ніколи не бачила їх поблизу маєтку».
Я знову замовкла. Мабуть, вони всі втекли. Ось чому полум’я раптово слабшало, щоразу коли я наближалася до каміна!
Отже, якщо людина з відповідними здібностями знайде елементаля й покличе його, той виконає те, що ти хочеш, в обмін на твою магію? Тоді досвідчені користувачі елементалів, мабуть, дуже вправні в їх пошуках. Хоча, якщо елементалю сподобається той, хто його викликав, чи залишиться він поруч, щоб його було легше викликати? Це майже нагадувало ворон, які без вагань приймають їжу від людей.
Це було — як би це сказати? — начебто таке просте й позбавлене будь-якого стилю.
І всі вважали нормальним, що це називають «магією стихій»? Мені здалося, що я зрозуміла ще менше, ніж раніше, тож я вирішила наступним питанням запитати про виклик.
«Кажуть, що магічні кола, які використовують для виклику, — це слова, якими користуються елементалі, що набули форми».
«Ооо». Це звучало досить логічно. Хоча решта не мала особливого сенсу,. —
«А далі?»
«А що, пані?»
«Гм?» Це й було все пояснення?! «Ц-це все…?»
«Саме прикликання — це сфера, яку ми досі досліджуємо. Я чула, що наші останні дослідження виявили: тепер ми можемо висувати прості прохання до прикликаних елементалів і тварин».
«Це нещодавно? А як було раніше?»
«Кажуть, що прикликані істоти втікали, щойно їх прикликали».
Я-яка ж це марність.
Але чи не було б логічніше припустити, що істоти, яких прикликали, просто звикли до цього, а не те, що люди досягли прогресу в своїх дослідженнях?
«О…»
«Щось не так, пані?» — запитала Віо.
«Ні, нічого».
Тепер усе стало зрозуміло. Ось чому ті «отвори для виклику демонів», що з’являлися всюди в Царстві Демонів, стали такими частими. Люди зрозуміли: якщо дати демону щось, він буде сумлінно працювати на тебе. І саме так усі ті дрібні демони, що майже не мали розуму, опинилися пов’язаними поганими угодами й змушені працювати до знемоги.
«Проте прикликати тварин — це проста справа. А от елементалів, навіть найменших, прикликати важко», — зауважила Віо.
«Гм».
Це здавалося мені цілком логічним. Вони, ймовірно, чинили опір, бо їх привозили без їхньої згоди, на відміну від випадків, коли їх викликали за допомогою елементальної магії. А елементалі й демони за своєю природою були скупченнями магії, тому я й могла просунути лише одну ногу крізь маленькі магічні кола.
Моя інтуїція підказувала, що акуратно намальовані магічні кола є найстабільнішими. Недбало намальовані лінії — це все одно, що намагатися висмикнути задирку. Якщо я навчуся правильно малювати кола, то, як мені здавалося, зможу визначити розмір кола та кількість магії, необхідну для його спрацювання.
Хоча саме через те, що я намагалася силою розірвати магічне коло, яке було замалим, і пройти крізь нього, я й опинилася в нинішній ситуації.
«Останній вид — це свята магія», — підсумувала Віо.
О, це я розуміла досить добре. Вона була схожа на звичайне чаклунство тим, що потрібно було просто швидко промовити заклинання, на кшталт «Прояви світло», як це перекладається людськими словами, — і все, готово.
«Оскільки ви маєте до цього здібності, давайте зараз спробуємо створити магічне світло».
«Гаразд».
Мені якось вдалося вилікувати ту рибу, тож цього разу я спробувала зосередитися на промовлянні заклинання. Мені вдалося створити сяючу кулю, схожу на лампочку.
«Це було чудово, пані!»
«Д-дякую».
Це було добре? Я так припустила, оскільки Віо здавалася задоволеною. Я використала святу магію, щоб створити це, але світло можна було б створити й за допомогою звичайного заклинання вогняної магії. Зазвичай святу магію використовували для лікування ран, а не для таких речей. Однак, якщо результати можна змінювати залежно від того, як ти їх уявляєш, то чи не можна з практикою робити майже все за допомогою святої магії?
Віо кивнула, коли я запитала її про це: «Свята магія — це суцільна практика, те, як ви це уявляєте, і ваша власна сила волі, міледі».
Я не могла повірити, що концепція «де є воля, там є шлях» може бути частиною вивчення магії.
Ви використовували це єдине заклинання для святої магії, а решта залежала від практики, від того, як ви уявляли результат, і від кількості магії, якою ви володіли. Можна було застосувати заклинання «Зцілення», щоб вилікувати рани, або «Святе», щоб знищити зло.
І це не мало нічого спільного з богами.
Можливо, оскільки всемогутню силу магії найлегше було уявити як кулю світла, то й легко було перейти від світла до богів, а від богів — до святої сили.
Наскільки ми знали, ми просто використовували елементаля світла всупереч його волі.
Сьогодні я дізнавалася про тварин усього світу.
У цьому світі були коні. Звісно, що були. Адже у нас були карети, запряжені кіньми. Вони виглядали майже так само, як і у світі снів. Однак коні в цьому світі були дещо дурнуватими. Побачивши свого господаря, вони бігли до нього, махаючи хвостами, наче собаки, і починали гратися навколо нього. Мене це лякало, бо вони були такі великі.
«Поглянь на цього коня, Юлуціє», — звернувся батько.
«Коник!» — вигукнула я.
Батько ніс мене на руках, показуючи мені свого улюбленого коня.
Мама попросила тата взяти мене з собою на прогулянку, бо їй було шкода, що я майже ніколи не маю нагоди побувати на свіжому повітрі. Я дуже чекала на веселу прогулянку з татом і мамою, але вона не змогла піти з нами. Чому? Ну, мені про це не сказали, але замість неї з нами була Віо, щоб допомогти. Сьогодні тільки тато носив мене на руках.
Гей, а є якась причина, чому ніхто не дозволяє мені ходити самостійно? Хіба ви не пам’ятаєте, що минуло вже кілька місяців, відколи я востаннє повзала по землі?
Та вони все одно не переставали так надмірно піклуватися про мене.
Що ж, у будь-якому разі, тато привіз свого улюбленого коня на ферму на околиці міста, щоб я могла його побачити. Невже він не міг привезти коня кудись ближче? Я сподівалася поїхати з татом, але не очікувала, що це займе дві години їзди в кареті разом із якимись хлопцями, які, здається, працюють на тата.
Робітники їхали на своїх конях, а не в кареті. Коли ми дісталися ферми, вони зняли сідла й дали коням побігати. А що стосується коня батька…
«Що сталося, Сігте? Ти якийсь надто мовчазний», — спитав тато.
Сігт, улюблений кінь батька, тихо відвернув від мене погляд. Він сповна насолоджувався фермою, почав махати хвостом і кинувся до батька, щойно його побачив, але завмер, щойно побачив мене.
Сігт? Чому ти не дивишся мені в очі?
«А! Гей!»
Ми обернулися в бік голосу. Один із коней батькових робітників підбіг до нас, наче з’їхав з глузду, і почав тріпати носом мою щоку.
«Г-гей, припини це! Вибачте, пані!» — закричав робітник.
«І-і-і!» — заіржав кінь.
Коня неохоче відтягнули від мене, після чого він впав на живіт і, важко дихаючи, дивився на мене блискучими очама.
Я не могла збагнути, що робить ця тварина.
Хоча я й хотіла знати, про що думають коні, я не відчувала в них достатнього інтелекту, щоб змогти з ними поговорити навіть за допомогою мого демонічного перекладача. Але чому? Адже я могла розмовляти зі скумбріями!
«Хочеш спробувати проїхатися на Сігті?» — запитав батько.
«Так!» — радісно відповіла я.
Який же він був чудовий батько. Він добре розбирався в ситуації, тож мені не залишалося нічого іншого, як погодитися.
Батько тримав мене, коли ми сідали на спину Сігта. Це був неймовірний кінь. Я не очікувала, що коні здатні ходити так обережно й боязко, наче йдуть по тонкому льоду.
Стривай, ти мене боїшся?
А я ж хотіла промчати галопом по лугу. Оскільки мій крутий тато їхав на такому крутому білому коні, я хотіла побачити, наскільки круто він виглядає.
Та коли мій тато їхав на білому коні по лугу, чомусь — може, це просто моя відсутність уяви — він нагадував мені лише вільного шьогуна в кімоно, що галопує на коні вздовж берега. Це було так дивно.
Моя весела прогулянка з татом закінчилася надто швидко; настав час повертатися додому.
До речі, я сиділа на колінах у тата навіть у кареті. Мої ноги жодного разу не торкалися землі з того часу, як ми виїхали з дому.
Карета раптово зупинилася, коли ми доїхали до міста.
Що відбувається? Чи сталася якесь ДТП?
Я саме задумалася над цим, коли хтось постукав у двері.
Один із працівників батька відчинив двері, нахилився й щось прошепотів йому на вухо. На жаль, попри мої демонічні здібності, мій слух не був достатньо гострим, щоб розчути, що саме він сказав.
Батько кивнув і посадив мене на сидіння — жартую. Він передав мене Віо, а потім вийшов із карети.
Чи щось там сталося? Мені дуже хочеться дізнатися.
«Л-леді Юл?» — озвалася Віо.
Навіть Віо здавалася трохи стурбованою, а вона була з тих, кого ніщо не виводило з рівноваги. Це було цілком логічно. Я рідко висувала якісь вимоги й завжди була слухняною дівчинкою, що поводилася як лялька, але ось я раптом почала метушитися й тягнутися до вікна.
«Я хочу подивитися назовні», — попросила я.
«Господар незабаром повернеться», — заспокійливо промовила Віо.
Віо, здавалося, подумала, що я сумую за батьком. Я спробувала ще раз.
«Уууу».
«Добре. Лише один маленький погляд», — здалася Віо.
Те, як я надула щоки, наче звичайний малюк, коли дивилася на неї знизу вгору, змусило її поступитися. Важко було встояти перед безсоромними благаннями трирічної дитини. Я притислася до щільно підігнаного скляного вікна, щоб роззирнутися назовні. Там я побачила жінку з яскраво-рудим волоссям, яка вийшла з іншої карети й розмовляла з батьком.
Вона була справді вродливою. Хоча мама все одно миліша.
Жінка здавалася чимось роздратованою, а батько виглядав виснаженим. Можливо, ми й справді зіткнулися з чиєюсь каретою? Чи була у нас страховка на такий випадок?
Але зачекайте-но… Ця дама поводиться так, ніби вона набагато краща за батька.
Я роздратовано витріщилася на жінку. Раптом вона помітно здригнулася й почала оглядатися довкола. Коли наші погляди зустрілися, її очі шоковано розширилися.
Га? Невже я зустрічала її десь раніше?
Вона дивилася на мене, і в її погляді змішалися шок, гнів та сум. Вона швидко сказала щось батькові й поспіхом повернулася до своєї карети. Що, в біса, щойно відбулося?
Я також поступово почала вивчати магію та чаклунство. Магія це по факту промовляння заклинань а Чаклунство це виклики і тому подібне.
На той момент я була звичайнісінькою трирічною дитиною. Просто звичайною дочкою заможних батьків із надмірно турботливими батьками та вихователями, яка не могла займатися жодними фізичними навантаженнями, про які варто було б згадувати.
Спочатку я дуже хвилювалася, що хтось виявить мою демонічну сторону, але, здавалося, більший ризик для мене становило викрадення. Я не мала жодних сумнівів, що мої батьки заплатили б викрадачам будь-який викуп, якого б ті зажадали, бо вони обожнювали свою малу доньку, хоч вона й зовсім не була схожа на людину. Щоб запобігти цьому, я поставила собі за мету стати сильнішою в чаклунстві, а не фізично.
На щастя для мене — можливо, завдяки тому, що я демон, а може, завдяки моїм генам — я мала чимало магічних здібностей як для людини. Тож я вирішила, що це неодмінно стане в нагоді, якщо я зможу досконало опанувати магію та чаклунство.
Я збиралася докласти всіх зусиль, щоб стати сильнішою!
«Ну що ж…» — тієї нічого, коли я прийняла це рішення, я тихо підвелася в ліжку.
Ця кімната належала мені з двох років, але тільки в три я почала в ній насправді спати. Насправді мені не потрібно було спати чи щось таке, але я не була впевнена, чи нормально для людей спати самостійно у три роки. Чи плачуть звичайні трирічні діти, кличучи батьків, якщо прокидаються серед ночі й залишаються самі?
Але я не плакала. І не йшла зі сльозами до маминої кімнати, коли прокидалася серед ночі. Мені вже було три роки — я вже практично велика дитина. Мені було байдуже, коли я чула метушливе ходіння мами та покоївки коридором по той бік дверей.
Чому вони взагалі там були? Адже саме вони сказали мені спати самій.
У будь-якому разі, я прокинулася посеред ночі, тож вислизнула зі своєї кімнати. Моєю метою, звісно, було піти вивчати магію.
А саме, я хотіла дослідити священну магію.
Вони називали її священною магією, але вона не мала нічого спільного з богами. Насправді я взагалі сумнівалася, чи боги взагалі існують. Хоча, якби боги, настільки досконалі, як їх уявляли собі люди, справді існували, релігія не стала б такою корумпованою.
Повертаючись до святої магії, деякі діти на диво вправно нею користувалися. Але коли деякі з них підростали, вони вже не могли нею користуватися. Оскільки вона діяла на основі уявного образу та сили волі, дітям було важко промовляти заклинання «Зцілення», вони через це надували губи, а потім покладалися виключно на звичайну магію, оскільки її можна було промовляти простим заклинанням. І коли це траплялося, більшість дітей втрачали здібності до святої магії.
Люди не розуміли, чому це відбувалося, але якщо припустити, що магія — це всемогутня енергія, то, ймовірно, це означало, що в їхніх головах просто не було достатньо чіткого уявного образу. Звичайні заклинання давали результат завдяки командам, сформульованим спрощеною мовою «Первісного», але щойно людина звикала віддавати команди таким чином, детальний образ заклинання в її уяві починав розмиватися. У випадку зі святою магією уявний образ перетворювався на саму магію. Ті, хто більше не міг формувати в голові чітких образів, почали намагатися компенсувати цей недолік, уявляючи собі «чудеса богів» і таким чином застосовуючи магію.
З цієї точки зору той факт, що Віо могла користуватися священною магією, хоча й не належала до жодної церкви, робив її винятковим випадком. Звичайні діти не могли впоратися зі складнощами святої магії, і в результаті віддалялися від церков, а потім втрачали до неї здібності, більше не маючи змоги уявити, як виглядають чудеса богів.
У цьому плані мої уявні образи не мали нічого спільного з богами. Я уявляла собі магію, яку бачив у іграх у світі снів, тож вирішила, що я якось силою змусила себе навчитися нею користуватися.
З точки зору моїх опікунів, вони боялися, що через неправильне навчання я почну ненавидіти магію й втрачу до неї здібності. Саме тому навіть Віо дозволяла мені використовувати лише заклинання світла, яке міг застосувати будь-хто. Вона казала, що цілком достатньо просто практикуватися в збільшенні яскравості світла.
Але мені цього було замало. Я була би безпорадна, якби мене хтось викрав.
Тож я планувала вислизнути серед ночі й піти до бібліотеки. Але щойно я вийшла із кімнати, я ледь відчула чиюсь присутність у коридорі.
«Хм».
Цієї ночі Віо була на патрулюванні. Мені здавалося, що щоразу, коли я вставала, щоб піти до туалету, хтось одразу ж підходив, тож справді складалося враження, ніби там завжди хтось був. Але я не була звичайною дитиною. Зовні я, можливо, виглядала як маленька дівчинка, але всередині я була демоном, і мені було легко обдурити людські очі, зникаючи в темряві.
«Леді Юлуціє, вам треба до туалету?» — запитала Віо.
«Так», — відповіла я.
Вона знайшла мене за п’ять секунд. Так. Я точно знала, чому — все через моє безглуздо блискуче золоте волосся.
Сьогодні вночі мені знову не вдалося втекти, і Віо підхопила мене, відвела до туалету й назад, а потім тримала за руку, доки я знову не заснула.
Гм? А що ж сталося з тренуванням?
Я зрозуміла, що намагатися практикувати святу магію вночі було помилкою, оскільки вона випромінює багато світла. Я отримала урок. Хоча, власне, я й не змогла нічого зробити.
Просто попрошу Віо навчати мене, як зазвичай. Але оскільки вона все ще не хоче вчити мене більше святої магії, я попрошу її навчити мене замість цього прикликанню.
Сьогодні я малювала просте магічне коло з книжки «Мій перший гримуар», яку Віо подарувала мені на день народження… олівцем.
«Ви чудово справляєтеся, пані», — сказала вона.
«Справді?» — запитала я.
Якби я намалювала його так добре, то їй, напевно, не довелося б давати мені новий аркуш паперу, щойно я закінчила, правда? Та й чому я взагалі мусила малювати це олівцем? Не можна ж очікувати, що я намалюю детальні символи магічного кола олівцями, які більші за мої пальці.
«А можна мені перо?» — поцікавилася я.
«Вам ще зарано користуватися чимось із таким гострим кінчиком», — відмовила Віо.
Гострим кінчиком? Але ж вони гострі приблизно як виделка. Що в них такого небезпечного? Хвилинку, хіба мені досі дозволяли користуватися лише ложкою?! Лише зараз усвідомивши це, я була вкрай здивована.
Оскільки я була надто приголомшена, щоб рухатися, Віо взяла мене за руку й намалювала ідеальне коло.
«Давайте потренуємося малювати кола, моя леді», — запропонувала вона.
«Кола?»
О… Мабуть, я просто ще не на тому етапі, щоб малювати ті символи. Я… я нічого не можу вдіяти! Я нічого не можу вдіяти з тим, що мої крихітні ручки навіть кола намалювати не можуть!
«Ну що ж, гаразд».
Настав час для плану Б — викрастися серед ночі, щоб попрактикуватися в магії, незважаючи на мою попередню невдачу. Я назвала цей план так: «Якщо моє тіло занадто незграбне, щоб добре намалювати магічне коло на папері, то я скористаюся своєю демонічною магією та знаннями». Іншими словами, я збиралася спробувати уявити форму в голові й за допомогою магії намалювати її в повітрі.
Ця ідея частково виникла завдяки моїм знанням про світ снів. У книжках із безліччю ілюстрацій були чарівники, які малювали магічні кола в повітрі, не промовляючи жодних заклинань, а просто — бум-бум — творили магію.
Гаразд, я уявила собі цю картинку. Я зможу це зробити.
«Хм…»
Що? Не виходить. З якоїсь причини магічні лінії виходили кривими, коли я малювала їх у повітрі. А коли я виправляла криві частини, інші ставали ще кривішими, і символи зникали.
Я відволіклася на те, що не могла намалювати коло так, як хотіла, коли воно раптом збільшилося в розмірі, і в центрі тепер уже ідеального кола з’явився символ, схожий на рибу. Слухайте, я ж ніколи не казала, що так сильно люблю рибу!
«Зробити його більшим?»
Хм, тепер я розумію. Мене осяяла ідея, і я поглянула у вікно. Я хотіла його відчинити, але знала, що якщо це зроблю, то до мене зайдуть покоївки, тому не наважилася.
«Хм».
Я щосили намагакала намалювати магічне коло на темному небі за вікном.
Я зробила його настільки темним, наскільки могла, щоб ніхто не помітив, і, хоча він вийшов трохи кривим, я намалювала його справді великим. Я вирішила, що така річ не вміститься в моїй кімнаті, і виявилося, що намалювати його надворі було правильним рішенням. Однак, оскільки я дуже старалася й вклала в нього свою магію, воно якось стало настільки величезним, що могло би покрити все небо цілого міського району. При таких розмірах не мало значення, що він трохи кривий, і я була впевнена, що ніхто цього не помітить, оскільки він практично зливався з кольором нічного неба.
Це тільки мені здається, чи моя магія стала набагато сильнішою? Ну, неважливо.
Звичайні магічні кола не спрацьовували, якщо не вкласти в них певну кількість магії, але це, намальоване моєю магією, активувалося самостійно, без додаткових зусиль з мого боку.
«Для чого, власне, був цей магічний круг?»
Я заглянула в «Мій перший гримуар», який залишила розгорнутим на потрібній сторінці. Ця фігура призначалася для виклику «комахи» з якогось випадкового місця.
«Гм?»
Саме тоді я усвідомила, що мій магічний круг, використавши мої величезні магічні сили, з’єднався з іншим місцем, і тепер усі ці крихітні істоти виривалися з нього і сипалися на якусь частину міста.
«Ой!»
Усі волоски на моєму тілі встали дибки, наче у кішки. Щойно я побачила всіх цих огидних, блискучо-чорних, метушливих істот, я ще раз перевірила, чи зачинене вікно, затягнула штори, занурилася назад у ліжко й сховала голову під ковдру.
Я. Нічого. Не. Бачила.
***
Однієї ночі в одному з районів міста Туре, що в герцогстві Коуелл у Святому Королівстві Талітелуд, масово з’явилися швидкі, блискучі чорні комахи, яких раніше ніхто ніколи не бачив, що спричинило паніку серед населення.
Не лише самі мешканці, а й солдати, військові добровольці та професори Академії магічних мистецтв об’єдналися, щоб знищити їх. Завдяки силі та ретельним розслідуванням скрупульозних елементалів їх нарешті вдалося повністю знищити через два довгих тижні.
Оскільки таких комах раніше ніхто не бачив, деякі вчені хотіли зберегти їх для досліджень; однак, з якихось причин елементалі не виконували наказів своїх заклинателів, доки не було знищено кожну комаху, і навіть обшукали весь Туре, доки не залишилося жодного яйця.
Було кілька повідомлень про те, що дрібні елементалі, прикликані для виконання цього завдання, ніби боялися когось, ніби їм погрожували.
Спостерігаючи за всім цим зі свого вікна, одна золотоволоса дівчинка з сумним виразом обличчя прошепотіла: «Мені дуже шкода за все це».
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
