ЦІКАВІСТЬ ВЗЯЛА ГОРУ, ТОМУ Я з’їла його. Відчуваючи себе п’яною, ніби я перебрала дешевої горілки, я хиталася туди-сюди, намагаючись знайти леді Елею за її запахом. Нарешті ми знову зустрілися.
«Юл?! Чому ти тут?! З тобою все гаразд?!»
«Е-е… Там були якісь дуже страшні люди, і…» — я ридала, як маленька дитина, і тулилася до леді Елеї. Вона більше дбала про те, щоб заспокоїти перелякану дитину, ніж розпитувати, як мені вдалося відчинити двері чи чому я опинилася там сама.
Вона посадила мене до себе на коліна й сказала наймиліше, що тільки можна було: «Не треба боятися. Усе буде добре, Юл. Я скористалася спеціальним магічним предметом, щоб залишити слід до того місця, куди нас привели. Мій чоловік і лорд Форте мають з’явитися тут дуже скоро, тож давай разом на них почекаємо».
«Тато!»
Мені було легко вдавати з себе трирічну дитину. Але це була не просто гра, зрозуміло? Я ніколи не думала, що душа того хлопця так мене сп’янить, наче я напилася.
Не минуло й півдня, як тато прийшов, очолюючи сотні лицарів, щоб врятувати мене.
Аааа, тато був просто найкрутішим! Чоловік леді Елеї? Вибачте, але я бачила тільки тата.
Чи був мій тато воїном? Або лицарем? У мене було безліч запитань, зокрема й про ту вродливу леді, але тато одразу ж кинувся до мене, щоб переконатися, що я в безпеці, і обійняв мене надзвичайно міцно, що я зовсім забула про всі свої запитання.
Тато насварив мене за те, що я так виснажила себе. Коли все заспокоїлося, мені довелося вибачитися перед мамою та всіма іншими за те, що я їх так налякала.
Але після догани я знепритомніла. Тато сказав, що мій організм зазнав сильного шоку через усе, що сталося, але я була майже впевнена, що це просто похмілля.
Я пообіцяла собі, що ніколи більше не буду шукати їжу в таких дивних місцях.
***
У Версенії, столиці Святого Королівства Талітелуд, розслідування встановило, що за всіма попередніми викраденнями дітей стояли не лише представники знаті, а й що вони також плели змови з метою повалення уряду. Ця справа була закрита після того, як з’ясувалося, що всіх підозрюваних було вбито демонами, яких вони самі й викликали під час другого інциденту з викликом демонів.
Незважаючи на тривалий полон, викрадені діти були здорові як фізично, так і психічно. Більшість із них були дітьми біженців, мандрівників або мешканців нетрів, тож хоча пошук їхніх родин зайняв деякий час, більшість дітей було повернуто батькам. Тих, хто не мав родичів, взяли під опіку лорда земель, і їм було надано нове життя.
Маркіз Бруно, якого вважали головним винуватцем інциденту, був знайдений у вигляді зсохлого трупа. Злочин у вигляді спроби підняти повстання проти держави — незважаючи на те, що сам Бруно був урядовим чиновником — не міг залишатися безкарним. Однак, оскільки вплив родини маркіза як членів вищих ешелонів влади сягав далеко й широко, його родині вдалося уникнути позбавлення дворянського звання. Проте всіх найближчих членів його дому було заарештовано. За закритими дверима віддалена гілка роду присягнула на вірність королівській родині, а її голова був призначений новим маркізом Бруно.
Інша особа, яку вважали головною винуватицею, — Альбертіна, дружина герцога Коуелла, — за результатами розслідування також була визнана мертвою на місці злочину. Хоча це був її злочин і він не мав нічого спільного з її чоловіком-герцогом, для члена одного з П’яти Великих Герцогств — на якому лежав обов’язок захищати королівську родину — це було великим гріхом. У присутності інших герцогів дім герцога Коуелла був позбавлений титулу, і їм залишилося лише їхнє прізвище; головні члени дому та його організація тепер перебували під наглядом королівської родини.
«Форте, я знаю, що сталося, але ти все ж несеш певну відповідальність за те, що не зміг вгамувати свою дружину. Ти це розумієш, так?»
«Так, батьку», — тихо відповів Форте літньому чоловікові, що сидів на чолі столу у просторій залі ради.
«На підставі свідчень Елеї та викрадених дітей я дійшов висновку, що це злочин, скоєний Альбертіною з особистої помсти й він не має жодного стосунку до дому Коуелл. Оскільки ти одружився з представницею цього роду й прийняв їхнє прізвище, тобі вдалося уникнути звинувачення в цьому злочині. Однак її дві доньки — які також є її єдиними кровними родичками — втратили право на спадкування імені дому, хоча й досі носять прізвище Коуелл. Вони перебуватимуть під наглядом у твому маєтку в королівській столиці, щоб зберегти статус-кво».
«Дякую за ваше великодушне рішення в цій справі».
Хоча його доньки його не любили, Форте все ж був їхнім батьком і любив їх. З огляду на все, що вони вдвох разом із дружиною зробили до цього часу, їх покарали дуже м’яко, і Форте подумки зітхнув із полегшенням.
Рід герцога Коуелла фактично позбавили свого статусу, але Форте спочатку одружився з представницею цієї родини, щоб уникнути боротьби за спадщину зі своїм старшим братом. Він усвідомив, що відтепер йому буде важко й надалі присвячувати себе допомозі батькові та братові.
Однак тепер, коли дім Коуелл опинився під наглядом королівської родини, як відтепер буде управлятися їхня територія? Вираз обличчя Форте похмурнішав, коли він подумав про своїх підданих, що змусило старшого чоловіка кинути на нього багатозначну посмішку.
«Це підводить мене до наступного питання, Форте. Нещодавно я почув цікаву історію від понтифіка Церкви Костор. Якщо буде виявлено святу, їй знадобиться опікун відповідного статусу. Ти з цим згоден?»
Кілька днів по тому всім дворянським родам і підданим королівства було оголошено офіційну прокламацію королівської родини: другий принц, який одружився з жінкою не з королівської родини, знову приєднався до лінії спадкоємства. Однак він поступився своїм місцем другого в черзі на престол синові наслідного принца, призначивши себе четвертим у черзі. Відтепер замість титулу герцога Коуелла він прийме ім’я Версенія, так само як це робить королівська родина, і стане першим великим герцогом з цим ім’ям.
Разом зі своєю новою дружиною та їхньою юною принцесою.
***
Через два місяці після того випадку мені нарешті виповнилося чотири роки.
Коли ми повернулися додому, у наш маєток, моя стурбована мама одразу ж притиснула мене до себе і цілий тиждень не випускала з поля зору — ні вдень, ні вночі.
Так, звичайно, вона так і вчинила.
Подумати тільки, що я вже чотири роки живу в цьому тілі. Незалежно від того, чи це довгий час, чи короткий, я не бачила нічого особливо неприємного в моєму нинішньому способі життя і була цілком задоволена. Я вже частково повернула свої здібності демона, але те, що мене постійно оточували мама, Віо та інші, змушувало мене почуватися більше людиною, ніж демоном. Це було досить дивно.
А ще на день народження я отримала цілу гору подарунків від усіх. У нас не було великої розкішної вечірки, як у Ріка; це було скоріше сімейне свято, але мені так подобалося навіть більше. Мої подруги Шеллі та Бетті навіть приїхали до нас аж зі столиці.
Шеллі подарувала мені набір для вирощування трав, такий самий, як у неї. Бетті, з якихось причин, вирішила подарувати мені абстрактний портрет мене самої, який вона намалювала олівцем. Я цінувала її турботу. Мені було дуже радісно.
Я навіть трохи побачила Ріка.
Рік приїхав аж зі столиці, щоб всунути мені щось у руки й одразу ж поїхати. Мені стало цікаво, чому в той момент Рік так сильно нагадував мені Темну Звірину.
У коробці лежало намисто, що виглядало досить дорого. Це ж не те, що дарують чотирирічній дитині, правда? Чи це був його спосіб вибачитися переді мною, чи що?
А від тата прибув візок, повний сяючих білих квітів, разом із милим чайним сервізом.
Ви правильно почули — усе це було доставлено.
Тато не приїхав до мене…
Коли через шість місяців настала весна, тато все ще не приїхав до мене.
Я обмінялася безліччю листів із Шеллі та Бетті, і з якоїсь причини Рік з’явився, щоб передати мені букет перед тим, як поїхати, але тата не було.
Може, він був зайнятий роботою чи чимось іншим? Я ненавиділа те, якою прилипчивою я стала. Через це я проводила час, надмірно прилипаючи до мами.
Нарешті ми отримали листа від тата. Він запросив нас обох до королівської столиці! Ура!
«Що?»
Час пролетів за мить, і ось я вже стояла перед замком.
Гм? Ми ж приїхали сюди, щоб побачити тата, так? Хіба це не той замок, де мешкає король? Ну, гаразд… Я якось і так думала, що тут щось не так, розумієте?
Я чула, що у листі тато казав, що прийде нас зустріти, але нас прийшов забрати не він. Натомість там стояв величезний екіпаж розміром з невеликий будинок, запряжений вісьмома кіньми, а супроводжували нас десять досить витончених лицарок на своїх конях.
Тим, хто прийшов нас забрати, був той літній дворецький, який з якоїсь причини радо називав мене «Ваша світлосте». Коли я запитала, як його звати, він попросив мене називати його просто «Дворецький».
Усі лицарки здавалися дуже знервованими й тримали себе дуже строго, поки мама й я сідали в карету. Мабуть, вони злякалися, бо я зовсім не виглядала так, як має виглядати малюк.
Я ж не страшна, гаразд? Обіцяю, що не з’їм вас чи щось таке.
А, так, це нагадало мені, щось подібне трапилося ще в Світі Демонів. Цікаво, як там ті дітки.
І ось! Нарешті! Я нарешті знову побачила тата!
«Ліастея! Юлуціє!»
«Тату!»
Тато вийшов із замку, щоб нас зустріти. Я сама підбігла до нього, а він одразу підхопив мене на руки, а потім, незважаючи на всіх людей навколо, палко обійняв маму.
Вибач, але ти мене розчавлюєш.
Схоже, тато сумував за нами так само сильно, як і ми за ним.
«Чи не могли б ви обоє піти зі мною сюди?» — тато повів нас усередину замку, а за нами йшли лицарки, які виглядали так, ніби належали до суто жіночого театрального колективу.
Ми пройшли через головні двері й опинилися у просторій залі з вітражами, які зазвичай бачиш у соборах. Мені сказали, що це лише передпокій, але я не могла відірвати погляду, дурнувато дивуючись, як їм вдалося зберегти стелю, під якою спокійно проїхала б карета. Тато ж продовжував іти, тримаючи мене на руках.
«Ці вітражі праворуч ілюструють "Історію заснування Святого Королівства", а вітражі ліворуч розповідають "Історію слави королівської родини"».
«Огооо».
Так мені сказав тато, але я мушу вибачитися — я зовсім не слухала.
«Як щодо того, щоб ви обидві для початку переодяглися тут?»
Мама й я зайшли до першої кімнати, до якої дійшли, де лежали десятки суконь, пошитих за нашими мірками. Десяток служниць і швачок допомагали мені переодягатися, кажучи, щоб я вибирала все, що захочу.
Я не могла повірити, що вони знову так невимушено дарують мені такі дорогі речі.
«Мамо, ти така гарна».
«Хі-хі. А ти схожа на казкову принцесу, Юл».
Мама виглядала дуже гарно у своєму новому вбранні. Однак вона була одягнена трохи інакше, ніж я.
Хоча її сукня була дуже гарною, вона більше нагадувала охайну й чисту сукню, яку можна було б одягнути на щодень, а не те, що носять на вечірні бали. А моя сукня була ще вишуканішою за ті, що я носила на чайній вечірці та на дні народження Ріка — така, яку одягають, коли вперше виходять у світ.
Куди ж ми тепер ідемо, такі нарядні?
«Ви обидві виглядаєте чарівно. Нам час вирушати».
Тато виглядав ще крутіше у своєму новому вбранні, коли підняв мене на руки й ніс коридором. Весь цей час моє серце калатало.
По дорозі тато запитав мене, чи є в замку якесь місце, яке я хотіла б побачити, але я так нервувала через те, що мало статися, що єдине, про що я могла думати, — це місце, де страчували людей.
«Гм?»
«А, ти вже зрозуміла, Юлуціє?»
Ми пройшли крізь ворота з високими стінами, а з іншого боку був сад, що здавався мені знайомим… Так, я точно збагнула. Це був той самий великий сад, де відбувалося чаювання.
Тож зачекай, це не просто сад із видом на замок, а насправді частина самого замку? Не дивно, що всі діти були аристократами.
А це означає, що, можливо…
«О».
Першою я помітила леді Елею з її яскраво-червоним волоссям, що привертало увагу. Поруч із нею стояли Рік і старший хлопчик, який був як дві краплі води схожий на леді Елею.
У альтанці, де під час чаювання збиралися всі батьки, також було кілька людей, які здавалися мені дещо знайомими.
Хвилинку, це ж та пара, яка так захоплено спостерігала за нами під час чаювання!
Леді Елея помахала нам рукою. Усі інші це помітили й спочатку поглянули на тата, потім на маму, а врешті-решт зосередили свою увагу на мені.
Тато поставив мене на землю перед найстаршим чоловіком, який виглядав досить кремезним, і перед вродливою дамою, що мене здивувало. Тато рідко ставив мене на землю.
«Тату, сьогодні я привів із собою Ліастею та Юлуцію», — сказав мій тато, коли вони з мамою обоє вклонилися перед тим чоловіком.
Хм? "Тату"? Якщо це тато мого тата, то чи означає це, що він мій дідусь?
«Дідусю?» — вимовила я, навіть не усвідомлюючи цього.
Очі мого ймовірного дідуся широко розширилися.
«Оооо! Так, правильно! Я твій "дідусь", Юлуціє! Ха-ха-ха-ха!» — сказав дідусь, раптово схопивши мене за обидві руки й піднявши вгору.
Він справді був моїм дідусем. Однак через мою погану вимову, здавалося, я можу просто називати його «дідусем»!
«Любий, це нечесно з твого боку забирати її всю собі!» — насварила його вродлива пані, що стояла поруч, а потім звернулася до мене. — «Я твоя бабуся, знаєш», — сказала вона, витягуючи мене з обіймів дідуся, щоб обійняти мене сама.
Вона — моя бабуся?
«Це-це чесно! Я маю право обіймати свою онучку!»
«Ти такий грубіян, що я боюся, ти її зламаєш».
«Я б нізащо!»
Ще один кремезний чоловік, схожий на дідуся, поплескав батька по плечу, коли той застиг на місці, простягнувши до мене руку. Потім, з втомленим виразом обличчя, кремезний чоловік сказав: «Тату, мамо, будь ласка, заспокойтеся».
То це був мій дядько? О, чудово. Тато, безперечно, більше схожий на бабусю.
Хоча я була справді вражена тим, що жоден із них мене не боявся.
«Г-гаразд. У будь-якому разі, тепер, коли ми всі тут, нам слід рушати!» — сказав дідусь, ніби намагаючись відвернути увагу всіх.
Бабуся сухо посміхнулася, передаючи мене назад дідусеві, який потім рушив, тримаючи мене на руках.
Отож так воно й було. Мабуть, саме він тепер буде відповідальним за те, щоб носити мене на руках.
Тооож? Куди ми йшли?
Коли дідусь рушив у дорогу, дядько зітхнув, а тато знову підвівся. Леді Елеа та бабуся посміхалися, рушаючи разом із мамою, Ріком та іншим хлопчиком, що йшов позаду.
Хвилинку, вони ж не збиралися представляти всіх інших?!
Мама розмовляла з бабусею, як завжди, ніби звикла до поведінки дідуся. Інший хлопець посміхався, даючи вказівки нашому лицарському ескорту — те, що, як я вважала, мав би робити дорослий.
Дідусь йшов попереду, тримаючи мене на руках, а тато та всі інші — лицарі, дворецькі та покоївки — йшли слідом за ним, коли ми просувалися черговим вражаючим коридором. Ми дійшли аж до великих дверей у кінці коридору.
Коли дворецькі, що там чекали, відчинили ці справді розкішні двері…
«Що?!»
Ми вийшли на терасу, з якої відкривався вид на шалено величезний двір замку. Там тисячі дворян, лицарів, покоївки та всіляких людей скупчилися, щоб нас зустріти.
Хіба це не були всі, хто, мабуть, працював тут, у цьому замку? І всі їхні погляди були спрямовані не на дідуся, а на мене.
Що ж це відбувалося?
«Вибачте, що змусили вас усіх чекати! Мій син Форте повернувся до королівської родини як перший новий великий герцог, якого призначили за останні сотні років! І зараз я представляю вам дочку Форте — мою онуку! Її звати…»
«Юлуція фон Версенія».
Я нарешті дізналася своє повне ім’я після стількох років!
Сьогоднішній день був просто сповнений несподіванок, і я стояла ошелешена, коли дідусь підняв мене високо в повітря. Погляд усіх на мене поступово почав змінюватися.
«Це означає, що ця маленька дівчинка — ваша принцеса… і принцеса всього Святого Королівства!»
Що…?
Настала мить тиші, за якою послідував бурхливий галас, коли всі у дворі одночасно почали радісно вигукувати, а їхні голоси вібрували так, ніби земля тремтіла.
«Вооооооооооооооо!»
«Хай живе Його Величність Король! Хай довго править Святе Королівство!»
«Хай живе принцеса!»
«Вооооооооооооооо!»
Що там відбувалося?! Що?!
Я в такій розгубленності!
***
Отже, тепер я була Юлуція фон Версенія — онука короля Святого Королівства Талітелуд, дочка великого герцога з того самого королівського роду.
Здавалося, що все це було дуже складно, тому вони навіть не намагалися нічого пояснювати такій дитині, як я.
Що стосується мого соціального становища, е-е… я була дочкою другої дружини герцога? І третьою дочкою в родині герцога, але його перша дружина померла чи щось таке? Тож тепер батько вже не герцог, а великий герцог? А мама тепер — перша дружина великого герцога? Що робило мене першою принцесою великого герцога чи чимось на кшталт того?
Я не мала ні найменшого уявлення, чому й як це все сталося.
Я завжди відчувала, що мама перебуває в дивному становищі, оскільки майже ніхто не знав про моє існування, але тепер усе було гаразд, бо сталися якісь події?
А щодо того, що дідусь називав мене «принцесою Святого Королівства» — великого герцога Версенії не існувало вже сотні років. І хоча цей титул формально був нижчим за королівську родину, тепер його вважали рівнозначним королівській родині, що робило мене — принцесу — частиною королівської родини і, отже, частиною лінії престолонаслідування… Це все насправді?
Цей світ просто вигадував собі будь-які правила, як заманеться, еге ж? Вони були в цьому впевнені? Хоча я й відновила крихітну частинку своїх демонічних сил, зараз я не могла дозволити собі необачності. Мені потрібно було вести спокійне життя.
Судячи з їхнього нестримного ентузіазму, здавалося, що всі лицарі та служниці давно мріяли про принцесу. Досі в королівській родині були лише хлопці, такі як Рік. Це було немов із казки.
Батько був другим принцом, тож навіть коли він був герцогом, він залишався другим у черзі на престол, доки не подорослішав син дядька. Оскільки його призначили великим герцогом, він відмовився від свого права як другого у черзі на користь найстаршого сина наслідного принца, мого дядька, чий молодший син Рік тепер був третім у черзі. Це все було так заплутано.
Тож тепер батько був четвертим у черзі на престол, а я — шостою.
Хм…?
То хто ж тоді був п’ятим у черзі? Те, що я була третьою дочкою герцога, означало, що в мене було дві старші сестри, правда? Вони ж не були принцесами? Чому в черзі на престол бракувало однієї людини? Чому я була «першою принцесою»?
Це просто не вкладалося в голові.
«Ну, байдуже». — Я перестала намагатися розібратися в цьому й встала з ліжка, щоб поглянути на нічне місто.
Відколи я стала принцесою, ми покинули маєток, у якому я провела останні чотири роки. Мати, усі мешканці маєтку та я переїхали до головної резиденції колишнього герцога Туре Коуелла.
Ця садиба була в десятки разів більшою за нашу стару, а моя кімната — у кілька разів просторішою. Я занурилася в роздуми, дивлячись на мерехтливі вогники міста.
Я була демоном. Якби хтось дізнався, ким я насправді була, я б перетворилася на злу тварину, яка з’їла б їх усіх. Проте моє людське серце зростало й викликало в мені хвилювання.
Одного дня я можу завдати чимало клопоту своїм любим батькам. Ніхто інший для мене не мав значення. Усі, крім тата, який придумав моє ім’я, і мами, яка дала мені ім’я, могли б померти — мені було байдуже.
Та, попри такі думки, у моєму людському серці тепер було більше людей, про яких я дбала.
І тому…
Я вирішила, що продовжу жити як людина.
Щоб я могла любити всіх, хто мені дорогий, як людина.
І я продовжуватиму жити як демон.
Я любитиму й цінуватиму людей за те, як вони борються за життя попри свою дурість, смуток і негаразди.
Моя демонічна суть жадала любові.
Я любила людей. І як людина, і як демон, що пожирає душі.
Ах, я вже чую їх.
Удари сердець і подихи всіх людей, що живуть у місті, яке я бачу зі свого вікна…
І милі крики людей, які бояться темряви.
Не хвилюйтеся, мої чарівні овечки. Я нікому іншому вас не віддам. Віддайте свою любов лише мені… і натомість я зроблю вас своїми.
Ви належатимете мені — дияволиці, яка є принцесою Святого Королівства.
«І диявольська принцеса буде любити вас аж до самої глибини ваших душ на віки віків… Хі-хі… Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!»
У північних горах, на південних морях і по всьому континенту тварини раптом почали вити, птахи злякано злетіли, а ті, хто мешкав у темряві, підняли погляди до небес.
Тоді ніхто не розумів, що це означало.
У Святому Королівстві, резиденції богів, дияволиця видала зловісний крик як благословення для людей.
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 4 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
ПАТРІОН: patreon.com/Legat
НАШ ТЕЛЕҐРАМ: https://t.me/Legat_translate_NV
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД: https://send.monobank.ua/jar/43evD3NxeS
