Пізнавши людей, Айзек Весткотт невдовзі помітив різницю між собою та іншими, Весткотт був геніальним хлопчиком. Якби його класифікували як дитину-вундеркінда чи генія, то не було б жодних заперечень.
У прихованому селещі, що успадкувало кров Магів, його вміння та досконалість перевершували його однолітків - ні, його контроль над маною був навіть кращим, ніж у дорослих. Змагатися з ним могли лише старійшини та вчителі селища, а також Еліот, його самопроголошений суперник.
І не тільки в цьому. Лінгвістика, арифметика, спорт - Весткотт досягнув надзвичайних успіхів у кожній галузі.
Однак, зрештою, ступінь такого рівня лише загострив питання.
Підсумовуючи, він поставив питання про те, чи можливо досягти успіху в квінтесенції сутності всіх речей.
На той момент Весткотт ще не вирізнявся з-поміж інших у цьому питанні.
Якою б не була його позиція, поки вони йшли однією дорогою, настане день, коли інші наздоженуть його, і навпаки.
Але Весткотт також помітив. Місце, де він стояв, було викривленою позицією, яка не перетиналася з усіма іншими.
Коли прийшло первинне усвідомлення? -Так, вперше це сталося, коли померла собака, яка жила в будинку Весткотта.
Собака жив у його будинку ще до народження Весткотта і був його другом, який завжди був з ним разом з того часу.
Звичайно, Весткотт був засмучений. Хоча він був ще дуже молодим, але вже був знайомий з поняттям біологічної смерті.
Але, перевершувало усе, в серці Уесткотта незрозуміле хвилювання, яке не можна порівняти з сумом.
Сумний вираз батьків, обличчя співчутливих друзів, тіло собаки, який помер, і його власний смуток.
Озираючись назад, мабуть, кожен розкритикував би цю радість як аморальну чи негуманну.
Чи це був його вроджений темперамент, чи він був сформований оточенням? Причина цього не була зрозумілою. Але все ж існувала разюча різниця, біологічний дефект, якщо хочете.
Само собою зрозуміло, що Вескотт не дозволяв цій емоції вийти на поверхню. Йому вистачило розуму зрозуміти, що це почуття відрізняється від усіх інших, і він був достатньо розсудливим, щоб усвідомлювати негативні наслідки того, що може статися якщо про нього стане відомо іншим.
Хоча дехто може вважати його відмінність від інших чимось гідним чесноти, проте недоліки цього заставляли його залишати це, в таємниці.
Люди бояться інших, які відрізняються від них самих; страх перед невідомим. Страх породжує безумство, а безумство породжує конфлікти.
Саме тому нащадки магів жили, ховаючись у горах, уникаючи чужих очей і вух.
З самого дитинства Весткотт засвоїв цей урок. Так само, як Маги вирішили ховатися від людей, він вирішив сховати цю емоцію у своєму серці.
Незважаючи на те, що він не знав, на щастя чи на нещастя, Весткотт у дитинстві вправно маніпулював власними емоціями.
Тому, коли Весткотт сказав батькам, що хотів би взяти нового собаку після смерті свого старого улюбленця, батьки швидко погодилися з ним.
Батьки Весткотта навіть не здогадувалися, що метою їхнього сина було не поховати сум від втрати старого улюбленця і не спроба знайти нового друга, а думка про те, що якщо він виростить ще одного собаку, то знову побачить, як він помирає.
Тож Весткотт провів ці дні, не викликаючи ні в кого жодних підозр.
З суворими, але лагідними батьками, поважними вчителями та однокласниками, які поділяли його ентузіазм, - в таких умовах він зростав.
Але коли йому виповнилося десять років, сталася ще одна нещаслива подія.
Його мати, яка завжди мала слабке тіло, захворіла на хворобу легенів і померла.
Хоча вони жили в селещі, де панувала магія, непідвладна людському розумінню, воскресити мертвих було неможливо. Селяни оплакували її смерть, висловлюючи свої співчуття.
Вони співчували батькові Вескотта, який втратив свою дружину в молодому віці.
Стоячи поруч з батьком, який намагався стримати сльози, вони припустили, що Вескотту було завдано такого ж удару по серцю.
Насправді, їхні припущення не були помилковими.
Смерть матері, яка народила і виховала його, дала Весткотту ні з чим не порівнянне відчуття втрати.
Однак.
Водночас, найбільше Весткотту запам'яталося те, що він вперше відчув найвище почуття сп'яніння від втрати людського життя.
Скорбота, така нестерпна скорбота. Якби він не був обережним, сльози потекли б з його очей. Напевно, його батько та інші жителі села думали, що він сповнений скорботи і відчаю.
Ах, як це було приємно.
Коли Вескотт дивився, як ховають його матір, він вперше в житті відчув найвище почуття задоволення.
-Так, минув ще один рік.
Навіть на тому пагорбі, дивлячись, як його село поглинає вогонь, почуття, що вирували в серці Весткотта, відрізнялися від почутів інших трьох.
Лють. Скорбота. Відчай. Серед усіх негативних емоцій, що закручувалися по спіралі, була лише одна людина, яка відчувала радість.
Ні, це була інша радість, не схожа на ту, яку він відчував раніше.
А причиною цього було те, що він прийшов до усвідомлення.
-А, я зрозумів. Це можна зробити і так.
Вескотт розумів, що він відрізняється від інших. Він знав, що його самосприйняття було ненормальним.
Саме через це Весткотт приховував ці потяги, тим самим захищаючи себе від ізоляції від решти суспільства. Хоча він мав темперамент знаходити радість у відчаї, він не шукав її активно. Незважаючи на те, що він тримав собаку в надії на смерть, він не думав про те, щоб вбити її власними руками.
Але в той момент погляд Весткотта на світ змінився.
Люди показали свої ікла магам. -Причиною цього був не що інше, як страх перед їхньою невідомою силою.
Таким чином, не було більше причин стримувати Весткотта та інших.
Еліот тремтів від гніву.
Еллен заливала обличчя сльозами.
Карен стримувала емоції свого голосу.
Незважаючи на те, що реакція кожного була різною, всі вони демонстрували бажання помститися людству.
Відбулася фундаментальна зміна парадигми.
Незвичайне відчуття ненормальної людини з нормальним бажанням помститися цьому спотвореному світу.
Оскільки це було зроблено таким чином, вибору не було. Тепер Еліот та інші будуть змушені співпрацювати.
У цьому гніві та відчаї Весткотт відчував потаємну радість.
Непрощенну. Абсолютно непрощенну.
-Дякую, що дали мені можливість помститися.
За те, що наважилися зруйнувати наше селище, так жорстоко вбивши наших друзів.
-Дякую, що дали мені причину вбити вас.
Я хочу помститися.
-Дякую, що дали мені мотив для помсти.
Я зміню цей світ.
-Дякую, що зробили мене жертвою.
“…………”
Піт, що стікав по щоках, досягнув його губ, викликаючи солоний присмак у роті.
Шідо не наважувався послабити пильність, оскільки очі в його очницях крутилися довкола, ретельно вивчаючи довколишнє оточення.
Поблизу лежала незліченна кількість паперу «Нібельколь».
А в самому кінці спокійно стояв чоловік, який уособлював собою темряву.
Айзек Рей Пелхем Весткотт.
Голова ДІЕМ Індастріз і ворог <Рататоска>. А ще - людина, яка 30 років тому привела в цей світ Духа разом з Еліотом і Еллен, надавши поштовх для нинішньої битви.
Ні, не тільки це.
Шідо витріщився на Весткотта поглядом, сповненим ворожості.
Для Шідо, який повернув собі пам'ять про «Шіна», цей чоловік був об'єктом явної ненависті за те, що вбив його і викрав Ману.
«О?»
Озирнувшись на цей відблиск, Весткотт підняв брову.
"Здається, що атмосфера, яка тебе оточує, дещо відрізняється від тієї, що була раніше. Гостра ворожість, що мешкає в твоїх очах. Пара очей з бажанням зробити з когось фарш. Чи може це бути - що ти згадав, як я тебе вбив?"
«Виродок!»
«Ну, я трохи пофантазував через раптову появу <Деуса>, але, здається, я влучив у яблучко».
Коли Весткотт посміхнувся під час розмови, сусідні <Нібельколь> в унісон вигукнули «як і очікувалося від Батька».
«............»
Зовнішність, голос і жести Весткотта - все це пекуче дратувало нерви Шідо.
Однак Шідо міг лише згуртуватися і терпіти.
Пробачити Вескотта було абсолютно неможливо. Однак життя Шідо не належало лише йому самому. Духи і члени <Рататоска> ризикували своїми життями заради нього. Тому Шідо не міг припуститися помилки, впавши в лють і нерозважливо накинутися на Вескотта.
Зробивши глибокий вдих, щоб заспокоїти свій розум, він уявив собі навколишню обстановку з висоти пташиного польоту.
-Якщо мислити таким чином, то дилема була незвичним видовищем для споглядання.
Перед початком битви Которі сказала, що ця битва буде визначатися тим, хто вб'є свою ціль першим: Весткотт <Рататоск> чи Шідо ДІЕМ.
Коли обидва ключові гравці опинилися в центрі поля бою, важко було не здивуватися.
«-Хухуху».
Потім, ніби вгадавши думки Шідо, Весткотт повільно розтулив щоки.
"Через Янгола Деуса навіть флагманський корабель було знищено. Ні, ні, якщо подумати про це ще раз, то уе таки прекрасна сила".
Вескотт продовжував говорити, перебільшено розводячи руками в грайливій манері.
"Але це трохи клопітно. Хоча поява <Деуса> обнадіює, я не можу поглинути її силу в даний момент. -Отже, Іцука Шідо. Тому я вирішив спершу забрати твою силу".
«Що ти сказав?»
Шідо наморщив брови, а усмішка Вескотта стала темнішою, коли чоловік простягнув одну руку вперед.
Наступної миті простір перед ним спотворився, і звідти з'явилася величезна книга.
З чорною палітуркою, що нагадувала найтемнішу порожнечу, відчуття страху, що виходило від неї, змусило Шідо відчути, як стиснулося його серце.
«...... <Вельзевул> ......!»
Вираз обличчя Шідо потемнів, коли він вигукнув це ім'я.
Так, Король Демонів <Вельзевул>. Інверсійна форма Янгола <Разіеля>, яку Весткотт вкрав у Нії.
Шідо відчув поколювання на своїй шкірі, коли він спробував підняти коліна.
-Якнайшвидше він повинен був повернутися до Токи та інших. Ця думка залишалася незмінною навіть перед обличчям Вескотта, лідера ворожих сил.
Дійсно, перемога над Весткоттом означала б перемогу <Рататоска>. Однак ситуація повністю змінилася від початку битви.
Міо. Дух Першопочатку. Поява третьої сили кинула поле бою в хаос.
«......Тц.»
Шідо випустив з язика клацання, яке було досить тихим, щоб ворог не почув.
-Прорватися за допомогою <Рафаеля>?
Ні, мало того, що тут була <Нібельколь>, якщо шлях виявиться заблокованим, він стане вразливим до атаки з двох сторін.
-Зупинити дії супротивника за допомогою <Габріеля>?
Ні, неможливо промити мізки ворогам, які мають значну кількість сили Духа.
-Втекти, використовуючи <Міхаеля> відкривши портал?
Ні, стабільність була невизначеною, а противник тут не дозволив би безперешкодно втекти в портал, що утворився в просторі.
Кілька контрзаходів, що промайнули в його голові, були відкинуті.
Потім, через кілька секунд, які були стиснуті до межі роздумами.
«-»
Зробивши вузький вдих, Шідо загострив свій погляд, втупившись у Весткотта.
Потім він вигукнув.
Ім'я Янгола.
«-<Сандальфон>.»
В одну мить перед Шідо з'явився величезний меч, що випромінював мерехтіння.
Сандальфон. Меч, який міг зруйнувати що завгодно. Зрозуміло, що це був Янгол Токи.
Ні, не тільки.
<Задкіель> -<Рафаель> -<Метатрон>-"
Одного за одним він вигукував ім'я кожного Янгола.
У той же час, стіна льоду, що оточувала Шідо, розірвалася, і з'явилося кілька «пір'їнок» світла, що танцювали проти шаленого вітру.
Так, це був висновок, зроблений з розгляду кількох різних стратегій.
Це був найпростіший і найменш вимогливий до свідомості, але водночас і найбільш практичний метод.
«......Давай, почнемо, магу».
Шідо зібрав силу в своєму голосі через <Ґабріеля>, щоб зменшити навантаження на своє тіло від викликів численних Янголів.
"Я покінчу з цим одним швидким ударом. Ти навіть не встигнеш змиритися зі своєю долею".
-Неосяжний блакитний колір неба.
Це було перше, що побачила Еллен, розплющивши очі.
Хмари, рідко розсіяні в прозорому зимовому небі, створювали гармонійну картину. ......Що ж, оскільки в небі більше не залишилося ні магів, ні повітряних кораблів, цього слід було очікувати.
«Ах......»
Після запізнілої реакції біль пронизав усе її тіло. Намагаючись віддати вказівки Ріалайзеру у своєму мозку, вона намагалася підняти голову, незважаючи на ниючий біль.
Поглянувши на своє тіло, вона побачила, що платинова броня«Пендраґон», яка покривала її тіло, був жалюгідно зруйнований, оголивши свіжу шкіру на деяких ділянках.
Нарешті, розгублений розум Еллен прийшов до тями.
Усвідомлюючи обставини, ретельно аналізуючи свою пам'ять, її затьмарена свідомість нарешті пригадала.
Саме так. Еллен влаштувала тотальну атаку на Вудмана - і програла.
«Кху......»
З розчаруванням на обличчі Еллен гнівно стиснула кулак.
З роботою бойової броні Еллен не виникло жодних проблем. Вона працювала як слід, і територія була активована за волею Еллен. Навіть якби Вудман зник з її поля зору, він все одно залишився б у зоні контролю Еллен.
Вона не потрапила в пастку обману з боку ворога, і її броня не вийшла з ладу. Вона просто випустила свій найсильніший удар - і програла. Цій величезній поразці не було жодних виправдань.
"Шкода, як же шкода, аж плакати хочеться. Насправді, з очей Еллен витікали сльози, схожі на краплі. Іона Вона не могла пробачити Вудмана. Але перш за все, не могла пробачити собі, що не змогла його перемогти.
-Але, але чому?
У куточку свідомості Еллен здавалося, що якась її частина вже уявляла собі цю ситуацію.
Проголошуючи себе найсильнішою серед людей, спрямовуючи свій меч на Вудмена, десь у глибині душі вона все ще відчувала, що не може з ним зрівнятися.
Якщо між ними і була різниця, то вона полягала саме в цьому.
Маг - це людина, яка контролювала Територію, маніпулюючи Ріалайзером. За обставин, коли це відбувається за допомогою сили волі, відчуття підсвідомого розриву було б фатальним.
«- Йоу.»
У той час.
Коли очі Еллен були мокрі від досади, спереду почувся голос - крізь густий дим з'явився Вудман.
Золота бойова бронч була напівзруйнована, а зброя в його руці була повністю спотворена від своєї первісної форми. Його заплетене світле волосся було вкрите кров'ю та пилом і тріпотіло на вітрі. Незважаючи на перемогу над Еллен, його нинішній стан був не кращий за її.
Однак, незважаючи на схожі травми, Еллен впала на землю, в той час як Вудман все ще стояв на ногах. Цей факт і показав результат бою.
«Моя взяла ...... не згідна з цим?».
«............»
Поки Вудман говорив з веселою посмішкою, Еллен дивилася на нього, викарбовуючи глибокі зморшки між бровами - врешті-решт, вона видихнула.
«-Убий мене.»
«......А?»
Коли Еллен беззвучно пробурмотіла, Вудман підняв брову.
Дивлячись на таку реакцію, Еллен продовжила.
"Ось і все. Ти переміг Еліоте. -Я не хочу дити з такою ганьбою. Швидше, вбий мене."
«............»
Почувши слова Еллен, Вудман важко зітхнув. Потім він витягнув з-за пояса невеликий лазерний меч і повільно підійшов до Еллен.
Потім він направив меч прямо вниз -
Ударивши Еллен в груди
«......Ґу-»
Як тільки сила консолідувалося, лезо розсікло територію Елен, пролунав механічний дзвін.
Наступної миті Територія навколо Еллен розсіялася, коли вона прокинулася від ниючого відчуття болю.
-А, так це і є смерть. Як просто. Еллен заплющила очі, споглядаючи це дивне відчуття.
«......?»
Однак, скільки б часу не пройшло, поки біль розливався по її тілу, її свідомість залишалася безперервною.
Запідозривши недобре, Еллен трохи розплющила очі, щоб поглянути на свої груди, куди мав би встромитися ніж.
А потім -
«Що за ......!?»
Побачивши ситуацію перед собою, Еллен інстинктивно підвищила голос.
Але цього слід було очікувати. Адже лазерний меч Вудмана не пройшов крізь груди Еллен.
Саме так. М'яке лезо, сплетене з магії, змінило свою траєкторію, врізавшись у задню частину броні Еллен.
Можливо, для того, щоб знищити Ріалайзер, встановлений на задній частині броні"......! Що ти робиш, Елліоте?!"
Еллен розплющила очі і звернулася до Вудмана з критикою. Незважаючи на біль від зламаних ребер, який посилювався від її крику, вона продовжувала дивитися на Вудмана.
Тоді Вудман витягнув лазерний меч і зітхнув, приклавши його до пояса.
"Що ти маєш на увазі? Звісно я позбавляю тебе можливості битися і далі. Це занадто небезпечно, дозволити тобі мати працюючу броню. Навіть з твоїми пораненнями і пошкодженим спорядженням, ти все одно не поступаєшся звичайному магу."
"Я не про це питаю! Чому ти мене не вбив?!"
Коли Еллен голосно закричала ззаду, Вудмен роздратовано вигукнув «Ха....?», знизавши плечима.
«Той, хто програв, не має права командувати переможцем, дурепо».
«............!»
Почувши ці слова, все обличчя Еллен почервоніло.
«Дурень, що ти маєш на увазі під "дурепою", ідіоте? Існує межа того, скільки ти можеш знущатися з мене."
"Це не жарт. Той, хто програв, повинен слухати переможця. І звичайно, вбивати чи не вбивати тебе - мені вирішувати."
"Досить жартувати! Хочеш зробити з мене дурепу!?"
«Правильно, тому я і сказав, що ти "дурепа", дурепо».
«Я не дурепа!»
закричала Еллен, грюкнувши кулаком по землі.
Це приниження відрізнялося від відчуття поразки, що тяжіло над серцем Еллен.
Цей чоловік, Вудман, незважаючи на те, що щойно закінчив смертельний бій з ворогом, все ще поводився з нею, як з дитиною.
Так, так само, як і десятиліття тому, коли рідне селище Еллен ще існувало.
Еллен відчула, як сльози, які вона намагалася стримувати в очах, поступово витікають назовні.
"Чому, чому ти це робиш, Еліоте? Поводишся зі мною, як з дурепою. Як у дитинстві! Вже неможливо повернутися в той час! Твоєму нахабству має бути межа! Чому ти не ставишся до мене як до ворога! Чому!"
"Ти занадто галаслива. Помовч трохи ".
Вудман поводився вперто, наче його вуха були забиті. Наступної миті, після зникнення болю в тілі, тіло Еллен охопила величезна сонливість.
Можливо, Вудман використав територію, щоб відключити свідомість Еллен. Еллен, броня якої була зламана, не мала жодного способу протистояти цьому.
«Чому! Чому...»
З її повік, що доходили до межі, впала одна-єдина сльоза.
«- Чому ти не взяв мене з собою, Еліоте?»
Коли вона вимовила ці останні слова, свідомість Еллен поринула в темряву.
«............»
Коли повіки Еллен закрилися, вона перестала видавати будь-які звуки, окрім мирного сну.
Дивлячись на неї, Вудман впустив напівзруйнований спис <Ґунґнір> на землю, важко зітхнувши.
Як прототип основної артилерії <Фраксінуса>, вона спочатку не була призначена для індивідуального використання. Навіть Вудман, який повернув собі силу часів свого розквіту, отрима серйозних ушкоджень свого тіла від її використання.
«...... Ну, схоже, що мої кістки зламані».
промовив він, сідаючи поруч зі сплячою Еллен.
Біль у його тілі був настільки сильним, що без підтримки Території він, швидше за все, не зміг би зараз навіть стояти.
Хоча йому вдалося змусити Еллен визнати свою поразку, навіть якщо вирахувати травми, отримані внаслідок перевантаження від використання <Ґунґніра>, травми, яких він зазнав, не так вже й сильно відрізнялися від травм Еллен.
«...... Ти дійсно стала сильнішою, Еллен».
Погладжуючи Еллен по голові, він глибоко і владно промовив з ноткою жалю.
Вона була найменш вправною з них в їхньому селі, саме тому Еллен, яка не могла дуже добре контролювати ману, і не могла збагнути, наскільки сильною вона стала.
«Найсильніша......»
Слово, яке Еллен завжди повторювала, зірвалося з язика Вудмана.
Як людина, яка завжди була параноїдальною щодо того, щоб бути найсильнішою, Вудман знав, що використання цього слова розпалить її емоції.
Але якщо подумати про це зараз, у ретроспективі, то, можливо, саме завдяки Вудману Еллен завжди проголошувала себе найсильнішою.
Він був партнером, який шліфував і відточував свої навички одночасно з нею, і одночасно далеким й недосяжним суперником.
Але водночас і ненависним ворогом, який зрадив їх, маючи таку силу.
Ймовірно, вона намагалася переконати себе, самопроголосивши себе найсильнішою, щоб не програти йому.
Або, можливо, вона постійно кидала виклик Вудману, щоб довести, хто є найсильнішим.
Вудман не міг не замислитися над цим.
Але якщо ця ідея була правильною, то це було дуже смішно. Тому що -
«......Якби дійсно існував титул найсильнішого мага, він би вже давно належав тобі».
Ця битва була нічим іншим, як побиттям людини, яка може стабільно викладатись на 100% сили, людиною, яка може необачно викластись на 101% сили в одну мить. Якби хтось запитав Вудмана ім'я найсильнішого мага людства, він би неодмінно назвав ім'я Еллен Мейзерс. ...Ну, а якби ця людина запитала Еллен, то відповідь була б іншою".
«Хм...»
Погладжуючи рукою голову Еллен, Вудман відчув дивне відчуття.
Ні, не тільки руки. Ноги, груди, голова - кожна частина його тіла відчувала щось відмінне від болю і втоми.
Це було відчуття, наче тіло руйнується після того, як перевищило свої межі. Коли його тіло поступово втратило всі сили, він впав на землю, спираючись на Еллен.
«...... Це сталося раніше, ніж очікувалося, схоже, це було правильним рішенням - дати Еллен заснути першою».
Однак Вудман не панікував. Ця ситуація вже була передбачена.
Крім Вудмана, не було нікого, хто міг би відбитися від Еллен. Це був крайній захід протидії.
Саме так, все було зроблено заради захисту Духів.
Щоб захистити таких же дівчат, як ця дівчина.
Вудман вже успішно досяг своєї мети. Найсильніший клинок, здатний досягти Духа, був ним зламаний.
Проте, незважаючи на те, що його обличчя залишалося веселим, хоча він знав, що смерть уже кличе його до себе, він все ж таки шкодував про це.
Можливо, це було вперте відчуття все ще небажання залишити позаду те, що мало бути зроблено...
"............Пробачте, Карен... ...Еллен."
Шепочучи слова, які ніхто не міг почути, Вудман дивився на небо в своєму затуманеному баченні.
"Вибач, хлопче, але, здається, на цьому я більше не зможу тобі допомогти. Решту я залишаю на тебе".
-У небі розквітала величезна куляста квітка.
Своїм величним виглядом вона випромінювала силу, якої колись прагнув Вудман, силу Духа Першопочатку.
«Ах, яка ж красива».
Ніжно посміхнувшись, Вудман тихо заплющив очі.
Міо підняла руку, вигукнувши це ім'я. "- <Айн Соф (Райська Самсара)> Міо підняла руку, коли вона вигукнула це ім'я.
Тока відчула, як по спині пробіг моторошний холодок, ніби її вкололи тисячею голок.
Відчуття було схоже на те, коли Міо вперше викликала свого Янгола (Айн Соф Аур). Це був інстинкт самозбереження, який кричав, щоб вона залишилася жива.
У цей момент земля затремтіла, коли з-за спини Міо з'явився величезний шпиль.
З неорганічною поверхнею, що нагадувала скло, гілки та скупчення листя простяглися до відкритого неба. З вертикального прорізу в стовбурі з'явилася примара, схожа на дівчину, саме так, вона нагадувала величезне дерево, що пронизувало небеса.
І не тільки це.
«Що за ......!?»
Тока загострила свій погляд, звужуючи пересохле горло.
Не тільки Тока, Мана та інші Духи, що стояли перед Міо, були однаково шоковані.
Але для них було неможливо не здивуватися. Адже позаду Міо несподівано з'явилося величезне дерево. У центрі коріння дерева почало тягнутися, змінюючи при цьому навколишній пейзаж.
Зруйнований запеклою битвою міський пейзаж, дим, що здіймається над знищиними <Бандершнауцерами> та розбитими првітряними кораблями на землі - мало того, навіть зимове небо почало трансформуватися.
"......!? Це ......"
Зіткнувшись з цим невідомим явищем, Тока з великою обережністю оглянула навколишнє оточення.
Монохромний чорно-білий світ, земля, так само акуратно поділена на сходинки, наче її точно розкреслили на папері в клітинку; навіть чорне, як смола, небо кидало на землю зловісний погляд.
Кількість деталей світу була стиснута до межі, воістину мінімалістична сцена.
Величезне відчуття невідповідності, ніби зовнішні шари світу були зішкребені.
«............»
Тока впорснула всі сили, що залишилися, щоб заховати <Сандальфон> у піхви.
Піт високої в'язкості вкрив її спину. У горлі пересохло і боліло. Інтенсивне серцебиття, що виходило з її серця, не вщухало, коли тремтіння поширювалося на решту тіла.
Хоча інші Духи намагалися дивитися назад з безстрашним виразом обличчя, вони не могли повністю приховати свою паніку. З-за спини однієї з них, Тока підвищила голос.
«Уму, що це таке?»
«Ілюзія, ні, не ілюзія.»
"......Територія мага? Але в такому масштабі -
Оскільки Оріґамі поставила запитання, Міо невдовзі відреагувала, щоб відповісти на нього.
"...... Ця відповідь не є помилкою. ПДЗ відтворили «це» як модель простору в межах території".
Говорячи це, Міо повільно опустила підняту до неба руку.
"......Моя Територія постійно розвивається в цьому світі, відокремлена від нього лише однією тоненькою плівкою. І тепер, коли Я викликала сюди ядро <Айн Соф>, територія навколо центру стала «сусіднім світом».
"Сусідній світ"
Почувши слова Міо, Тока наморщила лоба.
Ця назва здалася їй знайомою. Світ, що прилягав до цього світу. Світ, де жили Духи. Хоча вона цього не пам'ятала, можна сказати, що Тока прийшла в цей світ саме звідти.
Незважаючи на те, що вона не до кінця розуміла, що це означає, було одне, що було безсумнівним. Це був не дуже приємний досвід для Токи.
«-Хуму.»
Ймовірно, здогадавшись про те ж саме, що й Тока, Мукуро повернула кінчик свого посоху до Міо.
"Я не розумію, яку силу дає цей <Айн Соф>. Але неважливо - це не має значення, якщо ми його зупинемо ......!"
В той самий момент, коли Мукуро підвищила голос, перед нею відкрився «портал» в просторі, поглинувши кінчик її посоха.
«<Міхаель>-<Сеґва>!»
вигукнула Мукуро, повертаючи свій посох.
Янгол ключа <Міхаель> був надзвичайно потужним. Він міг запечатати будь-що, матеріальне чи нематеріальне. -Навіть якщо об'єктом був Янгол Духа Першопочатку [Айн Соф].
Це, безумовно, здавалося бездоганною першою реакцією на невідомого ворога.
Однак...
"......! Не роби цього, Мукуро!"
Тока виявила, що напівсвідомо вигукнула.
Хоча й не знала причини. Не маючи для цього жодних підстав.
Однак інстинкти та інтуїція Токи різко забили на сполох.
У той момент -
«А......ха......?»
Очі Мукуро широко розплющилися від здивування, і з її вуст вирвався стражденний голос.
«Мукуро!»
Дивлячись на Мукуро, Тока незабаром з'ясувала причину.
Портал відкрився позаду неї, і вона встромила ключ собі у потилицю через кінчик <Міхаеля>.
«Що?»
«...... Це марно.»
Коли Тока затамувала подих, Міо тихо прошепотіла.
"...... Хіба я не казала? Тут сусідній світ, мій світ. У ньому все, вся логіка, всі природні закони відрізняються від того світу, який ти знаєш. У моєму світі напад на <Айн Соф> став неможливим. -Так само, як люди не можуть вижити під водою або яблука, що падають з дерев, не можуть зникнути в небі".
У той самий час, коли Міо говорила, Мукуро, яка щойно зазнала смертельного удару від власного Янгола, впала на чорно-білу землю. Обмежена астральна сукня, що вкривала її тіло, зникла, перетворившись на частинки світла. З її спини з'явився Кристал Сефіри, що випромінював помаранчеве сяйво.
«Ку ......!»
Тока, вдаривши ногою об землю, простягнула руку, щоб схопити Кристал Сефіри.
Однак - запізно. Щойно Тока зігнула пальці, як кристал Сефіри Мукуро закружляв у повітрі, наче його підхопила невидима рука, і всмоктала в груди Міо.
- Одна з зірок позаду Міо спалахнула золотистим сяйвом.
"...... Вже троє. Хто наступна?"
Тихо промовляючи ці слова, погляд Міо блукав серед них.
«......»
Спочатку Курумі, потім Каґуя та Юдзуру, а тепер навіть Мукуро - всі загинули. Жорстока реальність не давала серцю Токи не переповнюватися емоціями.
Однак,
«Відступаємо!»
У той момент гучний голос Мани, що відлунював, дозволив Тоці зберегти свою розсудливість.
«Мано...»
Очі Токи злегка перемістилися в бік власниці цього голосу - Мани.
Вираз її обличчя був позначений пильністю, в ньому не було й сліду страху.
«......, Ун......!»
Тока, яка миттєво розгадала намір Мани, вдарилася ногою об землю, з сумом залишаючи тіло Мукуро позаду.
Оріґамі та Йошіно, які, напевно, теж прийшли до такого ж висновку, також відступили назад, як і Тока.
-Янгол <Айн Соф> і сусідній світ, що його оточував.
Тут був світ Міо. Перебуваючи в цьому просторі, ніякої мужності не вистачило б, щоб протистояти Міо. Це було б нічим іншим, як самогубством. Що б вони не задумали, насамперед треба втекти звідси.
Міо повільно підвела обличчя, дивлячись на Току і на дії інших.
"......Ну, як і очікувалося від Мани. Гарне рішення."
Сказавши це, Міо повільно підняла руку.
«......Тоді, закон буде таким, що ніщо в цьому світі не зможе піти».
З цією командою <Айн Соф> випустив розмите світло.
«Ей!!!?»
Наступної миті Мана, яка з величезною швидкістю намагалася евакуюватися з цього світу, вдарилася об повітря, наче її зупинила невидима стіна.
"Додаткові закони?!? Як же це дратує, коли ти можеш робити все, що тобі заманеться."
"...... А, точно. Цей світ зробить все, що я собі уявляю".
Коли Мана випустила з себе слова злості, Міо м'яко махнула рукою, ніби кличучи її до себе.
Тоді, немов магнітом, тіло Мани притягнуло до Міо.
«Що?!»
Зіткнувшись з цією несподіваною ситуацією, Мана злякано скрикнула.
Навколо тіла Мани мала б бути Територія. Однак вона не чинила жодного опору, оскільки Міо змогла обійняти Ману надзвичайно природно.
"...... Мано. Тобі, мабуть, було важко весь цей час."
«Гей, відпусти...»
Мана вивернулася, щоб вирватися з обіймів Міо. Але в ту мить, коли Міо погладила її по голові, як дитину, очі Мани звузилися, ніби щось пригадавши.
"......!? Мі..... о?"
Коли Мана випустила здивований погляд, раптовий головний біль здолав її голову.
"...... Ах, просто почекай ще трохи. Ти неодмінно знадобишся Шіну".
«Зачекай...»
Мана ледве вичавила голос з горла.
Однак, не дочекавшись, поки вона закінчить, Мана безслідно зникла, як і Шідо до неї.
«Мано!»
«Мано......!»
Тока та Йошіно вигукнули в унісон.
Наступної миті тіло Міо було оточене сліпучим світлом.
«......!?»
На секунду Тока подумав, що Міо розпочала ще одну атаку - проте це відчуття було іншим.
Перед Міо з'явилося пір'я <Метатрона>, що оточувало її яскравими променями світла.
Поки Міо переписувала закони світу та обіймала Ману, Оріґамі, здавалося, передбачила такий розвиток подій і випустила свого Янгола.
«Фу-!»
Супроводжуваний голосом Оріґамі, потік сили Духа збільшив свій імпульс, коли розбиті спалахи світла атакували з усіх боків. Земля перетвореного світу загуркотіла, утворився великий кратер.
«Оріґамі, не втрачай пильності......!»
Незважаючи на велику вогневу міць, якою міг похвалитися <Метатрон>, Тока все одно не розслаблялася.
Міо була вражена одночасно <Ель Канаф> сестер Ямай і <Хальванхелев> Токи і вийшла неушкодженою. Звісно, навіть якби хтось застав її зненацька -
«......!»
У цей момент -
брови Оріґамі здригнулися, коли її атака на Міо припинилася.
«Оріґамі?»
"- Обережно. Я не казала Янголу припинити вогонь."
«Що ......?»
Коли Тока насупилася, пил, що утворився, розвіявся, і можна було побачити фігуру Міо.
-Міо натиснула рукою на <Метатрона>, ніби намагаючись його приборкати.
«Як ти можеш?»
«......<Метатрон>.»
Міо ледь чутно вигукнула це ім'я, піднімаючи руку.
Після цього наказу <Метатрон> повернув свої наконечники і вистрілив кількома променями світла в Току та інших.
«Ку......!»
«-<Задкіель>!»
Коли промені світла вже були готові обрушитися на Току, голос Йошіно відлунював, коли попереду виникла крижана стіна.
Хоча з крижаної стіни зішкрябли шар, додаткові шари льоду створювалися з більшою швидкістю, ніж сила <Метатрона>, могла знищити за цей час.
"......Хм. Тоді давайте і це заборонимо".
«Е...» Щойно
Міо сказала це, крижана стіна, створена <Задкіелем>, зруйнувалася, і промінь світла від <Метатрона> пронизав груди Йошіно.
«Йошіно!»
«То......к......о-»
«Ах......ха... то це...... і є...... поразка......»
Коли маленьке тіло Йошіно відскочило від смертельного удару, і <Задкіель>, і її обмежена астральна сукня зникли.
Коли Йошіно лежала на землі, з її грудей з'явився блакитний кристал Сефіри. Так само, як це сталося з Мукуро, його всмоктало в груди Міо.
"Капітане! Це нерозумно!"
" Ти занадто галаслива, припини скиглити. Звичайно, це важко. Але нам просто потрібно потрапити в територію цього корабля <Фраксінуса>..."
Голос Рьоко заглушили звуки вибухів і крики її соратників по команді. З незадоволеним виглядом Рюко віддала команду своєму мозку збільшити оборонну міць Території.
Колишні члени ПДЗ, включно з Рьоко, прямували до флагмана <Рататоска> <Фраксінуса>, отримавши прохання від Оріґамі.
Простіше кажучи, це була просто місія супроводу до «Фраксінуса». Однак «Фраксінус» наразі перебував у конфлікті з військовими кораблями ДІЕМ Індастріз. Ускладнювало справу те, що загін Рьоко також використовував Територію для супроводу непритомних і мертвих. Справа полягала не в тому, щоб просто неквапливо летіти до <Фраксінуса>.
Проносячись у небі, вони відчайдушно намагалися уникнути незліченних снарядів і променів світла. Хоча, як капітану, Рьоко потрібно було надихати своїх підлеглих; але, чесно кажучи, вона з болем усвідомлювала, що нинішній стан її душі змусить інших лише кричати від розпачу.
Однак цього разу вони не могли відступити. Заради тих, на кого напав Янгол, якщо існувала хоч якась можливість їх реанімувати, вони повинні були спробувати.
«-Капітане!»
«......!»
Наступної миті голоси її команди відлунювали, а по всьому тілу прокотився сильний струс. Крики просочилися від її соратниць по команді.
Здавалося, що в них влучила випадковий снаряд - ну, якщо великий магічний снаряд, випущений з Артелерійського Ріалайзера, можна було назвати «снарядом».
Хоча їхні тіла були захищені Територією, атака, що летіла на них, також була наповнені маною. Від прямого попадання неможливо було не отримати відповідну кількість пошкоджень. Здавалося, що їхні двигуни були підбиті. Саме тоді, коли <Фраксінус> був на передньому плані, їхня висота поступово зменшувалася.
"Ку......! Це, мабуть, якийсь жарт, бути вбитим в такому місці..."
Рьоко з урочистим виразом обличчя намагалася віддавати команди «території», щоб утримати висоту. Однак цього було недостатньо. Рьоко впала на дно <Фраксінуса>.
Але наступної миті
«-Е?»
Дивне відчуття огорнуло її тіло, коли пейзаж перед очима Рьоко змінився в одну мить.
З поля бою, де шквалами летіли снаряди, вони опинилися на схожому на міст просторі, оточеному машинами.
"Ха......? Га ......?"
«Ось тут...»
«Що? Чому небеса стали такими?
Поки Рьоко та її соратники по команді роздивлялися довкола, до них підійшла привітатися жінка, одягнена у військову форму темно-бордового кольору.
"Мене звати Кусакабе. Тобіічі сказала нам прийти сюди".
«Т-так ви ......»
«Член екіпажу »Фраксінуса" Шіізакі Хінако. Я перемістила вас усіх всередину за допомогою телепорту. -Будь ласка, несіть сюди Артемізію і всіх інших поранених."
Після цього вона підняла руку, і кілька людей, схожих на медичний персонал, зібралися з кількома ношами.
Почувши її слова, вони все зрозуміли. Вони таки дісталися до флагмана «Рататоска» - «Фраксінуса».
"Вони дорогі мені друзі. Будь ласка, подбайте про них".
«Я не можу нічого гарантувати, але ми зробимо все, що в наших силах».
Медичний персонал покинув місток, несучи на ношах Артемізію, яка втратила свідомість, і Мікі та інших, у яких сталася серцево-легенева зупинка.
Коли Рьоко та інші дивилися вслід медикам, що йшли, зверху пролунав дівочий голос.
«...... Ласкаво просимо до <Фраксінуса>, я тут командир, Іцука Которі.»
"......! Приємно познайомитися. Я колишній капітан наземних сил оборони, Кусакабе Рьоко..."
Віддавши честь у відповідь на цей голос, Рьоко раптом широко розплющила очі від несподіванки.
Але в цьому не було нічого дивного. Адже на капітанському кріслі сиділа дівчинка молодшого шкільного віку із зав'язаним у два хвостики волоссям.
«Ви - командир?»
Оскільки Рьоко перебувала у стані розгубленості, голоси членів екіпажу на нижній частині містка пролунали в гомоні.
«Ах, яка ностальгічна реакція».
«Ну, ми вже звикли до цього, але якщо нормально про це подумати, то таке взагалі має бути неможливо».
Коли Которі прочистила горло, члени екіпажу в паніці припинили свою балаканину.
«......!»
Рьоко смикнула головою, виправляючи свою позу.
"Це було грубо з мого боку. Хоч це і було коротко, але прошу вибачити мене за те, що я безглуздо судила про здібності людини за віком і зовнішністю".
"Ні, я дякую вам за вашу гнучкість. -Але, незважаючи на те, що ви пройшли через всі труднощі, щоб приїхати сюди, ми не можемо дозволити собі вітальну вечірку".
«Будь ласка, я не заперечую, я розумію ситуацію, що склалася».
Почувши слова Рьоко, Которі м'яко кивнула, перш ніж дати вказівки чоловікові, що стояв поруч із нею.
"-Завдання підберання Артемізії виконано. Коли ти будеш готовий, Каннадзукі, ми почнемо".
«Так, будь ласка, залиште це мені, командире».
Відповів чоловік у навушниках.
Він був одягнений у білу військову форму, зі стрункими кінцівками і довгим волоссям. Його обличчя, не було схоже на японське, і більше нагадувало іноземця -
«......Тииииииииииииииииииииииииииииииииииииииии!?».
У момент впізнавання обличчя цієї людини з горла Рьоуко мимоволі вирвався гучний голос, тієї самої людини, яка щойно спокійно визнала школярку молодших класів як командира цього корабля. Члени екіпажу «Фраксінуса» здивовано перезирнулися.
Проте Рьоко було байдуже до їхньої реакції. Вона знову підвищила голос, вказуючи на чоловіка.
"Капітане Каннадзукі! Що ви тут робите?"
«А, Кусакабе, давно не бачились».
З надзвичайним спокоєм Каннадзукі відповів на крик Рьоко.
Почувши ці слова, соратниці Рьоко по команді та члени екіпажу здивовано нахилили голови.
«Каннадзукі......»
«Капітане?»
"......Так, коли я вперше потрапила в ПДЗ, він був капітаном. Було незаперечно, що він був головним козирем військ".
Коли Рьоко говорила, всі не могли стриматися від здивування.
«Ей, ця людина......»
«Хіба це не дивовижно?»
«Каннадзукі, я ніколи не думав, що ти такий відомий......»
«Я думав, командир підібрала його коли той просив милостиню, на вулиці».
Всі говорили тихо.
Проте Рьоко ігнорувала всі їхні коментарі, втупивши погляд у Которі.
"Командире Іцука, будь ласка, відійдіть від цього чоловіка! Він небезпечний! Він збоченець, який мріє, щоб його відлупцювали учениці молодших класів! Під час його перебування на посаді, він одноосібно створив «Асоціацію опіки над молодшими школярами»! Коли він пішов до місцевої школи, про нього повідомили як про підозріоу особу! Командире, ви потрапили в його зону досяжності!"
"Гей, це грубо. Останнім часом мені також подобається, коли мені дають копняка під п'яти. Хоча це досить просто, але нелегко отримати таку насолоду".
«Бачите!»
Коли злочинець сам зізнався, Рьоко вигукнула, намагаючись дати Которі розпізнати його природу.
Однак Которі глибоко вдихнула, підводячись з капітанського крісла.
"Я ж казала тобі, що у нас немає часу на твої вибрики. Не змушуй мене повторювати!"
Которі завдала Канназукі чудового кругового копняка під зад.
«М-яфу!?»
«!?»
З дивним криком Каннадзукі впав на підлогу. Побачивши цю грандіозну сцену зблизька, Рьоко відчула, як тремтіння охопило її плечі.
"- Маріє. Приготуйся якнайшвидше прорватися крізь кораблі ДІЕМ. Ми розпочнемо пряму атаку на ......Міо. І підготуй основну артилерію".
"Зрозуміло. Дозвіл на активацію гармати на духовній силі духів <Ґунґнір> отримано."
Голос дівчини відлунював з головного гучномовця на містку, а на головному екрані з'явилася піктограма, що вказувала на роботу зброї.
Спостерігаючи за роботою лінкора, Которі наступила на спину Каннадзукі, коли той все ще смикався на підлозі.
" Каннадзукі, чому ти спиш у таку кризу? <Рататоск> не платить тобі за те, щоб ти спав".
Можливо, це було пов'язано з нерозумним бажанням дати копняка тому, хто вже впав, але Рьоко відчула, як по її шиї стікають краплини поту.
«Дуже дякую!»
Однак Каннадзукі схвильовано відповів їй, підхопившись на ноги, наче заводна лялька. ...Чи то через те, що впав обличчям на підлогу, чи то від сильного хвилювання, але кров з носа зіпсувала його серйозний вираз обличчя.
"Ну, давай, Маріє! За Духів! А найбільше - за нагороду від командира!"
«............Вона ніяк не очікувала, що хтось зможе приборкати Каннадзукі Кьохея, людину, відому як «ходячу проблему» і «найцінніший актив, про який повідомлялося, що він деградує».
Дивлячись на командира Іцуку Которі, яка була вдвічі молодша за неї, Рьоко не могла не відчувати до неї певної поваги.
"Активуй <Іґґдрафоліум> від 1 до 5. Вони стануть нашими захисними пастками, які відштовхнуть ворожі кораблі. Як тільки ми закінчимо, підготуй головну гармату, щоб допомогти Духам. Гаразд, Маріє?"
«Не буде ніяких проблем, мене тільки турбує, що операцію проводить Каннадзукі».
"Чудово. У тебе все краще виходить мотивувати команду, Маріє".
Вислухавши ледь завуальовані образи Марії, Каннадзукі бадьоро кивнув головою.
Що ж, хоча Марія і не намагалася надихнути Каннадзукі, її слова все одно лунали правдиво, від щирого серця...... але навіть зараз не було зайвим сказати щось фривольне, щоб знизити напругу.
Від тіні <Фраксінуса>, що відображалася на головному моніторі, кілька одиниць розвернулися за ворожими кораблями, які блокували фронт. Разом з цим рамки Території розширилися, охопивши корпус корабля. Згодом вона зменшилася, причому збільшення сили було обернено пропорційне поступовому звуженню.
Незважаючи на те, що противник був потужним повітряний корабель ДІЕМ, з нещодавно відбудованим <Фраксінусом Ексельсіором> і Каннадзукі, що спрямовував свою міць на примусове вишикування ворожих кораблів, прокласти дорогу вперед було б неважко.
Звісно, ця стратегія могла б бути найкращою лише тоді, коли кораблі ДІЕМ були б повністю знерухомлені. Зосередившись лише на прориві ворожого строю, вони можуть залишити свій фланг незахищеним для контратаки.
Але для Которі, навіть якщо це пов'язано з таким ризиком, вони повинні прибути до Духів якнайшвидше.
-Таємнича сфера, що раптово з'явилася.
І величезне дерево, яке сягало неба, утворюючи навколо себе інший простір.
Ймовірно, це був Янгол, що з'явився з Рейне-Міо.
Після того, як вони опинилися в пастці того іншого простору, лінії зв'язку з Духами обірвалися. Незважаючи на те, що вони не знали, що відбувається всередині, не було жодних сумнівів, що вони переживають безпрецедентну кризу.
«-Уваах.»
Саме тоді, коли Которі розмірковував над такими питаннями, дівчина, що сиділа на одному з місць членів екіпажу, видала такий голос.
У характерних для неї окулярах і з коротким волоссям, це була Нія.
Оскільки більшу частину її кристалу Сефіри вкрав Весткотт, у неї залишилося небагато бойових здібностей. Однак, оскільки вона вирішила стати корисною для всіх, тепер вона сиділа на мосту як стажер.
Хоча вона не знала, на щастя чи на жаль, але обладнання, яке вона вивчала найбільш інтенсивно, належало Рейне. Коли Рейне пішла, їй, незважаючи на те, що вона була ще недосвідченою, доручили роль офіцера-аналітика.
«Що сталося, Ніа?»
"Незалежно від того, що сталося, той Янгол ...... як? Це схоже на рівень пекельної складності".
Нія насупилася, продовжуючи дивитися на монітор.
"Круглий об'єкт, схожий на квітку, в небі. Істоти, і предмети, що потрапляли у світло, яке він випромінював, всі без винятку гинули або ламалися. Рівень життя цієї штуки, взагалі має межу міцності? Щось, що зводить все до нуля в одну мить...... світло абсолютної смерті? Якби я намалювала таке в манзі, редактор би точно забракував. Як це взагалі перемогти?"
«Що ти сказала?»
"Ще один момент......, що вся ця область вже нагадує зовсім інший світ. Оскільки числові значення абсурдні, значення, що стоїть за ними, невідоме. Якщо ми зможемо підійти ближче до видимого діапазону, то, можливо, зможемо дізнатися про нього більше......"
«............»
Почувши слова Нії, Которі затамувала подих.
Потім, ніби з'ясовуючи наміри Которі, з динаміка пролунав голос Марії.
"- Которі, ми скоро пройдемо крізь ворожі ряди. Я пропоную, щоб до того часу всіх непритомних і не бойовий персонал перевели на <Ульмус>".
«Маріє...»
"Звичайно, я не планую програвати. Це просто перестраховка від ризиків. На борту <Ульмуса> знаходиться Карен Мейзерс, тому аналіз мозкових хвиль Артемізії все одно повинен пройти без проблем."
«............»
Після миттєвого роздуму Которі розслабила губи, слухаючи те, що сказала Марія.
"Вибач, Маріє. Я якраз хотіла тобі це запропонувати".
«Ні, це природно, що швидкість обробки даних у штучного інтелекту вища, ніж у людини».
Оскільки Марія відповіла жартома, важко було б повірити, що це говорив ШІ а не людина.
Потім Которі коротко подивилася на колишніх членів ПДЗ, які сиділи позаду.
"- Капітане Кусакабе, все так, як ви чули. Мені незручно просити вас про це, але чи не могли б ви охороняти підрозділ, який збираються евакуюватися?"
«Тобто...»
Рюко на мить здивовано смикнула бровами, перш ніж відповісти формальним привітанням.
"Ні, я розумію. Дозвольте мені".
Побачивши її такою, Которі трохи здригнувся від миттєвої відповіді.
"Капітане, ви чудова людина. Я б неодмінно хотіла, щоб ви послужили ще під моїм командуванням.
«Дякую, але ми трохи дороговартісні».
«Ох, як жахливо».
Коли Которі посміхнулася, Рьоко відповіла їй тим же, полегшено зітхнувши.
«Маріє, покажи маршрут до місця призначення на їхніх сканерах сітківки ока».
«Зрозуміло.»
Коли Марія закінчила, колишні члени ПДЗ здивовано переглянулися. Безумовно, план корабля тепер був у них перед очима.
«-Тоді, удачі вам.»
«Хм.»
Після короткого обміну думками колишні члени ПДЗ покинули місток. Провівши їх, Которі звернула увагу на власний екіпаж.
"Що ж, вибачте, народ. Я збираюсь попросити вас усіх супроводжувати мене в пекло. Якщо ви хочете втекти, поспішайте і біжіть за ними поки є час".
Коли Которі закінчила, члени екіпажу і Нія на мить здивовано переглянулися, а потім безстрашно посміхнулися.
«Про що ви говорите, командире?»
«Так, занадто небезпечно залишати все на командира і заступника командира, навіть якщо тут є Марія».
« Що з вами поробиш...».
З вуст кожного почалися активні дискусії.
«Народ ви, ......»
Которі почухала голову, роблячи проникливий вираз обличчя, але зітхнула, побачивши тремтячі руки членів екіпажу і піт, що капав з їхніх лобів.
"......Так і знала. Гаразд починаймо. -Люблю вас усіх."
«Так точно!»
Коли весь екіпаж відповів в унісон, раптом корпус корабля сильно здригнувся.
"- Я вже прорвалася крізь ворожу Територію. Которі, підготуй головну гармату".
Коли голос Марії пролунав з динаміка, частина мосту почала деформуватися. Відкриваючи основну кімнату, в якій знаходилась гармата, що працює на силі Духів <Гунґнір>.
Которі кивнула, піднімаючись на платформу. Потім вона заплющила очі і почала концентруватися.
Вона уявила, як витягує тепло з глибин свого серця і розливає його по тілу.
-Незабаром її тіло було загорнуте в обмежену астральну сукню з полум'ям, а в руці вона тримала Янгола, схожого на гігантську бойову сокиру.
Которі перетворив Янгола «Камаель» у величезну гармату, перш ніж з'єднати її з установкою, що стояла попереду.
І в цей момент з мостику пролунав голос.
"......! Ми бачимо внутрішній простір! У центрі - Рейне - Такамія Міо. Тока і Оріґамі стоять перед нею!
"! Всі інші?"
Коли Которі запитала, члени команди на мить втратили дар мови, перш ніж продовжити.
"Поряд ...... Йошіно, Каґуя, Юдзуру та Мукуро - всі загинули! Ку......-життєва реакція-зникла......!"
«......»
Почувши повідомлення від екіпажу, Которі стояла, затамувавши подих від шоку.
Вона знала, що всі були в небезпеці, але зовсім не очікувала такого повідомлення.
Однак, почувши це, неможливо було не відчути, як міцно стискається її серце.
«- Гармата " <Ґунґнір>. Ми готові до стрільби. Ціль, Дух в центрі іншого простору - Такамія Міо. -Ти зможеш це зробити, Которі?"
Марія говорила тихим, але важким тоном.
Марія також розуміла. Внутрішню суперечливість дій, які вони зараз здійснювали.
<Рататоск> був організацією, що займалася захистом Духів. Міо не був винятком. Навпаки, якщо подумати про мотиви Еліота Вудмана, який створив <Рататоск>, то не буде перебільшенням сказати, що <Рататоск> був заснований, щоб врятувати її. На неї не можна було б наставляти зброю.
Однак саме зараз вона оскалила свої безжальні ікла, щоб вбити інших Духів - найдорожчих друзів Которі. Таку поведінку не можна було терпіти.
«...... Рейне...»
Которі тихо прошепотіла це ім'я таким голосом, що ніхто не міг його почути. Потім вона закусила губу, піднявши голову.
"- Звичайно, Маріє. Давай зробимо це на повну потужність."
«Гаразд.»
коротко відповіла Марія.
Которі спрямувала гармату на мішень, показану на екрані.
«......О, що сталося, ви двоє».
тихо прошепотіла Міо, переводячи погляд на Току та Оріґамі.
«............»
«............»
Тока й Оріґамі мовчали, зберігаючи насторожений вираз обличчя, дивлячись на Міо.
-Їхнє становище сягнуло найнижчого рівня.
Над ними висів Янгол смерті, Айн Соф Аур, здатний вбити все живе.
Перед ними - Янгол законів, Айн Соф, здатний спотворювати реальність за примхою.
Вона, безсумнівно, була Духом Першопочатку, що володіє найміцнішим щитом і списом. Незважаючи на те, що Тока прокручувала в голові численні стратегії, вона жодного разу не могла навіть уявити, що її меч досягне грудей Міо.
Можливо, так само думала й Оріґамі. Ні, оскільки Оріґамі була кращою за Току в осмисленні таких речей; можливо, вона дивилася далі і бачила ще більш відчайдушну ситуацію.
«......Хм.»
Дивлячись на них обох, Міо торкнулася рукою підборіддя.
«...... Якщо ви двоє не нападаєте, то, мабуть, доведеться мені».
Сказавши це, Міо підняла руку. Тока й Оріґамі спітніли, тремтячи від напруги.
Але наступної миті
«......!»
З іскри в небі прямо на Міо впав промінь світла.
Це було схоже на падаючу зірку.
Однак цей удар містив у собі силу руйнування.
Так, це безумовно був <Ґунгнір>, головна артилерія, якою міг похвалитися флагманський корабель <Рататоска> <Фраксінус>.
Посилена силою Духа, вона дала безпрецедентну силу, подібну до Божого грому. <Найсильніша зброя «Фраксінуса». Здавалося, що Которі прорвалася крізь повітряний простір ворога, щоб підтримати Току та інших.
«-»
Величезний потік енергії поглинув Міо в одну мить. Він зрівняв з землею місцевість, коли ударні хвилі почали поширюватися від епіцентру. Не буде перебільшенням сказати, що це нагадувало волю небес, які знищили всі сліди ворогів на землі.
«......Оріґамі!»
«-Я знаю.»
Однак у цьому світловому штормі Тока й Оріґамі зустрілися поглядами.
Зрозумівши наміри один одного, вони одночасно відштовхнулися від землі.
Сила <Ґунґніра> була величезною. Навіть якщо її було недостатньо, щоб здолати Міо, вона все одно давала шанс.
«<Сандальфон>!»
Щойно Тока вигукнула це ім'я, як з-під землі з'явився золотий трон. Після того, як Тока вдарила ногою, він набув обтічної форми.
«-<Ейнхерія>»
Перебуваючи над <Сандальфоном>, Оріґамі зосередила свою силу на списі у своїх руках.
<Ейнхерія>. Спис, що утримував душі хоробрих, мав функцію об'єднувати всю навколишню ману та силу Духів.
І тепер, на цьому місці, де загинуло так багато Духів, були залишки енергії пострілу головної гармати з <Фраксінуса> і величезна Сила Духів, розсіяна від самої Міо.
«-Ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!»
З гучним ревом Тока кинула деформований трон з шаленою швидкістю.
Над троном Оріґамі тримала спис, на якому всі навколишні Сили Духів сходилися в одну точку.
Один удар, що містив у собі все, зараз пронизав Міо наскрізь.
-Поки що.
«Ах............»
Маленький.
Тихий голос, ледь чутний, просочився з вуст Оріґамі.
"!? О-Оріґамі?"
Коли світло від вибуху почало розсіюватися, Тока нарешті помітила.
Замість того, щоб Оріґамі тримала <Ейнхерію>, світловий спис був у руках Міо, пронизуючи Оріґамі.
"......Хм, я подумала, що якщо ти захочеш перемогти мене, то скористаєшся цим. -Тож я вирішила наслідувати вас."
Коли Міо закінчила, спис, що пронизував Оріґамі, зник. Втративши єдину опору, тіло Оріґамі захиталося, аж поки не втратило сили і не впало на землю. Тоді чистий білий кристал Сефіри, що вийшов з її грудей, влився в груди Міо.
Саме так. Міо передбачила їхню несподівану атаку і переформувала силу Духів так, щоб вони сходилися навколо неї, щоб заблокувати атаку Оріґамі.
«-»
Відчай наповнив її серце.
Всі засоби, які вони могли придумати, були використані.
Всі методи, які вони розглядали, були випробувані.
Єдиним результатом було пекло, що розгорталося перед їхніми очима.
«Ку-»
Однак Тока не могла здатися. Зціпивши зуби, вона приготувалася кинутися на Міо.
Однак, в наступну мить.
Свист.
Звук маленької смужки світла, що стирчала з землі, пронизав груди Токи.
«Ку, ха......!?»
Цей стогін несвідомо вирвався з горла Токи. Всі сили покинули її руку, коли <Сандальфон> впав на землю.
На диво, болю не було. Була лише сильна сонливість, яка зробила її нездатною продовжувати стояти.
Її коліна підкосилися, коли вона впала на землю. Тока намагалася прикусити собі язика, щоб не заснути, але це, здається, не мало ефекту.
У своєму затуманеному баченні Тока побачила уламки <Фраксінуса>, що розсипалися від зіткнення із зерном світла з <Айн Соф Аур>.
« Ах......гу............»
Від сильного болю та відчуття жару Которі нарешті прокинулася.
Здавалося, що вона на деякий час втратила свідомість.
За кілька секунд, щоб прийти до тями, Которі озирнулася довкола і побачила, що відбувається.
-Земля була заповнена нескінченними уламками. Важко було уявити, що це був кінець хороброго чемпіона неба, <Фраксінуса>.
Поточний стан Которі, ймовірно, був настільки ж жахливим. У неї були травми різного розміру і численні сліди крові. Її живіт і ноги, здавалося, втратили свою функцію після контакту зі світлом, випромінюваним Янголом. Однак, завдяки присутності <Камаеля> всередині неї, все її тіло намагалося регенерувати, будучи охопленим полум'ям. Це виглядало так, ніби вона була відьмою, яку підпалили.
Однак Которі не закричала і не пролила жодної сльозинки.
«Що?»
Дух у примарній астральній сукні Міо неквапливо йшла по землі.
Ні, це було не все. Біля її ніг лежало тіло Нії. В її руках слабко світився маленький уламок Кристала Сефіри, який вона, ймовірно, забрала у неї.
Хоча Вескотт забрав у Нії більшу частину її сили, в її тілі все ще залишалася крихітна кількість сили Духу. Можливо, Міо прийшла, щоб забрати її.
Та й зайве казати, що тут також був ще один цілий кристал Сефіри.
«............»
В цей час Міо помітила Которі в полі свого зору.
Которі випустила хрипкий голос, дивлячись на неї.
"...... Привіт, Рейне. Чи, тобі більше подобається, Міо?"
«Я не проти і Рейне.»
Почувши, як Которі намагається недбало пожартувати, Міо озирнулася, злегка примруживши очі.
Побачивши таку реакцію, Которі захотілося самопринизливо засміятися над собою.
"...Цікавий у мене вигляд, скажи? Гідно ж ти мене віддухупелила однією атакою свого Янгола".
Говорячи це, Которі зітхнула.
«............»
Міо лише мовчки дивилася на Которі.
«...... Рейне.»
Біль пронизав усе її тіло. Від пекучого полум'я здавалося, що кожен нерв потрапив під удар. -Терплячи все це, Которі продовжувала говорити.
"Все, все це було брехнею? Навіть коли ти врятувала мене. Або коли ти продовжувала підтримувати мене. -І навіть, колии стала моєю найкращою подругою. Це все було брехнею?"
Міо якусь мить дивилася на Которі, перш ніж відповісти.
"...... Ні, це не було брехнею. Мої слова, мої почуття - не брехня. Я все ще дорожу Духами - навіть зараз, я все ще вважаю тебе своєю найкращою подругою".
Однак Міо продовжувала.
"......Одна, якщо це означає повернути Шіна, я б пожертвував навіть найкращою подругою. Ось і все."
Коли Міо закінчила говорити, Которі відчула гострий біль у грудях.
«-»
З монохромної землі простяглася смуга світла, пронизуючи груди Которі. Усвідомивши це, Которі впала на землю.
Її астральна сукня, її вогонь, навіть біль - все зникло.
Проте Которі не була налякана.
Навпаки, в її серці панувало сильніше невимовне почуття.
Саме так. Тому що це була подруга, яка була з нею стільки років, і вона це розуміла.
-Рейне не брехала.
Вона справді любить Духів, хоч і робить таке демонічне завдання.
Вона щиро вважає Которі близькою подругою.
Ах, що це - спотворене.
"......... Не говори дурні. Так я тобі і повір..."
Коли її свідомість згасала, Которі залишила ці жорстокі останні слова своїй подрузі.