О НІ. Я ТЕПЕР ПОТРАПИЛА У ДУЖЕ СЕРЙОЗНІ НЕПРИЄМНОСТІ, о ні. Настільки серйозні, що вираз «о ні» став моєю мовною звичкою, о ні.
Хоча, звісно, я насправді не могла говорити. Я не могла вимовити жодного слова. Щоразу, коли я видавала звуки, це звучало як дитяче белькання на кшталт: «Ууу! Аааа!»
І це було цілком логічно, коли я почала над цим замислюватися. Адже я була людським немовлям. Не маючи зубів, я не могла добре користуватися язиком.
«О, яка вона мила! Вам щось потрібно, леді Юл?» — почувши мої звуки, ця вродлива покоївка зі світлим волоссям підійшла до мене з захопленим виразом обличчя й заговорила до мене дитячою мовою.
Що, знаєте, було цілком логічно. Немовлята — це ж мило. Але серйозно, навіщо взагалі мене про це питати? Я ж не могла відповісти. Мені й так нічого не було потрібно, тож я просто поплескала покоївку по руці, а вона виглядала настільки захопленою, що це мене трохи збентежило. Розумієте, мені просто не подобалися такі речі. Я чула, що коли з малюками розмовляють у такий спосіб, їм важче навчитися слів, але мені це було байдуже.
А от «леді Юл»? Я зрозуміла, що це моє прізвисько, адже мене звали Юлуція — ім’я, яке підтверджувало моє існування як демона, — але бували моменти, коли я не впізнавала його, коли ним зверталися до мене.
Але це було нормально. Тобто, для мене це не було нормально, оскільки я була демоном, але я могла з цим змиритися.
Однак у прізвиську «Юл» було щось, що мене турбувало. Можливо, це тільки мені так здавалося, але те, як вони його вимовляли, надто нагадувало мені тих персонажів-«маскотів юру» зі світу снів, який я знала.
Зрештою, це не мало великого значення. Минуло вже два місяці з того часу, як я з’явилася на світ у цьому світі, і я вже багато чого дізналася.
Я думала, що зрозуміла все, коли моє існування визнали, але, виходячи з того, що мені вдалося дізнатися про мою ситуацію, я усвідомила, що про цей світ не знаю абсолютно нічого. Можливо, мене називали «Юл», бо моя голова була такою ж «юруї», як у тих маскотів — безтурботною й повільною…
Я дізналася, що Юлуція народилася в досить заможній родині. Високі стелі, на які я щодня дивилася, були прикрашені гарними орнаментами, а моя кімната була справді великою. Покоївки мали волосся різних відтінків — чорне, блондинкове та каштанове. Усі вони виглядали молодими й гарними. З того, як вони всі називали мене «леді Юл» і щодня оточували мене турботою, було зрозуміло, що я — молода пані цього дому.
Хм, зачекай-но. Я ж леді, правда? Я простягнула руку, щоб на всяк випадок помацати між ніг. Мені стало легше, коли я не знайшла там нічого несподіваного.
Демони не мали певної статі, але оскільки я мала розум дівчинки, моя демонічна форма була жіночою, і я поводилася жіночно, тож було б клопітно змінювати це зараз.
Спочатку я дуже хвилювалася, чи зможу я справді вжитися в роль людського немовляти. Однак це виявилося не такою вже й великою проблемою. Оскільки спочатку я була духом із Ефірного Світу, мій дух, мабуть, легко піддавався впливу тіла: він просто рефлекторно плакав або справляв свої потреби за мене, а я засинала щоразу, коли розслаблялася.
Серед усіх проблем, що у мене були, найбільшою була мова. Мова, якою вони розмовляли, відрізнялася від тієї, що була у світі снів. Причина, через яку я могла розуміти, про що вони говорили, незважаючи на те, що чула цю мову вперше, ймовірно, полягала в одній із моїх здібностей як демона.
Мої демонічні вуха інтерпретували значення слів, а не давали мені розуміння самих слів. Коли я замислилася над цим, то зрозуміла, що так само було й у нього — того, кого називали Темною Звіриною. Спочатку те, як він говорив, здавалося мені просто гарчанням.
У мене було відчуття, що моя демонічна сила допоможе мені й у спілкуванні, але я все ж хотіла навчитися розмовляти їхєю мовою, якщо це можливо. Поки що я могла обійтися без цього, але я б стала розчаровуючою вихованою молодою леді, якби розуміла, що всі говорять, але не вміла читати чи писати.
А ще була проблема з харчуванням. На той час моїм основним джерелом харчування було грудне молоко. Це було для мене ще одним випробуванням. Тобто, все було добре, адже молоко моєї мами було смачним, але чомусь смак молока моєї годувальниці мені подобався не так сильно. Мені було важко його пити. Навіть вода здавалася мені смачнішою. Хоча, зрештою, я ніколи не відчувала голоду. Чому ж тоді молоко моєї мами мені подобалося?
Але мама завжди з тривогою дивилася на мене, коли я не випивала достатньо, тож я змушувала себе пити.
А ще була моя найбільша проблема.
Чи була я людиною? Чи, може, демоном? Якщо я все ще була демоном, то мені справді не хотілося вірити, що люди тут мене викликали.
У цьому будинку я бачила п’ятьох людей.
По-перше, це була моя мама. Я не була впевнена, чи саме вона дала мені ім’я, але я дуже її любила. Мені здавалося, що її любили і моя людська дитяча частина, і моя демонічна частина. До того же вона була дуже молодою. На вигляд їй не могло бути більше, ніж старшокласниці. Вона була дуже вродлива і мала світле волосся.
Далі була моя годувальниця Торфі. Вона мала вигляд заможної заміжньої жінки і, судячи з усього, була десь у середині двадцяти. Її другій дитині нещодавно виповнився рік, і її вже відлучали від грудей, тож вона запропонувала стати моєю годувальницею. Я знала це, бо одного разу Торфі привела з собою свого однорічного сина.
Вона запитала, чи не хоче він стати моїм слугою, але хлопчик лише поглянув на мене й завмер, тож більше вона його ніколи не приводила. Боже, моє обличчя було таким страшним чи що?
А ще були мої три покоївки: Віо, Фер і Мін. Коли я промовляла їхні імена поспіль, це нагадувало мені щось… медичне, але я не могла точно згадати, що саме. Усі троє були дуже молодими, мабуть, у віці середньої або старшої школи. Вони також були дуже гарними. Невже в цьому світі були лише гарні люди? Я не була впевнена, чи це були їхні прізвиська, чи справжні імена, але поки що я не мала можливості це з’ясувати самостійно.
Оскільки моя родина була заможною, я припускала, що тут були й інші люди, наприклад кухарі, але, принаймні, серед них не було нікого, хто вмів би користуватися магією виклику демонів.
Чи існувала тут магія? Так, існувала. Я бачила, як Віо нею користувалася. Вона використала щось на зразок магії, щоб увімкнути світло в моїй кімнаті. Я не надто здивувалася, що тут була магія, адже я потрапила сюди завдяки прикликанню, але трохи розчарувалася, що насправді не опинилася в тому світі зі своїх снів.
Можливо, мене прикликали сюди як демона, але мешканці будинку ставилися до мене як до звичайного немовляти, тож я не думала, що вони вважають мене демоном. У такому разі, можливо, це взагалі не була магія прикликання, а природне явище, коли між вимірами відкривалася діра — я знала, що таке трапляється, хоч і рідко. А може, якийсь маг напартачив, і все це було випадковістю?
У будь-якому разі, для мене це не було великою проблемою. Справжньою проблемою був той факт, що я з’явилася тут у тілі; я не була живою істотою з Матеріального Світу.
Чи я перетворила когось на свою жертву, щоб з’явитися в цьому світі?
Прикликати демона — справа нелегка; за це треба було заплатити ціну. І, мабуть, для прикликання демона потрібна магія. Отже, ти прикликав його, використовуючи якусь невидиму силу як ціну, але якщо ти хотів отримати розумного демона, а не одного з тих нерозумних дрібних створінь, тобі доводилося платити ще й чимось матеріальним.
Зазвичай найбільшою ціною було тіло, яке давало демону змогу вільно використовувати свої сили в цьому світі. Іншими словами, треба було віддати йому гідну жертву. До того ж зазвичай демона змушували укласти з тобою угоду, щоб він не бігав де попало, роблячи все, що заманеться.
Я мовчки вкрилася холодним потом.
Найбільш ймовірним сценарієм у цьому випадку було те, що це тіло — тіло цього немовляти — стало жертвою, яка дозволила мені з’явитися тут. Новонароджена непорочна душа й тіло. З огляду на те, наскільки заможною була ця родина, та на те, що я походила з благородного роду, у мене виникло відчуття, що це тіло було більш ніж достатньою жертвою для демона.
О ні. Цього разу я справді накоїла лиха.
Мені було нестерпно думати про те, що справжню дитину моєї доброї мами, можливо, забрали, а я зайняла її місце.
Що мені робити?
Я день у день ламала голову над цим, аж поки раптова інтуїція не допомогла мені зрозуміти, що мої муки були зайвими.
Одного дня я щосили намагалася випити молоко, коли мама й Торфі почали тихо розмовляти між собою.
«Я просто не можу повірити, якою здоровою росте леді Юл. Ви, мабуть, дуже щасливі, леді Ліє», — сказала Торфі.
«Так, я щаслива. Я знепритомніла, коли дізналася, що вона народилася мертвою, але була надзвичайно рада, коли почула, що це було помилкою і вона раптом зробила свій перший подих. Віо справді доклала для мене всіх зусиль, і я маю намір віддячити їй», — відповіла леді Лія.
«Я впевнена, що це тому, що Віо щодня молилася, аби бути вам корисною. Мабуть, саме завдяки цьому вона змогла раз по раз застосовувати цілющу магію, аж доки не вичерпала всі свої сили. Вона виглядала такою щасливою, коли це нарешті спрацювало», — продовжила Торфі.
Отже, я почула, що це тіло вже було мертвим, коли народилося, а потім Віо застосувала до нього безліч цілющих заклинань. Але цього не мало б вистачити, щоб повернути людину до життя. Також було можливо, що дитина не була мертвонародженою, а просто з самого початку не мала душі. А це означало, що я просто випадково увійшла в це тіло, коли мене викликали?
Я була цілком впевнена, що мені не могло б вдатися проявитися в цьому світі завдяки жертві лише одного тіла… Принаймні, я відчула полегшення від того, що душа немовляти не була принесена в жертву.
Проте, навіть якщо припустити, що я все-таки вселилася в це тіло, дивно, наскільки добре я з ним поєднуюся. Я не відчувала жодного дискомфорту. Можливо, я й справді переродилася як дитина моєї мами. Адже зараз я не мала жодних демонічних здібностей, про які варто було б згадувати.
Можливо, я вичерпала усю свою силу в тому порталі для виклику? У мене були деякі надлюдські здібності, такі як вроджене розуміння мов, і я ніколи не відчувала голоду, але крім цього я не могла нічого зробити. Насправді я ще навіть не могла повзати чи перевертатися. Мої показники були нижчими за низькі.
По суті, я зараз була просто звичайним немовлям із залишками деяких демонічних здібностей. Я б зовсім не переймалася, якби виявилося, що я просто звичайна людина, але мене турбувало, що в мені все ще були деякі демонічні риси.
Наразі, мабуть, єдине, що я справді можу зробити, — це збирати інформацію про цей світ, не втрачаючи пильності щодо самої себе.
***
Минув рік з мого народження. За цей час я практично нічого не навчилася.
Причина полягала в тому, що мені ніколи не дозволяли виходити за межі території. Я була немовлям, тож нічого з цим вдіяти не могла. Я припускала, що завдяки цілющій магії тут, мабуть, високий рівень народжуваності, але вважала, що народжувати тут небезпечно, якщо поруч немає людини, чия магія була б достатньо потужною, щоб зрівнятися з лікарями зі світу снів.
Тепер, коли мені виповнився рік, я нарешті навчилася повзати, але вони навіть не дозволяли мені, ледачому малюку, залишатися наодинці в саду. І мені здавалося дивним, що вони жодного разу не брали мене з собою на закупи. Мені здавалося, що моя мама та покоївки трохи занадто мене опікували.
Проте мені вдалося дізнатися дещо. Цей будинок був величезним, достатньо великим, щоб його можна було назвати маєтком. Однак з того, що мені дозволяли бачити крізь вікна, я могла зробити висновок, що цей будинок був меншим за інші навколо нас. Ймовірно, я бачила вілли надзвичайно багатих людей та резиденції дуже заможних купців. Як наслідок, я не була впевнена, яким саме був мій соціальний статус у цьому світі.
Я була майже впевнена, що маму звали Ліастея, а «Ліа» — це її прізвисько. Їй було лише двадцять один рік, а це означало, що їй було двадцять, коли вона народила мене. Чи було це нормальним у цьому світі?
Хоча минув уже цілий рік, я досі не бачила свого тата. З того, що я чула, як мама розмовляла з іншими покоївками, він приїжджав до мене один раз, але це було тоді, коли я ще погано бачила. Я раділа, дізнавшись, що він живий. Оскільки він надіслав мені іграшки на день народження, я хотіла вірити, що він мене любить. Мабуть, він просто був зайнятий роботою. Напевно.
Крім того, я тепер знала про інших мешканців маєтку. У нас були кухар-старший і кухар-молодший, а також чоловік років тридцяти, який, здавалося, був і садівником, і охоронцем. Мені здавалося, що він, можливо, закоханий у Віо, але різниця у віці була такою великою, що вона не відповідала йому взаємністю. Ймовірно, він хотів знайти дружину якомога швидше, але поспішати з цим не варто.
У цьому світі не було електрики. Здавалося, що він знаходився десь між західним середньовіччям і ранньою новою епохою?
Не було сенсу говорити про це з точки зору історії світу снів, але хоча вони й не мали наукових досягнень середньовіччя, у них була магія, тож культурно вони здавалися більш розвиненими, ніж той період.
Все було справді чистим, якщо говорити відверто, що було важливо. Можливо, у цьому світі не було проблем, оскільки вони не залежали від речей, виготовлених з нафти. Проте культура тут здавалася дуже схожою на культуру світу снів. У них була монархія та дворянство, точно як у країні феодальних часів у світу снів. Можливо, оскільки все було настільки схожим, хтось переселився сюди, як і я, і поширив знання зі свого світу.
Однак їжа тут не смакувала. Це була величезна проблема. І справа не в тому, що наш кухар був нікчемним або що тут бракувало кулінарної культури — проблема була в моєму власному смаковому сприйнятті. У мене виникло дуже погане передчуття в ту мить, коли я усвідомила, що вода для мене не має ані смаку, ані запаху!
Я ніколи не зможу забути той шок, який відчула, коли вперше скуштувала дитяче харчування. Справа не в тому, що йому бракувало смаку — воно, звісно, було солодким і солоним, — але мені воно зовсім не смакувало. Безсмачний заварний крем був справжнім кулінарним пеклом.
Я знайшла спосіб вирішити цю проблему, але це не можна було застосувати до звичайної їжі. Причина, через яку материнське молоко моєї мами та молоко Торфі мали такий різний смак, полягала не в різниці їхніх тіл чи чомусь подібному — я зрозуміла, що це тому, що мама пахла для мене приємно. У неї був цей ледь солодкуватий аромат. Тобто, вона завжди пахла приємно, але по-іншому. Вона викликала в мене те саме п’янке відчуття, яке я відчувала, коли притискалася до Темної Звірини. Я прийшла до висновку, що саме завдяки схожому запаху моєї мами її грудне молоко здавалося мені таким смачним.
Хоча відтепер я мала їсти лише тверду їжу, тож це знання було трохи марним. Мені ледь не захотілося плакати. А що це взагалі був за запах? Я мала б колись це з’ясувати заради формування правильних харчових звичок!
Через деякий час після того, як мені виповнився рік, мене несподівано одягли в дуже гарний одяг. Це не був той одяг, який можна побачити у світі мрій, але сукня була набагато гарнішою за ті, що я зазвичай носила. По суті, це був одяг для виходу.
Саме так. Сьогодні мене вперше виводять за межі маєтку! Я така щаслива. Ура!
Ну що ж. Це було просто жахливо. Абсолютно найгірше.
Я так раділа, що піду гуляти з мамою, але тепер це захоплення згасло й зникло.
Фер і Мін їхали з нами в кареті. Я завжди думала, що вони виглядають дуже молодими, але виявилося, що їм лише чотирнадцять років. Віо було шістнадчять, але сьогодні вона залишилася в маєтку. У будь-якому разі, поки ця галаслива карета близько години гойдалася туди-сюди, а ті троє безперервно розсипалися компліментами на мою адресу, я зробила шокуюче відкриття.
Це було таке місце, яке можна було б назвати «Святим королівством». Релігійна атмосфера була надзвичайно насиченою. Тут були всілякі церкви для найрізноманітніших релігій і незліченна кількість священиків. У королівстві й справді існувало щось, що можна було б назвати офіційною релігією, але люди мали право вільно поклонятися будь-яким богам чи дотримуватися будь-яких вірувань, які їм підходили.
Практично кожен із священиків цих церков міг користуватися святою магією, тому тут існував звичай, за яким усіх немовлят, народжених у королівстві, благословляли свяченою водою в церкві. Це не було обов’язковим, оскільки вимагало пожертви на користь церкви, але королівство в цілому було настільки побожним, що практично всі тут це робили.
Проте раптом було опубліковано офіційне оголошення, що з якихось причин, і лише цього разу, всіх немовлят, яким виповнився один рік протягом останніх шести місяців або яким виповниться один рік протягом наступних шести місяців, слід зібрати, а королівство покриє витрати на те, щоб священики благословили їх усіх…
Кожне немовля в королівстві.
Незалежно від того, чи їхні родини не сповідували жодної релігії, чи вони були просто проїжджими, чи народилися в нетрях і не були зареєстровані — королівство збиралося знайти кожну дитину й благословити її. Іншими словами, це було абсолютно обов’язковим.
Чорт забирай. Тепер я потрапила у справжню халепу.
Справжній священик мав дати мені справжнє благословення свяченою водою, яка, ймовірно, здатна була знищити дрібних демонів! А я зараз була лише немовлям! Я була неймовірно слабкою! З огляду на те, що в мені все ще залишалися сліди моєї демонічної сутності, чи не закінчиться це тим, що мене просто знищать?!
Я почала тремтіти від страху. Побачивши це, моя мама, Фер і Мін почали припускати, що, можливо, карета викликала у мене нудоту або, може, це через те, що це була моя перша прогулянка. Вони намагалися мене заспокоїти, кажучи, що коні, хоч і великі, але не страшні. Однак ніщо з цього не полегшило мого стану. Як це могло допомогти?!
Чому королівство зробило виняток і влаштувало це саме зараз?
Ми прибули до церкви. Вона не надто відрізнялася від тих, що я бачила у світі снів. На ній був символ хреста, але мені вона більше нагадувала хрестоподібну метальну зірку. Готова побитися об заклад, що ця штука могла б далеко полетіти.
Мін сказала мені, що в цій церкві поклоняються Богині гарного врожаю, але який сенс було розповідати це немовляті?
Відкинувши цю спробу дистанціюватися, я помітила, що церква була переповнена жінками, які тримали немовлят на руках. Усі ці діти цього місяця виповнилося по одному року. Черга була чималою, тож я почала замислюватися, чи доведеться нам чекати, але жриця підійшла, щоб зустріти мою маму, і привела нас до старого чоловіка, що стояв перед статуєю богині. Він виглядав так, ніби був надзвичайно важливою особою.
«Для мене честь знову бачити вас після такої тривалої перерви, архієпископе», — сказала мама.
«О, це ж леді Ліастея. Дякую, що завітали сьогодні», — привітав її літній чоловік з доброзичливою посмішкою.
Мені страшно. Що це за архієпископ? Невже мене справді благословить хтось із таким пишним титулом? Схоже, він був знайомим моєї мами, і, здавалося, саме він особисто мав надати мені благословення.
Мене справді ось-ось мали знищити, тут і зараз…
«А хто це у нас тут?» — запитав архієпископ.
«Це моя донька, Юлуція», — відповіла мама.
«Який скарб вам випав. Вона зовсім як її батько», — зауважив літній чоловік.
«Дякую, Ваша Високопреосвященство», — промовила мама.
Я не могла стримати посмішки, коли дідусь-архієпископ оцінюючим поглядом оглядав мене.
«Тож почнемо. Розслабтеся», — сказав він. Дідусь почав щось промовляти, спрямовуючи на мене світло, яке він викликав у своїй долоні.
…Але нічого не сталося. Був момент, коли я відчула щось на зразок болісного печіння на шкірі, але після всіх тих хвилювань це виявилося досить великим розчаруванням. Коли він окропив мене свяченою водою, я здригнулася, бо вона була холодною, але це перекрило моє полегшення від того, що я не мала жодної негативної реакції ані на святу магію, ані на святу воду.
Дідусь, мабуть, промовляв якесь святе заклинання чи щось подібне. Я не змогла розібрати слів, бо він говорив дуже тихо, але для моєї здатності до автоматичного перекладу це звучало приблизно як «Проявися о Світло».
«Жодної сльозинки. Яка ж ти хороша дівчинка», — похвалив мене дідусь, погладжуючи мою щоку з доброзичливою посмішкою.
Власне, здавалося, що він сам відчував більше полегшення, ніж будь-що інше? Я думала, що більшість немовлят плачуть, коли їх окроплюють водою, тож це просто частина роботи, але, можливо, справа була в чомусь іншому. Інше немовля досить сильно плакало, отримуючи благословення від одного зі звичайних священиків, коли раптом —
Бам!
Що за? Звучало так, ніби поруч щось розбилося.
«Ти ще й нахабний, намагаєшся облити мене свяченою водою!» — пролунав голос. Голос був спотворений, ніби його силою виривало щось неживе.
Люди почали кричати, а немовлята — у свою чергу, голосно плакати. Мама захисно притиснула мене до себе, і з того місця, де я лежала, я змогла розгледіти туман у формі людини, що піднімався від одного з інших немовлят.
Що це, в біса, таке? Цей грубуватий на вигляд чоловік середнього віку чи хтось подібний раптом з’явився нізвідки. Його постать була досить незграбною, ніби він забув, як саме виглядає.
«Він справді сховався всередині немовляти!» — вигукнув дідусь і захисно став перед нами.
Е? Вони збирали всіх немовлят, бо шукали цього хлопця? Яка халепа!
«Священнослужителі, захистіть матерів і немовлят! Я знищу цю істоту!» — сказав дідусь.
«Мва-ха-ха! Ти справді думаєш, що такий старий дідуган, як ти, може мене перемогти?» — зареготав дух.
Може, він був злим духом? Він точно так і виглядав. Схоже, він уже давно жив, тож виглядав трохи як демон. Не те щоб він був демоном, але він був більш демонічним, ніж я.
Але якщо вся нація присвячувала всі свої сили тому, щоб вистежити цього типа й знищити його, то, можливо, він був достатньо могутнім, щоб становити загрозу для всього королівства. Було б досить жахливо дозволити йому й надалі вільно розгулювати.
Можливо, саме тому цього року благословення проводили не лише священики, а й вищі члени духовенства. Їм була потрібна вся можлива допомога, щоб знищити цього злого духа, якщо вони його знайдуть.
«Втілення зла, загинь!» — вигукнув архієпископ.
«Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і- — завив дух. — «Не думайте, що ви мене перемогли, нікчемні черв’яки!»
«Ні!» — крикнув хтось із натовпу.
Розуміючи, що опинився у невигідному становищі, злий дух змінив тактику й почав наближатися до нас. Оскільки він сховався в тілі немовляти, ймовірно, він прагнув заволодіти душею ще одного немовляти, щоб стать сильнішим.
Хвилинку. Це воно тепер на мене накидається?
Мама, Фер і Мін заціпеніли від усіх тих страшних подій, що відбувалися. Оскільки ми були ззаду, здавалося, нас забули під час евакуації.
У моєму поточному стані я була безсила. Однак…
У мить, коли злий дух і я зустрілися поглядами, він завмер. Злий дух справді завмер.
Хоча це був привид, йому вдалося розплющити очі так широко, що я подумала, ніби вони ось-ось вискочать з орбіт. У нього не було тіла, але здавалося, що він тепер пітнів як з відра, і почав тремтіти так, ніби коливався з надзвичайно високою швидкістю.
«Е-е-е-е-е-к?!» — пропищав він.
І що ви думаєте? Він втік.
Я не була впевнена, чому, але злий дух різко розвернувся на 180 градусів і побіг назад тим самим шляхом, яким прийшов, коли раптом…
«Згинь!» — прогримів архієпископ.
«Ахххххххххххххх?!» — пролунав останній крик духа.
Наздогнавши його, дідусь та інші зібралися разом і обрушили на нього святу магію. Злий дух розсипався на пил.
Що ж це, в біса, щойно сталося?
Моє однорічне благословення тепер було завершене. Поки я ще не могла оговтатися від подій цього дня, дідусь пояснив, як вони знищили демона. Але чи знав він, що це був не демон, а злий дух? Ну, ніхто не постраждав, тож, мабуть, у підсумку все закінчилося добре. Навіть немовля, яке було одержиме, було в порядку.
Тепер, коли все закінчилося, це було чудово, але я почала сумніватися в усьому, що вважала за істину до цього моменту, адже мене навіть не зачепила та сама свята магія, якою вони знищили того злого духа, що загрожував усій країні.
Я вважала себе безсилим демоном, схожим на людину, але тепер мені почало здаватися, що, можливо, я — людина, яка дещо схожа на демона. Чи могло бути так, що я справді переродилася як людина? Звісно, ні, адже я все ще була схожа на демона, але у мене склалося враження, що це ближче до істини.
Чи могло те, що я силою прорвалася до Матеріального світу, спричинити всілякі дивні аномалії? Але, гей, це було випадково. Присягаюся. Це було поза моїм контролем.
Після того як ми вийшли з церкви, ми пішли за покупками, а потім попрямували додому. Моя мама, Фер і Мін по черзі тримали мене на руках, наче я була гарячою картоплею. Це було трохи дивно. Усі інші люди, що виглядали заможними, користувалися чимось на зразок колясок і лише зрідка брали своїх малюків на руки. Чому ми не користувалися коляскою, хоча, ймовірно, теж були багаті?
***
Святе Королівство Талітелуд — велика держава, розташована в самому серці континенту. Тут діяло безліч храмів різних релігій, оскільки королівство відкрито приймало всі вірування. Завдяки цьому його мешканці були глибоко побожними, а сама країна вважалася священною землею, куди багато людей з інших країн приїжджали на прощу.
Священна столиця Версенія, де мешкала королівська родина, була величним містом, у якому проживало майже мільйон людей. Зі столицею в центрі, землі п’яти навколишніх герцогств, що охороняли її, утворюючи форму пентаграми, збільшували загальну чисельність населення країни до десяти мільйонів людей.
Одним із п’яти великих герцогств правив дім Коуелл — охоронці заходу. Попередній глава роду та його дружина померли молодими, тож другий принц королівської родини одружився з представницею цього роду, щоб очолити його. Відокремившись від королівської родини, другий принц отримав ім’я Туре, яке стало назвою землі, де він мешкав, тож дім ще більше розквітнув, коли другий принц прийняв титул герцога Коуелла.
Туре було найбільшою територією в межах герцогства, і там розташовувалося велике місто, яке за розмірами поступалося лише столиці. Шляхетні родини в Туре та навколишніх селах були васалами герцога Коуелла і виявляли йому таку саму вірність, як і королю.
Половина мешканців цього святого королівства були ревними віруючими Церкви Костор, богині доброго врожаю, яка була загальновизнаною релігією країни. Чоловік, який очолював штаб-квартиру їхньої релігії в Туре, архієпископ Мальт, того ранку прокинувся рано.
Хоча йому було вже за шістдесят, він продовжував вести просте, доброчесне життя. Він прокидався разом із ранковим сонцем, вмивався й молився. Закінчивши це, він доглядав за своїм приватним садом, розташованим за церквою, а потім снідав разом з іншими членами духовенства.
Після сніданку він випивав чай із найважливішими членами церкви, щоб обговорити розклад дня, і, щойно закінчував давати вказівки, Мальт нарешті міг трохи перепочити. Він дозволяв собі показати втому, розтирав плечі, а потім збирав сили, щоб знову встати на свої втомлені ноги.
У них був дуже напружений рік. Останні кілька місяців вони були настільки зайняті, що навіть Мальту довелося докласти зусиль. Причиною всього цього хаосу став інцидент, що стався рік тому, коли деякі шанувальники демонів на околицях Туре спричинили скандал, викликавши демонів у великій кількості.
Головним організатором цього інциденту був барон Гейден, відомий заклинатель. У цьому масштабному ритуалі виклику демонів, під час якого було принесено в жертву сто авантюристів, ізгоїв, бідняків та інших подібних людей, брали участь також кілька інших дворян. Завдяки тому, що в день інциденту лицарі здійснили зненацький напад, організацію було досить ретельно розгромлено, а її учасників затримано. Однак лицарі та інші солдати зазнали значних втрат.
Того дня були задіяні не лише лицарі Туре та їхні солдати, а й воїни-священики Церкви Костора. Армія з тисячі солдатів здійснила рейд на резиденцію шляхетного роду Гайденів. Там вони виявили величезне коло виклику, що охоплювало весь сад і замок. Зазвичай навіть найбільше з таких кіл вмістилося б у невеликій кімнаті.
Завдяки отриманій інформації їм вдалося врятувати більшість викрадених людей. Однак до моменту їхнього прибуття під час підготовчих етапів ритуалу вже було принесено в жертву сотню людей, а кілька демонів вже чекали в засідці.
Ці демони були мешканцями Демонічного царства, розташованого в Ефірному світі — антитезі Матеріального світу. Демони були більшими за людей; вони були вкриті брудним чорним волоссям або лускою, і хоча ходили на двох ногах, вони збивали солдатів з ніг зі швидкістю та силою, що перевершували можливості звірів.
Їхні огидні обриси викликали в живих інстинктивний страх. Їхні темні погляди ніби проклинали тих, на кого дивилися, і вони посміхалися з викривленою радістю, споглядаючи людський страх, а з їхніх ротів визирали тіньові ікла.
Шляхті вдалося викликати не лише десяток дрібних демонів, а й трьох великих демонів. Окрім різниці в силі між цими двома типами, існувала очевидна відмінність у їхній статурі, і — на відміну від дрібних демонів — великі демони володіли зброєю. Однак найбільша відмінність полягала в їхньому інтелекті та вмінні користуватися магією.
Цей світ був переповнений маною, яка, як вважалося, надходила до Матеріального Світу з Ефірного Світу. Існувала й інша теорія: мана виходила від реінкарнованих душ; живі істоти поглинали ману через дихання та їжу, а потім могли перетворювати її на корисну магічну енергію. Магія була життєвою силою елементалів та демонів Ефірного Світу, і все, що вони робили, було просякнуте магією.
Навіть менші демони, які могли лише рубати кігтями, були невразливі для немагічної зброї. Їхня сила дорівнювала силі королівського лицаря або десяти простих солдатів.
Вищим демонам не потрібні були заклинання, як людям. Вони могли кидати вогняні кулі або сипати крижані стріли одним лише помахом рук. Щоб протистояти таким істотам, людям потрібно було залучити паладинів — наймогутніших магічних воїнів, яких навіть у цій святій країні налічувалося лише двадцять.
Оскільки демони не мали фізичних тіл, кожен із лицарів був озброєний магічною зброєю, щоб їх убити. Крім того, для відбиття атаки було присутньо багато воїнів-священикив із Церкви Костора, а також вони привели з собою представника Академії магічних мистецтв, який міг надавати поради щодо магії прикликання. Цей радник також застосовував під час битви потужну елементальну магію. Лише завдяки цьому їм вдалося здобути перемогу, зазнавши лише кількох десятків втрат.
Магія стихій — спеціальність цього радника — відрізнялася тим, що чаклун віддавав свою магію елементалю, щоб той використав свою силу від імені чаклуна. Елементалі походили з Сфери Елементалів Ефірного Світу й за силою не поступалися демонам. Хоча заклинатель з академії міг викликати лише елементалів середнього рангу, відсутність у демонів фізичних тіл означала, що вони не змогли відновити свою магію й тому були переможені елементалями. Однак… це був не кінець.
Це був лише початок.
Кожен огидний демон, разом із солдатами та лицарями, які загинули від їхніх рук, був справжню жертвою, призначеною для величезного магічного кола. Решта шанувальників демонів також принесли свої життя в жертву в надії викликати ще могутнішого демона.
Під час виклику елементалі проявлялися у вигляді стихій, до яких вони належали, таких як вогонь і вода. Демони ж проявлялися у вигляді тіл, отриманих в обмін на людські душі.
Якби було прикликано надзвичайно розумного й могутнього демона, який прийняв би тіло в обмін на могутні душі полеглих лицарів, магів і священиків, ця потвора могла б стати такою ж могутньою, як архі-елементаль, і здатною спричинити катастрофу.
У минулому, коли архі-демону вдавалося з’явитися в цьому світі, відбулося жахливе кровопролиття, і невелика країна зазнала руйнування, перш ніж монстра вдавалося вбити.
Лицарі та солдати билися як божевільні, відчайдушно намагаючись не допустити, щоб їм вдалося викликати арх-ідемона в королівстві. Однак, коли один із лицарів пронизав мечем груди барона Гейдена, той радісно посміхнувся, дивлячись на власну загибель, а магічне коло почало світитися золотим світлом, і з нього щось виринуло.
Вони викликали надзвичайно прекрасну золоту кішку.
Усі затамували подих, зачаровані її піднесеною красою. Навіть барон Гейден, незважаючи на пронизані груди, забув про смерть і дивився на неї, не кліпаючи.
Чи справді це був демон? Чи, може, вони випадково викликали ангела? Усі сподівалися саме на це. Тим часом останній вмираючий представник великих демонів впав на коліна, тремтячи від страху, і глибоко схилив голову на знак пошани.
«Золота Звірина…» — це були останні слова великого демона, перш ніж він обернувся на пил.
Священики, обізнані в демонах, та заклинач з Академії магічних мистецтв здригнулися, усвідомивши значення цих слів. Коли демон звертався до іншого з титулом «Звір/Звирана», це означало, що той був найжахливішою з істот, яку боялися навіть представники його власного виду. Це також означало, що Золота Звірина, можливо, була навіть могутнішою за архі-демона.
Якщо її випустити у світ, навіть ця найсвятіша з націй може зазнати знищення.
Що станеться з королівством? Як вони зможуть перемогти цього демона? Поки такі думки кружляли в головах усіх, вони були не здатні до дії.
Однак одна людина наважилася наблизитися до Золотої Звірини. Вмираючий барон Гейден мав на обличчі вираз захоплення, коли ступив у магічне коло. І тоді, миттєво, його осяяло золоте світло, і він розчинився.
У той самий момент заклинач, який став каталізатором виклику, загинув, не ставши жертвою, що перервало виклик Золотої Звірини. Золота Звірина зникла у стовпі золотого світла, що тягнувся до небес.
Ось так і завершився інцидент із викликом демона, в якому загинуло так багато людей. Однак той демон зник у небі. Це було проблемою.
Зазвичай, коли виклик переривається, демон зникає всередині магічного кола і повертається до Царства Демонів. Тож куди ж поділася Золота Звірина?
Вважаючи це серйозною справою, після наради з королівською родиною, прем’єр-міністром та іншими, герцог Коуелл вирішив доручити лицарям і Церкві Костора провести пошуки демона.
Можливо, він повернувся до Царства Демонів. А може, його було знищено. Однак, якщо цьому високорівневому демону вдалося здобути тіло, в якому він міг би оселитися, у небезпеці опиниться не лише королівство, а й увесь світ.
Пошуки зосередили на місцях із високою концентрацією мани або духовних пам’ятках, де раніше з’являлися могутні елементалі, але жодних слідів демона не було виявлено. Зрештою, Церква Костора звернулася до інших релігій із проханням про співпрацю в цих пошуках.
Було вирішено, що священики будуть проводити обряди благословення священною водою для кожного немовляти, народженого від дня інциденту до приблизно півроку потому, на випадок, якщо така злісна істота все-таки вселилася в якесь немовля. Якщо це не дасть жодних результатів, то вони вважатимуть, що демон зник із світу.
Сам Мальт провів обряди благословення для сотень немовлят протягом останніх шести місяців. Звісно, у Туре було більше немовлят, але він особисто проводив обряди для тих, у яких ймовірність одержимості демоном була найвищою: а саме немовлят, що народилися приблизно в той час, та для тих, у яких, як показало таємне розслідування, проведене державою, було виявлено великий магічний потенціал.
Саме ці немовлята становили найбільший ризик, тому Мальт взяв цю роботу на себе, щоб полегшити тягар молодших священиків і уберегти їх від небезпеки. Тому Мальт не міг втрачати пильності ні на мить. Тож цілком природно, що він був виснажений.
«Гадаю, на сьогодні все,» — промурмотів Мальт.
Молодий священик, який виконував обов’язки його помічника, підтвердив: «Так, Ваша Світлосте. Залишилося ще кілька дітей, однак, гадаю, сьогодні ми майже завершили роботу з усіма немовлятами з високим ризиком, які мають сильні магічні здібності. Решту можете залишити нам.»
Почувши, що все йде за планом, Мальт задоволено кивнув. «Дуже добре. Ми мусимо залишатися пильними, доки не доведемо наше завдання до кінця».
Вони проводили ці благословення вже близько півроку. Згідно з прогнозами держави та Академії магічних мистецтв, якщо цього місяця з жодним із благословенних немовлят не трапиться нічого незвичайного, вони вважатимуть, що демон справді зник.
Мальт не міг бути настільки оптимістичним; проте він відчув достатнє полегшення, щоб подумати про те, щоб пригостити своїх працьовитих священиків напоями та смаженою куркою з сусідніх харчових кіосків. Проте це доведеться відкласти до закінчення сьогоднішньої роботи.
Ось про що думав Мальт, проводячи обряди благословення. Саме тоді увійшла остання високопоставлена й благородна дама, яка тримала на руках свою дитину.
Вона була дочкою віконта, з яким він був знайомий, і саме Мальт провів обряд благословення цієї жінки, коли вона щойно народилася. У Мальта не було ні дружини, ні власних дітей, тому Ліастею була йому як рідна донька. Через недавні обставини вона не могла з’являтися на публіці, але тепер вона народила дитину від чоловіка, якого кохала. Ліастея завжди була вродливою, але материнство зробило її просто сліпуче сяючою.
Він шкодував, що не міг привітати її без урочистостей. Проте Мальт уже вважав доньку Ліастеї своєю онукою. У її немовляти було прекрасне золотаве волосся й очі. Вона була така гарненька, наче ангел. Мальт не міг стримати посмішки.
Хм? З якоїсь причини маленька Юлуція здавалася наляканою.
Він пояснив її страх тим, що вона зіткнулася з дорослою людиною, яку бачила вперше і яка окроплювала їй голову водою. Проте вона не розплакалася. Він був вражений, вважаючи це ознакою того, що ця маленька дівчинка справді була дочкою Ліастеї.
Проте те, як вона лякалася, здавалося дещо незвичайним. Можливо, вона відчувала щось таке, чого не відчували інші, звичайні немовлята? У ту мить, коли ця думка спала йому на думку, з одного з інших немовлят, яких благословляв пастор, виринуло зловісне створіння.
«Він справді сховався всередині немовляти!»
Через свою посаду Мальт не мав можливості особисто взяти участь у боротьбі з тим культом, що викликав демонів, і саме через це, а також через свою виснаженість, він вважав, що нарешті знайшов демона, якого вони шукали.
У звіті йшлося про те, що демон мав вигляд золотої кішки, але демони можуть змінювати свою зовнішність залежно від тіла, яким вони заволоділи. Він, мабуть, змінив свою форму, щоб набути більш людського вигляду. Можливо, саме тому ця істота більше нагадувала злого духа, ніж демона, а може, це був просто наслідок того, що його виклик було перервано, а сила — значно ослаблена.
Проте демон був настільки сильним, що навіть усі сили духовенства не змогли його швидко здолати. Але у демона також не було жодного козиря в рукаві, тож він, мабуть, усвідомив, що з часом програє. Він почав шукати іншу чисту душу, щоб знову нею заволодіти, і попрямував прямо до Ліастеї та її свити, які залишилися позаду під час евакуації.
Як аристократка, Ліастея могла володіти потужною магією, але боротьба суперечила її природі. Мальт побоювався найгіршого. Однак у ту мить, коли демон побачив Юлуцію, він раптом злякався. Тоді Мальт і духовенство скористалися нагодою, щоб раз і назавжди знищити демона.
Мальт подумав, що, можливо, саме тому, що Юлуція мала таку чисту душу, вона відчула присутність демона й інстинктивно злякалася. І навпаки, демон також злякався Юлуції саме через ту саму чистоту її душі.
Ці думки пригадали йому легенду, яку він чув у юності від чоловіка, що на той час був архієпископом: злі створіння, такі як демони, тремтять від страху перед чистою душею святої.
«Розумію… Тепер усе стає на свої місця!»
Тоді Мальт одразу зрозумів, що ця дитина — Юлуція — була даром богів їхньому святому королівству після того, як на нього впала темна тінь. Вона була Святою.
Їхнє Святе Королівство Талітелуд здавна передавало з покоління в покоління легенди про Героїв і Святих. Навіть після того, як країна стала релігійною, кажуть, що перша дочка найпершого короля отримала божественне доручення від Богині Землі й разом із Героєм боролася з великим злом.
Принцеса вийшла заміж за Героя й стала відомою як Справжня Свята. Згодом вона заснувала Церкву Костора, яка шанувала Богиню Землі як Богиню Доброго Врожаю, і ця релігія стала офіційною релігією країни.
З огляду на цю історію, святі були особливими не лише для Церкви, а й для всього королівства. Навіть більше, ніж будь-хто з королівської родини та понтифік Церкви Костора…
Також було цілком можливо, що якщо метою святої було не очистити королівство від зла, а протистояти ще більшому злу, то, можливо, демон відчув народження святої й скористався ритуалом виклику демонів, щоб з’явитися в королівстві й завдати їй шкоди.
Тепер Мальт був у цьому впевнений. Доказом цього був той факт, що могутній демон з’явився одночасно з народженням Юлуції, а потім знову з’явився тут, на її церемонії благословення. Мальт погладив дитину по голівці, щоб востаннє доторкнутися до Святої, і Юлуція посміхнулася йому, немов ангел.
Побачивши цю посмішку, Мальт повністю переконався, що Юлуція справді має бути Святою, благословенням від богів. Тоді йому здалося цілком логічним, що він відчував таку сильну магію, яка виходила від неї: це було тому, що вона була Святою.
Ймовірно, у її майбутньому як Святої на неї чекали численні випробування. Мальт відчував, ніби могутня богиня щойно сказала йому, що причиною того, що він став архієпископом у цей час і в ці часи, було те, щоб підтримати її на її шляху.
«О велична Богине на небесах. Дякую Тобі за те, що дозволила мені зустріти її», — подумки промовив він.
Мальт повернувся до своєї кімнати й почав писати листи до короля та понтифіка, щоб повідомити їм, що він виявив святу.
***
Віо, одна з трьох покоївок маєтку, закінчила Академію магічних мистецтв і працювала особистою покоївкою Ліастеї з п’ятнадцяти років. Незважаючи на те, що Віо була простолюдинкою, вона була такою ж освіченою, як і будь-яка аристократка, і володіла рідкісною красою. Їй надходили пропозиції працювати в академії чи навіть стати коханкою аристократа, а також усілякі інші заклики, але зрештою вона обрала шлях фрейліни Ліастеї. Вона відчувала велику вдячність до Ліастеї, яку називала «старшою сестрою».
Як простолюдинка, що навчалася в Академії магічних мистецтв, яку відвідували представники знаті, Віо стала об’єктом їхньої заздрості через свою красу та розум, що змушувало її почуватися некомфортно. Однак в академії існував звичай, за яким старші студенти виступали наставниками для молодших. Її наставницею була Ліастея, яка була на п’ять років старшою за неї. Незважаючи на свій аристократичний статус, вона повністю взяла на себе роль старшої сестри й обожнювала Віо, як молодшу сестру.
Мало того, через талант Віо до священної магії деякі релігійні течії намагалися змусити її стати жрицею. Коли вона відмовилася, вони почали переслідувати сімейний магазин, і Ліастея втрутилася, щоб допомогти, звернувшись до архієпископа Церкви Костора з проханням про захист.
Якраз коли Віо закінчила навчання, вона дізналася, що Ліастея вагітна, і одразу ж запитала свою наставницю, чи може вона їй допомагати. Ліастея та всі інші мешканці маєтку стверджували, що гарне самопочуття Юлуції — це заслуга цілющої магії Віо, але Віо сумнівалася, що будь-яке її заклинання мало хоч якийсь ефект.
Можливо, боги справді існують. Через те, що деякі церкви та храми зробили з її родиною, Віо перестала вірити в богів. Однак тепер вона вважала доньку Ліастеї благословенням від богів, які були до них прихильні.
Дитина Ліастеї, Юлуція, була аж ніяк не звичайною.
Вона майже ніколи не плакала. Навіть вночі. Дивно, як мало вона вередувала. Зрештою Віо почала відчувати, що в ній є щось дивно тривожне.
Зовнішність дитини остаточно переконала її в цьому. Вже через кілька днів після народження вона стала надзвичайно вродливою. Ліастея та її чоловік самі по собі були досить привабливими людьми, тож цілком природно, що їхня дитина була чарівною, але Юлуція значно перевершувала їх обох у цьому плані.
Фер і Мін, які були на два роки молодші за Віо і яких найняли після неї, так обожнювали дівчинку, що це майже межувало з одержимістю. Однак саме те, що Юлуція виглядала точно як ангел — як ті, що в казках, — та її проникливий погляд, що висловлював її бажання, привернули увагу Віо.
З того дня Віо почала спостерігати за леді Юлуцією.
Одного дня Юлуція, здавалося, намагалася встати, тому трималася за раму ліжка, щоб підтримати себе. Однак вона не могла підвестися, тож спробувала відштовхнутися від неї, щоб встати. Саме тоді вона сильно вдарилася головою об поручень ліжка й втратила свідомість. Віо поспішно застосувала до неї лікувальну магію.
Іншого дня вона почула якийсь шум і пішла перевірити, як там Юлуція в її кімнаті. Дівчинка наспівувала якусь безглузду мелодію, коли раптом широко роззявила рота, і комаха влетіла прямо всередину, через що Юлуція почала задихатися. Покоївки всі разом доклали зусиль, щоб вона її виплюнула.
Ще одного дня Віо дала їй одне з дитячих печивок, які Мін так старанно випікала, особливо з огляду на те, що у Юлуції був такий слабкий апетит. На її подив, Юлуції печиво сподобалося настільки, що вона набила ним щоки. Однак, оскільки у неї ще не було зубів, вона не могла його пережувати, і, надувши щоки, наче білка, Юлуція дивилася, не знаючи, що робити.
А потім одного дня Юлуція повзала по килиму, коли на мить зникла з поля зору Віо — і просто повністю зникла. Усі мешканці маєтку шукали її, аж поки не виявили, що вона перевернула сміттєвий кошик у вітальні й сховалася в ньому.
Ставши свідком усього цього, Віо почала вірити, що Юлуція —дитя щастя, улюблена богами, небесна діва, в очах якої сяяла така мудрість. Вона була прекрасною дівчинкою, чарівною, як ангел. І все ж…
«Вона — дуже нещасна дівчинка».
Незважаючи на всі дари богів, Юлуція заслуговувала на співчуття.
Дійшовши до цього висновку, всі почуття неспокою, які Віо відчувала щодо Юлуції, зникли. Завдяки розбіжності між її зовнішністю та вчинками маєток наповнився світлом і сміхом з самого народження Юлуції.
«Мені здається, що наша пані, можливо, справді є ангелом».
«Чому ти так кажеш, Віо?» — з цікавістю запитала Ліастея, поки її покоївка радісно розчісувала їй волосся.
Ліастея не вела найщасливішого життя, тож для неї Юлуція справді була ангелом, що зійшов з небес, аби принести їй радість.
«Сподіваюся, ти й надалі так дбайливо піклуватимешся про Юлуцію, Віо».
«Можете на мене покластися, пані. Кожна з нас обожнює леді Юл».
Уявляючи Юлуцію, вони обидві посміхнулися одна одній.
І так народилася маленька «принцеса» цього маєтку.
Юлуція, яка віддавала перевагу маленьким ласощам, у приготування яких покоївки вкладали всю душу, над смачними стравами, що готували кухарі, неодмінно виросте чудовою дамою, яка розумітиме серця простих людей.
Однак сама краса Юлуції становила для неї небезпеку. Юлуція й гадки не мала, чому її так надмірно оберігали, що поруч із нею завжди хтось був, чому її завжди носили на руках, коли кудись йшли, і чому навіть дитячий візочок для неї не використовували.
«Хі-хі». Згадуючи це, Віо тихо посміхнулася. Подумавши, що вони незабаром мають повернутися додому з урочистостей з нагоди першого дня народження Юлуції, вона взялася готувати чай, думаючи про своїх підопічних.
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
