Епізод 1: Тепер я Демон
СВІТЛО, ЩО МЕНЕ ОТОЧУВАЛО, БУЛО РОЗМИТИМ, НАЧЕ уві сні наяву. Воно нагадало мені той вид на небо, який я бачила в дитинстві, дивлячись на нього з-під води в басейні. Усе, що я бачила, наповнювало мене цим невиразним почуттям ностальгії. Але потім пейзаж зник, і зображення змінилося. Це було схоже на перегляд одного з тих старих кінофільмів — одне зернисте зображення слідувало за іншим.
Чоловік, схожий на осіннє листя, тримав мою крихітну ручку.
Жінка, що хиталася, підняла мене на руки.
Дівчинка й хлопчик, кожен тримаючи по одній з моїх крихітних ручок, коли ми йшли разом.
З вікна машини я бачила автобус, який наче виринув із манги, а за ним — стіну з високих будівель і крихітних крамничок, що тягнулася вздовж дороги.
З вікна поїзда я бачила залізничні колії, що тягнулися в нескінченність, і міський пейзаж, якому не було кінця.
Образи миготіли один за одним. Тепер я була трохи старшою, ходила до школи в такій самій формі, як і інші діти. Я вчилася й спілкувалася з друзями в школі, потім сиділа між братом і сестрою на дивані, дивлячись фільм, а потім вечеряла з батьками, коли вони поверталися з роботи.
На мене нахлинули найрізноманітніші сцени, але щасливі образи, що викликали сльози на моїх очах, раптом затьмарилися білим.
Білі стіни. Біла підлога й біла постільна білизна. Лежачи в чисто-білому ліжку, я бачила лише білу стелю.
Я слабко підняла тремтячу руку. Я була худа, як засохле дерево.
А потім з’явився наступний образ. Він змінювався знову й знову, але білий світ залишався незмінним. Я чула щось схоже на чиєсь ридання, коли образи нарешті почали зникати…
І мій світ повільно заповнився чорнотою.
Я сонно прийшла до тями.
Чи все це було сном? Це здавалося таким знайомим… Сон про Світ Світла, який тепер був так далеко.
Де я…?
Я нічого не бачила; у повітрі висіло щось на зразок густого туману. Мені здавалося, ніби я заплющила очі посеред дня — ні, ніби мої очі й справді були заплющені. У ту мить, коли я подумала про те, щоб розплющити очі, раптом перед моїм поглядом з’явилося якесь місце, хоча я й не відчувала, ніби насправді піднімаю повіки.
Гм? Що відбувається?
Те, що я бачила зараз, не було ні тією білою кімнатою, яку я уявляла, ні парком, ні містом. Все, що я бачила, — це пустельна, покручена земля й темні хмари, що висіли високо в небі, скільки сягало око. Найпростіше я могла б описати своє оточення так: безбарвна, чорнувата земля під безбарвним темним небом. Далі були лише бур’яни. Цей світ був абсолютно порожнім.
Як би це сказати…? Якби це було схоже на манґу, де холодний зимовий вітер розвіює мертве листя, то все було б не так уже й погано. На жаль, навколо не було жодного дерева — навіть пастушої галявини.
Але зачекайте хвилинку. У нас тут є більша проблема. Тобто, звичайно, важливо, де, в біса, я взагалі перебуваю, але як я взагалі це бачу?
Я не пам’ятала, щоб коли-небудь розплющувала очі. Коли мені спало на думку подивитися кудись, я змогла оглянути все навколо з усіх боків одночасно, ніби згадуючи це місце зі своєї пам’яті.
Навіть мій зовнішній вигляд…
Я видала крик. Але насправді я не видала жодного звуку… Натомість істота просто підстрибувала вгору-вниз, і я усвідомила, що ця істота — це насправді я.
Гаразд, а тепер серйозно. Заспокойся. Чому? Як це відбувається? Що зі мною сталося?!
Це тіло, звісно, звивається, але… Мабуть, зрозуміло, чому я не можу видати жодного звуку — у мене ж насправді немає рота.
Насправді, у мене взагалі не було нормального тіла. Зараз я більше схожа на якийсь глазурований заварний крем.
Що, в біса?
Гаразд, я вже трохи заспокоїлася. Гадаю. Можливо, я просто перебувала у шоковому стані десь пару годин, але я й так не маю відчуття часу, тож яка різниця? Зрештою, з огляду на те, ким я тепер є, у мене фактично немає серцебиття, тож я змогла заспокоїтися досить швидко.
Ось що я тепер таке. Мені просто треба з цим змиритися. Хоча я насправді не хочу з цим миритися…
«Заварний крем» — це, мабуть, занадто щедре порівняння для мого нового тіла. Я більше схожа на майонез, що розшарувався і якого вже неможливо збити назад. Я зовсім не виглядала апетитно.
Ха-ха-ха.
Мені захотілося сміятися. Тільки от я не могла. Чи означало це, що я була більше схожа на газ? Або я тепер стала якоюсь слизькою масою? У будь-якому разі, я принаймні виглядала як якийсь розшарований майонез.
Може, це просто сон?
Продовження того сну, який я щойно бачила? «Світ Світла», який я бачила, був реальністю, а це — лише якийсь кошмар?
Але реальність була жорстокою. Відчуття та інформація, які я отримувала із зовнішнього світу, а також це майонезне тіло безжально підтверджували мені, що все це було насправді. І ще страшнішим був той факт, що, щойно я змирилася з тим, що це тепер моє тіло, я перестала відчувати дискомфорт і змогла розслабитися.
Невже я справді збираюся… змиритися з цим?
Я була абсолютно розгублена.
Чи це було щось на кшталт того? Схоже на те, як розум впливає на тіло, а тіло — на розум?
По суті, це не було тіло, яке переживало такі самі емоційні злети й падіння, як у звичайної людини. У мене не було серця, тож я не відчувала, як воно б’ється сильніше. Я сумнівалася, чи можу дихати, тож не почала дихати швидше. Я не знала, чи це тіло може відчувати біль, але, можливо, я й не відчуватиму сонливості чи голоду.
Я втратила майже все, що робило життя вартісним… та все ж не могла плакати.
У-у будь-якому разі, хоч моє тіло тепер нагадувало розшарований майонез, моє відчуття «я» залишилося. Я все ще була собою. Ніким іншим — лише собою.
Тож… хто я,
Мої думки заплуталися. Я… не могла згадати свого імені.
Єдина причина, чому моя свідомість збереглася, — це те, що в мене були спогади про «Світ Світла». Але я не знала, чи це справжні спогади, які я пережила особисто, чи ні. Вони були скоріше схожі на запис, на фільм — просто відео та образи. Та дівчина, яку я бачила, не обов’язково була мною.
Однак я сумнівалася, що грудочка фальшивого майонезу в цьому порожньому світі могла б мати настільки детальний сон, тож цілком можливо, що я колись жила в тому світі. Це була лише можливість, але я хотіла мати надію. Поки що я вважатиму себе безіменною.
Можливо, я могла б придумати собі ім’я, спираючись на спогади про той світ, але щось у цьому тілі, здавалося, відкидало саму цю ідею. Ім’я — це не те, що ти даєш собі сама. Імена дають тобі інші — принаймні це я пам’ятала.
Навіть якби я була в тому світі, я не могла згадати, як мене там звали. Я навіть забувала, як виглядало моє власне обличчя. Я була майже впевнена, що мала родину та друзів, але їхніх імен чи облич теж не могла пригадати.
Гаразд. Тоді рухаємося далі.
Я бачила своє зображення у шкільній формі, тож, мабуть, була ученицею? З того, що я знала, мені, ймовірно, було трохи за десять, максимум п’ятнадцять років. Хоча у моєму сні я…
Я була впевнена, що була дівчиною. Можливо, я була хлопцем, який виглядав як дівчина, але не було сенсу над цим занадто замислюватися. Я носила спідниці ще змалку, тож, здавалося, можна з упевненістю сказати, що я була дівчиною.
Так. Я починала чітко уявляти, як я раніше виглядала. Якщо так піде далі, можливо, я згадаю…
Хм? Чи не потемніло раптом моє тіло? Моє розшароване тіло, схоже на майонез, тепер виглядало як звичайний майонез.
Що ж, я не відчувала жодного дискомфорту, тож продовжувала згадувати подробиці свого сну й визначати, ким я була.
І ось, минув якийсь час відтоді, як я стала собою… Гадаю.
Тобто, тут не було сонця, і я ніколи не відчувала сонливості. У мене не було відчуття часу, тож я не мала уявлення, скільки його насправді минуло.
Після того, як я багато згадувала — і, так би мовити, додала кілька деталей до своєї «характеристики персонажа», — мені здалося, що я досить добре розібралася в собі. Принаймні, так мені здавалося.
Однак, хоча спочатку я вважала, що все гаразд, раптом виникла нова проблема.
Мені абсолютно не було чим зайнятися.
Тобто, якби це було насправді і я не могла збагнути, що зі мною сталося, можна було б подумати, що мене охопить страх, але я насправді не відчувала ні занепокоєння, ні навіть роздратування. У мене також не було жодних ознак депресії через самотність.
Можливо, це було тому, що тепер я мала таке просте тіло? Можливо, це просто властиво таким істотам; їм, мабуть, не було потреби думати про такі клопітні речі.
А може… це тому, що я стільки років пролежала в ліжку? Можливо, я була з тих людей, які не заглиблюються в роздуми? Я дуже сподівалася, що ні.
Саме так. Дівчина з мого сну була прикута до ліжка. З огляду на це, можливо, я померла і тепер перебувала в пеклі. Хоча, якби це було так, то, безперечно, воно не було аж таким мучительним — ані фізично, ані психічно.
Ходили чутки, що це був сон, саме так, як я спочатку й думала. Звісно, саме я й поширила цю обнадійливу чутку.
Все, що я могла зробити, — це сидіти наодинці в тиші.
Десь далеко та істота знову підскочила.
Я казала, що тут нічого немає, але коли достатньо заспокоїлася, то зрозуміла, що поруч була істота, схожа на маленьку комаху. Вона виглядала як комаха, але не була нею. У мене не було з чим порівнювати, але вона була крихітною й рухалася як комаха, тож я вирішила називати її так.
Ймовірно, вона була тут увесь цей час, а я була настільки розгублена, що не помітила її.
Тепер, коли я відновила самовладання, а зір, слух і нюх знову працювали як слід, вона нарешті привернула мою увагу. А може, тому що я не рухалася з того моменту, як прийшла до тями в цьому тілі, вона вирішила, що я не є загрозою і може безпечно показатися.
Чесно кажучи, оскільки я вважала, що тут зовсім одна, мені стало набагато спокійніше, коли я зрозуміла, що тут є ще щось, що може рухатися.
Коли я придивилася до неї ближче, вона виявилася насправді досить милою. Вона зовсім не схожа на комаху. Це була дивна істота, що більше нагадувала краплю туману.
Оскільки я нічого не робила, вона підлітала настільки близько, що я могла її роздивитися.
Бах!
…Я точно не очікувала такого. У ту ж мить, як воно наблизилося, якась частина мене з дивовижною швидкістю зреагувала й прищемила комаху.
Аааа! Що я зробила?
Хоча, коли я подивилася на комаху, мені здалося, ніби мене якось тягне до неї. Чому я раптом так її прищемила? Невже я тепер кішка?! Я зреагувала точно так, як реагує кішка, коли хтось махає перед нею іграшкою.
Але зачекайте… Що за…?
Перед тим, як я встигла її вдарити, тут точно була якась комахоподібна істота. Однак, коли я вдарила, вона зникла, наче туман, залишивши після себе якийсь солодкий квітковий запах.
Як дивно. Я не мала уявлення, чому комаха могла б видавати такий запах. Проте, з якоїсь причини, цей запах давав мені ледь відчутне відчуття ситості, хоча раніше моє тіло не відчувало жодного голоду.
Це змусило мене згадати, як у моєму сні, коли я була маленькою, я висмоктувала нектар із маленької квітки.
Спазм… Спазм…
Моє тіло вперше наповнилося відчуттям, ніби я чогось дуже прагну.
Моє тіло, схоже на майонез, почало тремтіти від збудження та хвилювання, спричинених вдиханням солодкого запаху від мертвої комахи, яка ще мить тому дарувала мені затишок. Підбурювана цим відчуттям, я почала нишпорити по околицях.
Як, в біса, я рухала цим тілом…? Я припускала, що маю певну фізичну силу, судячи з того, як мені вдалося вдарити ту комаху, і думала, що мою рухливість можна порівняти з повзанням. Але замість цього я почала плисти в тому напрямку, куди хотіла.
Може, це тому, що я така легковажна — ні, не може бути. Має бути інше пояснення.
У будь-якому разі, я могла рухатися приблизно так само швидко, як і тоді, коли вдарила комаху, і зависала над землею. Проте я не могла злетіти в повітря, що трохи розчарувало.
О, я знайшла ще одну комаху.
Чесно кажучи, мені було трохи самотньо, тож я замислилася, чи не можна було б завести її як домашню тваринку. Однак…
Бах!
Я кинулася на неї, щойно її побачила. Я справді була схожа на кішку. Мій брак самоконтролю був дещо жалюгідним. Але я не могла себе зупинити. У тому солодкому запаху було щось таке, що не давало змоги встояти. Зрештою, я ж дівчина. У будь-якому разі, це була вина комахи, що вона так стрибала й пробуджувала мої чисті, котячі мисливські інстинкти.
Чи обставини глибоко змінювали мене? Або ж сама моя душа забруднювалася? Мені не подобалася ця думка, але я мусила бути практичною й визнати, що ці дії були необхідними для життя в цьому тілі й у цьому світі.
До того ж мої спогади про сон були неідеальними, тож і той образ себе, на якому я базувалася, теж не був досконалим. Якби я змогла заповнити прогалини в пазлі тим, ким я є зараз, я мала б змогу стати справжньою собою — принаймні так я припускала.
Хм? Перший жук пахнув квітами, а цей — більш… фруктово.
Тріпотіння… Тріпотіння…
Може, мені варто піти полювати ще? Гаразд. Давайте так і зробимо. І не тому, що я піддалася своєму апетиту. Я роблю це, щоб вгамувати свою цікавість.
Я вирішила, що відтепер буду полювати на жуків, щоб вбити час.
Це не тому, що я хотіла перекусити, гаразд?!
Подивимося…
Бах, бах.
Ооо, ще є!
Бах, бах, бах.
Відтоді я кілька днів провела, полюючи й розчавлюючи комах. Ммм, кожна з них пахла приємно. Звісно, їхній смак був набагато тоншим порівняно з солодкістю того «Світу Світла», але вони цілком задовольняли мої котячі мисливські інстинкти, тож аромати були скоріше як вишенька на торті.
Я не отримувала справжнього задоволення від вбивства комах чи дрібних тварин; просто не відчувала через це особливого докору сумління, бо вони просто зникали, коли я їх розчавлювала. Ймовірно, сам процес полювання на цих істот був смачним. Напевно, полювання на щось більше й жвавіше було б ще смачнішим, хоча я не була в цьому цілком впевнена.
Коли я покинула місце, звідки почала, то виявила, що там є більші істоти, схожі на мишей. Вони були набагато обережнішими за комах і не наважувалися наблизитися до мене. Вони також швидко тікали.
Може, я могла б зробити одну з них своїм улюбленцем?
Бах!
Мабуть, ні.
На смак вони були дуже смачні. Як вишня чи полуниця.
Поки я продовжувала у такому простому дусі, моє тіло змінилося.
І я не маю на увазі, що погладшала від надмірного споживання перекусів. Мій темно-жовтий колір став світлішим, наче свіжі яйця, знесені куркою, що вільно гуляє на волі, та дорогий заварний крем із жирних вершків. Моє тіло, схоже на розшарований майонез, повільно застигало, перетворюючись на флан — або на слиз, але не на той милий, що тремтить, про який ви думаєте. Скоріше на заварний крем, який вилили на підлогу.
Чому я постійно порівнювала себе з їжею…?
У будь-якому разі, хоча я й раділа, що набула прохолоднішого кольору, цього було далеко не достатньо.
Чи означало це, що я росла?
Навіть попри те, що я стала настільки важкою, що вже не могла бігти?
Зачекай, чи це означало, що я справді погладшала? Чи я тепер просто товста?!
Тепер, коли я стала щільнішою й більше схожою на дорогий заварний крем, можливо, я й смакувала як заварний крем, так само, як ті комахи мали всілякі різні смаки?
Може, я здавалася смачною іншим істотам?
Щойно мені спало це на думку, я зіткнувся з істотою, якої ніколи раніше не бачив.
«Кріііі!»
Я могла лише витріщатися на неї.
Вона була величезна!
Це була мавпа. Або принаймні виглядала як мавпа. Ми що, пропустили кілька рівнів?! Зазвичай наступними мали зустрічатися слизи, такі як я!
Але, можливо, тут не було інших істот, схожих на мене, тому що ця більш розвинена мавпа винищила їх усіх? Або, може, якийсь слиз став канібалом, а потім еволюціонував у цю мавпу. Це було моє найімовірніше припущення. Можливо, я теж еволюціонувала з однієї з тих маленьких комах, а потім розвинула свідомість і стала собою.
А це означало, що ця мавпа стояла вище за мене в ієрархії.
Ця мавпа не була великою, як шимпанзе; вона більше нагадувала чорного лемура чи якийсь інший вид дрібних приматів. Вона здавалася меншою за мене, але я мала відчуття, що її тіло має набагато щільнішу будову, ніж моє.
«Крііі!»
У мавпи на лобі був яскраво-червоний шрам, і вона посміхалася, як людина. Це мене трохи налякало.
Ого… Це так моторошно.
Але саме ця моторошність допомогла мені зберегти холоднокровність. Вона застала мене зненацька, але навіть якщо припустити, що мавпа була більш розвиненою, я була не менш сприйнятлива, ніж вона.
Хм, що мені робити? Чи можу я з нею битися? Чи можу я просто вдарити її з усієї сили, як тих комах? Тепер, коли я заспокоїлася, вона мене не лякала, незважаючи на свою моторошність, але я не була впевнена, що зможу з нею по-справжньому битися.
Аааа… Але мавпа… виглядає справді смачно…
«Крііі…»
Ніби відчувши, що щось у мені змінилося, мавпа перестала посміхатися й прийняла більш насторожену позу.
Навіть я відчувала, що моє тіло темнішає.
Тож, почнемо?
Я з’їм тебе, не залишивши ні крихти…
Мавпа виглядала так, ніби ось-ось кинеться на мене, тож я витягнула своє клейке тіло, щоб підготуватися до удару.
Однак…
Гм?!
«Кріііі?!»
І мавпа, і я одночасно відскочили назад.
Що ж це сталося?! Наше оточення раптом заповнилося чорною аурою, схожою на липку кам’яновугільну смолу. Відчуття було настільки сильним, що я подумала, ніби моє заварне тіло ось-ось зруйнується.
О, зачекайте. Гей, мавпо! Не смій тікати сама! Моє тіло зараз таке важке, що я не можу рухатися так швидко!
Я думала втекти, але не змогла.
Поруч, на вершині досить високої скелі, стояла величезна пантера. Вона стояла з гідністю, але й не приховуючи лютості, її шерсть була чисто чорною. Замість того, щоб злякатися, я була вражена її красою й у підсумку зачаровано дивилася на звіра.
Судячи з розмірів мавпи, я сама була розміром з велику кішку. Однак ця пантера здавалася навіть більшою за слона. І її чорний колір був таким насиченим… Я усвідомила, що «насичений» — це не те слово, яке зазвичай використовують для опису чорного, але це було єдине слово, яке спадало на думку.
Роздвоєний хвіст звіра був довшим за його тіло, і він хльостав ним, наче батогом. Скеля під ним була розтрощена його сріблястими пазурами, а він дивився на мене сріблястими очима. Це був перший раз, коли я зустріла іншу розумну істоту в цьому світі. Я усвідомила, що… злякалася. Це був перший раз, коли я справді відчула страх з того часу, як прийшла до тями в цьому світі.
Але я просто не могла відірвати погляду від пантери. Мені було навіть байдуже. Я просто не могла відірвати погляд від цієї чудової істоти.
Ооо… Я справді… хочу її погладити. Мені так хотілося її погладити. Я просто знала, що вона буде такою м’якою й шовковистою на дотик. Її груди, безсумнівно, будуть пухнастими й м’якими. Оооо! Це, мабуть, чудове відчуття!
«Гей», — коли вона поглянула на мене зверху вниз, грізна аура пантери зникла. Зробивши жест, дуже схожий на людський, вона з цікавістю нахилила до мене голову. — «Чому ти мене не боїшся?»
Хм?! Це щойно був голос.
Я почула, як пантера трохи гарчала, але в моїй уяві це перетворилося на справжні слова, що мали для мене сенс. Як не намагалася, я не могла відповісти. Я була приголомшена, вперше в цьому світі почувши розумні слова.
Голос пантери був напрочуд приємним — глибоким, як у літнього чоловіка. Можливо, у чоловіка десь на початку тридцятих. Мені цей голос дуже сподобався, якщо говорити відверто, тож я спробувала підстрибувати вгору-вниз, намагаючись це передати. Хоча я не могла видавати жодних звуків, у мене склалося враження, що пантера принаймні зрозуміла мій ентузіазм.
Пантера подивилася на мене з чимось на кшталт здивування, незважаючи на те, що вона була пантерою.
«Ти розумієш, що я кажу?»
Я хотіла кивнути, але не могла, тож спробувала ще трохи виразити себе всім тілом, коли пантера раптом притиснула мене своїми величезними передніми лапами.
«Що ми тут маємо? Як я й думав — ти не зникаєш. Мабуть, у тебе всередині є міцне «я».»
Що?! Якби я не змогла сформувати свою особистість, чи не стала б я жертвою просто тому, що на мене наступили?!
Мені спало на думку, що, ймовірно, так і було б, але… Ого, я справді врятувалася в останню мить.
Поки я тремтіла від самої цієї думки, я відчувала, як вона ледь посміхається.
«Не треба боятися. Або ти злишся?»
Я не була справді розлючена, але все це було якось важко сприйняти, розумієте? Пантера, здавалося, зрозуміла це, коли прибрала передні лапи й нахилилася ближче, щоб придивитися до мене.
«Розслабся. Я більше не збираюся тобі шкодити. Але є дещо, чого я не розумію — чому ти досі маєш таку форму?»
Гм? Чому? Я ж не перетворилася на щось апетитне на вигляд тому, що хотіла так виглядати.
Використовуючи своє привабливе тіло кольору заварного крему, я спробувала пояснити це якнайкраще. На диво, пантера зрозуміла й пояснила роздратованим тоном:
«Така розвинена істота, як ти, мала б природно еволюціонувати в тіло, в якому легше рухатися, адже твоє тіло більш тверде й важке. Наприклад, як та істота, з якою ти билася. Зазвичай саме в цей момент істота розвиває самосвідомість, але ти, здається, — виняток. Я планував з’їсти того, хто виграє вашу маленьку сутичку, але, схоже, знайшов щось цікавіше».
Ой, тоді мені справді пощастило. Він би мене з’їв, навіть якби я перемогла ту мавпу.
«Зазвичай ти мала б еволюціонувати за інстинктом. Я припускаю, що ти вирішила задовольнитися своєю нинішньою формою через сильне почуття власної особистості? Однак, якщо ти не перетвориш своє тіло, то не зможеш втекти, якщо натрапиш на сильніших істот. Гадаю, ця стагнація — просто наслідок сильної душі, але не хвилюйся, це не так уж й погано».
Я все ще була збентежена.
«Оскільки ти вже маєш почуття власної особистості, тобі має бути легко сформувати достатньо сильне тіло. Еволюціонуючи за інстинктом, більшості легко перетворитися на одну з тих мавпоподібних істот. Вони не слабкі, але їхні здібності середні. Тобі знадобиться удача, якщо ти хочеш стати сильнішою істотою. Вважай себе щасливицею, що спочатку натрапила саме на мене».
Він мав рацію. Я, мабуть, загинула б, якби зустріла будь-яку іншу істоту, сильнішу за мене.
«Спробуй еволюціонувати. Я буду пильнувати».
Він був напрочуд добрий. У мене було безліч запитань про нього, про себе і про все, що тут відбувалося, але сам факт його доброти допомагав легше сприймати цю божевільну реальність, тож я вирішила зосередитися на еволюції.
Ким я хотіла стати? Я вже еволюціонувала один раз, керуючись своїми миттєвими бажаннями, тож мусила ретельно обміркувати це. Втім, я вже з самого початку всього цього визначилася зі шляхом, яким піду.
Щоб досягти цього, я зробила своє тіло м’яким і гнучким, але він раптом з великою силою наступив на мене.
«Ти намагаєшся мене образити?»
Що?!
«Ти не можеш одразу перейти до людської форми. Припини тут дуріти».
Він був таким грізним, що мені хотілося плакати. Не те щоб я могла.
Звісно, той Світ Світла був для мене особливим, тож я прагнула стати людиною. Важко було прийняти іншу форму, коли ти вже налаштувалася на одну. Ось чому я намагалася стати людиною, але, за його словами, це було рівнозначно самогубству.
«Нерозумно з самого початку обирати людиноподібну форму».
Людиноподібні були слабкими. Якщо подумати, це мало сенс. Якщо людина й м’ясоїдна тварина однакового розміру вступали в бійку, зазвичай перемагала тварина. Люди були сильними лише тому, що об’єднувалися в зграї й виготовляли зброю.
Однак у цьому світі такі припущення не мали значення. Ось чому, якщо я хотіла стати сильнішою, мені слід було стати твариною, як він, або комахою. Він сказав мені, що якщо я так сильно хочу мати руки й ноги, я могла б піти на компроміс і стати звичайною мавпою.
Навіть еволюція до рівня пересічної мавпи дала б мені значний приріст сили. Я була цілком упевнена, що горили теж можуть перевершити хижаків за силою. Однак те, чи зможу я еволюціонувати аж до такого рівня, було суто справою випадку.
Деякі істоти мали роги та луску. Він сказав мені, що я також могла б спробувати підвищити свою атаку чи захист, здобувши те чи інше. Однак у нього самого не було ні рогів, ні луски. Я подумала, що виглядати, як він, — без них, — було б гарніше й крутіше. Судячи з його посмішки, він, здавалося, розумів, про що я думала.
«Чим слабша істота, тим більше вона прикрашає себе. Мені цілком вистачає кігтів і іклів», — сказав він.
Оооо… Він такий крутий.
Він також розповів мені, що був навіть випадок, коли істота перетворилася на гуманоїда після того, як стала справді потужною — настільки потужною, що стала ватажком своєї території. Чорна пантера, мабуть, теж могла б стати гуманоїдом, якби хотіла, але, судячи з того, що він мені розповів, я зрозуміла, що він пишається своєю нинішньою формою.
Отже, повернемося до теми того, у що я вирішила еволюціонувати. Я вирішила, що ледь зможу еволюціонувати в щось на зразок звіролюдини з котячими вухами, але, ймовірно, буду слабкою, і у мене було відчуття, що, з огляду на мій нинішній розмір, я зможу еволюціонувати лише в дитину.
Може, мені варто вибрати тваринну форму, як він? Я постійно говорю про котів, тож, можливо, мені варто стати котом. Було б приємно бути схожою на нього.
«Вже вирішила?»
Я знову почала рухатися, тож він знову звернув на мене свою увагу. Він терпляче чекав, поки я прийму рішення. Він був таким же могутнім, як і раніше, але я вже не боялася його.
«Тож починай. Головне — зосередитися на тому, щоб уявити собі, якою істотою ти хочеш стати і яку силу хочеш мати».
«Зрозуміла!» — я підстрибнула у відповідь, починаючи конкретизувати образ себе.
Я уявила собі струнку, стильну, гарну кішку. Я любила пухнасту шерсть, але мені також подобалося коротке хутро. Я не любила, коли шерсть випадає.
Стоп. Мені треба зосередитися на тому, як я хочу виглядати. Бути гарною й милою — це обов’язково. Мені теж подобаються собаки, але та я, яка була такою слабкою в тому сні, завжди відчувала виснаження, коли поруч була собака, а вони, здавалося, постійно хотіли лише гратися.
Чорт, я знову відволіклася. Треба уявити, як я хочу виглядати… Я хочу стрімко бігати крізь темряву й бути крутою, знешкоджуючи своїх ворогів, як нінджя, своїми кігтями та іклами.
Щось, що може спритно мчати по землі… Хм? Літати? Стати птахом було б непогано. Яструби — це досить круто. Гадаю, швидкими є лише соколи? Але щоб вижити, потрібна не лише швидкість. Принаймні, я так зрозуміла, до чого він натякав. Щось, що може швидко літати, не врізаючись ні в що, навіть у печері…
Ні, ні, ні, ні. Не літати. Я хочу бути котом — котом! Я — кіт. Кіт. Кіт. Кіт. Я — кіт. Чарівне, миле кошеня…
«Що це, в біса, таке?»
«Не знаю, що й сказати». — Я це зробила! Я еволюціонувала і тепер могла говорити. Але хоча я була у захваті, він мав безперечно похмурий вираз обличчя, незважаючи на те, що був пантерою.
Коли моя еволюція завершилася, я стала кішкою.
Я виглядала саме так, як і уявляла: я була чарівною й милою. Навіть мені самій хотілося себе погладити.
Однак, хоча я й була кішкою, я перетворилася на крихітну пухнасту кульку кошеняти — а маленькі крильця кажана на моїй спинці були дуже милі. Мій кремово-заварний окрас тепер став чудовим золотистим. Мої милі круглі очі були схожі на рубіни. Мої кігті й ікла були яскраво-червоними й сяяли, наче напівпрозорі дорогоцінні камені — такі, що, безсумнівно, були живими.
Тепер я була перлиною світу. Таке чарівно миле кошеня, що я сама зі світу снів хотіла б піклуватися про мене й обіймати мене цілий день.
«Як ти збираєшся так битися?»
«Е-е, е-е…»
Ой-ой. Він розлютився. Чому? Ну, я могла здогадатися, чому.
Він розлютився, бо я була ідіоткою. Навіть я сама знала, що я ідіотка. Це не той вигляд, який би допоміг вижити у світі, де сильні полюють на слабких.
«Хе… хе…» — я не могла стриматися й засміялася, намагаючись залагодити ситуацію. Він лише дивився на мене з дивовижною холодністю.
Чи вичерпалася його доброзичливість до мене? Ось і все — я не знайшла того, з ким могла б поговорити.
Мені подобався його голос, і я дуже хотіла, щоб він дозволив мені погладити його. Я знала, що тепер у мене є власне хутро й усе таке, але це було інше.
Він продовжував мовчки дивитися на мене.
Я почала підповзати до нього своїми крихітними лапками й по дорозі перекинулася. Згадавши, що тепер у мене є крила кажана, я спробувала ними помахати й піднялася в повітря, перш ніж знову впасти плазом на землю.
Тепер ми обоє занурилися в мовчання.
Я була збентежена, не знаючи, що робити в цій незручній ситуації. Саме тоді він голосно зітхнув і підійшов, оголивши ікла.
«Ой?!»
В-він що, збирався мене з’їсти?!
«Не рухайся».
Хрум. Він рушив, тримаючи мене в роті, наче тато-кіт.
Порівняно з ним я була скоріше схожа на хом’ячка, на якого накинулися великі хижаки. Що він робив?
«Е-е-е?»
«Я не маю бажання тебе з’їсти. Давно вже я не мав змоги поговорити з розумною істотою. Ось і все. Це буде трохи клопітно, але я виховую тебе, доки мені не набридне твоя компанія. Тобі слід радіти».
«Гаразд…»
Так само, як я раніше відчувала самотність і мріяла про домашнього улюбленця, тепер я стала його улюбленицею, і ми вдвох почали наше спільне життя.
Однак у моїй свідомості я залишалася дівчиною. І хоча він був чорною пантерою, він також був чоловіком із чарівним голосом. Думка про те, що я його улюблениця, змушувала мене трохи ніяковіти.
«Ти ж не думаєш про щось дивне, правда?» — запитав він.
«З-звичайно, що ні. Ооо, так, а можна я тебе про щось запитаю?»
«Що саме?» — він звучав підозріло, але все одно відповів мені.
Ця місцевість, в якій я опинилася, насправді була його територією, але не його «лігвом». Оскільки нам не потрібно було ні спати, ні їсти, йому не було потреби облаштовувати для себе безпечне місце.
Однак, з огляду на моє слабке кошеняче тіло та все інше, я все ж хотіла мати безпечне місце. Не те щоб хтось сильніший за мене наважився напасти, боячись його.
«Де саме ми знаходимося?»
На моє розмите, дурне запитання він лише ледь посміхався, намагаючись вгадати, що я насправді мала на увазі.
«Гадаю, ти маєш на увазі не мою територію, а сам цей світ?»
«Так».
«Яке дивне запитання. Тебе раніше не викликали? Хіба не так ти здобула мову та знання?»
«“Викликана”? Ні, думаю, я просто щойно народилася».
«Що?» — він звучав здивовано, тож я почала розповідати йому про себе.
Оскільки він знав про гуманоїдів і людей, я подумала, що, можливо, він знає й про Світ Світла з моїх снів. Я вже здогадувалася, що це може бути зовсім інший світ, але дуже не хотіла, щоб це було так.
«Спогади про сон? Душі, що потрапляють у цей світ, розбиваються й втрачають усі свої знання. Я не впевнений, чи ти народилася з сукупності знань, чи, так би мовити, згадувала їх».
Я замовкла.
Це справді означає, що є ймовірність, що я не та дівчина, якою вважала себе…
У будь-якому разі, картина, на якій гігантська чорна пантера та миле кошеня серйозно розмовляють одне з одним, була досить сюрреалістичною.
Мені здавалося, що, можливо, я не сприймаю серйозність ситуації так серйозно, як слід, але я завжди можу бути лише собою, тож у мене був той недолік, що мене турбували лише більш дріб’язкові турботи.
Зважаючи на все, я здивована тим, як легко він усе це сприйняв. Я була впевнена, що частково це завдяки його інтелекту, але також у мене склалося враження, що хтось настільки могутній, як він, просто не переймається дрібницями.
«Щодо цього світу, то він має багато різних назв. Лише найдавніші раси можуть осягнути його справжню суть».
Гаразд, але я не просила нічого настільки технічного.
«Хоча у людей є один термін для позначення цього світу. Вони називають його Ефірним світом».
«Ефірний світ?»
«Ось, я поясню це так, щоб ти змогла зрозуміти».
Дуже дякую.
По суті, місце, де жили люди, тварини та інші живі істоти, називалося Матеріальним світом, а це місце — місце, сповнене вольових душ, — називалося Ефірним світом.
«Поглянь вгору».
«Вгору?»
Я підняла погляд, як і він, і побачила небо високо вгорі, яке, як завжди, було повністю вкрите туманними темними хмарами.
«Це не небо. Це межова стіна. Ефірний світ поділений на кілька шарів. Там, вгорі, знаходиться шар, який називається Царством Фей».
Це було несподівано, але я не розгубилася.
Або, можливо, правильніше сказати, що я поступово зрозуміла, про що він говорив. Уві сні, коли я не могла підвестися з ліжка, люди, яких я вважала своїм братом і сестрою, читали мені всілякі фантастичні історії та міфи.
«А Небо теж існує?»
«Небо? Ніколи про таке не чув, але найвищий рівень Ефірного Світу називається Царством Елементалів. Це місце, де живуть істоти, які збирають душі й розсіюють їх по світах».
То, можливо, ці елементалі ближчі до того, якими я уявляю собі богів та ангелів? У такому разі…
«Скажи…»
«Так?»
«То де ми, власне? Яка це частина Ефірного Світу? Ні, зачекай — як люди нас називають?»
«Хм, здається, люди називають нас демонами».
«Я цього й боялася».
Якось я про це вже здогадалася!
Мені б набагато більше хотілося бути темним елементалем чи чимось подібним, але реальність виявилася не такою ласкавою. Невже я справді зробила щось настільки погане, щоб заслужити назву «демон»?
«Це місце, де ми зараз перебуваємо, вони називають Царством демонів. Найнижчим шаром Ефірного світу є Безодня. У Безодню потрапляють лише зіпсовані душі, яких відкинули з усіх інших світів. Душі, які не можна очистити навіть після того, як їх розбито, потім з’являються у Царстві демонів і перетворюються на демонів».
Я не знала, що відповісти.
Тобто, чи справді тобі треба було завдати мені такої сильної психологічної травми?
Ось так я й усвідомила, що я — демон. Але добре, що я тепер розуміла себе — принаймні, так я вирішила.
«По-перше, нам треба щось зробити з тією неефективною формою, яку ти прийняла», — сказав він.
«Але ж вона мила, хіба ні?»
«І як саме ти збираєшся вижити?»
Жартома він мене покусав. Я боялася, що навіть імітації укусу вистачить, щоб мене вбити, тож хотіла, щоб він цього не робив.
«Не падай зараз», — попередив він.
«Гаразд».
Оскільки я ще не могла полювати сама, він збирався полювати за мене.
Цього разу, замість того щоб сидіти в його роті, я сиділа на його голові, наче якийсь білявий тупець. Але я не могла вчепитися в нього кігтями, коли ледь не впала, бо була упевнена, що він знову мене вкусить, якщо я це зроблю.
«Він справді милий як для демона», — подумала я про себе, але я справді усвідомила, наскільки він насправді був демоном, коли побачила, як безжально він вбивав кожну слизову істоту — таких істот, якими колись була і я — яку ми зустрічали, і розривав усіх міні-мавпочок на шматки своїми кігтями.
Щодо слизових істот я не була такою впевненою, але в тих міні-мавпочках я точно відчувала наявність «я», судячи з того, як вони дивилися на мене очима, сповненими жаху, коли він розривав їх на шматки.
До речі, міні-мавпочки мали смак яблука та винограду. Вони були досить смачними.
«Це зробить мене сильнішою?»
«Я майже впевнений, що ти зможеш полювати самостійно, якщо ми продовжимо так. Хоча, гадаю, ти й сама стала сильнішою».
«Е? Як?»
«Сила демона залежить від його «я». Ти вже від самого початку мала певне «я», тож завдяки тому, що ти так безжально наїдалася, я впевнений, що ти вже зможеш самостійно впоратися з маленькими мавпочками та подібними істотами».
«Безжально?»
Хіба не можна було висловитися краще? Я ж лише трохи втратила контроль над своїм апетитом…
Я не думала, що маю достатньо сили, щоб впоратися з тими маленькими мавпами, а та, що зі шрамом, була трохи більшою за інших. Проте все це ставало дещо заплутаним.
«Скажи, пане Чорна Пантера, як тебе звати…?»
«“Чорна Пантера”?» — перервав він. — «Не називай мене так. Ми, демони, безіменні з самого народження. Якби демони почали давати один одному імена, це заперечило б наше існування й послабило нас».
«Справді?»
По суті, жоден із мешканців Ефірного Світу не мав імені. Як він і сказав, коли демон давав ім’я іншому демону, це було образливим вчинком, що заперечував їхнє існування. Мабуть, саме тому я теж не змогла дати собі ім’я.
У Царстві Демонів існувало кілька демонів, що мали імена. Їх було викликано до Матеріального Світу — чи то за допомогою заклинання, чи якимось іншим способом — і люди іншої раси дали їм імена.
Мешканці Матеріального Світу могли дати демону ім’я. Демони, наділені цими іменами, ставали ще сильнішими, оскільки їхнє почуття власної особистості посилювалося.
Але в цьому був і мінус: тендітні люди могли назвати демона лише в тому випадку, якщо той був слабкішим за того, хто його викликав. Називаючи його, їхні душі з’єднувалися, і якщо все йшло не так, один міг випадково використати іншого до смерті.
Навіть траплялися випадки, коли людина намагалася силою дати ім’я могутньому демону, після чого її душа розбивалася на друзки. Це, безперечно, звучало моторошно.
Такій могутній істоті, як мій супутник, навряд чи могла б дати ім’я істота з Матеріального Світу. Можливо, це зміг би зробити один із наймогутніших драконів? А чи існували взагалі дракони? У будь-якому разі, можливо, хтось такий міг би дати йому ім’я, але більшість таких істот ставилися до демонів вороже, тож він сказав, що цього не станеться.
«То як мені тебе називати?»
«У нас немає імен, але є титули та види. Те, як нас називають, залежить від кольору хутра чи луски та від того, де ми живемо. Інші істоти називають мене «Темною Звіриною».»
«Темна Звірина?»
«Я єдиний представник свого виду, тож саме так ти можеш до мене звертатися».
«Темна Звірина»? Мені це не дуже подобається, тож, мабуть, я просто буду називати його «він». Судячи з того, що він сказав, здавалося, що їх більше цікавили таксономічні титули, ніж види. Я вирішила, що це не така вже й велика проблема, якщо він єдиний у своєму роді.
Варто зазначити, що він продовжував називати всіх міні-мавпоподібних демонів просто «мавпами».
«Гаразд, пане Темна Звірино. А що щодо мене?»
Мене дратувало, що демони теж не могли давати собі імена.
«Опусти це «пане». Можеш називати мене як завгодно».
«Гаразд. То що щодо мене?»
«Твій вид? Хм, ти, безперечно, незвичайний вид».
Виявилося, що такі звірі, як ми, були незвичайними. Доки я не еволюціонувала, він припускав, що я стану схожою на мавп, хоча я й була розумною. Який же він злий.
Назва «Темна Звірина» для його виду спочатку походила від розумних істот, які протягом тривалого часу так його називали.
«Гаразд, я вирішив. Оскільки твій вид схожий на мій, ми будемо називати тебе “Золота Звірина”.»
«Е-е, дякую».
Золота Звірина, бо я золота кішка? Так, звичайно, як скажеш.
Але я цього вголос не сказала. На його обличчі був такий тріумфальний вираз, що я могла лише тихо зітхнут
***
Минув деякий час, і я цілком звикла до життя демона.
Ті міні-мавпочки так боялися його, але, звісно, на кошеня, як я, вони оскалювали ікла. Коли я звикла, їх було напрочуд легко вбивати; він мав рацію — я була досить сильною.
Я перестала так сильно перейматися тим страхом, що відбивався в їхніх очах, коли я їх вбивала. Мабуть, це був демонічний інстинкт — не мати серця, яке б переймалося такими речами.
«Тоді ця риса тобі завжди була притаманна», — зауважив він.
«Вибач?» — не зрозуміла я.
Про що, в біса, говорив цей велетенський кіт?
«Я не маю на увазі нічого поганого, — продовжив Темна Звірина. — Я думав, що причина, через яку ти досі маєш спогади, може полягати в тому, що в тобі, можливо, затримався дух».
Він знову говорить про речі, яких я не розумію.
По суті, душі були носіями життя, тоді як спогади — це зовсім інша річ. Живі істоти, що мали душі, формували своє самоусвідомлення на основі своїх душ, щойно ставали самосвідомими. У людей душі розвивалися на основі їхнього досвіду й перетворювалися на духи. Духи накопичували спогади та емоції як досвід. Перевтілюючись, вони витрачали ці «очки досвіду», щоб, можливо, отримати більші здібності в наступному житті. Якщо б вони зберігали всі свої спогади, переходячи в наступне життя, то не отримували б жодних бонусів до своїх здібностей.
Але це означало б, що я не маю жодних здібностей.
«Тож, як я розумію, не існує людей із потужними здібностями, які б досі мали свої спогади?» — спитала я.
«Існують», — коротко відповів він.
Справді?
«У таких випадках, однак, вони або є високопоставленими демонами, або їхня душа прив’язана до надприродної істоти, — пояснив він. — Люди, які зберігають свої спогади, зазвичай поводяться необачно, оскільки вірять у наступне життя. У результаті вони втрачають весь свій досвід після смерті й мусять починати все спочатку як нікчеми».
«Серйозно?»
Повертаючись до попередньої теми: коли дух залишався, це впливало на тіло. Так само й дух зазнавав впливу тіла. Зазвичай, навіть якщо людина перероджувалася зі спогадами, це були не повні спогади, а лише записи без емоцій. Однак якщо хтось вперто тримався за емоції свого минулого життя, дух не міг пристосуватися й не міг легко здобувати нові очки досвіду.
«Що це тоді означає для мене?»
«Твої спогади вже здаються тобі записами, чи не так? — промовив він, ніби читаючи мої думки. — Я не знаю, чи було у тебе минуле життя, чи твій дух — це сукупність уривчастих спогадів, але оскільки ти змирилася з тим, що ти — демон, я не можу уявити, яку форму зараз має твій дух».
«Розумію».
Він подумав, що, можливо, якщо в мені є дух, заснований на спогадах із мого сну, то, можливо, його колишня особистість також існує.
«Однак, навіть якщо на тебе вплинули ці записи, ти все одно залишаєшся собою — Золотою Звіриною. Ти повинна пишатися цим».
«Гаразд. Дякую», — тихо відповіла я.
Так, я — це я.
«До речі, ми, демони, полюємо на досвід душ. Люди з великим досвідом для нас особливо смачні».
«Е-е, так».
Це трохи зіпсувало мені настрій.
І так я продовжувала розмовляти з ним про все на світі.
Деякі істоти, очевидно, мали емоції, як-от міні-мавпи, тож я запитала його, чому ми не розмовляємо з ними.
«Тобі подобається розмовляти з ідіотами?» — спитав він у відповідь.
«Я зрозуміла, про що ти».
У світі Демонів, окрім міні-мавп, були й інші розумні істоти. Однак більшість із них не могли вести розумних розмов або були зарозумілими простаками. Ось чому минуло дуже багато часу з того моменту, як він востаннє зустрів когось такого, як я, з ким можна було поговорити — когось, хто не боявся його і міг вести нормальну розмову.
«Тобі подобається розмовляти зі мною?» — запитала я.
«Те, що ти розповіла мені про сон, було, безперечно, цікаво».
Мені теж подобалося розмовляти з ним. Він, можливо, виглядав грізним — і, насправді, я, мабуть, навіть боялася того, наскільки грізним він насправді був, — але, спілкуючись із ним, я почала справді відчувати, що він мав знання та розум істоти, яка прожила дуже довге життя.
Однак були періоди, коли ми мовчали.
Можливо, це було тому, що ми обоє належали до котячого роду, але іноді було просто весело повалятися на землі. Наші улюблені ігри та розваги теж були схожими.
«Хі-хі».
Поки я дрімала, він раптом почав торкатися кінчиком носа мого пухнастого животика. Це лоскотало. Іноді він справді поводився як кіт.
Я збиралася подряпати його, якби він мене облизував, але я не була настільки дитячою, щоб дряпати його за те, що він перекочував мене носом, наче волосяну кульку, або нюхав мене. До того же, він дозволив мені притулитися до його шерсті! Його шерсть була гладенькою, але навколо грудей вона ставала приємно пухнастою, коли він розслаблявся. Я практично заривалася в неї, насолоджуючись його пухнастістю всім тілом.
Крім того, від нього йшов дуже приємний запах. Я лише ледь відчула його, але він був злегка солодкуватий, ніби я щойно облизнула трохи алкоголю й трохи сп’яніла. Не те щоб я коли-небудь раніше пробувала алкоголь. Цікаво, чи мій живіт пахне так само?
А, гей, я ж сказала — ніякого облизування!
І ось так ми провели разом дуже багато часу. Я не знала точно, скільки часу минуло, адже у Світі Ефіру час не тік, але я відчувала це по тому, як сильно я змінилася.
Колись я була милим кошеням, а тепер стала стрункою дорослою кішкою. Я виросла з пухнастої кульки до розмірів дикої кішки. Я була далеко не такого розміру, як він, но тепер могла йти з ним в ногу. Хоча крилами я користувалася лише зрідка! Можливо, я могла б бути навіть швидшою за нього, якби справді використовувала крила?
Я також ставала сильнішою. Можливо, це було тому, що я занадто багато їла й пила? Але він завжди ловив усіляку здобич, і ми були практично нерозлучні з моменту нашої зустрічі, тож, звісно, я теж мала що поїсти.
Я вирушала на полювання сама, коли хотіла перекусити. Я відчувала, що таким чином стаю сильнішою, хоч би мені це подобалося чи ні. Насправді, днями я зустріла досить велику мавпу, але вона втекла, щойно мене побачила. Такі великі мавпи були досить незвичайними. Іноді ми зустрічали стоногу чи тварину, схожу на нас, але рідко бачили істот, таких великих, як ця мавпа.
Оскільки вона була такою великою, мавпа виглядала точно як шимпанзе. Але, хвилинку…
Цей червоний шрам на її лобі здавалася мені знайомою…
«Ти та сама мавпа, яку я колись зустрічала?» — запитала я.
«Це… це ти», — промовила вона у відповідь.
Вона заговорила! Ну, мабуть, це й не дивно, зважаючи на те, як далеко вона еволюціонувала. Навіть старші міні-мавпи вміли говорити, хоча ми завжди чули лише їхні крики в агонії.
Ця мавпа, ймовірно, була першою еволюціонованою істотою, яку я коли-небудь зустрічала. Тією, з якою, як я була майже впевнена, я збирався битися. Це справді навіює ностальгію. Як вона прожила весь цей час? Вона точно стала великою!
«Крііііі!» — заверещала мавпа.
«Ах!» — вигукнула я.
Він втік, коли я наблизилася. Він не гаяв часу, щоб втекти. Вважаючи, що я почну переслідування, я стрибнула за ним. Але саме тоді, коли я вже мала наздогнати його, я остовпіла, бо втратила його з поля зору.
Що на нього найшло? Я ж ні слова не казала про те, що він смакуватиме як концентроване полуничне повидло.
З якоїсь причини мавпоподібні демони пахли фруктами. Це було так дивно!
Хоча те, як він на мене дивився, дало мені зрозуміти, наскільки я стала сильною. Кожного разу, коли я гралася з Темною Звіриною, він зрештою штовхав мене на землю й терся носом об мій живіт, тож я цього не помічала.
Чи я стала сильнішою? Ну, наступного разу я точно не програю.
І так тривало, аж поки одного дня…
«Гей, а що це таке?» — поцікавилася я.
Я в підсумку програла нашу гру й опинилася в його обіймах, але оскільки він дуже дратував мене цим, я вкусила його за ніс, і, як вибачення, він дозволив мені обійняти його у відповідь. Якраз коли я заривалася обличчям у його груди, я помітила щось краєм ока.
Його настрій раптом змінився.
«Гм? Це ворота для виклику. Я вже розповідав тобі про них раніше», — промовив він, ледь поглянувши у мій бік та даючи лаконічну відповідь.
Я вирішила, що він просто роздратований тим, що доводиться повторювати те, про що вже розповідав мені.
«Я не це маю на увазі, — заперечила я. — Усі ці маленькі створіння затягуються у ворота. Що відбувається?»
Раніше він був у такому гарному настрої. Що на нього найшло?
Я згадала, що він розповідав мені про ворота для виклику. По суті, вони були схожі на двері, які люди, наприклад маги, могли створювати зсередини Матеріального Світу. Демони, що входили в них, опинялися на іншому боці.
Я не була впевнена, чи це правда, але все, на що я могла спиратися, — це мої спогади про сон і те, що він мені розповідав. Я ніколи насправді не бачила ні людей, ні такого світу на власні очі.
Виявилося, що я не можу пройти крізь ці двері. Коли я вперше почула про них, я дуже хотіла потрапити до Світу Світла, але не змогла пройти крізь них. Причина полягала в тому, що сила мага впливала на розмір дверей. Через маленькі двері могли пройти лише маленькі демони. Хоча моє тіло було маленьким, я вже стала настільки сильною, що могла битися з ним, і тому тепер через одну з тих маленьких брам могли пройти лише кінчики моїх ніг. Одного разу я спробувала просунути ногу всередину й помацати навколо, но з того боку почувся якийсь болісний крик, і це виявилося досить несподіваним досвідом.
Коли він був маленьким, дуже-дуже давно, він багато разів намагався пройти крізь ці двері, але тепер, за його словами, не міг просунути навіть кінчик свого пазура.
Магія, еге ж? Я б дуже хотіла колись побачити це на власні очі.
«Ваааа!» — пролунав мій вигук.
Поки я замислилася, він раптом перевернувся, від чого я підскочила на ноги. Потім він похмуро сказав: «Слабших насильно викликають з того боку. Коли це трапляється, їх змушують до рабства, не даючи навіть шансу укласти справедливий договір».
Ооо, тепер я розумію. Усіх, кого затягує, — це слизи, миші та інші істоти з самосвідомістю комахи.
Коли демонів із Світу Демонів викликали у Матеріальний Світ, вони укладали угоду зі своїм викликачем. Можна було вимагати в обмін їхню душу або жертву, але мешканці Матеріального Світу, судячи з усього, були досить скупими. Якщо вдавалося домовитися про вигідну угоду, можна було з’являтися у Матеріальному Світі без жодних обмежень, щоб за допомогою своїх могутніх сил виконувати їхні бажання, але виявилося, що люди надто боялися надавати демонам будь-ку силу.
Однак завдяки цим угодам ми не могли робити нічого божевільного — хоча у тебе була певна свобода, якщо вдавалося знайти лазівки в угоді, а в цьому демони були майстрами.
«У світі багато поганих людей. Треба бути обережним, коли укладаєш угоду. Я не хотіла хвалитися, але була впевнена у своїй здатності не стримувати себе», — заявила я.
«Ти… Так. Тобі краще бути обережною», — сказав він.
Гей, хіба це не той момент, коли ти маєш сказати мені, що в мене все вийде, навіть якщо це неправда? — подумала я, адже ми вже досить давно були разом.
«У тобі є щось таке ніжне».
«Хм».
Я трохи надулася й почала бити його по обличчю лапами. Він радісно розсміявся.
Але потім…
«Що?!»
Він ще щойно сміявся, але його обличчя раптом стало суворим: він відкинув мене назад і впився зубами в мою спину.
«Гей, це боляче!»
Оскільки я була демоном, фізичного болю я не відчувала, але у мене було відчуття, ніби мене повільно розрізають, і я чітко відчувала, як його емоції течуть від його зубів до мене, і це здавалося болем.
Це був перший раз, коли він так сильно мене вкусив, і по моїй спині пробіг дриж, коли я згадала нашу першу зустріч.
Однак завдяки цьому болю я відчувала, що він дуже засмучений.
«Гей?»
«Золота Звірино… Тобі не треба нікуди йти. Ти залишишся зі мною», — прогарчав він.
Я оніміла. Він ніколи раніше не говорив зі мною таким страшним голосом. Я підвелася, щойно він відірвав зуби від мого тіла, і притулилася носом до його носа.
«Іноді ти можеш бути таким клопітким», — зауважила я.
«Я не людина», — пробурмотів він у відповідь.
Його бурмотіння звучало так, ніби він дувся, що змусило мене трохи посміхнутися.
«Не хвилюйся. Я все одно нікуди не можу піти», — заспокоїла я його.
Він замо
***
Темна Звірина. Демон Чорна Пантера. Скажений Звір з Світу Демонів.
Він справді був демоном, якого слід було боятися, і він отримував усе, чого хотів, незважаючи ні на що. Після того дня його пута навколо мене затягнулися ще міцніше. Не те щоб я хотіла його покинути чи щось таке, але я не брехала, коли казала йому, що нікуди не можу піти. Розуміючи це, він тепер надмірно переймався тим, чи не зникну я раптом кудись.
Принаймні, так мені здавалося. Чи мусив він бути таким нав’язливим? Чи завжди він був таким ревнивим?
Я була з ним уже давно, але це не означало, що ми були разом цілими днями, кожен день. Щоразу, коли я хотіла їсти, я йшла полювати сама. Щоразу, коли сильний демон вторгався на його територію, він з радістю біг битися з ним. Але тепер він постійно був поруч зі мною. Він супроводжував мене, куди б я не пішла. І щоразу, коли я збивалася зі шляху, він приносив мене назад у своїх щелепах.
Але найбільшою проблемою для мене було те, що він більше не дозволяв мені притискатися до нього. Він притискався до мого живота, але щоразу, коли я намагалася притиснутися до нього у відповідь, він клацав на мене зубами.
Хм. Він що, намагався мене виховати чи що?
«Гм?» — подумала я, коли одного дня помітила, що його ніде не було.
Дивно… Може, мені варто вийти й пошукати щось перекусити, поки є нагода? Але щойно ця думка спала мені на думку, він повернувся.
«Куди ти подівся?» — запитала я.
«Я був на полюванні», — сказав він, кидаючи істот, яких обплутав своїми двома хвостами. Вони тремтіли від страху.
«Це якісь молоді демони?»
Він спіймав чотирьох маленьких демонів, які виглядали так, ніби щойно еволюціонували з комах. Від них не йшло ні туману, ні липкості. Однак вони не були схожі на жодного з інших демонів у цій місцевості. Двоє мали рідкісний вугільно-чорний колір. Один був жовтим, як я, ще до того, як еволюціонував. А останній був білим, чого я ніколи раніше не бачила. Усі четверо були дуже незвичайними.
«Ти спеціально пішов їх шукати?» — поцікавилася я.
«Я випадково натрапив на них».
Випадково натрапив, коли що робив? Кожен із них ледь відчутно пахнув квітами, які я любила. Однак під цим ароматом ховався запах, не схожий на жодний, який я коли-небудь відчувала тут раніше, а їхні кольори були незвичайними.
Це так само, як хлопці дарують дівчатам квіти?
Маленькі демони почали тремтіти ще сильніше, коли я дивилася на них, що не було ніяким сюрпризом. Їх спіймала Темна Звірина, яка була могутньою тут, у світі Демонів, а потім принесла в жертву Золотій Звірині, яку вважали її підлеглою. Навіть якби вони не мали самосвідомості, вони тремтіли б просто інстинктивно.
Я вважала, що він, мабуть, зловив їх для мене, бо пам’ятав, які смаки я люблю, але це здавалося марною тратою… Хоча вони й справді виглядали дуже смачно. Саме в цей момент маленькі демони злякано підскочили.
«Гей, не треба боятися. Я вас не з’їм», — сказала я, хоча навіть сама розуміла, що це звучало зовсім непереконливо.
«Що це має означати?» — запитав він тихим голосом.
«Гей, Темна Звірино? Можу я залишити собі цих малюків?» — запитала я.
На це він лише ледь посміхнувся.
«Ти ж зловив їх для мене, правда?»
«Правда. Гаразд, роби з ними, що хочеш», — сказав він і одразу ж розвалився на землю.
Його було важко розібрати, і водночас він був як завжди — як відкрита книга. Ну, байдуже. Схоже, він думав, що я намагаюся розважитися, тримаючи їх як домашніх улюбленців. Що не було цілком неправильним, але оскільки це були мої улюбленці, я вирішила трохи з ними погратися.
«Давайте разом весело проведемо час», — промовила я до них.
Вони дивилися на мене в шоці й розгубленості. Я спробувала мило посміхнутися їм, але, здавалося, це їх справді налякало.
Після цього я розпочала свій проєкт з вирощування демонів, а це означало, що він знову надав мені певну свободу, поки я опікувалася маленькими демонами. Хоча ці малята, здавалося, дивно боялися його, тож, можливо, він давав нам простір із поваги.
Він? З поваги? Ха. Я не змогла стримати посмішки.
То що ж вони думали про мене? Час це з’ясувати.
Хм, спробую ось так.
Я схопила кожного з них ротом і кинула собі на спину. Я бігла обережно, щоб вони не впали, поступово набираючи швидкість, а потім розправила крила кажана й злетіла у велике блакитне небо.
Яке велике блакитне небо? Де воно було? Тут не було нічого, крім темних хмар. Але літати крізь них було приємно. Мої крила виросли у кілька разів більше за довжину мого тіла, тож виглядали досить круто.
Тож, який у мене був план щодо виховання цих хлопців?
Та що ж, надмірне полювання, звісно.
Я летіла крізь темне небо з надзвичайно високою швидкістю. Щоразу, коли я помічала якихось міні-мавп, я розривала їх на шматки своїми кігтями. Мені здавалося, що я, мабуть, стала настільки сильною, що навіть пролітаючи повз них, розривала б їх на шматки, але мені було байдуже. Все було гаразд.
Боїнг! Боїнг!
Коли маленькі демони почали вбивати й їсти цих демонів, вони поступово перестали мене боятися й почали радісно стрибати вгору-вниз на моїй спині.
Гей, ви впадете, якщо так будете метушитися. Хоча я не була до кінця впевнена, чи вони раділи тому, що змогли поїсти, чи тому, що насолоджувалися демонічною радістю вбивства.
Краще не перейматися дрібницями.
Здавалося, така гра у виховання демонів підходила моїй особистості, бо я дуже захопилася процесом їхнього виховання та догляду за ними. Це навіть допомогло мені забути, як сильно я хотіла потрапити в той інший світ. Коли я щодня з посмішкою на обличчі злітала у небо, він дивився мені вслід з невимовним виразом на обличчі.
А тепер час розпочинати сьогоднішнє тренування.
Удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар, удар…
«Гей, ти! Це моя терито…» — почувся чийсь голос.
Удар!
Що це було?! Мені здалося, ніби я відчула присутність досить потужного демона поруч, але я не встигла вчасно зупинитися. Я настільки заглибилася в те, щоб один за одним забивати демонів до смерті своїми кігтями, що мені здалося, ніби щось на мене накинулося.
Я просто зроблю вигляд, ніби нічого не бачила.
Я не обернулася. Я продовжуватиму жити, дивлячись прямо перед собою. А це означало, що я точно не бачила демона, який гнався за мною.
Хоча це було страшенно близько. Чи міг він бути сильнішим за мене? Він казав мені, що тут немає нічого, що могло б мене перемогти, але ніколи не знаєш, на що можна натрапити у Світі Демонів! Хоча зверху й знизу простір насправді не був таким вже й великим, Ефірний світ був широким, наче космос, тож я була впевнена, що навіть тут, у світі демонів, я ніколи не була повністю в безпеці від зустрічі з сильним демоном.
Я вирішила, що, мабуть, випадково так захопилася швидким польотом, що ненавмисно покинула його територію. Мабуть, мені доведеться просто летіти назад так швидко, як тільки зможу… При цьому вбиваючи всіх міні-мавпочок, яких зустріну на шляху.
Але мої улюбленці — це щось неймовірне. Вони, як завжди, просто щасливо сиділи у мене на спині, хоча я безперервно здійснювала одну атаку «вдарила і втекла» за іншою! Мені тепер дуже подобалося, як вони підстрибували вгору-вниз, і я раділа, що вони більше мене не бояться. Я трохи сповільнила темп полювання й почала розмовляти з ними, розповідаючи їм про свій сон про Світ Світла, як мати, як старша сестра, як вчителька.
Чи нормально для демона мати таку мрію? Я ж не збиралася, ну, зникнути, бо це було б схоже на акт самозречення, правда? Ну, я вирішила, що перейду цей міст, коли до нього дістануся. Зрештою, я була демоном. Я не думала про наслідки.
Замість того, щоб так сильно над цим замислюватися, я мала б зосередитися на тому, щоб навчити цих малюків говорити. Бо я впевнена, що так вони теж будуть щасливі. Гаразд?
Боїнг! Боїнг!
І так життя продовжувалося. Завдяки моєму навчанню вони стали розумнішими… гадаю. Тепер вони були вже досить великими й могли самостійно вирушати на полювання за перекусом, коли зголодніли. Можливо, вони вже досягли того віку, коли готові еволюціонувати?
«Можливо, тобі варто дати їм назву виду», — зауважив Темна Звірина.
«Назву виду? Чи можна їм її дати на цьому етапі?» — Я була трохи здивована його пропозицією. Тепер, коли мені не довелося приділяти всю свою увагу цим малюкам, він знову почав до мене тулитися, тож я, звісно, була зайнята.
«Зазвичай вони не були б достатньо розумними, щоб це зрозуміти. Однак вони почали вбирати твої знання і стали досить ди… тобто, унікальними».
Він що, збирався сказати «дивними»?
«Якщо ти добре виховаєш їх на свій образ і подобу, вони, можливо, зможуть набути форм, які не є типовими для мавп».
«О, так? Це ти мав на увазі, коли… ау!»
Він щипнув мене за живіт. Коли я сказала, що мені боляче, він лизнув мене, тож я була справді збентежена тим, що він намагався зробити. Просто дай мені спокій.
«То що? Якими мені їх зробити?» — запитала я.
«Я впевнений, що в тебе є якісь незвичайні ідеї».
«Хм», — я сердито відвернула погляд, бо в його тоні було щось холодне. Хто з нас тут має бути дитиною?
Але тепер, коли я про це замислилася, це не така вже й погана ідея.
Їхній вид, так? Що б підійшло? Може, мені приготувати їм щось, що я бачила в релігійній книзі у світі сну? Ні, зачекай, то були не демони — це було щось більше схоже на напівбогів, тож тут це не підійде. Може, мені створити для них монстрів з якогось міфу?
Може, й не звичайних монстрів, а якихось демонів чи неживих істот. А може, навіть Чотирьох Благословенних Звірів? Я почала бурмотіти собі під ніс, обдумуючи це, і це змусило чотирьох дитинчат демонів підстрибнути до мене, стурбованих. О, зачекай, білий просто бавиться.
Дитинчата демони розвинули досить різні особистості, хоча я навчала їх усіх однаково. У мене виникло відчуття, що вони навіть самі обрали собі стать, так само, як це зробив Темна Звірина і я.
«Хм, оскільки ви двоє маєте схожі кольори, гадаю, ви могли б бути братом і сестрою», — вирішила я, і коли я так вирішила, двоє чорних радісно підстрибували.
Потім жовтий з надією подивився на мене. Де ж було його обличчя? Білий перестав бавитися й теж підійшов до нас.
«Я самв вирішу, як має виглядати ваш вид», — оголосила я. І ось я почала придумувати для них характеристики, виходячи з того, яким я уявляв собі їхній вид.
Чи справді я мала право так чинити? Можливо, у них були власні уявлення про те, ким вони хочуть стати. Проте четверо демонів з радістю прийняли мої ідеї, ніби це була найзвичайніша річ у світі.
Коли я запитала його про свої сумніви, він відповів, що в цьому немає нічого дивного.
«У такій юній, невизначеній формі демонам важко сформувати уявлення про те, якими вони хочуть бути, перебуваючи в Демонічному світі, якщо їх ще не викликали до Матеріального світу. Ось чому більшість з них стають потворними мавпами, які навіть не мають чіткої статі».
«Але чому саме мавпи?»
У Царстві Демонів, крім нього та мене, було небагато демонів, які не були мавпами. Деякі ставали комахами чи рибами. Чи не було б краще, якби у світі було трохи більше різноманітності? Коли я запитала його про це, він на мить задумався й виглядав здивованим.
«Не знаю. Можливо, уявлення про демонів, які мають люди у Матеріальному Світі, впливають на нас тут».
«Ооо».
Тоді чому ж демони були мавпами?
Виявилося, що коли елементалі зі Світу Елементалів проявлялися у Матеріальному Світі, вогняні елементалі ставали ящірками, земні — дварфами та звірами, а повітряні й водяні елементалі набували образів дівчат — і все це тому, що саме так, на думку людей, вони мали виглядати.
Чи все це було через те, як ми уявляли їх у героїчних оповіданнях? Справді, ідея, що водяний елементаль виглядає як старий дід, мені не подобалася.
Це пояснювало, чому демони були потворними, але чому саме мавпи? Мені ця думка зовсім не подобалася. Я завжди казала своїм діткам, які вони милі, доглядаючи за ними, тож, безперечно, вони виростуть гарними демонами.
І ось нарешті настав час їхньої еволюції.
«Що це, в біса, таке?» — запитала я.
«Не знаю, що й сказати», — відповів він.
Я справді не мала уявлення, що щойно сталося. Це було схоже на дежавю. Але цього разу він звучав здивованим, а не розлюченим.
«Господинеее!» — закричали мої четверо дорослих дітей-демонів, які тепер вміли говорити, хоча їх було дещо важко зрозуміти.
Ой-оу. Вони просто такі чарівні. Єдина можлива проблема тут — це те, що вони занадто милі.
Двоє чорних, яких я вирішила вважати братом і сестрою, тепер мали чарівні круглі тіла, наче парові булочки. Вони дивилися на мене своїми блискучими фіолетовими очима, як у ляльок. Єдине, що нагадувало в них демонів, — це їхні чорні козячі роги. Ні, зачекайте — роги у тієї, що здавалася спокійнішою (яку я визначила як молодшу сестричку), більше нагадували овечі, а не козячі.
Та неважливо. Ці два роги створюють враження, ніби в неї косички, і це мило, тож тут немає жодних проблем.
Поруч із ними стояла та, що була жовтою й випромінювала ауру, яка просто благала про увагу. Тепер вона мала колір, схожий на мій — мабуть, тому що хотіла мене наслідувати — тільки вона була змією. Не кішкою; змією. З якоїсь причини її шкіра була м’якою, а не лускатою, але я вирішила, що це досить мило.
Останньою була біла, яка любила весь час гратися й тепер виглядала як мавпа. Але не потворна мавпа — біла, пухнаста, мила. Вона була така чудово пухнаста. З якоїсь причини спочатку мені здалося, ніби вона носила якусь маску клоуна, але я зрозуміла, що просто так тепер виглядало її обличчя.
«Золота Звірино…»
«О, так. Я знаю».
Йому не треба було нічого більше говорити. Це були всього лише домашні улюбленц.
***
Тепер, коли наша родина поповнилася новими членами, які вже вміли розмовляти, життя стало набагато різноманітнішим. Малюки продовжували рости й із задоволенням розповідали мені, з якими лиходіями вони боролися того дня або як їм вдалося з’їсти демона, більшого за них самих. Наші розмови, слід визнати, були дещо моторошними.
Але я зрозуміла.
Темна Звірина… Він дозволив мені тримати цих улюбленців як нашийник і ланцюг — щоб утримати мене тут через свою залишкову прив’язаність до мене. І я відчувала, що, дивлячись, як вони четверо граються разом, він теж відчував спокій.
Але Темна Звірина… хіба він не знав?
Ми, демони, взагалі ніколи не мали таких емоцій.
А це відчуття спокою лише змусило мене ще більше думати про Світ Світла, який я бачила у своїх снах. Коли я придумувала характеристики для цих дітей, згадуючи з усіх сил знання про світ снів, я знову почала тужити за ним, хоча колись уже змирилася з цим. Навіть прагнути його.
Я хочу додому.
Почуття, які я не могла висловити словами, почали переповнювати мене. Усередині мене запалало потужне полум’я ностальгії.
Я хочу додому. Але не можу.
Бо я навіть не була упевнена, чи той сяючий світ із моїх снів взагалі існує.
Саме тоді я усвідомила, що він увесь цей час мовчки стояв поруч зі мною. І не тільки він. Четверо демонів відчули, що я хочу піти, і дивилися на мене з тривогою.
Я хочу додому. Але я не можу повернутися до того світу.
Але якби я могла потрапити у світ, де люди жили б у такому самому світлі, то…
Тріск!
Саме в цей момент пролунав гучний тріск.
Він і четверо демонів були насторожі, бо не мали уявлення, що відбувається.
Але я знала. Я одразу все зрозуміла: з іншого боку відкрилися ворота сюди. Моє прагнення витягнуло до мене ворота — магічне коло виклику — з того боку.
Для нас, демонів, потрапити до Матеріального Світу було нелегко, бо темні емоції, що чіплялися за нас, були гріхами, які обтяжували наші душі. Душі, обтяжені гріхом, занурювалися в землю. Щоб піднятися звідти, звичайним демонам не залишалося нічого іншого, як чекати, поки хтось з іншого боку не вирве для них ворота.
Чи стала я настільки сильною, що вагу моєї душі можна було ігнорувати? Або це сталося тому, що я володіла знанням про Світ Світла?
Я не знала причини. Я знала лише те, що двері, які я вирвала у бік іншого світу, були величезними воротами для прикликання, достатньо великими, щоб охопити все моє тіло.
«Це неможливо!» — зрозумівши, що це таке, він почав стрибками наближатися до мене.
Однак, попри всю його силу, світло воріт прикликання відштовхувало його, ніби відкидаючи. Звісно, так і мало статися. Я розуміла це так, ніби це була найзвичайніша річ у світі. Це коло прикликання було призначене лише для мене. Воно було створене виключно для того, щоб перенести мене на той бік.
«Ні! Не йди!» — викрикнув він, раз по раз кидаючись на світло.
Але ці ворота для прикликання були створені всією моєю силою, тож знищити їх було не так просто, навіть для нього.
З воріт почало вириватися слабке сяйво. Мене огортало світло, якого я так прагнув — світло з мого сну, — а моє тіло почало зникати у воротах.
Усе стає таким… розмитим…
Я розплющила очі, щоб востаннє поглянути на світ ні Царство Демонів, де я народилася й виросла. Він дивився прямо на мене з жахливим виразом обличчя.
«Золота Зві-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-рино!»
Його голос лунав у моїх вухах…
Вибач, що знову тебе розлютила.
***
Я бачила світло.
Коли я прокинулася, мені здавалося, ніби я дивлюся на небо з-під темного океану. Повільно світло охоплювало все навколо.
Де я? Чи я потрапила у світ снів — у світ, де є світло?
Я нічого не бачила. Я й чути теж не могла, хоча долинали якісь звуки, схожі на ледь чутне шепотіння. І я не могла поворухнути тілом.
Може, заклинання не спрацювало? Може, я просто заціпеніла від жаху, що можу насправді померти? Давно такого не відчувала. І все ж…
Щось ударило по моєму тілу з гучним лясканням, і я рефлекторно задихнулася.
Гм? Я можу дихати?
Я почула пронизливий крик маленької істоти. Ще до того, як я встигла усвідомити, що цей звук виходить з моїх власних уст, я почула голос когось, хто мав почуття власної особистості. У ту мить, коли я зрозуміла, що це були слова, мені вдалося перетворити ті беззмістовні звуки на слова, які я могла зрозуміти.
«Ах, моя люба дитинко. Моя люба Юлуціє».
У ту мить мені здалося, ніби в саму душу влучила блискавка.
Я усвідомила, що народилася як безіменний демон і що, витративши всю свою силу, аби бути прикликаною до Матеріального Світу, отримала ім’я в тілі, яке вперше набуло свідомості. Моє колись неоднозначне існування тепер було повністю визнане.
І тоді я також зрозуміла, що я, демон із Світу Демонів, втратила всю свою силу й народилася в цьому світі як безпорадне людське немовля.