Межа між життям і смертю страшенно неоднозначна і залежить від того, як кожна людина визначає, коли настала смерть.
Дехто вважає, що смерть настає тоді, коли припиняються серцево-легеневі функції, тоді як інші кажуть, що це відбувається після того, як припиняються всі функції мозку. Дехто каже, що навіть якщо свідомість залишилася, то не обов'язково, що міститься в сирому тілі, оскільки серце людини залишається - значить, повинна залишитися якась форма існування. Що ж, останнє може здатися радше ескапістськими настроями, аніж реальним визначенням.
У порожньому полі зору Айзек Весткотт бездіяльно роздумував над такими питаннями. -"Якщо так, то чи можна вважати, що він ще живий?
Принаймні, серцево-легеневі функції зупинилися. Це було природно, адже більша частина його тіла вже зникла. Хоча ще залишилася якась свідома думка, було невідомо, чи навіть його мозок зберіг свою форму. Він просто лежав на землі і дивився на небо, чекаючи, коли його свідомість зупиниться...
І ось, поки ці думки все ще не давали йому спокою, Весткотт посміхався над собою.
Між живими і мертвими людьми, його слід вважати мертвим вже дуже давно.
Так, як людина, Айзек Весткотт уже був мертвий. Все, що залишилося тут, було уламками жалюгідного Духа, який ледве підтримував своє існування за допомогою сили Духів. Його затяжна свідомість була доказом того, що він став такою формою.
Сила знищення між Янголом і Королем Демонів. Коли вони зіткнулися на такій близькій відстані, цей результат був закономірним. Не було жодних ознак того, що <Деус> залишився. Здавалося, що вона зникла трохи раніше за Весткотта.
З почуттям справді огидного відчуття, що його відкинули у подвійному самогубстві, пам'ятаючи про це, Весткотт знову розсміявся. Хоча він сам того не знав, риси його обличчя все ще були спотворені у формі посмішки.
Втім, це було лише питанням часу. Навіть як Дух, він не протримався б довго. І справді, його свідомість почала згасати, коли потяг руки Бога смерті наближався.
Однак -
«…Айку!»
У цей момент, ніби для того, щоб повернути свідомість Весткотта, пролунав голос.
Судячи з усього, Еллен підбігла до нього з жахливо блідим виразом обличчя. Здавалося, що вона була в безпеці.
«Привіт, Еллен!»
"А, Айку, це ти! Ми повинні негайно вирушити до медичного Ріалайзера..."
Еллен раптом замовкла. Можливо, поки вона прикривала добровільну територію, щоб перевезти Весткотта, вона зрозуміла, що вже занадто пізно, навіть з «Медичним Ріалайзером».
«А-а-ахх......»
Еллен безсило впала на землю.
Потім, немов у відповідь на цю дію -
«......Айку».
Інший голос вигукнув ім'я Вескотта.
Це був голос глибший за голос Еллен. Тим не менш, Весткотт швидко впізнав цю особу - оскільки, крім Еллен, була лише одна людина, яка називала Весткотта цим прізвиськом.
«...... А, Елліоте»
Коли Вескотт відповів, на краю його поля зору з'явився чоловік на інвалідному візку і жінка, схожа на Еллен.
Еліот Вудман і Карен Мейзерс. Засновники <Рататоску> і колишні соратники Вескотта.
«......!»
Еллен підняла обличчя і гнівно подивилася на Вудмана і Карен. З цим нічого не можна було вдіяти.
Злість Еллен на Вудмана відрізнялася від будь-чиєї іншої. Достатньо було того, що вона із задоволенням говорила про бажання вбити його. Однак Еллен не проростала прокльонами і не кидалася на нього. Зціпивши зуби, вона почала благати.
"Будь ласка, Еліоте...... Айк...... допоможи Айку. Якщо це ти, то це можливо, правда? Я зроблю все, що завгодно, я вислухаю все, що ти скажеш мені, будь ласка, прошу!"
Побачивши сльозливе прохання Еллен, Вудман тихо опустив очі донизу. Це не було ні відмовою, ні злим наміром. Просто у світі не було нікого, хто міг би завадити Весткотту померти зараз.
«А-а-а...»
Голос Еллен тремтів, коли вона проливала сльози. Побачивши сестру в такому стані, Карен злегка розчулено подивилася на неї.
"Ха, ха, який же клопіт. Ти прийшла посміятися наді мною, Елліот?"
"......Я прийшов сюди, щоб побачити смерть мого друга. Невже тут є з чого сміятись, Айку?"
хрипким голосом запитав Вескотт, на що Вудман тихо відповів.
"О, і справді. Це було дурне запитання. Навіть якщо методи були різними, ти, безумовно, мій друг, і не тільки".
Вескотт скривив губи, щоб пожартувати.
«Ми друзі, яких відшила одна й таж сама жінка».
«-»
Почувши слова Вескотта, Вудман на мить застиг, а потім різко зітхнув.
«Ха-ха, це точно.»
«Фу-фу.»
Вескотт злегка посміхнувся, коли його бачення світу знову почало розпливатися.
Еллен, Карен, Вудман.
Закляті друзі, рідне селище яких спалили і які разом поклялися помститися, найстаріші соратники Весткотта. Тепер дивилися на його смерть, висловлюючи скорботу.
(-А-)
Весткотт згадав дивне відчуття.
Спогади про дитинство, про те, як його матір поклали в труну і поховали. -З точки зору його матері, відчуття, що всі погляди зібралися на похоронній службі.
Еллен плакала, Карен дивилася вниз, а Вудман спокійно дивився сюди.
Різні вирази обличчя, але в них був смуток і жалоба, сповнена відчаю.
Погляди його друзів, і той факт, що саме він був тим, хто виліпив ці вирази облич - факт, що він був у центрі цього відчаю.
-Для Вескотта це було комфортне і непереборне відчуття.
(......Що......т-то це було так просто......)
Маг Айзек - Весткотт з екстатичним відчуттям задоволення повільно заплющив очі.
◇
"- Шідо! З тобою все гаразд, Шідо!"
«Ух......ах......»
Коли його тіло сильно затрясли, він нарешті поступово розплющив повіки.
Здавалося, що він втратив свідомість. Коли його невиразна свідомість поступово прокидалася, навколишній пейзаж і обставини, в яких він опинився, почали формувати реальну картину.
Перш за все, Тока трясла його тіло. Зі стурбованим виглядом вона багато разів вигукувала ім'я Шідо.
Ні, вона була не сама. Кілька духів зібралися навколо Шідо.
Оріґамі, Которі, Йошіно, Каґуя, Юдзуру, Міку, Нацумі, Ніа, Мукуро і навіть Курумі. Озирнувшись, він побачив, що Мана і Марія також були тут.
А Шідо лежав на прибережному пляжі а на дворі була ніч. Небо було всипане мерехтливими зірками, а з моря долинав слабкий шум хвиль. Це було дуже романтичне місце. Чому він опинився в такому місці?
«-»
Коли він почав впізнавати своє оточення, Шідо підстрибнув, як іграшка на пружинах. Він ігнорував тупий біль, що пронизував його тіло, і роздивлявся довкола, вдивляючись в обличчя людей.
"! Шідо!"
"Уму, ти нарешті прокинувся. Я хвилювалася.
"Полегшення. Каґуя кричала і плакала у Шідо на грудях від хвилювання."
«Я ще нічого такого не робила!»
Дивлячись на щойно пробудженого Шідо, Духи всі в один голос зітхнули з полегшенням.
Проте не було часу відповідати на цей подих. Зараз Шідо думав лише про одне. Він поклав руку на плече Токи, шукаючи підтримки.
"Токо. Міо..."
"......"
Почувши слова Шідо, Тока затамувала подих.
Замість слів, це було красномовне мовчання. Одного цього було достатньо, щоб розповісти все.
«Зрозуміло.»
Шідо безпорадно опустив руку.
Величезне відчуття безсилля мучило все його тіло.
Він перепробував усі можливі ідеї. Але в новому майбутньому, яке він бачив, Міо вже не було.
Ця реальність безжально тиснула на розум Шідо.
Однак Шідо витримав, стримав сльози, щоб вони не розлилися, і зробив глибокий вдих.
"Ах, мене відшили. Схоже Шін кращий за мене".
Почувши слова Шідо, духи після миттєвого шоку випустили гіркі посмішки.
"А, ну що ж, нічого не поробиш. Як ти, плейбой, можеш протистояти парочці з безмежним коханням одне до одного" промовила Которі, потираючи опухлі червоні очі. Шідо міг лише знизати плечима у відповідь.
Але тоді - в той момент.
В абсолютно темному небі маленький мерехтливий вогник повільно похитнувся і впав донизу.
«Що?»
Шідо широко розплющив очі, побачивши це видовище.
Потім, ніби світло було спрямоване до Шідо, воно повільно опустилося на очах у всіх.
«Це ......»
Після побаченого вираз обличчя Шідо було забарвлене у колір шоку.
Тим не менш, реакція всіх Духів була однаковою. Всі, хто впізнав джерело цього світла, здивовано витріщалися на нього.
Але нічого не можна було вдіяти. Адже там левітував схожий на дорогоцінний камінь предмет, що випромінював різні кольори, - Кристал Сефіру.
-Над ним лежало плюшеве ведмежатко з численними шрамами від нитки, що тримала його зшитим разом.
У ту мить, коли Шідо впізнав його, ведмедик зісковзнув з кристала Сефіру. В ту ж мить Шідо зловив його в руки.
Без сумніву. Це була м'яка іграшка, яку Рейне завжди носила з собою.
Ні, не тільки це. Нинішній Шідо накінець зрозумів. Ведмедик був подарунком Міо від Шінджі виграним 30 років тому, в ігровому автоматі.
Протягом останніх тридцяти років він був об'єктом, що підтримував серце Міо з-за лаштунків. Звісно, Міо не хотіла зникнути разом з такою цінною річчю, тож, мабуть, залишила її для Шідо.
М'яка іграшка пройшла випробування часом. По всьому її тілу були сліди зшивання ниткою, з латками різних кольорів, що позначали пошкоджені місця.
З силою Міо було б легше простого виправити пошкодження. Але здавалося, що вона потурбувалася про те, щоб зробити все повністю вручну.
Ймовірно, вона не змогла заставити себе цього зробити. Якби вона відновила його повністю, він був би схожий на зовсім іншого ведмедика, ніж той, якого вона отримала від Шінджі
«-Ах-»
У ту мить, коли він усвідомив це, сльози почали переповнювати очі Шідо.
«А-а-а...»
Незважаючи на те, що він не хотів, щоб усі хвилювалися, емоції, які він досі стримував, досягли своєї межі і вихлюпнулися назовні без жодної паузи.
Тремтячим голосом Шідо зламався, тримаючи в руках м'яку іграшку.
«......Mio......Mi-o............!»
Ніжна, але водночас скорботна дівчинка.
Створена у спотвореному світі, втягнута у конфлікт, нічого не знаючи, вчинила злочин, який не змогла спокутувати.
Життя, в якому вона жодним чином не зможе досягти спокою...
«Ти ж змогла зустрітися з Шіном, так?»
Зламаним голосом Шідо знову підняв своє вкрите сльозами обличчя.
Тоді, ніби у відповідь на це, кристал Сефіра, що сяяв веселковим світлом, злегка похитнувся, розтанув і розчинився в повітрі.
«Mio......»
Але - в той час.
«-Е?»
шоковано вигукнув Шідо.
Кристал Сефіри Міо зник.
Раптом хтось простягнув руку і схопив його.
Від несподіванки Шідо перехопило подих, і негайно подивився на власницю цієї руки.
«Що...»
І на мить втратив дар мови.
Особа людини, яка тримала в руках кристал Сефіри Міо, була просто неймовірною.
«То… ко?»
Саме так.
Посеред загального здивування, та, що простягнула руку, була Тока.
«- Вибачте, але я візьму це».
Сказавши це, Тока підтягнула кристал Сефіри ближче і притиснула його до грудей.
Кристал Сефіри Міо одразу ж занурився в груди Токи, так само, як коли Курумі отримала Кристал Сефіри Нії.
«Токо, що...»
В той момент, коли Шідо заговорив.
-Світ осяяло яскраве світло.