ЛЮДИ ЖИЛИ У МАТЕРІАЛЬНОМУ СВІТІ, але існував ще один світ, який називався Ефірним світом.
Це був світ, де мешкали елементальні істоти, наділені власною волею, та феї — напівматеріальні похідні від елементалів. Поруч із найнижчим шаром цього світу розташовувався Світ Демонів — місце, де скупчувалися найтемніші негативні емоції і де мешкали демони.
«У цей бік?»
«У який бік?»
«Гм?»
«У той бік!»
Четверо демонів подорожували великою пусткою цього царства.
Демон, схожий на мочі, з чорними козячими рогами, стрибав, а демон того ж типу статури, але з чорними баранячими рогами, котився по землі поруч із ним.
Демон, схожий на білу мавпу в маскарадному клоунському маскуванні, весело ганявся за тим, що мав баранячі роги, а четвертий демон, схожий на золоту змію, ковзав і повзав по землі, поглядаючи скоса на своїх соратників.
Коли вони були ще маленькими й не встигли сформувати власного «я», їх викрала величезна чорна звірина, що випромінювала жахливо агресивну ауру. Вони інстинктивно приготувалися до смерті, але золотиста звірина, до якої їх привели, вирішила залишити їх собі як домашніх улюбленців.
У Царстві Демонів це не було чимось надто незвичайним. Могутні демони збирали молодших демонів, щоб змусити їх битися й дозволити їм пожирати одне одного. Той демон, що залишався останнім на ногах, ставав їхнім слугою. Однак золота демониця не морила їх голодом — навпаки, вона годувала їх, вчила полювати й захищала.
Це був перший раз, коли вони відчули тепло тут, у цьому холодному, попелястому світі, позбавленому світла, який був єдиним, що вони знали.
Вона навчила їх багато чого. Про цей світ. Про зовнішній світ. З гумором вона розповідала їм легенди про зовнішній світ і речі, яких вони не могли зрозуміти, на кшталт фізики та хімії. Єдиною проблемою, мабуть, було те, що вона забула навчити їх здорового глузду. Демонам здоровий глузд не був потрібен, але не знати здорового глузду демонів — це вже була проблема.
Але для них це не мало великого значення, оскільки вони й так не мали здорового глузду. Вони одразу ж захопилися тим, чого вона їх навчала, і змогли перетворитися на ті образи, яких прагнули, за зразком своїх улюблених монстрів із міфів, якими вона з ними ділилася.
Вона була дивною демоницею, відомою як Золота Звірина.
Для них вона була наставницею, старшою сестрою, матір’ю та сонцем, що сяяло тут, у Царстві Демонів — її слід було шанувати як богиню.
Вони шанували й любили її з глибини серця. Хоча демони й мали бажання, вони ніколи нікого не любили. Ці демони зазнали кардинальної трансформації завдяки їй, змалку отримавши знання, на опанування яких іншим демонам знадобилися б сотні років. Їхній спосіб мислення вже значно відрізнявся від мислення звичайних демонів.
А потім їхня улюблена господиня раптово зникла. Вони були шоковані й намагалися її знайти, але як би не шукали, ніде не могли її знайти.
«Де господиня?»
«Впала в діру».
«Куди веде діра?»
«Ми не можемо туди пролізти».
Вони знали, що вона зникла в дірі, яка відкрилася в землі. Вони також знали, що вона вела кудись, де не було цього місця. Однак, оскільки вони вже дорослі, вони були завеликі для будь-якої з тих маленьких дірок, які знайшли. Вони ще росли, тож не могли силою розширити нору, як це зробила їхня господиня.
Проте вони знали, що вона зникла не тому, що ненавиділа їх.
«Господиня хотіла піти».
«Хотіла піти туди».
«Чому?»
«Там, напевно, смачна їжа».
Вона любила їсти, тож вони твердо вірили, що вона вирушила в подорож, бо знайшла щось смачне.
«Я теж хочу їсти».
«Я теж».
«А що смачніше за міні-мавпочок?»
«Шоколад? Торт?»
«Люди?»
«А люди смачні?»
«Напевно».
«Можемо піти за нею?»
«Ні».
«Не можемо?»
«Далеко?»
«Так. Тож треба шукати».
І ось вони вирушили в подорож, щоб знайти свою улюблену господиню. У результаті вони залишили позаду бурхливу, некеровану Темну Звірину, але вважали, що це було необхідно.
Він був тираном, але вони його не ненавиділи. Вони поважали його як могутнього демона і були йому вдячні з глибини душі за те, що він привів їх до неї. Однак навіть вони відчували, що він був надто деспотичним і що вона хотіла піти кудись інде.
Під час подорожі вони зустрічали сильних демонів за межами території Темної Звірини, але це ніколи не було чимось, з чим вони не могли впоратися, працюючи вчотирьох разом.
Для демонів усі інші істоти були або ворогами, або здобиччю. Однак ця четвірка відрізнялася від звичайних демонів як за зовнішністю, так і за способом мислення; вони ніколи не воювали між собою. Золота Звірина виховала їх так, щоб вони бачили в ній свою матір, а один в одному — братів і сестер.
Це, безперечно, був незвичайний для демонів спосіб мислення. Їхня інстинктивна природа була повністю змінена ідеологією одного-єдиного демона.
За звичайних обставин її експеримент був надпотужним кроком, який міг би знищити їх як живих істот із душами. Однак, чи то завдяки дивовижному збігу обставин, чи то завдяки її власній удачі, це, навпаки, призвело до того, що вони стали ще сильнішими як унікальні особистості.
І так вони продолжали мандрувати цим світом.
Воооооооооооооооохххххххх… Бам!
Всі четверо замовкли, коли щось впало з неба на сусідні скелясті гори.
«Що це було?»
Овече мочі здивовано поглянуло на козяче мочі, але те лише похитало головою.
«Ні. Занадто небезпечно».
Як посередник у групі, козяче мочі прийняло це рішення, щоб захистити своїх товаришів. Однак…
«Ва-ха-ха!»
«Ах. Гей!»
Весела біла мавпа радісно вигукнула, прямуючи до нього, а золота змія пішла слідом, тож зрештою всі четверо вирушили туди.
«Проклятя ви…»
Те, що впало з неба, виявилося мавпою-демоном, яка виглядала так, ніби її побили й розірвали груди.
З рани на грудях виливалася темна кров — це було явище, характерне для демонів, які вступали в конфлікт з людьми. Це наочно ілюструвало, наскільки глибокою була отримана ним травма, але як він отримав таку глибоку рану?
«Будь ти проклята, Золота Звірино!»
Цей мавпячий демон мав червоний шрам на лобі. Він оголив ікла й скреготів зубами, не в змозі стримати свою лють.
Цього мавпячого демона було прикликано до Матеріального Світу, і йому пощастило поглинути душу високої якості та еволюціонувати. Однак там була та демониця, якої він боявся і якій присягнувся помститися. Вона безжально розірвала його на шматки й поглинула його демонічне ядро. Ядра — це суть демона. Якби воно залишилося цілим, він зміг би відродитися у Світі Демонів через деякий час, навіть якби його знищили у Матеріальному Світі.
Тож як він залишився живим, хоча його ядро було поглинуто?
Незважаючи на те, що мавпі-демону вдалося еволюціонувати, він ще не повністю перетравив високоякісну душу, тож зміг уникнути найсильнішого удару, використавши її як замінник.
Це був небезпечний ризик. Якби той безжалісний демон це помітив, його б мучили до смерті протягом усієї вічності. Однак душа задовольнила її, і мавпоподібний демон зміг врятуватися.
«Тц. Я ослаб, втративши свого носія, але впевнений, що незабаром повернуся до нормального стану».
Він намагався заволодіти людським тілом, у якому перебувала високоякісна душа, але, оскільки воно було знищено, він повернувся до своєї колишньої мавпячої форми. Проте до того, як це сталося, він був дуже близький до еволюції. Достатньо було лише здобути ту людську душу й тіло, близько третини яких йому вдалося поглинути. Тепер він набув більшої сили, ніж мав до еволюції.
«Ти мене недооцінила, Золота Звірино! Я відновлю свою силу й повернуся до Матеріального Світу. І цього разу саме я тебе переможу! Бва-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха… Ха-ха… Е-е?»
Тоді мавпячий демон помітив, що біля його ніг сиділи четверо маленьких демонів, які дивилися на нього.
Як довго вони там вже були? Судячи з їхнього вигляду, вони, здавалося, не належали до вищих чинів, але всі четверо не виявляли жодного страху перед мавпячим демоном. Його збентежила темрява в їхніх поглядах.
«Хто ви, в біса, такі?!»
Він спробував їх налякати, але вони не відводили погляду, а навпаки — спокійно почали говорити.
«Він знає Господиню».
«Знає».
«Він був у людському світі».
«Він зустрічався з Господинею».
Мавпоподібний демон на мить злякався того, з якою недбалістю вони розмовляли між собою, тож він викликав величезну вогняну кулю, щоб налякати їх. Однак четверо все одно не відповіли на його запитання — вони просто продовжували дивитися на нього.
«Я поставив вам запитанняяяяяяя!» — заревів він, ніби намагаючись позбутися якогось відчуття, і влучив у них вогняною кулею. Потужний вибух залишив після себе величезний кратер.
Однак…
«Знайшли Господиню».
«Нарешті знайшли її».
«Але ми її не бачимо».
«Це нечесно».
«Що за…?!»
Четверо маленьких демонів уже підійшли й оточили його.
«Як ви, маленькі демони, смієте ігнорувати слова такого могутнього, як я, і продовжувати говорити про речі, що не мають сенсу!» — крикнув мавпоподібний демон, але четверо демонів лише почали хихикати над ним.
«Могутній?»
«Хоча ти й втік?»
«Ти втік від Господині».
«Ти втік».
Їхні слова зачепили гордість мавпячого демона, нагадавши йому, як колись він втік від Золотої Звірини, навіть не спробувавши битися з нею тут, у Царстві Демонів, і як він був настільки безсилий у Матеріальному Світі, що використав душу, з якою уклав угоду, як приманку, аби врятувати себе.
«Заткніться!» — заревів він, піддавшись гніву, і почав розмахувати своїми міцними, майже триметровими руками.
Хлюп…
«Це все, на що ти здатний?»
Цього удару мало б вистачити, щоб розтрощити саму землю, але та, що нагадувала мочі з овечими рогами, зупинила його своїм тілом.
Тільки ось все відбулося не зовсім так. Наступний удар мавпячого демона також втратив силу, швидкість, ударну енергію і навіть магію в ту мить, коли він торкнувся демониці з овечими рогами. Вона не проявила жодних ознак болю. Що сталося з його силою?
«Ось ти де».
«Аааааааааааааааааахххххххххххххххххххххххххххх?!»
У наступну мить демон з козячими рогами вистрілив з рота променем потужної магії, який чисто відрізав праву руку мавпячого демона біля плеча.
«Залиште мене в спокоїїїїї!»
Відкинувши будь-яку гордість, мавпячий демон почав кидати у четвірку вогняні кулі.
Але це було марно. Як і раніше, вогняні кулі навіть не зачепили їх, хоча мали б влучити прямо в ціль. Біла мавпа з обличчям клоуна почала реготати.
«Хто ви четверо, в біса, такііііііііі?!»
Мавпоподібний демон не мав уявлення, хто ці демони і звідки вони взялися. Він зробив крок назад, щоб відійти від них, але демон, який найбільше любив битися, стояв прямо за його спиною.
«Не тікай».
Золота змія грізно поглянула на нього своїми червоними очима. У мавпоподібного демона з обличчя зник колір, і він завмер. Змія обмотала його хвостом і розтрощила на шматки. Його справжнє демонічне я випало назовні. Біла мавпа підібрала його, і всі четверо одразу ж впилися в нього зубами.
«Час їсти!»
Та, яка виховувала їх з такою любов’ю та турботою, зникла.
Відтоді, як вона їх покинула, вони знову усвідомили, яким темним і холодним був цей світ, відомий як Царство Демонів.
Вони прагнули лише одного: бути поруч із нею, щоб бачити її теплу посмішку.
Саме тому вони так наполегливо працювали, щоб стати сильнішими, і сподівалися піти за нею — щоб вона похвалила їх за те, якими корисними вони стали.
Вони знайшли її. Однак вона перебувала в місці, куди вони ще не могли дістатися: у Матеріальному світі, де жили люди та інші істоти…
Тепер, знаючи, що саме туди вона й пішла, четверо з них пообіцяли стати ще сильнішими, шукаючи спосіб дістатися туди.
«Ми йдемо, Господине. Чекай на нас!» — вигукнули вони в один голос.