«ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, ХТО Я, ЮЛУЦІЄ?»
Сьогодні мені виповнилося три роки. Чоловік, що стояв переді мною, говорив тихо, а в його очах мелькало занепокоєння.
Звісно, я його пам’ятала. Як я могла забути?
Цей чоловік був не лише моїм батьком, а й таким вродливим та досконалим, що я ніколи б його не забула, навіть якби захотіла! Однак я бачила його лише раз чи двічі на рік. Я відчувала, що він хвилювався, ніби його маленька донька забула, хто він такий.
Не хвилюйся, тату! Я, Юлуція, ще з того випадку зі священним магічним іспитом усвідомила, що я — диявол, і намагаюся ще старанніше, ніж раніше, вдавати з себе людину, тож, звісно, я зроблю все можливе, щоб бути твоєю донькою!
«Таату?» — покликала я.
Ах, на жаль, моя вимова все ще була поганою, хоч мені вже виповнилося три роки. Незважаючи на це, я зробила все, що могла, щоб звернутися до нього, підбігаючи до нього. Тато подивився на мене з подивом і радістю водночас.
«Юлуція, ти щойно назвала мене «татом»?» — запитав він.
Гм? Хіба я ніколи раніше так його не називала? О, мабуть, ні. І ось, тремтячими руками, чоловік, якого я вперше назвала «татом», вагався, чи торкатися до мене.
Е-е, тату? Тобі не здається, що ти трохи занадто боїшся своєї трирічної доньки? Хоча я цілком усвідомлюю, що виглядаю нелюдською, навіть диявол би зневірився від твого страху.
Але я не збиралася зневірюватися! Як слабкому демону, що намагається влитися в людське суспільство, мені найкраще було б отримати захист такого чудового чоловіка, як мій батько, тож я розуміла, що це вирішальний момент.
І я присягнулася, що це ніяк не пов’язано з тим, що я маю слабкість до вродливих старших чоловіків!
Адже сьогодні був мій день народження, тож я збиралася змусити тата звикнути до мене.
«З днем народження, Юлуція», — привітав батько.
«З днем народження, леді Юл», — додали покоївки.
«Дякую», — відповіла я.
Під час вечірки мама подарувала мені срібний гребінець. Чи безпечно його використовувати демону? Але, трохи поміркувавши, я зрозуміла, що вже щодня користуюся срібними столовими приборами.
Три покоївки зібрали свої зарплати, щоб купити мені книгу під назвою «Мій перший гримуар». Хіба книги в цьому світі не були все ще дорогими…? Я сподівалася, що це не було для них занадто великою жертвою. Але це не були ті турботи, які могла б мати трирічна дитина з сім’ї нижчого середнього класу, тож я прийняла подарунок із щасливою посмішкою, від чого всі троє з радістю склали руки разом.
Моя годувальниця Торфі повернулася до своєї родини, щойно виконала свою роботу, але сьогодні вона теж була тут. Вона подарувала мені дуже гарну картину, яку я могла повісити у своїй кімнаті. Її чотирирічний син Тоні був для мене чимось на зразок молочного брата. Він теж був тут, але заснув щойно мене побачив. Це було майже так, ніби він знепритомнів. Я сумнівалася, що він приїде знову наступного року.
Мій батько виглядав втомленим, ніби прибіг сюди прямо з карети. Він подарував мені плюшевого ведмедика, більшого за мене, милого плюшевого кролика, букет лілій, який я не могла повністю обійняти руками, та безліч випічки зі знаменитої кондитерської в королівській столиці!
Солодощі… Солодощі, так?
З моїм смаком все ще було щось не так. Іноді солодощі Мін здавалися мені смачними, а іноді — ні. І я починала відчувати, що навіть апетитні на вигляд тістечка шеф-кухаря теж не мали достатнього смаку. Хоча останнім часом… Можливо, я звикла до його кулінарії? Або він щось змінив? Як би там не було, вони смакували краще, ніж раніше, хоча, можливо, це тому, що спочатку мені давали лише звичайну гарячу солону воду замість супу.
Я нічого не знала про цю знамениту крамницю, але ці печива, випечені якимось незнайомцем, на смак нагадували мені м’який, підсолоджений асфальт — не те щоб я колись раніше їла асфальт.
Проте я знала, що всі будуть засмучені, якщо я не докладу всіх зусиль, щоб виглядати так, ніби мені це подобається, тож, з’їдаючи кожен шматочок, я подумки ридала.
Після закінчення моєї вечірки з нагоди дня народження мій зайнятий тато мав повернутися туди, куди він їздив, тож я намагалася затримати його, міцно притискаючись до нього, щоб у нього було більше часу звикнути до моєї присутності.
Тато жодного разу не обіймав мене і навіть вагався погладити мене по голівці, тож я попленталася до нього, де він сидів на дивані, і доторкнулася до його колін.
«Тобі щось потрібно, Юлуціє?» — запитав він.
Поки я дивилася на нього, його погляд трохи бігав навколо. Схоже, мені довелося діяти більш рішуче.
«Тату. На-руки», — протягнула я.
«Е-е…» — розгубився батько. Його очі широко розширилися, і він почав озиратися в пошуках когось, хто б його врятував, але мама лише тепло посміхнулася й кивнула. Батько, набравшись рішучості, підняв мене й посадив собі на коліна.
Чи справді йому знадобилася така велика рішучість, щоб обійняти мене? Але мені було приємно, що він посадив мене собі на коліна.
Мені здавалося, що він ставився до мене більше як до молодої леді, ніж як до своєї доньки. Мені було приємно сидіти у нього на колінах, але чомусь ми обоє мовчали. Хоча я просто раділа, що сиджу на великих колінах такого вродливого чоловіка, відчуваючи його широкі груди за спиною, він, здавалося, не знав, як поводитися зі своєю донькою, зважаючи на її дивну зовнішність і все таке.
Але не треба боятися, тату! У мене, яка прокинулася як твоя дуже схожа на людину донька, є інший план.
Я була кішкою. Я буду кішкою. Я зможу це зробити, адже це була моя первісна роль. Я поводилася так точно не тому, що діяла інстинктивно!
«Юлуція?» — батько злегка затремтів, коли я потерла носом об його груди. Але мені було байдуже. Далі я почала притискатися до нього обличчям. Батько обережно почав гладити мене по волоссю.
Недостатньо, тату. Мама гладить мене по голівці набагато ніжніше! Роби це як слід. І тому я притиснулася головою й до його великої долоні.
Гм? Від нього йде такий приємний запах.
Це було те саме ледь солодке, п’янке відчуття, яке я відчувала від мами й від Темної Звірини в Царстві Демонів, тож я почала ще тісніше притискатися до тата. Саме тоді він несподівано запитав: «Ти за мною сумувала?»
Здавалося, ніби він ставив це запитання самому собі. Я здивовано поглянула на нього й побачила, що тато дивиться мені прямо в очі з таким сумним виразом обличчя.
Е-е… Що я мала сказати? Я раптом відчула тривогу. А моє обличчя повністю почервоніло від того солодкого, п’янкого відчуття. Мені стало занадто ніяково, щоб витримувати його погляд, тож я в кінці кінців сховала обличчя в татових грудях.
«Мм», — протиснула я.
«Хе-хе. Ти така розпещена. Гаразд, я приділю тобі стільки уваги, скільки ти захочеш», — промовив тато. Тон батька змінився на радісний, ніби він і не відчував жодного страху. Його велика долоня ковзнула по моїй шиї та вухах, коли він гладив моє волосся. Це лоскотало, і я збентежено крутилася, але він підхопив мене з посмішкою на обличчі. «Зловив».
Що це було за відчуття? Воно було схоже на те, коли він притискався до мене носом. Чи мене карали?
«Мя-а», — видала я якийсь дивний звук; навіть сама не знала, що це було. Я зарилася обличчям у його великі груди, намагаючись втекти від його великої руки.
Саме тоді він прошепотів мені на вухо надто солодким тоном: «Ха-ха-ха. Схоже, моя маленька Юлуція — просто як кошеня».
«Мя-а?!» — вигукнула я.
***
У Святому Королівстві Талітелуд жив чоловік на ім’я Форте. Він відзначався як у володінні мечем, так і в навчанні. Усі, хто його оточував, покладали великі надії на його майбутнє. Однак сам Форте так і не зміг повністю розкрити свій потенціал.
У Форте були старша сестра та брат. Всі троє славилися тим, що добре ладнали між собою, незважаючи на те, наскільки вони відрізнялися один від одного. Його старша сестра була вольовою і доброзичливою до простого народу. Її брати пишалися тим, як її любили всі, і навіть після того, як вона вийшла заміж і увійшла у рід з далекої країни, вона залишила сильне враження на своїх братів. Його старший брат був сміливим, але чуйним. Він перевершував Форте у бойовій майстерності й зачаровував багатьох своєю безстрашністю та прихильністю.
Форте з глибини душі поважав своїх брата і сестру, а вони, у свою чергу, пишалися своїм блискучим, розумним молодшим братом і любили його.
Однак ця блискучість обернулася проти самого Форте.
Їхня родина мала найбільшу владу в усьому королівстві, а спадкоємцем міг бути лише один. Форте вважав, що його шанований брат цілком гідний успадкувати рід, і, вважаючи своїм обов’язком підтримувати брата, присвятив себе поглибленню знань.
Проте були й ті, хто вважав, що саме Форте є більш підходящим спадкоємцем. Сам Форте не мав таких намірів і тому заперечував це, але коли він усвідомив, що не зможе переконати їх у протилежному, він звернувся до батька, щоб відмовитися від родового імені.
Саме його брат, як ніхто інший, зупинив його. Брат краще за будь-кого знав, як важко працював Форте, і цінував його таланти. З усіх членів родини саме він найкраще розумів характер Форте. Старший брат був готовий передати йому головування в родині, якби Форте цього бажав — адже Форте був здібним і мав добру репутацію, — але він знав, що його молодший брат не мав такого бажання успадкувати сімейне ім’я. Він хотів, щоб молодший брат мав свободу жити так, як йому заманеться. Однак, оскільки Форте був таким талановитим, старший брат, у свою чергу, хотів, щоб той залишився поруч із ним.
Турбуючись такими суперечливими думками, старший брат придумав план, який, як він знав, не сподобається його молодшому братові. У певному сенсі це можна було б назвати шляхом обов’язку. Він одружить свого молодшого брата з однією з їхніх далеких родичок, яка не мала спадкоємця-чоловіка. Якщо його молодший брат одружиться з представницею тієї родини й стане спадкоємцем того дому, вони все одно зможуть залишатися близькими, хоча й не настільки, як зараз. Таким чином, наполеглива праця його молодшого брата не пішла б намарне, і вони обоє могли б продовжувати працювати, щоб утримувати родину, як того бажали обидва. Це були речі, на які не міг піти чоловік, що зрікся прізвища своєї родини.
Якщо подумати про це тверезо, у цьому плані не було нічого поганого. Він міг привести до ідеального результату; однак натомість він спричинив цілу низку проблем.
Ця дочка їхнього далекого родича мала репутацію жінки, яка мала безліч романів, і старший брат Форте відчував докори сумління через те, що одружував Форте з нею. Крім того, у його молодшого брата вже була кохана, яка відповідала йому взаємністю: прекрасна й добра дочка годувальниці Форте.
Не було б жодних проблем, якби Форте міг одружитися з нею зараз, таким, яким він є. Усе було б добре, якби його усиновив якийсь високопоставлений рід і він міг одружитися з нею тоді. Однак її родина не мала достатньо високого статусу, щоб прийняти Форте як нареченого. Ось чому Форте не вагався, коли думав про те, щоб відмовитися від свого прізвища — це означало, що він зможе бути зі своїм справжнім коханням.
Старший брат Форте усвідомив це, і це його турбувало. Однак він уже вів переговори з їхніми далекими родичами, і вони вже дійшли до того етапу, коли зв’язки, що випливали з зобов’язань, не можна було зупинити.
Він думав, що його молодший брат, безсумнівно, ненавидів його. А жінка, яка кохала його молодшого брата, мабуть, була розбита горем. Проте старший брат побоювався, що зусилля й таланти Форте підуть нанівець, тому вжив примусових заходів, аби звести Форте з цим іншим родом.
Одружившись із родичкою, Форте, як і належало, зачав двох дітей. Спочатку він розглядав можливість усиновити сина з іншої родини, але його дружина, яка, до речі, була його подругою дитинства, не погодилася на такий варіант.
Хоча він і не прагнув цього шлюбу, Форте намагався любити свою дружину та двох дочок. Однак його дружина, яка була на два роки старша за нього, була егоїстичною й зацикленою на собі, а його дочки мали подібні непоступливі характери. Через те, що дружина принижувала його, дочки не поважали його і тому слухалися лише матері.
Змушений терпіти все це, Форте замислювався, чи зможе він коли-небудь по-справжньому полюбити їх…
Його дружину називали «трояндою вищого світу», і їхні доньки успадкували її красу. Інші стверджували, що заздрять йому, але Форте не міг зрозуміти, чому. Адже він жодного разу не відчував, що вони його люблять.
Але Форте розумів, що його брат влаштував цю зустріч заради нього. Він щиро радів, що мав змогу працювати як заради брата, так і заради батька. Його наполеглива праця давала свої плоди, і йому довірили посаду, на якій він міг повною мірою застосувати всі набуті навички. У цьому він відчував певне задоволення.
Та все ж тривоги, що накопичувалися в серці Форте, починали тиснути на нього, з кожним днем роблячи його дедалі більш виснаженим.
Його старший брат також почувався жахливо через усі ці випробування, адже саме він змусив Форте опинитися в такій ситуації. Тож він розповів Форте, що є місце, де той зможе знайти спокій і розслаблення — місце, яке врятує й іншу жертву цієї ситуації.
З огляду на те, як Форте втомився від життя, він сумнівався навіть під час подорожі туди. Це була невелика садиба в лісі, розташована в куточку земель, які Форте успадкував, одружившись із представницею цієї родини. Там він знайшов дочку своєї годувальниці, яка досі не зреклася їхнього кохання.
Полігамія не була поширеною у Святому Королівстві Талітелуд, але Форте тепер мав можливість бажати другої дружини. Він побоювався, що його вимоглива дружина виплесне свій гнів на його кохану, тому досі стримував свої почуття до неї.
Проте, знову зустрівши її, він не зміг стримати своє всепоглинаюче кохання до неї. Між ними зав’язалися глибокі стосунки, і боги благословили їх чарівним ангелом.
Його дорога донька народилася мертвою, але дивом почала дихати. Тепер вона росла такою здоровою, що навіть важко було повірити, як близько вона була до смерті.
Однак його мила донька була настільки чистою, що він вагався навіть доторкнутися до неї.
Чи гідний такий, як я, навіть доторкнутися до такої дитини? Чи може такий чоловік, як я, який кинувся в обійми іншої жінки через зневагу, якої зазнав від своєї родини, дозволити собі поводитися як батько з такою прекрасною донькою?
Через ці побоювання він вагався бачитися з донькою, незважаючи на те, що любив її з усієї душі, повністю занурюючись у роботу, щоб втекти від реальності.
І ось, у день другого дня народження доньки, Форте був вражений, побачивши її вперше за рік. Коли він бачив її востаннє, вона вона була лише милою крихіткою, але за цілий рік вона виросла напрочуд вродливою для дворічної дівчинки.
Чи справді моя донька — людина? Чи, може, вона насправді є ангелом, посланим богами?
Його здивували такі думки про власну доньку — через це він ще більше вагався, чи торкатися її. Та коли він заплющив очі, перед ним постали обличчя його коханої доньки та її матері. Він припускав, що, віддалившись від неї через страх, вона забуде про нього й дивитиметься на нього холодним поглядом, як це робили його дружина та їхні доньки. Він так злякався, що серце, здавалося, ось-ось розірветься від тривоги.
У день третього дня народження доньки Форте з трепетом заговорив до неї. Його маленька донька насправді назвала Форте «татом», вимовляючи це так, як це роблять маленькі діти. Попри його припущення, що вона про нього забула, вона пам’ятала його.
Проте він був відсутній так довго, що не знав, як з нею поводитися. Саме тоді вона сама проявила ініціативу й благала його взяти її на руки. Саме тоді, коли вона була такою чарівною, Форте усвідомив, яким дурнем він був.
Його донька сумувала за ним. Зрозумівши, як їй було сумно, що вона не могла його бачити, Форте більше не міг стримувати свою любов до доньки.
Але чому ж я тримався подалі від своєї доньки лише тому, що вона була настільки надзвичайно вродливою? Чому я так засмутив свою невинну й милу доньку лише тому, що вважав, ніби не маю права її любити?
Тоді Форте подумки присягнувся богам: «Я любитиму їх обох. Я присвячу їм своє життя, хай хто б не став моїм ворогом у цьому світі. І я не змушуватиму свою доньку виходити заміж за когось».
*
В Академії магічних мистецтв працювала дівчина на ім’я Селіна.
Цього року їй виповнилося двадцять, і вона мріяла, щоб люди перестали називати її «дівчинко», бо це було надзвичайно ніяково. Але, на жаль, викладачі та співробітники звикли називати її «дівчинко», оскільки вона мала дитяче обличчя ще з часів навчання в академії, тож вона вже змирилася з тим, що не зможе їх виправити. Їй було б краще вийти заміж, а потім звільнитися з посади, але вона ще не знайшла собі підходящого партнера.
Офіційна посада Селіни — секретарка у кампусі Академії магічних мистецтв у столиці. Під час навчання вона спеціалізувалася на прикликанні і обожнювала дослідження в цій галузі, тому Селіна вирішила продовжити навчання в академії. До того часу, як вона нарешті закінчила навчання, усі роботодавці, які хотіли її найняти, раптово відкликали свої пропозиції через інцидент із прикликанням демона.
До того ж Селіна була простолюдинкою, тож у неї не було зв’язків, які могли б допомогти їй знайти роботу, пов’язану з магією. Професор виклику в академії пожалів її і, з огляду на її талант до малювання неймовірно точних магічних кіл, порекомендував її на посаду асистента викладача. Однак вона все ж опинилася на посаді секретаря, оскільки була дуже товариською людиною.
Селіна не була надто незадоволена своєю нинішньою роботою. У вільний час вона могла задовольняти своє бажання вивчати магічні кола, допомагаючи професору, а її робота секретаркою вимагала певних спеціальних знань, тож відвідувачі її дуже любили, і вона навіть отримувала спеціальні премії до зарплати.
Оскільки вона була такою товариською, їй навіть зробили пропозицію руки й серця від сім’ї з гарною репутацією; однак вона відмовилася, оскільки потенційному нареченому було понад сорок років. Але навіть якби вона колись знайшла когось підходящого для шлюбу, Селіна вважала, що хотіла б ще деякий час продовжувати свою роботу.
Селіна до крайності любила милі речі. Їй подобалося спостерігати за дітьми, які відвідували академію, і вона відчувала особливе задоволення, коли бачила натовпи милих малюків, які щороку приходили складати іспити на магічні здібності.
Милість — це справедливість і істина.
Селіна почула це під час експерименту з магічними колами. Вона випадково з’єдналася з вищим світом. Слова прозвучали мовою, якої вона не розуміла, але Селіна сприйняла їх душею, яка затремтіла й прийняла їх як одкровення.
Хоча це й не мало особливого значення.
Одного дня дещо ексцентричну Селіну запросив її наставник із магії прикликань до їхнього кампусу в Туре Коуелл, щоб вона виступила в ролі реєстраторки в день іспиту на магічні здібності, оскільки у них не вистачало персоналу. Там на іспит з’явилася жінка, яка, мабуть, мала високий статус, разом зі своїми покоївками. Ця вродлива жінка мала м’яке світле волосся, і її покоївки теж були дуже вродливими. Однак щойно Селіна помітила, що дівчинка, яку несла одна зі служниць, була справжньою, вона здивувалася.
Спочатку вона подумала, що це лялька — що служниці, жартома, принесли справжню ляльку з волоссям із золотих ниток, одягнену в одну з тих суконь з рюшами, які так подобаються знаті.
Зрідка серед багатіїв траплялися батьки, які ставилися до своїх дітей як до домашніх улюбленців і прикрашали їх, наче аксесуари. Припустивши, що ці люди саме такі, Селіна занепала духом.
Однак коли дівчинка повернула обличчя, щоб подивитися на Селіну, це був такий шок, що їй здалося, ніби серце ось-ось зупиниться.
Чи була вона лялькою? Ні, це неможливо. Зі своєю надзвичайно бездоганною зовнішністю вона виглядала як лялька, але ляльок без жодних недоліків, ніби створених богом чи демоном, просто не існувало. Одягнути таку дівчинку в одяг звичайних дітей було б блюзнірством. На думку Селіни, це було б образою її переконань.
У ту мить Селіна побачила в золотих очах тієї дівчинки богиню.
Побачивши, як Селіна застигла, очі дівчинки, що трохи опустилися — єдина ознака її людської природи — наповнилися сльозами. Нарешті Селіна змогла усвідомити, що вона справді людина.
Золота дитина мала здібності до прикликання та священної магії, тож Селіна була впевнена: якби ця дівчинка походила з високопоставленої шляхетської родини, як вона й вважала, то навчалася б не тут, а в їхньому головному кампусі в столиці — Версенії.
Селіна не могла з нетерпінням не чекати на зарахування цієї дівчинки. Якщо вона добре володіла мистецтвом прикликання, то, можливо, Селіна зможе працювати з нею, якщо попросить про це професора. Вона рішуче стиснула кулак, шукаючи ім’я маленької дівчинки.
Клац.
«Ой!» — Селіна здригнулася й підвела погляд, почувши кроки.
Селіна так багато думала про «Юлуцію», що постійно відволікалася на роботі, і раз на кілька днів їй доводилося залишатися на понаднормову роботу, щоб доопрацювати всі документи, що накопичилися. Не встигла вона й оком моргнути, як залишилася там сама. Єдиним джерелом світла в офісі академії було магічне світло, яке створила Селіна. Звісно, тут, ймовірно, ще були деякі викладачі та аспіранти, але вони навряд чи завітали б до кабінету о такій годині.
Навколо ще були охоронці, але в цій кімнаті була лише вона, і вона раз у раз здригалася від спогадів, що раптово спливали в її голові.
Кроки наблизилися, і до кімнати увійшла вродлива жінка в простому, але вишукано пошитому шикарному платті, її високі підбори клацали по підлозі.
«Ой, я й не помітила, що тут ще хтось є».
«З-заступниця директора?!»
Жінка кинула на здивовану Селіну спокійну, але хижу посмішку.
Незважаючи на свою посаду, заступниця директора виглядала молодою — можна було б припустити, що їй десь у середині двадцятих, але Селіна знала, що їй уже за тридять. У неї було яскраве, розкішне руде волосся та блискучі, яскраво-червоні губи. У її блакитних очах був такий сильний блиск, що хотілося відвернути погляд. У неї були гострі риси обличчя, але вона була чарівно красива.
Проте це не зовсім був тип Селіни, оскільки вона цінувала милість.
«Дякую за вашу наполегливу роботу о такій пізній годині. Чи можу я попросити вас про послугу?»
«Е-е, так? Що вам потрібно?» — Селіна не наважилася відмовити їй, хоч уже й працювала понаднормово — хоча їй це здавалося дивним.
Посада заступниці директора була почесною і по черзі обіймалася членами ради директорів. Ця жінка навідувалася до школи лише кілька разів на рік. Селіна не мала уявлення, що вона могла робити тут, в академії, сама о такій пізній годині.
Селіна не змогла приховати свого здивування, тож заступниця директора заспокійливо посміхнулася їй. «Нічого надто складного. Я хотіла б дізнатися, чи не могли б ви надати мені списки дітей, які склали іспити на магічні здібності протягом останніх кількох років — якщо можливо, за останні три роки».
Чому їй потрібно це бачити? — подумала Селіна.
Ніби прочитавши її думки, жінка люб’язно пояснила: «Я хочу знати, скільки дітей у нас може бути, щоб підтримати королівство в майбутньому».
«Звісно! Я негайно принесу їх вам!» Селіна відчула, що за тією посмішкою ховається прихований мотив, і швидко дістала список дітей, на який сама вже встигла кілька разів поглянути.
«Дякую. Чи не могли б ви зачекати тут хвилинку?» Вона почала гортати сторінки, ніби шукаючи щось; вона їх не читала. Її рука зупинилася, і, перевіривши сторінку, вона одразу ж закрила реєстр і повернула його Селіні. «Дякую. Вибачте, що так вас потурбувала. До речі, такій молодій леді, як ви, не личить бути тут самій о такій пізній годині. Якщо у вас залишилася робота, краще прийти рано-вранці, щоб її закінчити».
Селіна випрямилася й відповіла суворо, майже по-військовому: «Так, пані. Вибачте!»
Заступниця директора ледь посміхнулася й зникла в темному коридорі, а на кінчику її палички мерехтіло чарівне світло.
Селіна мовчки стояла, виструнчившись, доки не перестала чути кроки жінки. Потім вона звалилася на стілець і втомлено промурмотіла собі під ніс: «Мабуть, мені вже час іти додому…»
*
Заступниця директора філії Академії магічних мистецтв у столиці — Версенії, яку звали Альбертіна, мала особливий соціальний статус. Він не дозволяв їй регулярно спілкуватися з простими людьми, і зазвичай, куди б вона не йшла, її супроводжували кілька слуг. Однак сьогодні ввечері вона наказала своїм охоронцям і слугам сховатися й залишатися в готовності в саду академії. Вона не мала уявлення, хто може за нею стежити; вона не могла собі дозволити привертати увагу, беручи з собою велику свиту. Якби та дівчина-секретарка поводилася дивно, то, можливо, їй довелося б раптово зникнути.
Вона не довіряла нікому, крім тих, хто входив до її найближчого оточення.
«Зумана», — прошепотіла Альбертіна, ніби зітхнувши, проходячи коридором.
З’явився стрункий чоловік років двадцяти з невеликим і ввічливо вклонився їй.
«Діти вже заснули?»
«Так. Ваші доньки сумували, бо ви з чоловіком ще не повернулися. Проте нещодавно вони нарешті заснули».
«Розумію», — пробурмотіла вона, лише зітхнувши.
Отже, він ще не повернувся додому.
Вона, здавалося, навіть не усвідомлювала, що ці слова вирвалися з її вуст, але Зумана відчув нестримну лють жінки й трохи опустив погляд.
«Ходімо», — наказала вона.
«Так, пані».
Альбертіна навіть не озирнулася, коли знову рушила вперед. Зумана, який, судячи з усього, був дворецьким, мовчки вклонився й пішов за нею.
Єдиними звуками було клацання її високих підборів, а єдиним джерелом світла було магічне сяйво, коли вони йшли темними коридорами. Вони дійшли до дверей, з-під щілин яких просочувалося слабке світло.
«Професоре Гаспарде? Ви тут?» — звернулася Альбертіна до дверей голосом, що не був ані гучним, ані тихим.
За мить двері відчинив літній джентльмен.
«О, це ж леді Альбертіна. Ласкаво просимо», — привітав професор Гаспард свою колишню здібну ученицю, яка стала його начальницею, з привітною посмішкою на обличчі. — «Будь ласка, заходьте. Не звертайте уваги на безлад».
«Дякую. Бачу, ви досліджуєте щось нове?»
Кімната майже не змінилася з тих пір, як Альбертіна була студенткою. Помітивши нове магічне коло, якого вона раніше ніколи не бачила, вона посміхнулася, згадавши його прізвисько: «Фанатик досліджень».
«Ха-ха-ха. Ну, бачите, минулого року, коли я їздив допомагати з іспитами на магічні здібності, одна з дітей, яких ми тестували, виявилася досить потужною. Я працюю над створенням магічного кола, достатньо міцного, щоб витримати її силу. Сподіваюся завершити його до того, як її приймуть до академії».
«Невже? Чия це була дитина?»
«Не впевнений, але, безперечно, її родина мала статус, схожий на ваш».
«Невже?» — Альбертіна злегка звузила очі, згадуючи те, що раніше прочитала в реєстрі.
«Проходьте, сідайте. Я наллю вам чашку чаю».
«Дякую, але немає потреби. Я не можу затриматися надовго, хоч і хотіла б. Мене просто цікавило, як просуваються дослідження щодо магічного кола для прикликання, про яке я вас просила».
«Воно вже майже готове. Коло було б ще ефективнішим, якби я включив до нього це магічне рівняння, яке витримує використання людиною з сильними магічними здібностями. Однак сила зв’язку слабшає, коли вона поглинає сильну магію, тож, гадаю, це може стати проблемою».
Альбертіна попросила професора Гаспара дослідити для неї особливий вид магічного кола виклику. Вона хотіла новий вид магічного кола, за допомогою якого користувач міг би викликати сильну істоту на свій образ, а не якогось випадкового демона, елементаля чи фею.
Це прохання зацікавило професора. Коли людина викликала вогняного елементаля в різні дні, вона щоразу викликала не одного й того самого, а істоту, рівень сили якої залежав від того, скільки часу вона вже існувала.
Було відомо, що якщо заклинач домагався прихильності елементаля й той «оволодівав» ним, то цей конкретний елементаль міг розвиватися й ставати розумнішим та могутнішим. Проте майже жоден заклинач чи елементаль не міг досягти такого рівня спорідненості. Якщо заклинач міг навмисно викликати одного й того самого елементаля більше ніж один раз, то він мав би змогу підвищити свій власний ранг.
Однак…
«Для якої істоти ви маєте намір використовувати це коло?»
Атмосфера в кімнаті раптово змінилася, коли професор Гаспар зустрів погляд Альбертіни.
Альбертіна лише посміхнулася йому у відповідь.
«Мені просто подобається досліджувати магію», — сказала вона. — «Крім того, мій дорогий чоловік так зайнятий спробами реабілітувати репутацію заклинателів після того жахливого інцитенту. Я сподівалася зробити щось, що могло б йому допомогти».
«А, розумію. Я вражений вашою турботливістю». — Гаспар посміхнувся, почувши її зразкову відповідь, і дістав підготовлений ним пробний магічний круг. — «Ось круг. Будьте обережні, експериментуючи з ним».
«Дякую. Я буду обережною». — Отримавши те, чого прагнула, Альбертіна щиро посміхнулася й ледь чутно зітхнули. — «Тож, професоре, вибачте, я піду. Обіцяю, що віддячу вам за це».
🔥
НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
