«ЯК ЖАХЛИВО», — СКАЗАЛА Я СВОЇМ МИЛИМ, ДИТЯЧИМ голосом.
У цій кімнаті більше нікого не було. Мені вона здавалася великою, але, мабуть, порівняно з іншими кімнатами в маєтку вона була однією з найменших.
Художник розмалював світло-рожеві стіни квітами. Моє нове, не надто велике ліжко мало балдахін із мереживними фіранками з квітковим візерунком, що погойдувалися на вітрі. Там також стояла маленька комода, з якою можна було грати в «уявні ігри», та невеликий табурет.
З точки зору дорослого, ймовірно, здавалося, що в кімнаті нікого немає. Однак, якби вони поглянули вниз, то помітили б когось.
Хоча такі великі скляні панелі, мабуть, дуже цінні в цьому світі, у цій кімнаті стояло дзеркало у повний зріст, яке, напевно, коштувало неймовірну суму. І перед цим дзеркалом стояла маленька дитина із золотавим волоссям.
Так, тією дитиною була я — Юлуція.
Мені щойно виповнилося два роки, і я була приголомшена, коли вперше побачила себе повністю.
«Як таке може бути?!»
Моя мама — тобто, моя мати — була дуже вродлива.
Її пишне світле волосся було м’яким і приємно пахло. Я була така щаслива, коли вона брала мене на руки, і завжди ховала обличчя в її волоссі.
Після мого хрещення в церкві я вперше побачила свого батька. Я думала, що він, мабуть, дуже зайнятий на роботі. Він прийшов перевірити, як у нас справи, бо почув про злого духа в церкві, і вибачився перед мамою за те, що не може частіше приїжджати додому.
Мій батько був надзвичайно чудовою людиною. На вигляд йому було десь двадцять п’ять років, він мав рудувато-блондинне волосся і був досить вродливим та чарівним.
Дивлячись на них двох разом, я уявляла, що для них це був чудовий момент; вони були нерозлучні, наче цукор і мед, змішані воєдино.
Я була дочкою такої привабливої пари, тож вони, мабуть, покладали великі надії на мою красу, коли я підросту.
Прагнути знайти когось на рівні принца було б клопотом, тож я не хотіла цього, але вважала, що моєї зовнішності має вистачити, щоб легко завоювати привабливого чоловіка середнього віку — спадкоємця роду з гідним становищем, який би мене обожнював. Оскільки я була здатна лише на таке мислення нижчого середнього класу, я недооцінила, яким буде моє майбутнє, припускаючи, що мені нічого не бракуватиме.
Як мінімум, я хотіла любові своєї матері, і, дивлячись вночі на своє відображення у скляному вікні, я вирішила, що, оскільки я така мила дитина, то зможу якось прожити.
Принаймні, так я тоді думала.
«Це неможливо».
Не зрозумійте мене неправильно. Я не ненавиділа свою зовнішність; я вважала, що в певному сенсі я дуже красива. Але… я була б щасливішою, якби стала красивою через кілька років. Наприклад, якби моя краса розкрилася десь у десять років. А до того часу я б воліла, щоб мені казали, що я мила й чарівна, а моїм батькам — що я справжній ангел.
Я похитала головою, і моє пряме золоте волосся, що сягало плечей, злегка затремтіло.
Що це було з моїм волоссям? Воно більше нагадувало золоту нитку, ніж світле волосся, ніби я принесла із собою в це життя золотистий колір своєї шерсті.
Моя шкіра мала звичайний білий відтінок, але коли я придивлялася до себе, я не бачила жодних пор. Якщо придивитися до людської шкіри, на ній видно рельєф, але на моїй його не було. Схоже, я успадкувала лише найкращі риси своїх батьків. З моїми крихітними рожевими губами та довгими золотистими віями я була дуже чарівною й гарною. Косметика призначена для підкреслення рис обличчя, але хіба це не дивно, коли обличчя само по собі здатне природно відтворювати цей ефект?
Що ж, я була рада, що народилася красивою, навіть якщо вважала, що моя зовнішність дещо перебільшена. Однак це ще не все, що викликало занепокоєння щодо моєї зовнішності.
Проблема полягала в тому, що я, е-е… не мала жодних «недоліків».
Я навіть не знала, як це пояснити.
Але ж люди — це живі істоти. А бути живою означало мати недоліки: чи то вени, чи то будова скелета, чи то наслідки способу життя, харчових звичок, навіть манери ходи. Однак у мене не було жодного недоліку.
Було б добре, якби це було все. Тобто, це не було добре, але я могла б з цим змиритися наразі. Це означало, що коли сусідки казали моїй мамі, що я схожа на лялечку, вони справді так думали — вони не просто намагалися бути ввічливими.
На жаль, я не була лялечкою. Насправді, якби існувала лялька, схожа на мене, я б її ненавиділа.
Мої очі були схожі на очі моєї мами й тата: золотисті з рожевим відтінком.
Але мій погляд здавався надто інтенсивним?
У мене був такий ніжний колір очей, але в них був якийсь дивний проникливий погляд, ніби я дивилася на них з божевільною інтенсивністю. І я не думала, що так вважаю лише я. Покоївки вже мали б звикнути до мого вигляду, проте вони відводили погляд щоразу, коли я дивилася на них!
Це було неможливо. Не могло існувати такої дивної дворічної дитини.
Чи щось сталося з моїм тілом за останній рік? Може, це через моє волосся? Можливо, справді все через шерсть мого демонічного тіла? Можливо, мені краще було б поголитися наголо, але це було б контрпродуктивно, адже я просто хотіла бути милою, як будь-яка нормальна людина. Його гнів, мабуть, переслідував мене аж до цього світу, бо я хотіла жити як звичайна дівчинка у цьому Світі Світла.
Можливо, мешканці цього світу не помітили б мого «недоліку».
Однак я його точно помітила. Я змогла це побачити завдяки знанням про цей світ, які отримала зі своїх снів. І коли до мене дійшло, що це саме так, мене пробігли мурашки.
Я виглядала як одна з тих 3D-персонажів, створених за допомогою комп’ютерної графіки. Якби такий бездоганний віртуальний образ, створений відповідно до людських ідеалів, насправді з’явився в реальному житті, люди, звісно, злякалися б.
«Людина не повинна так виглядати», — пробурмотіла я в задумі, вперше в дворічному віці дивлячись на себе в дзеркало у своїй кімнаті.
Я визначила мету свого життя: жити як людина.
Для звичайних людей це означало б вести чесне життя доброї людини, і це, безперечно, відповідало тому, що я мала на увазі.
Однак я мала на увазі те саме, що й слабкий демон, який намагається жити серед людського суспільства: вони можуть не бути традиційно привабливими, а насправді можуть навіть зовсім не виглядати як люди, але принаймні вони намагатимуться обдурити оточуючих, вдаючи, що поводяться як звичайні люди.
Згадуючи це зараз, мій батько, мабуть, упустив квіти, які купив на мій другий день народження, бо був вражений, побачивши мене в святковому вбранні…
Що ж, моєму батькові доведеться просто звикнути до мого зовнішнього вигляду, хоча ми й рідко бачилися через його напружений графік. Принаймні, мій батько та всі інші мешканці маєтку вже досить звикли до мене, тож перестали так сильно застигати від подиву.
Я вирішила, що наступного разу, коли побачу батька, піду до нього й притиснуся до нього, як кішка. Адже я й справді була кішкою, і це було те, що в мене добре виходило.
Отже, одного дня, через місяць після того, як мені виповнилося два роки, ми з мамою, Віо та… о, і кучером теж — вирушили на прогулянку.
Цього разу вони дуже довго мене вбирали, наче я була якоюсь лялькою. Зрештою вони зупинилися на сукні в готичному стилі з темно-синього атласу з чисто-білим мереживом і срібною вишивкою.
Це… не так, як зазвичай одягають дитину, правда? Воно виглядало як таке ошатне вбрання для дорослих, яке одягають на ляльку у скляній вітрині. Хіба таке плаття не коштувало більше, ніж заробляє звичайна сім’я за місяць? Це мала бути висока мода. Воно, мабуть, коштувало навіть більше, ніж більшість суконь, які носять дорослі. Та й я ж не зможу носити цю річ наступного року!
Дворічна я почала хвилюватися через відсутність фінансової відповідальності в нашій родині.
«Що сталося, Юл? Ти погано почуваєшся?» — запитала мама.
«Хочете щось випити, леді Юл? У нас є фруктова вода або чай», — додала Віо.
Мама й Віо висловили своє занепокоєння, побачивши, як я глибоко занурилася в думки, коли ми їхали в кареті.
Я посміхнулася й трохи похитала головою.
«Зі мною все гаразд», — відповіла я.
Мені шкода, що я занепокоїла маму. Мене тішить, що вона ставиться до мене як до звичайної дівчинки, хоч я й така дивна дитина.
Мама у відповідь міцно мене обійняла. За її спиною я бачила, як пальці Віо нервово сіпаються від нетерпіння, і мені стало цікаво, чи то не вона захворіла.
Я вирішила поки що відкласти вбік питання про фінансове становище нашої родини. Я подумала, що зможу допомогти, ставши в майбутньому дитячою моделлю чи чимось подібним, якщо нам знадобляться додаткові гроші.
У будь-якому разі, я дуже чекала на сьогоднішнюіуув прогулянку.
«Мамо, ми вже приїхали?»
«Ще трішки, Юл. Ти обіцяєш бути слухняною дівчинкою, коли ми туди дістанемося?»
«Так!»
«Це просто дивовижно, скільки ти вже вмієш говорити», — промовила мама, і вони з Віо обидві посміхалися.
Могло здатися, що для дворічної я досить добре розмовляю, але звуки, які насправді виходили з моїх вуст, були зовсім іншими. Я зменшила потужність свого демонічного «коректора мови», і була впевнена, що вони почула приблизно таке:
«А ми вже там, мамочко?»
«Так!»
Дворічні діти з їхньою нечіткою вимовою були милі. І хитрі.
І хоча мама просила мене бути слухняною дівчинкою, справа в тому, що люди завжди підхоплювали мене, щойно я намагалася рушити з місця. Я не могла бігати, навіть якби захотіла.
Навіть зараз мама тримала мене на колінах. Я розуміла, що вона надто опікувалася мною, оскільки я народилася мертвою і лише раптово почала дихати через деякий час після народження, але, як на мене, усі в маєтку були трохи занадто опікувалися мною. Якби я була звичайною дитиною, я б ще взагалі не навчилася ходити.
Єдине, що мені дозволяли робити вдома, — це самостійно їсти ложкою. Однак я майже не їла, бо все здавалося дивним на смак, тож коли я втрачала пильність, вони забирали ложку й починали годувати мене, наче дитинча.
У будь-якому разі, це не було важливо. Важливо було те, що сьогодні мав відбутися тест на магічні здібності для дітей, щоб визначити, чи відповідають вони вимогам для отримання магічної освіти, яку Академія магічних мистецтв надавала дітям віком від двох років. У тому самому місті, куди ми їздили на моє благословення, був філіал цієї школи.
Тест на магічні здібності! Магія! Ви правильно прочитали. Сьогодні вони мали перевірити мої здібності до чаклунства.
Адже фентезі — це ж, зрештою, про магію.
Хоча я й народилася демоном із шаленою кількістю магії, моїм єдиним розумним супутником був гарячкуватий ідіот і тиран, який зрештою буквально пожирав усе, що мало хоч трохи розуму, тож я зневірилася в магії, вирішивши, що в мене ніколи не буде шансу її використати.
«Ми на місці, Юл. Час виходити з карети», — покликала мама.
«Гарааазд», — протягнула я.
Я думала, що, коли я вийду з карети, мені нарешті дозволять походити, але мама вийшла першою й передала мене Віо.
«Я можу ходити, пані Віо», — сказала я.
Слід зазначити, що те, що я сказала, насправді прозвучало так: «Я ка ходити, пані Бі-о».
Практично незрозуміло, правда? Та неважливо. Якимось чином Віо змогла розшифрувати, що я намагачала сказати, і, посміхаючись, відповіла:
«Про це не може бути й мови. Вам все ще небезпечно перебувати на вулиці, леді Юл. Дозвольте, будь ласка, мені вас нести. До того ж, немає потреби називати мене чи інших служниць «пані».
«Е-е, гаразд», — погодилася я.
Ну, тоді гаразд. Віо справді мене вразила, як і слід було очікувати від найстаршої з трьох покоївних. Вона була такою зрілою, хоча, здається, їй було лише сімнятцять років? Вона була високою, вродливою і мала чорне волосся. Батько, який приїхав сюди зі своєю дитиною на іспит, не міг не задивитися, коли побачив її та мою вродливу маму. А потім, звісно, він виглядав приголомшеним, коли в наступну мить усвідомив, що я — не лялька. Зітхання.
Вийшовши з карети, ми пройшли через головні ворота цього філіалу Академії магічних мистецтв і опинилися на широкій галявині та в саду. Більшість людей із талантом до магії були дворянами, а випускники часто робили пожертви на користь школи, тож матеріально-технічна база академії була напрочуд добре забезпечена.
Я думала, що в такі дні академія буде закрита, але побачила групу підлітків, схожих на студентів у повсякденному одязі, які тусувалися навколо. Я навіть побачила хлопця й дівчину, які йшли, тримаючись за руки. Це було справді мило.
Я б дуже хотіла навчатися в цій академії. Батько, мати й Віо — всі вони закінчили Академію магічних мистецтв, тож мені ще більше хочеться вступити туди.
Однак, оскільки це була Академія магічних мистецтв, якщо ти не міг користуватися магією чи чарами, то не міг там навчатися. Якби я не мала здібностей, то мусила б навчатися у звичайній школі, як Фер і Мін.
Звичайні школи призначалися для тих, хто мав дуже слабкі магічні здібності, та для тих, хто не мав хисту до заклинань, тому вони отримували загальну освіту. Вони могли навчитися читати й писати, арифметики, історії, моралі та етикету або фехтування, якщо б того бажали.
Однак їхня освіта починалася у сім років і тривала лише шість років. Фер і Мін вирішили вивчати етикет і мистетво бути покоївками, тож у тринадцять років вони стали нашими покоївками-стажистками. Їхня освіта, безперечно, була не дуже тривалою. Тут людей вважали дорослими у п’ятнадцять років; однак ці двоє почали працювати ще раніше.
Тим часом навчання в Академії магічних мистецтв тривало дев’ять років. Система навчання, здавалося, була схожою на ту, що існувала у світі снів. Однак тут учні закінчували навчання, коли досягали повноліття у п’ятнадцять років, і після цього починали працювати, тож це здавалося цілком природним. Окрім загальної освіти, вони також вивчали магію, а оскільки серед них було багато представників знаті, то отримували й спеціалізовану підготовку. Найталановитіші з них навіть перескакували класи. Учні також мусили носити форму, тож їхній статус як студентів було легко впізнати.
Коли до освіти долучалося багато представників знаті, різниця в освіті була справді величезною. Навіть у звичайних школах знатних і заможних дітей розділяли на різні класи. У підлітковому віці знатні діти мали щось на зразок дебюту у вищому світі, і саме тоді від них очікували, що вони знайдуть собі партнера для шлюбу, що, на мою думку, було нудно. Я хотіла пережити гірко-солодкий роман юності хоча б у середній школі, а не лише в початковій — тим більше я прагнула вступити до Академії магічних мистецтв. Мабуть, це було тому, що «я» у світі снів так довго просиділа в лікарняній палаті, що мені захотілося випробувати все, що може запропонувати життя. Можливо, це була нечиста мотивація, але, як би там не було, мені потрібен був талант до магії, щоб вступити. Я збиралася докласти всіх зусиль під час цього тесту на здібності.
І ось, коли ми увійшли до зали, де проводився іспит, виявилося, що там уже було багато батьків зі своїми дітьми. На перший погляд, тут було близько десяти малюків, таких як я. Віо продовжувала нести мене на руках, поки ми прямували до стійки реєстрації. Коли жінка за стійкою помітила мене, вона завмерла.
«Як нечемно — так шокуватися чиїмось обличчям. Я ж не потворна чи щось таке, але це все одно зачіпає мої почуття», — подумала я, ледь стримуючи сльози, дивлячись на неї. Жінка була вкрай збентежена, коли почала пояснювати моїй мамі, як проходитиме іспит.
Мама й Віо лише кивали у відповідь, ніби нічого не сталося. Чи вони просто звикли до того, що подібні речі трапляються, коли я поруч? Я знала, що мушу поводитися як людина, але починала відчувати зневіру.
З пояснень адміністраторки я дізналася, що вони збиралися перевірити, чи можу я використовувати або бачити магію. Це не було схоже на якісь казки, де ти кладеш руку на кришталеву кулю чи щось подібне, що показує твої здібності. Нам мали відвести до відгороджених кабінок, де я мала помахати чарівною паличкою. Якщо я зроблю щось чарівне — пройду. Якщо ні — провалю. Все було дуже просто. Мабуть, це й логічно, що все так просто, зважаючи на те, що вони мали справу з купою малюків. Але звідки малюкам знати, як спрямувати магію в паличку?
«Тобто, що взагалі таке магія? Вона смачна?»
Я вже почала хвилюватися, чи зможу я це зробити, коли побачила, як малюк, тримаючи паличку, випустив з неї маленьке полум’я, наче з запальнички. Здавалося, що я зможу розібратися, щойно візьму паличку в руки. На кабінці, де стояв той малюк, був символ вогню. Можливо, людина могла виявити схильність до кількох стихій.
Спочатку я складу іспит із звичайного чаклунства.
«Звичайне»? Що це, в біса, означало? І чому вона у своєму поясненні згадала і чаклунство, і магію виклику? Судячи з мого демонічного перекладача, звичайне чаклунство — це просто «чаклунство», а все інше — це чаклунство та магія виклику.
«Чи заклинання — це те, де ти кидаєш заклинання? А в магії виклику — ні?» Оскільки мова йшла про Академію магічних мистецтв, можливо, заклинання вимагали вивчення, тоді як магія виклику — лише зусиль для виконання. Звичайні заклинання включали стенди для вогню, води, землі та вітру. Це здавалося досить універсальним.
«Т-тож, давайте дамо вашій доньці цю паличку», — заїкаючись, промовив хлопець біля вогняного стенду. Він виглядав наляканим.
«Чому він так боявся дворічної дитини?»
Мама взяла паличку — хоча, як на мене, вона більше нагадувала олівець. Щойно вона дала її мені, я з нетерпінням помахала нею.
Тріск…!
Вона зламалася. Паличка, схожа на олівець, зламалася прямо посередині. Усі замовкли, на обличчях у них з’явилися дивні вирази.
«Д-давайте спробуємо ще раз!» — вигукнув цей хлопець. Безперечно, він був оптимістом. Незважаючи на свій страх, він робив усе можливе, щоб зіграти роль доброго старшого брата!
Він дав мені нову паличку, але ця зламалася в ту ж мить, як я взяла її в руку — я навіть не встиг нею помахати.
Тиша, що настала після цього, була болісною. Ми з цим хлопцем обоє були на межі сліз. Мама й Віо мали на обличчях ті невимовні вирази.
«Тоді, е-е, давай скористаєшся моєю».
Що ж змусило його на це піти? Він відмовився від ідеї дати мені палички для малюків і замість цього простягнув свою власну паличку, яка була майже такої ж довжини, як мій зріст.
«Було б жахливо, якби я зараз завагалася».
Я охоче схопила паличку, не бажаючи підвести його, коли він був таким рішучим, і…
Вона розсипалася. Паличка миттєво перетворилася на чорний пил.
«Це було настільки захопливо, що мені захотілося зафільмувати це й викласти в інтернет».
«Схоже, у вашої доньки немає здібностей до вогняної магії — або, точніше, вона не має до неї хисту».
Чому він так перефразував це?
Ну, якщо я не можу цього зробити, то що ж, так і є. Я волію бути оптимісткою. Ще є земля, вода та вітер. Якщо я маю здібності хоча б до одного з них, то я зможу вступити до академії, тож поки що немає причин панікувати, — подумала я, оглядаючи кімнату.
Я помітила, що екзаменатори за іншими столами з цікавістю спостерігали за нами, а потім усі одночасно сховали свої палички й вивісили таблички «незабаром повернуся».
«Що за нісенітниця? Ви, мабуть, жартуєте».
«Леді Юл, ти ще можеш спробувати стихійну магію», — промовила Віо. Її доброта болісно вразила мене. З її слів виходило, ніби ми збираємося просто здатися, навіть не перевіривши мене в цих інших дисциплінах. Ну, гаразд. Я зроблю все, що потрібно, аби скласти іспит зі стихійної магії.
Але чому палички зламалися? У мене не було здібностей? Чи це означало, що саме моя відсутність здібностей зламала палички? Що ж тут відбувалося? Чи взагалі йшлося про магію?
Залишилося шість кабінок. Чотири — для магії стихій і… «Хвилинку — хіба тут не було такого поняття, як світла та темна магія?» Я вже замислювалася над цим, коли бачила стихії для звичайного чаклунства, але здавалося б, що в магії стихій теж мали б бути світло й темрява. Проте їх не було.
Щодо інших двох стендів… Поки я намагалася розібратися в них, я почула, як мама й Віо шепотілися між собою про це. Схоже, вони думали так само.
«Леді Ліастея, прикликання досі має погану репутацію».
«Я знаю, це тому, що з того інциденту минуло не так уже й багато часу. Це не небезпечне заняття, доки вони не прикликають демонів, але звичайні люди можуть на це дивитися інакше».
Настала мить мовчання.
«Викликання демонів, еге ж? Я розумію, як це звучить з моїх вуст, але мені зрозуміло, чому люди ставляться до цього скептично». З того, що я дізналася, слухаючи їх, здавалося, що магія виклику — це наукова галузь, де доводиться досліджувати магічні кола. Деякі аристократи присвятили своє життя саме дослідницькій роботі. Це було досить цікаво.
«Викликання — це, звичайно, круто, але що там останнє?» — подумала я, помітивши стенд у глибині залу, і вказала на нього.
«Що це, мамо?»
«Це, мабуть, для святої магії. Нею лікують хвороби та поранення».
Ааа, ось про що йдеться. Те сяйво, яке використовували дідусь у церкві та священики.
«Вміти лікувати хвороби та травми — це, здається, дуже корисно. Гадаю, якби я вміла це робити, то мала б роботу на все життя. Однак, хоч я й виглядаю як людина, всередині я все ж демониця. Я сумніваюся, що зможу користуватися такою магією».
Поки я занурилася в роздуми, на обличчі Віо з’явився болісний вираз, ніби вона намагалася захистити мене від чогось.
«Леді Ліастея, якщо вона зможе користуватися святою магією, то їй загрожуватиме небезпека, що якась церква спробує її забрати», — сказала Віо, скорчивши гримасу. Вона була єдиною людиною в нашому домі, хто міг користуватися святою магією.
Мати у відповідь сухо посміхнулася. Адже вона дружила з тим дідусем-архієпископом. Мабуть, вона не знала, як на це реагувати.
Мабуть, з Віо сталося щось жахливе, раз вона сказала таке. У світі снів існували дивні секти; можливо, тут теж були якісь. Але Віо не належала до жодної релігійної організації, тож, можливо, свята магія не мала нічого спільного з богами.
«У будь-якому разі, ми повинні перевірити її в усіх цих напрямках. Було б недобре обмежувати потенціал Юл, вирішуючи за неї, у чому він полягає».
«Вибачте. Мені не слід було цього говорити».
«Нічого, Віо. Я ціную те, як ти піклуєшся про Юл».
Віо на мить завагалася, а потім промовила: «Сестро».
«Хі-хі. Давно ти мене так не називала».
«Хм. Я знала, що вони обидві навчалися в Академії магічних мистецтв, але й гадки не мала, що їхні стосунки сягають так далеко в минуле. Віо згадувала, що почала працювати в нашому маєтку, коли їй було п’ятнадцять, тож, мабуть, стала покоївкою мами одразу після закінчення академії. Я подумала, що вона, мабуть, була дуже пригнічена, якщо так назвала маму, тож я почала погладжувати її по голівці. Вона посміхнулася, виглядаючи так, ніби ось-ось розплачеться, і міцно мене обійняла».
«Вибач, але мені здається, що ти мене розчавиш, бо я така м’яка».
Коли ми трохи отямилися, настала черга випробувань з магії стихій.
Це була не магія заклинань, а справжня магія виклику. Мені пояснили, що це не схоже на звичайну магію заклинань, де треба вивчати й повторювати засвоєні заклинання; найважливішим є чутливість, з якою ти звертаєшся до елементалів. Ось чому виклик вважається частиною магії заклинань, тоді як магія стихій — це магія виклику, бо вона спирається на почуття. Це, звісно, було заплутано. Але якщо так, то що ж тоді треба вивчати? Чи вони просто намагалися з’ясувати, чи справді ти маєш магічні здібності? Проте я з надією ставилася до магії стихій. Адже й демони, й елементалі — мешканці Ефірного Світу. Хіба це не означало, що ми в певному сенсі родичі?
Біля стендів з магією стихій екзаменатори викликали крихітних елементалів, а потім спостерігали за взаємодією кожної дитини з ними. «Я не можу дочекатися!»
Е-е… Маленькі елементалі вітру всі втекли, щойно побачили моє обличчя. Вони навіть не дали екзаменатору шансу щось сказати. Щойно Віо ступила за бар’єр стенду, елементалі скорчили гримасу й втекли так швидко, як тільки міг їх нести вітер.
Екзаменатор цієї кабінки не очікував, що вони так наполегливо намагатимуться втекти, аж до того, що прорвуть бар’єр, який мав їх утримувати. Він був просто приголомшений. Для порівняння: якби вони були людьми, це було б так, ніби вони щойно кинулися тілами на скло зачинених дверей, аби втекти. Звісно, він був ошелешений.
«Ходімо звідси», — сказала Віо. Вона навіть не стала чекати. Вона швидко здалася. Хоча це було логічно: я не мала жодного інтересу до елементалів, які тікали, боячись дворічної дитини.
«Віо, що сталося з цим водяним елементалем?»
«Не знаю. Здається, він плаче?»
Він ридав. Щойно побачив моє обличчя, як одразу ж розплакався.
Цей водяний елементаль, з її маленькою, жіночною постаттю, раптом почав плазувати, коли я наблизилася. Вона відмовлялася зрушити з місця, навіть коли жінка, яка її викликала, зверталася до неї.
Що ж, до біса, сталося з цим водяним елементалем? Але я знала причину. Оскільки заклиначка намагалася донести свої наміри, вона не могла почути, що елементаль тихо шепотіла в стані паніки.
Однак я могла чути голос водяної елементалі.
Вона весь час бурмотіла: «Вибачте. Вибачте. Вибачте. Я помилилася, що опинилася тут. Вибачте. Вибачте. Я прийшла сюди не тому, що хотіла. Вибачте. Вибачте. Я не буду смачною, якщо ви мене з’їсте. Мені так шкода...»
«Гм? Чому ти так поводишся? Я нічого не зробила! Я лише хочу, щоб ми подружилися! Я добрий демон, присягаюся. Я не збираюся тебе з’їсти чи щось таке. Я кажу правду».
«Будь ласка, перестань так захищатися. Дай мені побачити твоє обличчя».
Тріск!
«Ого! Що відбувається?!»
«Елементаль землі — !»
Ми почули, як щось розбилося, і з сусідньої кабінки долинув галас. Елементаль землі помітив нас, вирив у підлозі яму й намагався втекти.
Після того як він зник у підлозі, наглядач тієї кабінки намагався знову викликати елементаля землі, але той відмовлявся слухати, тож і в його кабінці, і в кабінці елементаля води вивісили таблички «закрито на сьогодні».
Ми замовкли.
«Що, це в біса?»
«Це я? Це моя провина? Хоча б дайте мені побачити ваші обличчя!»
Елементаль вогню, про якого кажуть, що він має найнеприборканіший характер, виявився найменш злим із них. Він виглядав як якась вогняна ящірка, і коли наші погляди зустрілися, він навіть не відвів очей — просто грізно дивився на мене.
Елементаль вогню впорався краще за інших, але це все одно була поразка.
«Привіт, елементале вогню».
Він не відповів.
Бах!
«Елементаль вогню зник?!»
«Чому? Як його перемогли?!»
Не маючи кращого заняття тепер, коли їхні кіоски були закриті, наглядачі за елементальною магією підняли галас.
«Він що, просто наклав на себе руки?»
І елементалі, і демони відроджувалися в Ефірному світі, якщо гинули в Матеріальному світі, але все ж, напевно, ніхто б не став навмисно самознищуватися чи щось таке! Адже смерть у Матеріальному світі послаблювала тебе. Якщо щось пішло не так, тебе могли відродити в якійсь іншій формі, і ти міг стати зовсім не таким, яким був раніше!
«Невже він так мене боявся?!»
«Вибачте, схоже, у вашої доньки та елементалів найгірша з можливих сумісність».
Далі на черзі те, у чому я сподіваюся проявити себе: виклик! Хм? Послухайте, я зовсім не відчуваю пригніченості. Ми, демони, не настільки емоційно слабкі, щоб цього було достатньо, аби зачепити мої почуття… Чесно!
«Торкнися будь-якого місця в магічному колі», — сказав старий, який керував стендом для прикликання. Його сувора, пряма постава справді надавала йому приємного професорського вигляду.
Чоловік продовжував, даючи детальне пояснення, що звучало як лекція, поки Віо садила мене на стілець. Я не була впевнена, чи він звертається саме до мене.
Загалом він сказав, що «універсальне магічне коло для виклику» на столі не може викликати велику істоту; однак воно було пов’язане з місцем, звідки можна було викликати будь-яких комах, що перебували в безпосередній близькості, або, залежно від магічних здібностей користувача, — якусь дрібну тварину з більш віддалених місць. Іншими словами, воно не могло викликати нічого серйозного.
«Гаразд». Я без особливого ентузіазму кивнула й доторкнулася до кола.
…Авуууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу…
«Немов з якоїсь нескінченно далекої відстані — немов намагаючись вирватися з самих глибин пекла — з магічного кола долинув знайомий виск звіра».
Бам!
Немов за рефлексом, я притиснула долоню до кола прикликання. Світло зникло з універсального магічного кола прикликання, і з нього почав підніматися гнильний дим, а голос також стих.
Мати й Віо почули той голос і тепер були бліді. Професор, який також стояв досить близько, щоб почути, виглядав так, ніби постарів на кілька десятиліть; він був такий блідий, коли оглядав магічне коло. Коли він знову обернувся, на його обличчі відбилося здивування.
«Вибачте. Гадаю, коло, мабуть, було несправним і замість того з’єдналося з якимось дивним місцем».
«Я-я розумію. То які ж результати її випробування?» — стурбовано запитала мати.
«Гм? Чи могла я щойно провалитися?»
«Вона не провалилася. Їй вдалося встановити зв’язок, тож хоча її майстерність ще непевна, я вірю, що вона має здібності до прикликання».
Я це зробила. Я склала випробування. Хоча й ледь-ледь. З того, що я бачила, воно мало б спрацювати, якщо ти маєш магічні здібності, але мені було байдуже.
Але це було справді на волосину! Те, що ми почули, мабуть, був Темна Звірина. Він звучав так розлючено. Не думаю, що зможу повернутися додому ще довгий час. Хоча я й не знаю, як туди взагалі дістатися.
Я сподівалася, що принаймні з дітьми все гаразд.
«Хіба це не чудово, Юл? Тепер ти зможеш навчатися в Академії магічних мистецтв».
«Ура!»
Я подякувала професору, і ми вийшли з кабінки для прикликання. Мати тепер сама несла мене на руках, радіючи, що її донька зможе навчатися в її альма-матер, і ми підійшли до останньої кабінки.
«Вітаю, пані», — мовила Віо.
Мама й я були в гарному настрої, але на обличчі Віо, коли вона це сказала, промайнув ледь помітний похмурий вираз.
Я припустила, що це через те, що остання кабінка була присвячена святій магії — джерелу занепокоєння Віо. Я ніяк не могла на це вплинути, тож вдала з себе необізнану дитину й простягнула до неї руку із здивованим виразом обличчя. Віо нарешті посміхнулася, беручи мене за руку.
«Невже вона так сильно ненавиділа релігію?»
Щодо останнього іспиту, я б не заперечувала проти того, щоб його пропустити, оскільки Віо так не любила святу магію. Мій вступ до Академії магічних мистецтв був вже гарантований, тож мені було байдуже, як він закінчиться.
«Ні, ви мали рацію в тому, що сказали раніше — нікому не слід обмежувати потенціал леді Юл через особисті переконання. Леді Лія, будь ласка, продовжуйте іспити».
«Гаразд».
Віо засмутилася б, якби я відмовилася після того, як вона так благала.
Щодо самого іспиту, то коли ми увійшли до кабінки, там лежала риба, схожа на скумбрію, з червоними, білими та синіми крапками.
«В-вода…»
«Вона вміє говорити? Якби ж мій демонічний перекладач не був таким вправним…» Я не відповіла.
«А що це взагалі з тими крапками? Це просто так виглядало, чи вона хвора?» Ага. Наглядач пояснив нам, що ці крапки — ознака свіжості.
Рибу поклали на щось схоже на обробну дошку, і вона явно страждала. Я помітила, що її крапки повільно зникають.
Завданням іспиту було зцілити вмираючу рибу за допомогою святої магії.
«Свята магія не потребує ритуалів чи заклинань. Ви можете викликати святу магію лише завдяки своїй любові до інших і чистому бажанню врятувати слабких. Якщо ви хочете з’їсти скумбрію, поки вона свіжа, то спершу мусите зцілити її, доки крапки не стануть яскраво помітними».
«У мене, звісно, було бажання її з’їсти».
«Цей хлопець — екзаменатор, але, мабуть, він належить до якоїсь релігійної конфесії, правда? Де я вже раніше чула цю тираду про любов і порятунок слабких? Мені справді дуже шкода рибу, яка опинилася в такій ситуації…»
І ось я…
«Ооо! Що це у нас тут?!»
З кінчика палички, яку я тримала, випромінилося потужне світло. Риба почала енергійно битися на обробній дошці.
«Виглядає так свіжо й смачно».
«Аааа!» — вигукнула риба. У неї не було легенів, щоб дихати, тож вона весь цей час терпіла біль і спрагу. Я молилася, щоб риба продовжувала жити, бо мені здавалося, що те, як вона бореться й чіпляється за життя, — це чарівно.
І ось я зрештою її вилікувала… Чесно кажучи, це було жорстоко з мого боку.
«Схоже, ваша донька має дуже сильний хист до святої магії».
«Зачекайте, справді? Але ж я — демон!»
У ту мить, коли риба знову наповнилася життям і надією, її спіткала смерть. Слухаючи її агонію, єдине, що мені залишалося, — це тримати столові прибори, які мені подали, і чекати, поки наглядач закінчить готувати рибу.
«Мабуть, я й справді була дияволом».
***
Талітелуд був величезним порівняно з сусідніми країнами. Відоме як «Святе Королівство», воно жило у гармонії з природою.
Це пояснювалося тим, що вчення Богині Врожаю проголошувало: «Діти людські, живіть у гармонії з природою». Побожні мешканці Святого Королівства Талітелуд дотримувалися цього протягом багатьох поколінь. Як наслідок, тепер у кожному місті вздовж доріг росли дерева, а міста були облаштовані так, що всюди зеленіли пишні парки та насадження.
Тож цілком природно, що дворяни та заможні люди мали на своїх маєтках дерева та чагарники. Заможні люди зазвичай мали маєтки в містах та вілли, розташовані в місцях, оточених природою. Це стосувалося й району, відомого як Тоуре, у західній частині Святого Королівства Талітелуд, де серед лісів, якими протікав чистий струмок, тулилося кілька маєтків.
Двоколісна карета прямувала до одного з таких маєтків у тихому лісі. Ця карета була міцно зроблена, але невибаглива — вона аж ніяк не була кричущою. Проте ті, хто розбирався в екіпажах, могли б визначити, що вона належала досить заможній родині.
Якби це була головна дорога, що пролягала лісом далеко від міста, то, ймовірно, на карету напали б розбійники чи бандити. Однак кучер, який, мабуть, виконував також обов’язки охоронця, лише позіхнув, створюючи враження, що це відносно безпечна місцевість.
Але жодне місце не було цілком безпечним, хай скільки б охоронців там не патрулювало. Можливо, тут і не було вовків, але все одно існували інші небезпеки, такі як дикі собаки. Можливо, у цьому місці й не було бандитів, але завжди знаходилися люди, яким не терпілося позбавити інших їхнього майна. Знудьговані дорослі та маленькі діти ставали легкою здобиччю для тих, хто мав такі підступні наміри. Однак…
Цей ліс був іншим. Повітря тут було іншим. Будь-яка людина, що проїжджала повз, помічала, що з цим місцем щось не так, але не знала, чому.
Тут не було чути навіть звуків комах. Не було чути пташиного співу. Звірі затамували подих, відчуваючи те, чого не могли відчути люди. Той, кому пощастило зрозуміти причину такої напруги, покинув би ліс, навіть не наблизившись до нього.
Так само, як птахи й дрібні тварини тікали з місцевості, де ось-ось мав статися землетрус, так само, як вони ховалися від хижаків, що жадали менших істот, живі істоти цього лісу боялися його зловісності й молилися богам, щоб воно їх оминуло.
Поруч із цим лісом стояли намети, де мешкав загін найманців.
Це були біженці, які під час війни прибули сюди з країни на півдні. Однак жодна країна не хотіла їх прийняти, тож вони вирішили використати свій військовий досвід, щоб заробити грошей на подорож, працюючи охоронцями для купців, і жити як найманці, доки якась країна не прийме їх як своїх громадян.
Можливо, Святе Королівство Талітелуд, яке, як кажуть, толерантне до всіх, прийме їх. Ця слабка надія привела їх на цю землю. Але хоча їх скрізь приймали як найманців, тут їх сприйматимуть як біженців.
Деякі з молодих людей вважали, що їм слід просто жити як найманцям, але вони все одно прагнули країни, яку могли б назвати домівкою. Кожна з чотирьох сімей складалася з п’ятнадцяти осіб. Серед них були маленькі діти, тож вони прагнули мати будинки, в яких могли б чекати на повернення додому членів родини, що працювали найманцями.
Однак серед них лише вісім дорослих були працездатними, включаючи тих, хто щойно досяг повноліття. У них не було можливості швидко заощадити гроші, необхідні для купівлі будинку, що було обов’язковою умовою для отримання громадянства.
Троє дітей ще не досягли повноліття. Двоє з них були старші за десять років, а останній — ще дуже маленький. Цьому милому хлопчику було чотири роки, і він мав м’яке каштанове волосся. Незважаючи на свій вік, він був кмітливим і допомагав родині, навіть не чекаючи, поки його попросять.
«Гей, Ноель. Як тільки закінчиш з цим, час на тренування», — сказав старший чоловік.
«Гаразд!» — відгукнувся Ноель і швидко поклав гілки, які зібрав на дрова, поруч із наметом, вибрав одну, що здалася йому підходящою, і підбіг до нього.
Цей чоловік не був батьком Ноеля. Для найманців усі діти були як їхні власні; усі були родиною. Відтоді, як Ноель підріс настільки, щоб усвідомити навколишній світ, він вважав цих чоловіків не лише родиною, а й незамінними товаришами.
Як член цієї групи, він хотів бути корисним своїй родині. Ноель не мріяв про нормальне життя в мирному куточку; він хотів якнайшвидше стати повноцінним воїном. Здавалося б, це те, чого може бажати будь-яка дитина, але в його випадку була незвичайна причина.
Інші дорослі, ймовірно, навчили його, щоб він мав можливість вижити, якщо вони всі загинуть. Спочатку Ноель хотів стати сильнішим, але це бажання перетворилося на прагнення бути корисним для групи як воїн, а не просто дозволяти родині балувати себе.
«Чудово. Гарна техніка, Ноель. Одного дня ти станеш великим воїном», — хвалив його чоловік.
«Справді?»
«Справді. І тобі доведеться багато їсти, щоб вирости великим і сильним».
«Гаразд!»
Вони не були настільки заможними, щоб дозволити собі зупинитися в міському готелі, але й не настільки бідними, щоб не мати змоги купити їжу. Повернувшись із покупок інгредієнтів для вечері, хтось із родини попросив Ноеля помити картоплю, тож він побіг до сусіднього струмка.
Вони розбили тут табір і дозволяли дітям самостійно йти мити картоплю, бо чули, що це місце відносно безпечне. В інших країнах, де вони жили досі, їм не вдавалося розбивати табір поблизу маєтків дворян; однак володар цих земель був настільки терпимим, що закривав очі на їхню присутність, доки вони не знайшли наступну роботу.
«Такий холод».
Вже настала осінь, тож хоча післяобіддя ще було спекотним, тепер, коли сонце почало сідати, вода в струмку здавалася холодною. Ще через місяць почнуться заморозки, і на них чекає сезон суворішого життя на відкритому повітрі. Їм доведеться орендувати якийсь дешевий будинок, щоб перезимувати.
Якби тільки вони ще мали громадянство в якійсь іншій країні, то могли б отримати громадянство тут, орендувавши будинок на рік. Однак, як біженці без громадянства, їхні діти не могли навіть відвідувати школу, доки вони не зможуть купити будинок. Старші діти ходили до школи кілька років до війни, але якщо їхнє становище не покращиться, Ноель буде єдиним із дітей, хто ніколи не ступить до школи.
Ноелю це було байдуже, бо він ще був дуже малий, але старші діти розповідали йому про історію світу та про Героя і Святу, про яких вони дізналися в школі, і це наповнювало його юний розум дивом. Він хотів стати Героєм, що орудує блискучим мечем, щоб боротися зі злом і захищати Святу, яка, ймовірно, виглядала як гарна золотоволоса-принцеса. Для Ноеля Свята в його уяві була схожа на принцесу, яку він бачив у книжці з малюнками.
«Цікаво, чи Свята гарна, — бурмотів Ноель собі під ніс, коли раптом…
«Гей, дивись. Он там якийсь шмаркач», — прошепотів один із чоловіків, які з’явилися на іншому березі озера.
«Це один із біженців?» — запитав інший.
Вони, спостерігаючи за Ноелем, щось обговорюючи.
«Х-хто ви такі?» — крикнув хлопчик.
Чоловіки не були схожі на розбійників; принаймні, вони були одягнені як прості люди. Але їхній одяг був майже неприродно охайним, а рухалися вони, наче вишколені солдати. Судячи з їхньої розмови, ці чоловіки знали, що тут є біженці. Вони без жодних емоцій переправилися через річку.
Та щойно Ноель побачив, як вони розгортають великий джутовий мішок, він одразу зрозумів, хто вони насправді — викрадачі.
«Допоможіть…!»
«Замовкни!» — крикнув один із чоловіків, коли Ноель спробував покликати на допомогу. Коли той простягнув руку до хлопчика, Ноель кинув у нього знизу чисту картоплину.
«Нгх!» — пробурчав чоловік і відбив картоплину. Йому зовсім не треба було від неї ухилятися, але він не очікував, що така маленька дитина чинитиме опір, і зреагував рефлекторно, як це вбивали йому в голову під час тренувань.
Ноель побачив свій шанс і побіг.
«Стій!» — крикнули чоловіки і кинулися в погоню.
Для дитини він був напрочуд спритним, і якби ці чоловіки були простими розбійниками, йому б вдалося втекти досить легко. Але вони були чимось більшим.
«Ах!»
«Перестань вириватися», — наказав один із них.
Через різницю в розмірах чоловіки навіть не задихалися, коли наздогнали його, і одному з них вдалося схопити його за голову та підняти вгору.
Але тих кількох секунд, які Ноель виграв для себе, вистачило.
«Ноель!» — почувся гучний крик.
Відчувши, що щось не так, старший чоловік, якого Ноель бачив раніше, та молодий хлопець підбігли із зброєю в руках.
«Відпустіть його, ви, викрадачі!»
Викрадачі нахмурилися, дивлячись на двох новоприбулих, які були одягнені у звичайний одяг, але тримали в руках списи. Вони відкинули Ноеля, і чоловік, що стояв позаду, вперше промовив: «Захопіть їх».
«Так, пане!» — відповіли інші двоє.
Викрадачі витягли з піхв мечі, які носили на спинах. Хоча ці короткі мечі явно поступалися списам найманців, чоловіки випромінювали впевеність, набуту роками тренувань, що змусило найманців насторожитися.
Купці, яких вони супроводжували, розповіли їм про те, як два роки тому в цій країні було викрадено велику кількість дітей як жертви для якогось ритуалу, спрямованого на виклик демонів. Ходили чутки, що останнім часом викрадали й дітей мандрівників, тож найманці були сповнені люті, вважаючи цих людей винуватцями.
Дзень!
Молодий найманець кинувся на одного з викрадачів, який відбив його удар мечем.
Найманці опанували свою зброю завдяки бойовому досвіду, проте викрадачі, очевидно, пройшли належну підготовку. Вони вправно володіли короткими мечами, незважаючи на обмежений радіус дії, і поступово затискали найманців у кут.
«Хто вони такі? Солдати? Чому такі люди захотіли викрасти дітей?»
«З вами все гаразд?!» — почулося ззаду.
«Ви прийшли якраз вчасно!» — зраділи перші два воїни.
Інші шестеро найманців помітили метушню й прибігли на допомогу.
«Тс!» — процедив ватажок. Викрадачі були сильнішими, але навіть вони розуміли, коли їх переважають чисельно.
«Ви не втечете, негідники!»
Ситуація миттєво змінилися, тож двоє викрадачів почали відступати, а їхній ватажок почав щось промовляти.
«Він промовляє заклинання!» — крикнув чоловік середнього віку до решти членів своєї групи.
Найманці ніколи не мали нагоди вивчати магію, а ті, хто мав магічні здібності, могли використовувати лише найпростіші її форми. Раніше вони вже билися зі злодіями, які вміли застосовувати наступальні заклинання, тож добре усвідомлювали, наскільки небезпечною може бути магія.
«Вітряна стіна», — промовив ворог. З цими останніми словами чоловіка все поле бою оповив вітер, відрізавши всі зовнішні звуки.
Найманці очікували на атакувальне заклинання і запізнилися з реакцією, коли чоловік почав виголошувати наступне заклинання.
«Почуйте мій голос і прислухайтеся до мого заклику». Це було ані атакувальним, ані допоміжним заклинанням — це була магія стихій. «Вийди, Саламандро».
З огнива, що висіло на поясі чоловіка, вилізла вогняна ящірка.
«Саламандро, переможи моїх ворогів».
На наказ свого заклинателя вогняний елементаль, розміром з цуценя, перетворився на дракона, розміром з тигра. Найманці вкрилися холодним потом не лише від підвищення температури в цьому місці, а й від загрозливої аури, яку випромінював елементаль.
Хоча саламандру вважали дрібним елементалем, вона була грізним супротивником. Дрібні елементалі за силою не поступалися нижчим демонам, і, як і демони, звичайна зброя не могла їм зашкодити. Найкраще, що люди могли зробити, щоб відбитися від них, — це атакувати магією або нанести удар із настільки сильною рішучістю вбити, щоб пересилити силу елементаля.
Найманець середнього віку знав це й відчував безпорадність. «Чорт забирай!» З їхнім пошарпаним озброєнням їх, ймовірно, усіх уб’ють. Він хотів, щоб Ноель встиг втекти, але щойно його відкинуло вбік, Ноель застиг на місці.
Побачивши поведінку старшого чоловіка, молодші найманці ахнули. Викрадачі злорадно посміхнулися.
Саме тоді вогняний елементаль раптово зупинився.
Елементалі мали власну волю. Тоді як демони були обмежені умовами своїх угод, елементалі співпрацювали з людьми лише тоді, коли самі того хотіли. Однак це не означало, що елементалі мали почуття добра й зла. Елементалі були справжніми протилежностями демонів: хоча вони не мали уявлення про людські поняття добра й зла, доки їхній заклинач не мав наміру заподіяти їм шкоди, їм було байдуже, чи є їхній заклинач лиходієм, і вони виконували його накази. Елементалі вірно виконували накази тих, кому вирішили служити, навіть якщо це означало забруднення їхніх власних володінь.
«Що сталося?! Саламандро! На них!» — лютував чарівник.
Та попри наказ вогняний елементаль не ворухнувся.
Казали, що вогняні елементалі мають сильніші руйнівні пориви, ніж інші елементалі, і не знають страху в бою. Та полум’я, яке колись палало волею до боротьби, почало згасати. Воно тремтіло, наче перелякане, а вираз його обличчя був таким, ніби воно вже повністю згасло.
Чи було тут щось, чого міг би боятися елементаль? Вогняний елементаль прикував погляд до однієї точки в лісі. Лише на мить у прогалині між деревами можна було побачити карету аристократа, що проїжджала повз.
У ту мить залишки полум’я на його тілі наїжачилися, наче у кота, і він кинувся в протилежний бік з такою силою, що прорвав «Вітряну стіну» заклинателя.
Усі застигли в приголомшеній тиші, спостерігаючи, як саламандра бігла, наче собака з хвостом між ніг.
«Ой», — саме тоді Ноель випустив слабкий звук, що повернув чоловіків до сьогодення.
«В-відступаємо!» — скомандував ватажок, і викрадачі почали відступати після цієї неймовірної події.
Збентежені найманці швидко підбігли до Ноеля, щоб перевірити, чи з ним усе гаразд.
«Ти тепер у безпеці. Ходімо додому, Ноелю», — заспокоїв його один із воїнів.
«Гаразд», — тихо промовив хлопчик.
Ноель не міг рухатися, але не був поранений. Чоловік середнього віку підняв його, і найманці вийшли на дорогу, щоб повернутися до свого табору.
Саме тоді повз них проїхала карета, яку вони помітили лише кілька миттєвостей тому. Ноель підвів голову й помітив молоду дівчину із золотистим волоссям, яка дивилася у вікно зсередини карети.
У ту мить, коли він її побачив, Ноеля вразила її невинна краса. Він вважав, що елементаль, мабуть, втік, бо йому було так соромно за те, що він допомагав лиходіям.
«Вона, мабуть, і є Свята».
Її образ назавжди закарбувався в юному серці Ноеля. У хлопчика зародилося незнайоме йому раніше почуття.
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
