У нього перехопило подих.
Це було так сюрреалістично.
Місто було знищене, стерте з лиця землі.
На його місці лежав такий величезний кратер, що здавалося, ніби впав метеорит.
Людські тіні пливли до неба.
Це було настільки абсурдне видовище, що могло здатися сном або галюцинацією.
Однак Шідо лише смутно усвідомлював, що його оточує. Перед його очима було щось набагато більш незвичайне.
Дівчина.
Самотня дівчина стояла перед ним, одягнена в дивну сукню зі світла.
"Ах..."
Її голос перетворився на тихе зітхання.
Її фізична присутність настільки заворожувала, що все інше здавалося блідою імітацією реальності. Увагу Шідо привернула її сукня, виткана з дивного матеріалу, який не був схожий ні на метал, ні на тканину. Вона переходила в сяючу спідницю, яка була настільки вражаючою, що він ледь не втратив свідомість.
Однак її обличчя, здавалося, затьмарювало світло, відсуваючи все інше на задній план.
Довге волосся, темне, як ніч, каскадом спадало їй до пояса, обвиваючи плечі, наче дим. Її очі були спрямовані в чисте небо, і вони були невимовного кольору. Її обличчя могло б викликати заздрість навіть у богинь, хоч воно і було затьмарене мороком, а губи стулені.
В одну мить вона зловила...
Його погляд.
Його увагу.
І його серце.
Вона була настільки прекрасна...
До безумства.
До крайнощів.
Можна навіть сказати, до жорстокості.
"Як тебе звати...?" Шідо заїкнувся, приголомшений.
Він знав, що це може бути святотатством - і що він може бути покараний за це богами.
Дівчина повільно опустила погляд.
" Як мене звати?"
Її голос був чистим медом, декадентськими звуковими хвилями, що подорожували по повітрю.
"У мене немає імені", - зізналася вона, звучачи дещо засмучено.
Їхні очі зустрілися... і так почалася історія Шідо Іцуки.