--Пронизливі постріли і вибухи, що трясли землю, гриміли один за одним. Розбиваючи сліди і передвістя руйнування, нагромадження матерії падало в руїну і обвалювалося, безперервно розсипаючись і виконуючи увертюру, яка прелюдіювала неминучий кінець.
Генеральний штаб Рататоска наразі був загнаний у відчайдушний стан. Головним винуватцем цього, без сумніву, була «ДІЕМ Індастріз». Подібно до Рататоска, вони перевершили всі людські знання та інтелект і вступили в царство богів. Вони були володарями технології Ріалайзерів.
Звісно, Рататоск не відчинив би свої двері перед ворогами непідготовленим. Не буде перебільшенням сказати, що їхня система оборони була найкращою у світі. Кілька систем попередження, які безперервно розвідували зовнішні об'єкти, були впроваджені за допомогою повітряних бар'єрів, встановлених за допомогою підрозділів «Ріалайзерів». Крім того, технологіч невидимості ретельно приховувала місце розташування бази.
Найважливішою оборонною тактикою для стратегічної твердині було не бути непохитною цитаделлю перед обличчям будь-якого нападу і не мати грізну міць, здатну відбити будь-який ворожий рейд, яким би запеклим він не був.
Натомість Еліот Вудман вважав, що він мав стати прихованою фортецею, яку не зможе виявити жоден ворог.
«Рататоск» був за своєю суттю таємною організацією. Оскільки її метою не була національна оборона, не було потреби афішувати свою силу в нейтралізації ворога. З цієї причини їхній центр операцій не був прикрашений, як позолочений палац феодала, і не був емблемою становища, як Міністерство оборони. Навпаки, якщо бути точним, помітність просто поставила б їх під загрозу і призвела б до їхньої загибелі.
Більше того, лише мізерна меншість персоналу «Рататоска» знала про місцезнаходження бази. Ті, кому було дозволено її відвідувати, складалися лише з літальні апарати які мали функції невидимості. Незалежно від того, яка розвідка і якої країни працювала, виявити існування такого потужного об'єкту в цих координатах було неможливо.
І в цьому аспекті, як заклятий ворог Рататоска, «ДІЕМ Індастріз» не мав би бути винятком. Однак ця нібито прихована оборонна фортеця була несподівано найдена завдяки всезнаючому королю демонів <Вельзевулу>.
"Хоча я й не був повністю приголомшений, але не очікував цього. Не дивно, адже це ти, Айку ".
Вудман злегка знизав плечима, пробурмотівши це.
Це був чоловік років п'ятдесяти, який зв'язав своє світле волосся в один пучок. Незважаючи на те, що він опинився в загнутий в пастку, він ставився до ситуації несерйозно.
Втім, у цьому не було нічого незвичайного. Вудман був найвищим командиром Рататоска, головою Круглого столу. Іншими словами, він сам був лідером організації. Як наслідок, Вудман повинен був зберігати спокій перед обличчям таких подій. Якби у командира здали нерви, відсутність морального духу в геометричній прогресії поширилася б на його підлеглих і призвела б до того, що субординація вийшла б з-під контролю. Як людина з високим статусом, він повинен був завжди зберігати стриману і врівноважену посмішку. Навіть до самої смерті Вудман твердо дотримуватиметься цього переконання.
Крім того, це правда, що Вудман справді передбачав результат, в якому йому доведеться зіткнутися з вторгненням ДІЕМ. Побачивши, що колишній союзник, а нині ворог Вудмана, Айзек Весткотт, став всезнаючим королем демонів, не було складно передбачити, що найбільше він хотів би дізнатися про місцезнаходження всіх незапечатаних духів і про його власне місцезнаходження. Зрештою він вважав його зрадником.
Лише з цієї причини Вудман переїхав на свою нинішню базу, яка мала найвищий рівень захисту з усіх, що належали Рататоску.
"Ти помиляєшся, Айзек не з тих, хто багато обмірковуватиме таке. Він, як дитина, яка хоче похвалитися новою іграшкою перед, своїм старим другом".
Жінка, що стояла поруч з Вудманом, північноєвропейського походження з зав'язаним білявим волоссям, сказала це. Її елегантні блакитні очі дивилися на Вудмана крізь тонкі лінзи.
Карен Мецзерс. Вона служила особистим секретарем Вудмана і була біологічною сестрою найсильнішого у світі мага, Еллен Мейзерс. Як і Вудман, вона також колись була членом технічного персоналу ДІЕМ. Саме тому вона змогла зробити таку точну оцінку Весткотта. Вудман не зміг втриматись від того, щоб не підняти куточки рота.
"Можливо, ти влучила прямо в яблучко. Айк завжди був непохитним, хоча, можливо, саме тому він такий підступний. Подумай , що б сталося, якби він сидів у кімнаті, повній кнопок запуску ядерних боєголовок, і щоб він зробив лише з цікавості яка переповнює його буйний розум?".
"Я не можу уявити, наскільки це було б жахливо. Він буквально би показав наскільки він божевільною може бути людина"
Сказавши це, Карен напустила на себе насмішкуватий вигляд. Потім вона опустила голову, щоб розглянути мініатюрний пристрій у своїй руці, і після того, як виконала низку операцій з великою спритністю.
"- Підтвердження маршруту втечі завершено. На сюди."
«Гаразд, а як щодо обробки даних?»
"Жодних проблем. Звісно, якщо нова іграшка Айка втрутиться, ми нічого не зможемо вдіяти".
"Це не має значення. Ми відходимо. Віддай команду до відступу і решті персоналу."
«Зрозуміло.»
Карен злегка кивнула, а невдовзі сягнула рукою під стіл і натиснула приховану кнопку. У відповідь стіна за столом почала від'їжджати, відкриваючи таємний ліфт, який використовувався для втечі під час надзвичайних ситуацій.
«Перепрошую».
Карен увійшла в ліфт, тримаючись за ручки інвалідного візка, Вудмана.
Як тільки вони опинилися всередині, двері жорстко зачинилися. Після того, як Карен зробила кілька кроків на панелі, встановленій у стіні, ліфт почав спускатися вниз, супроводжуваний приглушеними звуками механічних шестерень.
Невдовзі після цього коливання припинилися, а двері, що виходили в протилежні боки, одночасно відчинилися. Перед парою відкрився тьмяний прохід, вимощений залізобетоном, що тягнувся, наче нескінченно.
"У кінці чекає гелікоптер. Будь ласка, зачекай".
Говорячи це, Карен почала штовхати інвалідний візок у сутінках коридору.
Але не минуло й кількох миттєвостей, як стукіт Каренових черевиків і скрип коліс візка, що відлунював з усіх чотирьох боків, раптом затихли, перетворившись на цілковиту тишу.
Причина була очевидна.
Перед ними з'явився силует людської постаті.
"- Привіт, Еліоте. Здається, минула ціла вічність з тих пір, як ми востаннє бачилися віч-на-віч".
Чоловік, одягнений у чорний піджак на західний манер, на обличчі якого застигла зловтішна посмішка, недбало промовив це.
“…………”
Немов у відповідь на ситуацію, що склалася, трохи затремтіло кермо інвалідного візка. Навіть для Карен зберігати беззастережний спокій за таких обставин виявилося особливо виснажливо. Однак те, що Карен змогла стримати власне тремтіння до такої мізерної міри в його присутності, заслуговувало на похвалу.
«Схоже на те... Давно не бачилися, Айку».
Вудман вимовив ім'я чоловіка, що стояв перед ними, звузивши при цьому очі.
Колись світле волосся, яке від часу перетворилося на тьмяний, насичений металевий відтінок, як застояна вода. Якби всі катастрофічні катаклізми і все зіпсоване в цьому світі зійшлися і силоміць виліпили людину, вона б приблизно так і виглядала. Незважаючи на те, що така думка була досить надмірною, ці образливі думки все одно природно з'являлися в його голові. Це означало лише те, що людина, яка стояла перед ним, дійсно була такою.
Послаблений зір Вудмана міг щонайбільше невиразно розрізнити поставу чоловіка навіть в окулярах. Однак його загадковий голос, туманний вираз обличчя та особлива атмосфера, що його оточувала, підказали Вудману, що колись він був його дорогим другом, який плекав ті ж ідеали і йшов тим же шляхом, що й він.
"Ніколи не думав, що ти зайдеш так далеко, щоб чекати на мене тут. Про всяк випадок я підготував багато інших прихованих шляхів втечі. Ще одна здібність «Вельзевула», я так розумію?"
Почувши запитання Вудмана, Весткотт перебільшено знизав плечима.
"Ні, ні, нічого подібного. На мій жаль, «Вельзевул» був списаний одним з ваших духів. Я знайшов це місце, мабуть, завдяки чистій інтуїції. Я просто відчув, що на твоєму місці обов'язково вибрав би це місце".
"Розумію. Цілком заслуговуєш на звання мого старого суперника, галасливий, як завжди".
Вудман і Весткотт розсміялися разом, ніби їхні думки були телепатично пов'язані.
"Що ж, тоді... скажи, у чому справа. Якщо ти хотів нанести мені візит, то спосіб, у який ти стукаєш у двері старого друга, досить грубий, тобі не здається?"
"Ааа, прошу вибачення. Чесно кажучи, це не така вже й велика справа. Я просто хотів, щоб ви з Карен повернулися до мене, назад в ДІЕМ".
Вескотт говорив неквапливим тоном. Точніше, з його точки зору, така манера розмови була, мабуть, нормальним стандартом, навіть якщо це означало крах цілої організації.
На обличчі Вудмана не залишилося ні здивування, ні гніву після почутого. Згодом він підняв кутики рота.
"А що ти зробиш, якщо я відверто відмовлюся? Уб'єш нас?"
"Боже, звичайно ж, ні, це перекреслило б мету відсутності Еллен. Я хотів би поважати вашу волю і не йти проти ваших бажань.
За винятком того, що... якщо ви не бажаєте, то як заміну..."
Весткотт знизав плечима, звузив очі і простягнув праву руку вперед.
«Вельзевул».
Він спокійно вимовив це ім'я. За долю секунди навколо його руки закрутився темний вир, що кипів чорнильним струменем чорного шипіння, перш ніж нарешті проявився у вигляді книги.
«- Ну ж бо, хіба ти не розважиш старого друга, коли він вперше за стільки років відвідав тебе?»
«Угм...»
Побачивши на власні очі матеріалізований предмет, оповитий незрозумілою міазмами, Вудман тихо зітхнув і поклав руку на нижню щелепу, ніби намацуючи щетину на підборідді.
Його супротивником був король демонів. Якби це було можливо, Вудман ніколи не хотів би зіткнутися з таким супротивником.
Однак - за цих обставин він не міг вимовити таких вольових слів.
"...Гадаю, тут вже нічого не вдієш. Ти завжди був незбагненим хлопцем".
Вудман полегшено зітхнув, різко вливаючи силу в руки і неквапливо піднімаючи своє тіло з інвалідного візка потроху. Але натомість Карен штовхнула його плече назад.
«Про це не може бути й мови, Еліоте».
«Не хвилюйся, Карен.»
«Але...».
Вудман посміхнувся і ніжно відмахнувся від руки Карен, нестійко хитаючись вперед.
«...Щонайбільше, у мене все ще є моя ліва і права руки».
Нечутно прошепотів він, встаючи перед Весткоттом.
"У такому разі... давайте почнемо. До речі, Айку, це, мабуть, перший бій, від нашої останньої зустрічі за довгий час".
"Здається так. Але я все ж таки напрочуд слабкий. Просто стоячи перед тобою, я відчуваю тремтіння в ногах, Еліоте, тому може піддасишся мені трохи?".
Весткотт миттєво висміяв його з неабияким гумором.
Вудман широко посміхнувся у відповідь на глузливий жарт Вескотта, а потім витягнув зі своїх грудей золотий предмет, схожий на іменний жетон.
◇◇◇
Хоча кожна людина має різні думки щодо того, скільки саме часу може тривати її міркування, перш ніж старість візьме наді мною гору, якщо перефразувати питання на те, як рано людина стає здатною запам’ятовувати, я б відповіла, що приблизно у п’ять років.
Озираючись назад, я завжди була самотньою у той час.
Це не було абстрактним питанням. Це не була філософська тема, яка спонукала до самооцінки. Воно було чистим і нехитрим, дозволяло побачити світло, яке осявало мене саму. Батьки, брати і сестри — наперед визначені істоти, які повинні були бути поруч, — те, що називається сім’єю, — не були поруч зі мною.
Коли я усвідомила цей факт, мої почуття — правду кажучи, я не могла пригадати до такої міри, що не могла висловити словами навіть тип емоцій, які я відчувала. Звісно, це було не те, що втішало серце, але це відчуття не було схоже на звичайний смуток чи самотність. Якщо пояснити, чому, то це була емоція, викликана втратою власної сім’ї. Смуток через те, що я втратила родинне тепло, а самотність через те, що спочатку я не була сама.
Я була самотньою від самого початку, тому визначати це почуття як самотність, мабуть, було б надумано. Воно було неминучим. Зрештою, діти, яким випало щастя мати сім’ю, були особливими. Оскільки я не була особливою, це було неминуче. Якби я мала сказати, я вважала це найближчою формою філософського нігілізму.
— Але знову ж таки, скільки часу минуло відтоді?
У певний момент ці дні раптово закінчилися.
І у мене вперше з’явилася сім’я.
Звичайно, вони не були моїми кровними родичами. Просто сімейна пара, яка хотіла дитину, приглянулася до мене і запропонувала мене усиновити.
За якою процедурою вони мене всиновили, я вже не пам'ятаю. Чесно кажучи, навіть якщо я й досі ледь пам'ятаю слова, сказані мені працівниками, я тоді ще не усвідомлювала їхнього значення.
Втім, такі речі не мали значення.
Для мене, людини, яка завжди була самотньою, це був перший раз, коли я отримала сім'ю.
Ця істина справила на мене надто сильний вплив, навіть викликала розгубленість.
Батько, мати, поруч дівчинка, яка незабаром мала стати мені сестрою.
Моя власна сім'я, сім'я, до якої я належала.
"Вітаю. Від сьогодні ми будемо твоєю сімʼєю".
Щойно ці слова мами досягли моїх вух.
«--ах, ах, ах.»
Сльози хлинули з моїх очей.
Було таке відчуття, ніби в чорно-білому світі з'явилися яскраві фарби.
Люди, які мене любили.
Людей, яких я могла б полюбити.
І я присягнулася - зробити все можливе, щоб любити їх - любити батька, матір і сестру.
◇◇◇
«......, ах, ах, ах»
Шідо застогнав тихим голосом і розплющив очі.
«Це було...»
Складалося враження, ніби щойно відбувся неймовірний сон, але він був досить туманним, сон, який навіював смуток, але водночас випромінював ніжне тепло.
«Нн......»
У затьмареній свідомості Шідо відчув, як його щоку почало свербіти, тож він витер обличчя рукою.
І тут він одразу зрозумів - це були вологі краплі сліз, що стікали по його обличчю, явно не ті, що виділяються при легкому позіханні. Виглядало так, ніби вони пролилися під час його сну.
«...Що зі мною сталося...?»
Шідо ворушив пасмами волосся, оглядаючи навколишнє середовище.
Незабаром у його затуманеному полі зору з'явилися чіткі об'єкти.
Виявилося, що він спав на ліжку. Згодом у полі його зору з'явилися чисті білі стіни і стеля. Це місце має бути лазаретом Фраксінуса.
Шідо неквапливо випростав верхню половину свого тіла у вертикальному положенні, суттєво потягнувшись. Закляклі м'язи боліли, суглоби помірно хрустіли.
У цей момент двері в кімнату різко відчинилися, і в кімнату один за одним увійшли Духи на чолі з Которі.
«Вибачте, ми ...... Що, Шідо!»
«О! Ти прокинувся!?»
Сповнені здивування, всі широко розплющили очі. Шідо криво посміхнувся.
«Ааа... Я щойно прийшов до тями».
Шідо змусив себе засміятися у відповідь, змусивши Току, яка стояла позаду Которі, нахилити голову, ніби помітивши, що з Шідо щось не так.
"Шідо, щось не так? Ти плакав?"
«А, нічого... Я просто трохи заснув».
Оскільки сказати, що сон змусив його плакати, виявилося справді складно, не кажучи вже про те, що він не хотів, щоб усі хвилювалися, Шідо спробував приховати це, вдягнувши посмішку на лице.
“…………”
Чи то Которі відчула щось недобре у ставленні Шідо, чи то ще щось, але на її обличчі з'явився сумнівний вираз, а потім вона безпорадно зітхнула і знову подивилася на нього.
"Забудь про це. --Що важливіше, Шідо, з твоїм тілом все гаразд?"
«Е? Е... Гадаю, все гаразд...»
Хоча Шідо на мить був спантеличений урочистим виглядом Которі, він швидко відкинув цю думку, зробивши ковток. Слова Которі стали каталізатором, і його колишні двозначні, неясні спогади виринули на поверхню в один момент.
Перед тим, як втратити свідомість, обіймаючи Мукуро, Шідо падав в атмосферу, маючи в якості щита лише своє фізичне тіло.
Навіть з додатковим захистом Янгола, такий божевільний, відчайдушний трюк, безсумнівно, призвів би до тривоги і переживань Которі.
"Де Мукуро?! Як Мукуро?! З нею все гаразд?"
Шідо миттєво підхопився з такою силою, що ковдри полетіли в повітря.
На щастя, завдяки захисту <Задкіеля> і <Рафаеля>, а також зціленню від здатності до відновлення <Камаеля>, на тілі Шідо більше не було помітних ран. Однак, втративши свідомість ще до приземлення на поверхню Землі, Шідо не міг бути впевненим в тому, що Мукуро в порядку.
Згодом Которі випустила з себе передчасну подобу і заговорила.
"Ми не знаємо, коли ми знайшли тебе, будь-які сліди Мукуро вже зникли. Звичайно, ми розглядали можливість того, що ви двоє розділилися, коли падали, і проводили масштабне дослідження місця вашого приземлення......"
«Тоді... чи могло це бути...»
Шідо не втримався, щоб не показати обуреного переляку, на що Которі похитала головою, ніби запевняючи його, що все буде добре.
"Навіть якщо вона заблукала чи ще щось, в будь-якому випадку, Мукуро все ще Дух з потужною незапечатаною силою. З того моменту, як було виявлено, що ти в безпеці, було доведено, що вона також буде в безпеці. Якщо припустити, що вона прийшла до тями раніше за тебе після того, як ви обоє досягли землі, вона, ймовірно, вирішила, що найкращим варіантом дій для неї буде втекти і десь сховатися на даний момент".
«З-зрозуміло...»
Вислухавши розповідь Которі, Шідо з полегшенням видихнув.
«............»
Проте невдовзі після цього Шідо знову поринув у глибокі роздуми, стиснувши губи. Той факт, що Мукуро залишилася неушкодженою, справді заслуговував на радість.
Однак її втеча та невідоме місцезнаходження змусили Шідо розгубитися і відчути своє безсилля.
Шідо мовчки подивився на свою праву руку, стиснувши її в кулак - ніби для того, щоб підтвердити текстуру ключа, який він раніше тримав у своїй долоні.
Під час бою Шідо, безумовно, торкнувся грудей Мукуро своїм псевдо <Міхаелем>, тим самим відкривши замок, накладений на її серце.
Але, зрештою, це був лише початок. За умови, що замок на її серці було зламано, відсутність Мукуро лише ставила під загрозу сприятливе враження, яке вона мала про Шідо. Зрештою, він мав би не більше, ніж розбудити її емоції, які були запечатані - або, в найгіршому випадку, існував шанс, що почуття, які змусили її думати про Шідо жахливо, з'являться знову.
І як ключовий момент, що міг вплинути на ситуацію як на краще, так і на гірше, під час їхньої першої зустрічі, Шідо вже втратив свідомість. І хоча він нічого не міг вдіяти, щоб запобігти цьому, Шідо все одно зморщив обличчя від каяття.
«...Вибачте за це, хоча ви, так багато для мене зробили, я...»
Коли Шідо вимовив це, духи послідовно розширили свої очі від здивування, щосили хитаючи головами.
"Що за нісенітниці ти верзеш? Ми всі знаємо, наскільки ти старався."
"Т-так. Не кажи таких речей."
"Почуваєшся пригніченим? Хочеш помацати мої груди? Хоча вони ще навіть не надто великі, щоб їх можна було пестити! Ахаха!"
Нія незграбно пожартувала. Краплі холодного поту виступили на щоках Шідо, коли він з силою розсміявся.
"Бодечки, а можна мені!? Що це за послуги такі!!! Ти що, Діва Марія!?"
Всупереч реакції Шідо, Міку почала ворушити пальцями, а її обличчя почервоніло від збудження. Однак, оскільки тема розмови почала відходити від основної теми, не кажучи вже про недоречність, Которі та інші стримали Міку.
«Міку, замовчи уже.»
"А~х! Злюка!"
"Хаа... справді. Що ж, пригніченість не принесе нам нічого доброго. До того ж, це не означає, що не було ніякого прогресу. Якщо ти справді хочеш відплатити за наші зусилля, то почніть з того, що підбадьорися і почни рухайтися вперед".
«А-а-а, так... Ти маєш рацію.»
Шідо криво посміхнувся і кивнув на знак згоди. Все було так, як сказала Которі. Хоча роздуми про минуле були безглуздими, але якщо не винести урок з невдачі і не рухатися вперед, це лише затягне його у безвихідь.
Навіть якби це означало вірити в усіх, хто вірив у нього, Шідо точно не міг залишатися на місці.
«-Ах.»
Збираючи докупи свої думки, Шідо раптом наштовхнувся на щось і вигукнув.
«Що таке, Шідо?»
«До речі, Которі, що сталося з базою Рататоска?»
Шідо напружено стиснув кулак, запитуючи. Перед тим, як Шідо та інші вирушили в космос, порт Фраксінуса, база Рататоска, зазнав нападу з боку «ДІЕМ Індастріз».
Почувши запитання Шідо, Которі не могла не зітхнути, відповідаючи на нього.
"...Сказати, що вона в хорошому стані, було б трохи неправдоподібно. Пошкодження значно руйнівніші ніж ми очікували. У нас немає іншого вибору, окрім як покинути цю базу".
«Усе так погано?! А як же Вудман і Карен?!»
«............»
Шідо виявив тремтячий вираз обличчя, коли він несміливо запитав. Тоді Которі тихо витягла з кишені своєї куртки зменшений термінал, повернувши його екраном до Шідо.
«Гм...?»
Не знаючи, що Которі мала на увазі, Шідо був вкрай спантеличений. Через кілька секунд на екрані терміналу з'явилося обличчя Вудмана.
«Пане Вудман???!!!»
"Шідо. Як твоє тіло? Я чув, що ти пройшов через вхід в атмосферу без будь-якого захисного спорядження."
«А що з цим?» - "Я в порядку. Порівняно з цим, як щодо вас, пане Вудмане?"
"Можеш вважати, що зі мною все гаразд. Пробач, що змусив тебе хвилюватися!"
Під час спілкування Вудман видавав хрипкі звуки. Брови Шідо затремтіли.
«П-пане Вудман?»
«Як втрату руки і ноги можна класифікувати як "в порядку"? Окрім того, що ти весь у порізах і синцях, ти не підлягаєш опису".
Пролунав голос, який не належав Вудману, який пролунав чітко, не кажучи вже про жіночий - це був голос Карен. Незважаючи на те, що тон її голосу був таким же рівним і спокійним, як і раніше, цього разу чомусь здавалося, що вона ледве стримує свій гнів.
"Негайно поспішайте всередину медичного Ріалайзера. Нам вкрай необхідно негайно підтримувати абсолютну стабільність".
Вудмен примусив себе посміхнутися і подивився на Шідо.
"Вибач за це. Я б волів поговорити з тобою трохи довше, але, як бачиш, Карен вже в досить зла".
«Н-нічого, все гаразд...... Хоча, що ви мали на увазі під »втратою руки і ноги«?»
«Еліоте.»
«Я зрозумів, зрозумів, тож перестань сверлити мене поглядом, Карен».
Фігура Вудмана зникла з екрану, і передачу було відключено. Которі знизала плечима і поклала термінал на місце.
"-Ось так воно і є. Принаймні, схоже, що вони успішно втекли.
«О-оу... Мені все ще здається, що сталося щось дуже серйозне».
«Ну, я теж занепокоєна... але ці двоє завжди намагаються це якось приховати і відволікаються від теми».
Після того, як Которі м'яко видихнула, вона знову наповнилася енергією і схрестила руки.
"У будь-якому випадку, тобі треба відпочити, Шідо. Ми подбаємо про пошуки Мукуро. Якщо ми її знайдемо, а ти не зможеш рухатися, то ти не зможеш навіть поговорити з нею.
«А-а, я розумію... Але мені цікаво, куди ж поділася Мукуро...»
"Якби ми це знали, то не потрапили б у таку халепу. З цим її [Міхаелем] вона може піти куди завгодно. Може, вона вже полетіла в якусь невідому частину космосу, а може, через якийсь нещасний випадок чекає десь поблизу..."
У ту саму мить, коли її слова дійшли до цього місця, голос Которі різко перервався.
Її очі розширилися в ідеальні кола, беззвучно дивлячись у бік Шідо.
"А? Що сталося, Которі? Щось... --!?"
Шідо відчув, як його охопила хвиля цинізму, коли він запитав, нахиливши голову - тільки для того, щоб його голос урвався, як кілька хвилин тому голос Которі. Ні, якщо бути ще точнішим, то саме через розгубленість він не мав іншого вибору, окрім як насильно затамувати подих і замовкнути.
Втім, цього слід було очікувати. Адже без жодного попередження з-за спини Шідо простяглися дві руки, які з пронизливим голосом обхопили його за плечі.
Від цього надприродного явища заклякле тіло Шідо повністю заніміло, і він ледве зміг повернути голову назад, щоб розгледіти, хто чи що стоїть за його спиною.
«Еге ж?»
Одразу ж після того, як він переборов свій страх, Шідо побачив риси обличчя дівчини, яка невідомо для нього з'явилася там. У неї був ошелешений вираз обличчя і широко розплющені очі.
«Здається, ти уже прокинувся».
Промовивши це, куточки її рота розтулилися. Крізь її елегантне довге волосся виднілася пара блискучих очей, що переливалися золотистим сяйвом і випромінювали радість.
На мить хід думок Шідо був на мить збитий з пантелику.
Однак це аж ніяк не було наслідком того, що дівчина раптово з'явилася без жодної згадки про привітання. Навпаки, це було наслідком цілковитої нездатності його мозку поєднати зображення тієї самої дівчини, яку він знав, із теперішньою дівчиною, чиє обличчя було розмальоване радісним, пристрасним і просто щасливим виразом.
Але помилки не було; дівчина, яка зявилася, була...
«М-Мукуро ......!?»
Дух, який бився проти Шідо в космосі, Хошімія Мукуро, мимоволі вийшла з порталу, що відчинився просто в повітрі, і обійняла Шідо за плечі.
«Що?!?»
«Чому Мукуро тут...!?»
"Паніка. Як це сталося?"
Слідом за Шідо один за одним висловили своє здивування духи. Кожен з них вигукнув на всю кімнату: «А?».
Потім Мукуро оглянула всіх, хто стояв з одного боку, але миттєво відвела погляд і грайливим шепотом поплескала Шідо по щоках.
"Як ти міг заставити Муку чекати на тебе, який же ти негідник. Але нічого, Муку дозволяє тобі, ти, той хто надихнув моє серце".
«Ха......., Ем......, Аа......?»
"Чому твій вигляд пронизаний милосердям? Хе-хе, милий чоловіче."
«......!?»
Мукуро виголошував інтимно-солодкі вірші, при цьому водячи пальцем по лицю Шідо. Ошелешений, Шідо відчував себе так, наче його почуття були загіпнотизовані заклинанням. Це не було несподіванкою, адже йому протистояв Дух, який колись безжально скинув на нього метеоритний дощ без жодних роздумів.
За такий короткий проміжок часу її ставлення пом'якшилося... ні, не пом'якшилося, а навпаки, воно зʼявилося. Стверджувати, що вона була іншою людиною з ідентичним обличчям, було б більш переконливо. Тока і Которі теж втратили дар мови від такої різкої невідповідності в поведінці.
«А...»
Шідо звів брови, намагаючись окреслити причину такої зміни.
«Може, це тому, що замок на моєму серці було відкрито ......?»
«......!»
Почувши здогад Шідо, інші Духи один за одним здивовано розширили очі.
Так, саме так. Порівнюючи момент його зустрічі з нею у космосі та теперішнє, якщо щось і могло статися між цими двома моментами часу, то це мав бути випадок, коли Шідо відкрив печатку на серці Мукуро.
Згідно з пам'яттю Шідо, колись сувора, невиразна, а тепер іскристо-життєрадісна дівчина вже не була такою, як раніше. Мабуть, такою була її справжня природа до інциденту із запечатуванням. Ні, навіть якщо це й так, чомусь здавалося, що Мукуро поводиться надто закохано в Шідо. Холодний піт почав виступати на чолі Шідо, коли він запитав.
"М-Мукуро......? Чому ти раптом стала такою доброю до мене? Або що змусило тебе захотіти зблизитися зі мною? Я не кажу, що це погано, навпаки, це дуже добре.
«Га?»
Мукуро зробила незрозумілий вираз обличчя на короткий час, а потім відповіла.
"Хіба після того як Нуші-сама, кинувся за Муку на край світу і визволив її, така вдячність є чимось ненормальним? Навпаки, Муку повинна любити шляхетного чоловіка, чиїм устам належать клятви врятувати Муку і подарувати їй щастя". [1]
«Угх......»
Реальність справді була такою, як вона сказала.
З точки зору Шідо, перш ніж він прийняв тверде рішення врятувати Духів, він пройшов через безліч заплутаних труднощів і неприємних ситуацій. З іншого боку, з точки зору Мукуро, він був ловеласом, який кричав «Я тебе кохаю» і з'явився перед нею з нізвідки.
"Вибачте, вибачте. Нуші-сама настільки чарівий, що Муку, не могла не подразнити його".
Побачивши, що Шідо геть спантеличений, Мукуро весело хіхікнула.
"Мої слова не мають значення. Під час відкривання, те, що Нуші-сама сказав Муку, і те, що Нуші-сама зробив для Муку, залишило її в боргу перед Нуші-самою на вічно. І ці вірші є непохитною клятвою цьому. ...А якщо Нуші-сама питає причину, чому Муку бажає його, то причина..."
Мукуро зігнула пальці так, ніби знову і знову роздумувала, а потім стиснула їх, плеснувши в долоні.
«- Парадоксальна, я припускаю.»
«...... Агов, агов.»
Шідо був змушений зітхнути, почувши міркування Мукуро. Але дівчина лише продовжила, трансформувавши свою манеру в жартівливу.
"Любов, ненависть й внші емоції, коли їх відчуваєш, що існуєш по справжньому. «Парадоксально» - говорить про спорідненість Нуші-сама та Муку.
«Спорідненість...?»
Перед незрозумілим одкровенням, смислове значення якого було погано визначене, Шідо розгублено нахилив голову. Втім, мати добрі наміри щодо себе та своїх коханих не було чимось рідкісним, і в Мукуро розквітла якась тісна близькість до Шідо. Коли Шідо замислився над цією думкою, Мукуро щиро засміялася і продовжила.
"У цьому вся суть. Проте, Нуші-сама. Прошу вас, зберігайте вірність Муку назавжди".
«Вірність?»
"Хм. Нуші-сама пообіцяв це сам. Дарувати Муку щастя, а отже, зробити Муку своєю розпусною рабинею... але Муку, не розуміє, що означає «розпусна рабиня». Чи не міг би ти просвітити Муку?"
Мукуро промовила це без найменшого побоювання, не усвідомлюючи, яку вагу матимуть її слова. Всі Духи, насупили брови, коли приголомшливі речення долетіли до їхніх вух.
«Що?!?»
«Шідо, це правда?»
«П-про що...»
«Збоченець!»
"Це не те, що ви подумали! Це непорозуміння... хоча, можливо, це не вважається непорозумінням, але на це є цілком поважна причина..."
"Зачекайте хвилинку. Можна відволікти тебе на хвилинку, Мукуро?"
Щойно Шідо мав намір продовжити пояснення своїх дій, як Которі, що стояла попереду, перервала його промову. Мукуро збентежено подивилася на Которі.
"...... Га? Говори, чого хочеш".
"Приємно познайомитися з тобою вперше. Я молодша сестра Шідо, Которі."
"Хохо? За таких обставин, яка почесна справа привела тебе до Муку?"
"Стан Шідо зараз не дуже добрий. Мукуро, травми, яких він зазнав, рятуючи тебе під час падіння, ще не повністю загоїлися. -Звісно, обіцянки, які він тобі дав, не є чистісінькою правдою. ...Хоча те, що він зробить тебе розпусною рабинею, ми залишимо для окремої розмови, Шідо серйозно налаштований на твій порятунок. Але якби ти могла почекати трохи довше... одного дня було б достатньо."
«Хммм.»
Слухаючи заяви Которі, Мукуро злегка наспівувала тихим тоном.
Згодом вона намацала підборіддя, радісно розслабивши куточки рота сказала.
«Так воно і є, так воно і є». Поранена через Муку, так? Нічого не вдієш, тож доведеться почекати до завтра, так?"
"Саме так, дякуємо за розуміння! Якщо можливо, ми б хотіли, щоб ти залишилася тут і відпочила до того часу..."
«Вам не варто турбувати мене.»
Мукуро розставила долоні, ніби маскуючи голос Которі.
Наступної миті Мукуро розтулила груди й обійняла Шідо за плечі, неквапливо нахиливши своє тіло вперед.
"- Ваша допомога надлишкова. Даруй Муку стільки любові, скільки дозволить твоя душа, щоб вона могоа насолодитися нашим веселим завтрашнім побаченням, Нуші-сама".
Мукуро махнула рукою і знову увійшла у відчинений раніше портал, зникаючи в порожнечі. Після того, як вона стала в позу, ворота почали обертатися навколо свого центру, як турбулентний вихор, і поступово зменшувалися в розмірах, поки не досягли піку й зникла без сліду і залишивши стіну лазарету цілою і неушкодженою.
«.........»
Після цього медичну кімнату накрила тиша, і лише через кілька хвилин Нія вигукнула «Фу!», не витримавши нервового напруження.
"Це мене дуже налякало! То вона і є та сама Мукку-чін, про яку ходять чутки? Її характер трохи відрізняється від того, що я чула!"
Нія вигукнула так, наче хотіла видихнути все повітря, що було в неї в легенях. Інші Духи незабаром наслідували її приклад, вивільняючи свою напругу.
"Дивовижно. Нія має рацію. Я вважала її набагато суворішим Духом. Але, Шідо, поясни, що це за «розпусна рабиня»?"
"Вона змінилася, тому що Шідо відкрив своє серце Мукуро, так? Щодо... іншого... я заперечую."
"Хм, але вона така мила. З таким тендітним тілом чоловік не зможе стриматися. А, смак у любого не такий вже й поганий."
"......Міку, це непристойно. Не те, щоб Шідо був кращим."
«Ні! Це все через вибір!»
Усі втупилися в Шідо смертоносними поглядами. Шідо слабко зітхнув, відчуваючи на своїх плечах залишки тепла від температури Мукуро, після чого повернувся і подивився на Которі.
«-- Которі.»
"Так, так. Хоч мені й боляче про це говорити, але я організую твої плани на завтра. Після ремонту «Рататоска» ми встановили нове приміщення, відмінне від попередньої медичної капсули. Відпочинь там сьогодні".
"Нове приміщення? Що там змінилося?"
"Не скажу, це сюрприз. Але за результат можу гарантувати. До завтрашнього дня ти будеш там для повного відновлення".
Которі обійняла його за плечі, коли сказала це. Шідо кивнув на знак згоди і продовжив.
"Гаразд, я розумію. --Дякую, Которі."
"Ха? За що ти мені дякуєш?"
«А? Хіба ти не відклала це на інший день, враховуючи стан мого тіла?»
«Що?!»
Коли ці слова вилетіли з вуст Шідо, обличчя Которі одразу ж почервоніло.
"Щ-що ти кажеш! Це просто тому, що треба підготуватися підтримку для тебе!"
Которі поспішно затрясла головою вліво і вправо, щоб зменшити колір своїх щік. Побачивши її в такому стані, Каґуя та Нія злісно посміхнулися.
«Хо, хо, хо~»
«Сестричка Которі, як завжди, горда і чарівна, як з книжки».
"У будь-якому випадку! Завтра вирішальна битва! Переконайся, що твоє тіло буде у формі до того часу!"
Которі енергійно вказала на Шідо, після чого вийшла з лазарету, не сказавши більше жодного слова.
Дивлячись услід удаляючійся постаті Которі, Шідо злегка криво посміхнувся.
"Хаха...... Що ж, так чи інакше, дозвольте мені випробувати на собі це її особливе нове приміщення. ...Якщо подумати, вона пішла, навіть не сказавши мені, де воно знаходиться".
Поки Шідо чухав щоку, роздумуючи, що йому робити, Міку плеснула в долоні, наче хотіла вивести його із заціпеніння.
«Ми вже користувалися цим приміщенням, тож дозволь нам показати тобі дорогу.»
"Зрозуміло. Тоді я у ваших руках."
"Хехе, залиш це мені~. Хехеххехе......"
«......?»
З Міку вирвався дзвінкий сміх невідомої причини; принаймні, вона була невідома Шідо, який скептично нахилив голову під гострим кутом.