«ЩО ЗА?»
«Того дня однаковий лист надійшов усім родинам лицарів Святого Королівства та всім дівчатам, які того року закінчували курс підготовки до лицарства в Академії магічних мистецтв.
На перший погляд, зміст листа здавався якоюсь аферою — це була вкрай підозріла реклама набору на посаду лицарів-супровідниць принцеси.
Але яка саме принцеса?
Представники найвпливовіших дворянських родів об’єднувалися в регіональні спільноти, тож називати дочок дворян, які володіли землями, «принцесами», не було б чимось надзвичайним. Одне діло, якби це оголошення опублікувала родина графа чи когось рівного або вищого за рангом, але жодного такого прізвища там не було вказано. Насправді, ім’я відправника робило це оголошення ще більш підозрілим.
«Відділ зв’язків з громадськістю Королівства?»
Доньки лицарських родин одночасно вигукнули, вимагаючи відповіді.
Лицарі вважалися дрібною знаттю. По суті, дуже давно найвправніші солдати з-поміж знаті, які відзначилися в бою, отримували спадковий титул, але жодних інших привілеїв. Тож лише тут, у Святому Королівстві, налічувалося понад п’ять тисяч родин шляхетних лицарів і в кілька разів більше справжніх лицарів.
Найбільша влада, яку міг надати ранг лицаря та подібні дворянські звання — до яких належала також велика кількість державних службовців — це повноваження управителя села. Вони були не більше ніж дещо заможними простолюдинами, тож майже ніхто з них не розумів, чим саме насправді займається «Відділ зв’язків з громадськістю Королівства».
Хоча лицарські родини виховували велику кількість лицарів для дворян, не всі дівчата з цих родин обов’язково хотіли самі стати лицарями. Зрештою, жінки-лицарі в першу чергу виконували функції охоронниць та супровідниць для жінок і дітей високого статусу, а не вирушали у битви. Від жінок-лицарів очікували, що вони будуть вивчати етикет і гострити розум, а не мечі, тому майже ніхто з них не прагнув серйозно займатися цією професією. До того ж поважні батьки розуміли, що краще шукати гідних наречених для своїх вродливих дочок, аніж відправляти їх у лігво м'язистих, спітнілих бруталів.
Того року в усій країні лише сто тридцять дівчат загалом закінчили навчання на лицарів.
Більшість із них уже знали, якій дочці дворянина чи дружині-дворянці вони служитимуть, виходячи зі свого родоводу. Найрозумніші з них змогли збагнути, що мала на увазі служба зв’язків з громадськістю Королівства. Звідти вони змогли зрозуміти, що малося на увазі під словом «принцеса», і вирішили не відповідати на оголошення про набір.
Отже, ті, хто все-таки відгукнувся на оголошення, були вправними у володінні мечем, хоча й не найобдарованішими в наукових дисциплінах, а також не належали до тих, хто надто заглиблюється в роздуми. По суті, це були п’ятнадцятирічні дівчата-«нетями».
«Е? Ти теж вирішила подати заявку, Бріджит?»
«То ти теж зрештою подала заявку, Саро?»
Після закінчення навчання дівчат знову зібрали на території академії в столиці. Ті, хто закінчив філії, розташовані в інших землях високопоставлених дворян, були цьому раді, але ті, хто навчався у столичному філіалі, бо народилися поблизу міста, як-от Бріджит і Сара, вже втомилися від цього місця.
Академія магічних мистецтв займала майже цілий район королівської столиці, тож вона була надзвичайно великою. Була одна будівля, яка більше не використовувалася через раптову зміну навчальної програми одного з класів, і саме до однієї з аудиторій у цій будівлі їх і викликали.
Там уже зібралося близько десятка дівчат. Хай там як, але оскільки всі вони були справжніми «дибелими», жодна з них не виглядала стурбованою тим, що мало статися.
«До речі, Саро, ти знаєш, кому ми будемо служити?» — запитала Бріджит свою подругу, прочісуючи пальцями своє коротке чорне волосся. Вона була одягнена в лицарську уніформу і зовсім не схожа на дочку дрібного дворянина.
Сара була вбрана у сукню, гідну дівчини з доброї родини, проте сиділа на столі в дуже нежіночній позі. Її каштанове волосся до плечей гойдалося туди-сюди разом із головою, коли вона відповіла: «Поняття не маю. Ми точно знаємо, що це не можуть бути члени королівської родини. У королівській родині зараз немає принцес».
«Так, я саме подумала, що це, мабуть, дочка якогось високопоставленого дворянського роду чи щось таке». — Бріджит знизала плечима, виглядаючи як справжня актриса, яка грала чоловічі ролі в певній суто жіночій театральній трупі.
Як і казала Сара, у королівській родині зараз не було принцеси. Точніше кажучи, були дочки герцога, що мали королівську кров, але поведінка однієї з них була настільки жахливою, що її заручини з одним із принців було скасовано. Тепер ходили чутки, що можуть навіть піти на те, щоб повністю виключити їх обох із родоводу королівської родини. Сара та Бріджит не мали уявлення, наскільки це відповідало дійсності, адже це були лише плітки, якими останнім часом обмінювалися старші дами, але чутки поширилися настільки далеко, що вони про них почули, хоч і належали лише до дрібної знаті.
Проте те, що дочки знатних родин виростали егоїстками, було досить звичним явищем. Навіть якщо їхня репутація у вищому суспільстві різко падала через їхню недбалість, зазвичай до досягнення певного віку їм вдавалося приборкати свою погану поведінку. Адже егоїстичні дівчата без достатньої мотивації в кінцевому підсумку лише ставали жертвами суспільних хвиль і тонули у власному провалі. Справа в тому, що дівчата, які не були здатні скоїти якийсь злочин, що приніс би їм ярлик «лиходійок», як у п’єсах, які вони дивилися на вулицях, також були нездатні витримати таке суворе життя.
«Ніби це могла бути хтось така».
Вони разом розсміялися від цієї думки: «Ха-ха-ха».
Що?!
Нарешті з’явився хтось, хто міг дати їм пояснення. Однак це була не та людина, яка їх набрала, а якийсь цивільний чиновник, що виступав їхнім представником. І, почувши те, що він мав сказати, усі дівчата, які подали заявки на цю роботу, внутрішньо кричали від жаху.
Це ще не було оприлюднено, але особа, яку вони мали охороняти, була королівської крові.
Зазвичай це було б приводом для радості. Однак, як раніше обговорювали Бріджит і Сара, єдиними дівчатами королівської крові на даний момент були дві доньки герцога.
Вони не вірили, що такі доньки, схожі на лиходійок, насправді існують. Зовсім інша справа — якщо їм доведеться служити саме тим дівчатам, про яких усі пліткували. Раніше вони могли над цим посміятися, бо це були лише чутки, які їх анітрохи не стосувалися, але тепер кожна з них настільки мучилася під вагою такого тяжкого тягаря, що втратила дар мови.
У результаті кілька дівчат попросили відкликати свої заявки, і з початкових двадцяти залишилося лише близько десяти.
Ті, хто не відмовився, не втікали не тому, що не злякалися. Кожна з них втекла б, якби могла; ті, хто залишився, просто не мали іншого вибору, як пройти через це, оскільки всі вони мали настільки низькі оцінки, що не змогли вступити до повноцінного ордену.
У кожної з них були свої причини. Якби вони залишилися зі своїми родинами, декого змусили б вийти заміж за якогось лицаря середнього віку, іншим сказали, щоб не поверталися додому, якщо не зможуть знайти роботу, і так далі. А оскільки всі вони зосереджувалися на тренуванні м’язів, а не розуму, вони ніколи не змогли б працювати придворними дамами, покоївками чи чимось подібним. Можливо, вони б воліли покинути свої родини й працювати звичайними офіціантками, якби могли, але власники таверн воліли б наймати надійних дівчат із простого народу, а не представниць дрібної знаті.
Іншими словами, їм не було куди втекти. Звісно, Бріджит і Сара опинилися в однаковій ситуації, обидві чітко усвідомлюючи, що мають скоріше фізичний тип, ніж інтелектуальний. Замість того, щоб стати коханками якогось старого, вони сподівалися на можливість привернути увагу чиновника, який служив високопоставленому дворянину. І тому, коли обидві дівчини підписували свої контракти, вони натискали на перо з такою силою, що ледь не пробили папір.
З наступного дня Бріджит, Сара та інші дівчата офіційно почали навчання, щоб стати лицарками-супровідницями. Однак не минуло й кількох днів, як вони всі почали шкодувати про свій вибір.
Для тренувань вони використовували частину академії, і всі спали разом, наче в тренувальному таборі. Проте вони досі не бачили принцесу, яку мали охороняти, не кажучи вже про обличчя їхнього справжнього роботодавця.
Чому вони не могли зустрітися зі своїм роботодавцем? Чому ніхто навіть не казав їм, хто взагалі є їхнім роботодавцем?
Вони скаржилися на це вчителям гуртожитку, коли раптом ті всі зібралися навколо й з великим задоволенням повідомили їм, що вони точно не охоронятимуть тих сестер, про яких усі говорили.
За словами вчителів, ті дівчата вигнали простолюдинку за те, що та занадто голосно розмовляла в академічній їдальні.
За їхніми словами, вони роздягли догола шляхетну даму з сильним почуттям справедливості, розмалювали її тіло непристойними малюнками, а потім прив’язали до стовпа.
За їхніми словами, вони змусили зухвалу дочку шляхтича напасти на кількох хлопців у місті, через що та була змушена покинути академію.
За їхніми словами, вони довели до руїни сім’ю професора, який їх покарав, і зробили з нього приклад для інших викладачів.
За їхніми словами, вони влаштували викрадення та продаж за кордон неповнолітньої дворянської дівчини, яка відмовилася поступитися їм дорогою.
І так далі, і так далі.
Лицарки-стажистки не знали, наскільки все це було правдою, але коли вони запитали, звідки ці пані черпають інформацію, їхня інформаційна мережа змусила дівчат тремтіти від страху. Бріджит і Сара зблідли, усвідомивши, що всі історії, які вони раніше вважали жартами, насправді можуть бути правдою.
Однак найбільше їх збентежило те, що насправді включало їхнє навчання.
Усі дівчата, включаючи Бріджит і Сару, мали високі оцінки лише з практичних навичок і воліли, щоб за них говорили мечі. Їхнє навчання на лицарів не було виснажливим, але, безперечно, вимагало чималих зусиль. Насправді, перше, до чого їх змусили, — це зробити зачіски та пройти повну зміну іміджу.
Їх закидали в парові лазні, ретельно відшкрябували бруд, піддавали процедурам епіляції, купали в парфумованій олії та доглядали, доки всі не стали стрункими й не набули гарних облич. Їх змушували робити це кожні кілька днів, а тим часом їх навчала належного етикету солідна літня дама, яка вправно орудувала батогом, починаючи з виправлення їхньої ходи. Порівняно з нею викладачі академії здавалися ангелами. Вона втовкмачувала їм мінімальний обсяг знань, необхідний для виконання обов’язків «супроводу принцеси» — це було все, що їхні наставники розповідали їм про ситуацію.
Звісно, якби вони всі з самого початку знали, як це робити, ніхто б не покинув навчання. У результаті майже всі намагалися втекти, але їх ловили за кілька годин і притягували назад у кайданах.
Це було жахливо. Це було страшно. Справжні дворянські доньки були б у захваті від такого ставлення, але ці дівчата були б щасливіші, якби їх засудили до каторжних робіт у в’язниці натомість.
Вони намагалися звернутися до тиранічних вчительок, але ті навіть оком не моргнули, показуючи листи згоди, які вони отримали від кожної з їхніх родин, де було зазначено: «Ви можете робити з моєю дочкою все, що забажаєте». Вони також повідомили дівчатам, що вже виплатили їхнім родинам десять великих золотих монет, про що йшлося в їхніх контрактах.
Десять великих золотих монет? Молода людина, яка працювала підмайстром у ремісника, заробляла одну звичайну золоту монету на місяць, а це було в сто разів більше. Це була практично та сама сума, яку їхні батьки заробляли за рік як члени лицарського стану. Мати Сари також додала у своєму листі зворушливе заохочення робити все, що потрібно, аби захистити принцесу, навіть ціною власного життя Сари.»
Їхні будні тривали так протягом пів року, аж поки тиранічні вчителі не оголосили, що всі дівчата ледь-ледь відповідають мінімальним вимогам для появи на публіці. Після цього вони вирушили, щоб нарешті розпочати свою роботу як супровідниці «принцеси».
Однак саме в той час у низки середньо- та дрібних дворянських родів були скасовані титули. На їхній подив, навіть дім герцога, у якому мешкали ті дворянські сестри, яким, як усі вважали, вони мали служити, повністю втратив свою владу та дворянство, залишившись лише зі своїм прізвищем.
А що ж тоді з лицарками-стажерками та їхньою роботою? Чи пощастило їм, адже їм все-таки не доведеться служити тим недисциплінованим сестрам? Побачивши, що на обличчях дівчат відбивалися і тривога, і полегшення, відповідальні дами зглянулися над ними й нарешті назвали ім’я їхнього роботодавця.
«Великий герцог Версенії?! Хто це, в біса, такий?!»
«Я про нього ніколи не чула!»
«Поводьтеся пристойно, дівчата!» — одразу ж дорікнула їм одна з тиранічних вчительок.
Бріджит і Сара вже пів дня стояли на колінах на підлозі й їм було байдуже, але спорядження та парадне лицарське вбрання, яке їм видали, були найвищої якості. Все це, очевидно, коштувало більше, ніж гроші, які їхні родини отримали за укладення контрактів.
Через деякий час вони всі, сидячи на білих конях, супроводжували розкішну карету. Зрештою вони попрямували до будинку колишнього герцога з тими жахливими доньками. У всіх в очах був напівмертвий погляд, бо вони боялися найгіршого — що їм все одно доведеться служити цим дівчатам. Але замість цього вони зустріли справжню принцесу, яка виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок ілюстрованої книжки.
Вона мала золоте волосся й очі. Вона виглядала як прекрасний ангел, виліплений за образом богів; її зовнішність була настільки досконалою, що вона не здавалася людиною.
Кожна із них завмерла від шаленого захоплення, побачивши принцесу. Саме тоді вони згадали зміст того самого оголошення про набір, яке колись отримали:
«Чи не шукаєте ви принцесу, якій би присвятити свій меч?!»
І справді, це була єдина й неповторна принцеса, якій вони коли-небудь присвятили б свої мечі.
Принцеса королівської крові, дочка великого герцога Версенії.
Справжня свята, яка колись врятувала багатьох дітей, пожертвувавши собою замість них.
Шоста в черзі на престол Святого Королівства Талітелуд.
Принцеса Юлуція фон Версенія.
Майже всі мешканці замку зібралися у дворі, де вони побачили юну принцесу, яку тримав на руках король. Мабуть, було неминуче, що всі вони одразу ж полюбили її. Складалося враження, ніби вона зачарувала їх аж до самої душі.
«Принцесо!»
«Хай живе принцеса Юлуція!»
«Ааааааааа! Наша принцеса!»
«Принцеса Юлуція така мила!»
Звісно, Бріджит і Сара також від щирого серця тричі вигукнули «ура» й радісно кричали на її честь.
Ця мила й прекрасна дівчина була їхньою єдиною й неповторною принцесою.
«Давайте, дівчата, сьогодні докладемо всіх зусиль до нашого “тренування”!»
«Так!» — відповіли три дівчини.
Сьогодні, як і щодня, вони перебували у дворі великого герцога Версенії, вигукуючи слова підтримки у дуже не жіночій манері. Вони нехтували своїм лицарським тренуванням, щоб натомість відпрацьовувати, як найкраще презентувати себе як крутих лицарів-охоронців принцеси.
«Усе заради нашої принцеси!»
Тепер Післямова Автора
ТИМ, ХТО ВПЕРШЕ ЧИТАЄ МОЮ КНИГУ, приємно познайомитися з вами. Я — авторка цієї книги, Харунохі Бійорі. Щиро дякую вам за те, що придбали цю книгу.
Ця серія спочатку була веброманом, а також моєю першою публікацією в Інтернеті. На той час я ще ніколи не читала веброманів, тож просто знайшла якийсь сайт і прочитала найпопулярніший там роман. Я зацікавилася. І так сталося, що я відкрила його для себе приблизно в той час, коли він завершився, тож я прочитала його до кінця, а потім почала читати й інші найпопулярніші твори. Через три місяці я вже писала цю серію.
Я написала цю серію виключно завдяки надмірній мотивації (лол). У той час у мене вже було загальне уявлення про те, що писати, але після прочитання безлічі різних серій я почала уявляти, який хаос може спричинити певний тип персонажа. У результаті концепція цієї серії перетворилася на «світ, у якому одночасно відбувається безліч історій, а одним із персонажів, найближчих до головного героя, є монстр, здатний розірвати ці історії на шматки, не докладаючи жодних зусиль».
Тільки уявіть собі: герой, який так страждає, намагаючись врятувати світ, а поруч із ним — усміхнений монстр, який навіть страшніший за короля демонів.
А як щодо історії, в якій переселена героїня та лиходійка так наполегливо прагнуть досягти свого щасливого кінця з принцом в ігровому світі «отоме», в якому вони застрягли, але справжнім монстром виявляється молодша сестра лиходійки?
І тому, чим серйознішими стають побічні сюжетні лінії, тим більше вони здаються дещо недоречними.
Оскільки головна героїня — єдина, про кого розповідається від першої особи, здається, ніби температура в оповіданні збивається з розуму. До того часу, як ми перейдемо до більш серйозної розповіді від третьої особи, ми можемо навіть застудитися.
Ця книга — моя друга опублікована робота, але перша, призначена для Інтернету. Я хотіла би подякувати своєму редактору з видавництва «Коданша» за те, що він звернув увагу на мою роботу, прочитав її та видав, щоб ви всі могли її прочитати.
Як би там не було, це все ще одна з ранніх робіт моєї письменницької кар’єри. Тож, добре обміркувавши й зважаючи на те, що я використовувала вирази, з яких уже виросла, а деякі речі ввійшли в моду чи вийшли з неї, а також враховуючи, що обсяг інформації, якою ми володіємо, постійно змінюється, я вирішила переписати всю книгу з нуля, зберігши при цьому сюжет.
Сюжет не змінився анітрохи — змінився лише стиль написання. І я його вдосконалила. Також я внесла невелике виправлення, щоб узгодити текст із тим, що міститься ближче до останнього розділу вебверсії.
Ця книга також отримала манґа-адаптацію, яку малює Сатоші Шікі-сенсей. Вона охоплює другу частину історії, дія якої відбувається на сучасній Землі, і я з нетерпінням чекаю на можливість її прочитати.
Ілюстрації до цього друкованого видання серії виконав Ґесо Уміу-сенсей. Мені пощастило знайти такого чудового ілюстратора, і Ґесо-сенсей намалював просто чудові ілюстрації.
Крім того, я також хотіла би висловити свою найщирішу вдячність видавництву «Коданша», усім, хто брав участь у виданні, книгарням, які продають цю книгу, та всім вам, читачам, за підтримку, яку ви надаєте мені, купуючи цю книгу.
Сподіваюся, ви й надалі будете із задоволенням читати про життя Юл!
Тепер Післямова Легата
Усім привіт, я Легат, хтось може вперше читає мої переклади, а хтось може уже ветеран мої перекладів, радий усіх бачити, як ранобе, мені дуже сподобалося, прочитав на одному диханні, і переклав не менш швидко, дуже цікава історія і те як вона представила у собі демона яка стала святою, це дуже цікава концепція і найкраще те що вона дуже гарно реалізована, бо така концепція важка у написанні і легко може не вдатися, тому авторка просто капец яка талановита, до речі я не певен чи авторка чоловік чи жінка, нігде точної інформації про це немає, але вирішив прописувати її як жінку бо у її твітері написано що вона позиціонує себе як авторку новел де головний герой це жінка, та й загалом на мою думку таку гарну новелу мала б писати жінка, ну але звісно я можу помилятися. Але то уже таке, ну загалом сподіваюсь вам сподобалася ця новела так само як і мені, з вами був Легат, зустрінемось у 2 томі.
Липень, 2026, Легат