розділ 99 - Таємничі джунглі Ронавеллі (1)
Об'єднане Королівство утворене з восьми націй, трьох герцогств та чотирьох міст. Утім, лише п'ять із цих націй функціонують як центральні члени коаліції та володіють правом засідати в цій раді:
Королівство Астерія
Королівство Ашталон
Королівство Калібан
Королівство Колонія
Королівство Раксас
Хоча Святе Королівство Розаріо формально має право приєднатися до ради, воно утримувалося від цього протягом тривалого часу. У ті рідкісні моменти, коли воно все ж брало участь у минулому, це ставалося лише в часи крайньої потреби, та й тоді присутніми були лише представники рангом нижче папи. Як наслідок, саме п'ять основних королівств формували дух Об'єднаного Королівства.
— Хм. Ця конкретна справа — це не те, з чим наша сторона може впоратися.
— Ви стверджуєте це, незважаючи на факт, що тридцять відсотків монстрів, які перетинають кордони, походять саме з вашої території? Ви щиро пропонуєте нам просто заплющити на це очі?
— Хіба ми не повинні прагнути до мирного співіснування? Зважте, що деякі з тих торговельних предметів—
Після короткого дотримання формальностей королі за столом поринули в дебати щодо державної політики — настільки заплутані, що Алон геть втрачав нитку розмови. Очевидним для нього було тільки те, що кожен правитель намагався виторгувати собі політичний зиск із цієї зустрічі.
"Друзі й вороги змінюються з кожною новою темою" — міркував Алон.
Під час обговорення першого пункту порядку денного, Королівство Астерія та Королівство Калібан виступали партнерами, але коли піднімалася друга тема, вони, мов за чарами, перетворювалися на опонентів. До третього пункту вони знову ставали союзниками. Спостерігаючи за цією політичною виставою, Алон дійшов єдиного висновку:
"Якщо це працює саме так, чи справді може існувати король, геть нездатний до правління?"
Його очі ковзнули до Кармаксеса III, якого він бачив на попередньому заході. Веселий, дещо розсіяний чоловік, за яким він спостерігав тоді, зник. Тепер той був повністю поглинутий політичною дискусією, непохитний і точний.
"Можуть існувати королі, якими правлять пристрасті, але простих серед них немає."
Алон виявився враженим швидкістю, з якою питання закривалися й вводилися нові, хоч він і ледве міг відстежувати хід дискусій.
— Дуже добре, на сьогодні зробимо перерву. Зрештою, ми перебуватимемо в товаристві один одного протягом наступних трьох днів.
І ось перший день засідання ради добіг кінця.
Пізніше...
— Ви добре попрацювали, — мовила Сіян.
— Анітрохи, — відповів Алон, хитаючи головою.
Насправді він зробив небагато. Його обов'язок як супроводжуючого, полягав лише в тому, аби бути присутнім під час переговорів і слухати королів. Він не брав активної участі в жодній із процедур.
— Які ваші враження? — поцікавилася вона.
— Щодо чого саме?
— Щодо засідання.
На її запитання Алон на мить завагався, вдаючи глибокі роздуми. реальність виявлялася такою, що він зрозумів украй мало. Річ була не в тому, що слова виявлялися чужими, але він не міг розшифрувати складний політичний підтекст, закладений у їхніх промовах.
Натомість Алон провів більшу частину часу, спостерігаючи за Сіян. Її поведінка на цій раді разюче відрізнялася від того, як її зображували в грі «Психоделія».
"У «Психоделії» її зображували як правительку, занадто ледачу для правління, яка делегувала всю владу дворянству. І це зображення здавалося правильним..."
Проте тут вона брала участь у політичній боротьбі, нехай і не з такою майстерністю, як інші монархи.
— Перепрошую, але не мені давати оцінки, — нарешті відповів Алон, приховуючи своє незнання.
Почувши його ухильну відповідь, Сіян тихо засміялася.
— Ви надто вже скромні.
Її тон, просякнутий іронією, натякав, що вона бачить його фасад наскрізь. Приховавши ніяковість за безпристрасним виразом обличчя, Алон більше нічого не сказав.
— Ну, менше з тим. Це неважливо, бо в мене є ще одне завдання для вас.
— Завдання? — повторив Алон.
— Так.
— Яке саме?
У відповідь на його запитання Сіян викрила своє прохання.
— Якщо це вас не обтяжить, я хотіла б, аби ви вирушили до Долини Роно.
— Долина Роно...?
— Так. Ви знаєте про неї?
— Знаю.
Долина Роно. Хоча Алон ніколи не бував там у цьому світі, вона виявлялася йому дуже знайомою. Це було місце, яке він часто відвідував у «Психоделії» і куди вже намірявся вирушити, щойно рада закінчиться.
— Там ви знайдете Руїни Малакки.
— Руїни Малакки...?
— Так. Вам просто потрібно піти туди.
Почувши це, Алон на мить замовк, перш ніж спитати:
— ...Там є хтось, кому я мушу передати послання? Чи, можливо, предмет, який я повинен забрати?
— Ні. Вам потрібно лише піти й повернутися.
— Просто піти... і повернутися?
— Саме так.
Алон виявився спантеличеним таємничою вказівкою королеви.
— Ну, щойно ви прибудете, ви зрозумієте мою причину. Починаючи з третього дня ради, ваша присутність не потрібна. Ви вільні рухатися так, як забажаєте.
Сказавши Алону трохи відпочити, Сіян пішла зі своїми супроводжуючими, повертаючись до своїх покоїв.
— ...
Протягом тривалого моменту Алон залишався на місці, і на його обличчі проступив слід збентеження.
Повернувшись до власної кімнати, Алон сидів біля вікна, відсутньо вдивляючись у ніч. Йому раптово згадалося зауваження, яке він колись чув від Оглядача:
"Чи вважаєш ти це прекрасним?"
Мимоволі Алон підвів очі до неба. Темна ніч була прикрашена незліченними зорями, що створювали миготливу ріку світла. Деякі зорі яскраво палали поблизу місяця, тоді як інші, менші, але чисті, мерехтіли рівним світлом.
"Згадуючи це зараз, Оглядач мала такий дивно печальний вигляд. Що могло стати причиною?"
Втрачений у своїх думках, Алон раптово виявився висмикнутим назад у реальність.
— Господарю!
Знайоме обличчя виринуло за вікном, приголомшивши його. Він боровся, аби заспокоїти серце, що раптово калатало.
— ...Сольранг?
— Так, Господарю!
— Ти мене лякаєш.
— Та ну! Господарю, ви взагалі не мали переляканого вигляду!
Але Алон справді виявився переляканим. Утім, він вирішив перевести розмову далі.
— Тож чому ти тут?
— Га? Без особливої причини. Я просто хотіла побачити вас.
— Просто... забажалося?
— Еге ж! Я засумувала за вами!
Сольранг променисто вишкірилася, виляючи хвостом, мов збуджене цуценя, і невимушено вмостилася на підвіконні.
— Це... проблема?
— Не зовсім.
Алон перевів очі на серп місяця, помітний серед зірок, замислившись на коротку мить. Через деякий час він мовив:
— Я зараз іду в одне місце. Хочеш приєднатися до мене?
— Так!
Навіть не запитуючи про місце призначення, Сольранг зістрибнула з підвіконня, виконавши граціозний розворот, перш ніж м'яко приземлитися на землю. Спостерігаючи за нею, Алон підвівся зі свого місця.
Він завагався на секунду, оскільки місце, куди він прямував, містило предмет, унікальний для Терна, але...
"Ну, усе має бути гаразд. Їй можна довіряти, якщо я поясню."
Він вирішив, що присутність Сольранг не створить жодних труднощів.
— Утім, наше місце призначення — це таємниця.
— Таємниця?
— Так.
— Тільки ми удвох?
— Саме так.
— Ого.
— Чому така реакція?
— Це дивовижно!
Сольранг кілька разів повторила слово "удвох", широко усміхаючись, поки її хвіст крутився, мов млин, а вуха нагострилися від уваги.
Спостерігаючи за її радісною реакцією, Алон відчув, як усередині формується тепла усмішка, перш ніж піти назовні.
Метою Алона була підземна в'язниця Терна.
Локація була абсолютно темною, позбавленою навіть магічних ліхтарів, аби освітити шлях. Коли він приготувався викликати джерело світла, Сольранг заговорила:
— Мені освітити шлях, Господарю?
— ...Ти можеш це зробити?
— Звісно!
Зі звивистим, шиплячим звуком, Сольранг закликала блискавку, і сліпуче сяйво затопило їхнє оточення.
— Як вам це?
— ...Я не знав, що ти так умієш.
Разом вони пройшли далі в глибини підземної в'язниці, урешті діставшись її найвіддаленішої точки.
"Це має бути десь тут."
Оглядаючи стіну, Алон почав промацувати цеглини. Невдовзі він знайшов одну, яка зміщувалася з незвичною рухливістю. Натиснувши на неї саме так, як треба, він запустив прихований механізм.
І тоді—
Гур-гур-гур!
Із серією механічних звуків цеглини, які мить тому формували суцільну стіну, почали перегруповуватися одна за одною, відкриваючи прохід.
— Ого...!!
Сольранг видала вражений вигук, коли цеглини із клацанням ставали на місця, наче деталі двигуна, формуючи вхід. Навіть Алон, який бачив цю сцену незліченну кількість разів у грі, не міг придушити трепет пригоди, бачачи це в реальності.
Бум!
З останнім гучним звуком прохід повністю сформувався. Ступивши всередину, вони потрапили до печери, освітленої сліпучим зеленим сяйвом, чия велич вражала.
— Нам потрібно пройти трохи далі, — заявив Алон.
— Гаразд, — із ентузіазмом погодилася Сольранг.
Вони почали крокувати глибше в печеру. Після того, що здалося Алону приблизно десятьма хвилинами, вони прибули до кінця печери — широкої зали, заповненої тим самим зеленим світлом.
[Га? Людина?]
— А.
У кімнаті стояла крихітна фея, не більша за дитину, одягнена в сяючий синій одяг. Вона спостерігала за Алоном із виразом, у якому змішалися цікавість та шок. Алон тихо зітхнув.
"Це Товетта. Ну й поталанило..."
Артефакт, прихований у підземній в'язниці Терна — «Рука Мандрівника» — охоронявся групою з п'яти фей, кожна з яких чергувала по два дні поспіль. Аби здобути артефакт, Алону потрібно було пройти випробування від тієї феї, яка вартувала під час його приходу.
І сьогодні...
"Тьху..."
Це була Товетта, чиє випробування славилося своєю крайньою складністю. Втім, якщо розібратися, воно не вимагало надзусиль — це виявилася проста гра в квача.
Проблема полягала в тому, що швидкість Товетти виявлялася неймовірно високою. Вона могла випередити не лише майстрів меча, але й чарівників, здатних ланцюгово використовувати закляття телепортації малої дальності.
Мовою гри, тоді як гравець зазвичай міг переміщатися приблизно на 8 клітинок за хід без особливих здібностей, Товетта могла долати неймовірні 106 клітинок за хід.
"Справа не лише в тому, аби спіймати її; ти також мусиш уникати того, аби спіймали тебе протягом понад хвилини. На практиці це майже нездійсненно."
Навіть у грі її випробування не розроблялося для прямого проходження. Гравець мусив використати медову росу фей із Долини Роно як відволікальний маневр.
"Чому це не міг бути Джеппетто чи Каміта...? Ні, будь-хто, окрім Товетти, був би прийнятним."
Алон швидко вирішив відмовитися від здобуття артефакту на сьогодні. Маючи три дні в запасі на раді, він міг повернутися завтра або післязавтра, коли інша фея охоронятиме залу.
Повернувшись до Сольранг, він оголосив:
— Ходімо звідси.
— Добре!
Не ставлячи під сумнів його вибір, Сольранг охоче кивнула.
[Га? Ви пройшли весь цей шлях заради скарбу, а тепер просто йдете? Який безхребетний вчинок.]
Синя фея пирхнула, і її голос просяк насмішкою, ніби вона здивувалася їхньому раптовому рішенню піти.
Алон вирішив не відповідати. Він знав, що взаємодія з Товеттою лише надасть їй розвагу й коштуватиме йому часу.
[Тьху-тьху. Люди... завжди пожирають усе, що забажають, без крихти рішучості. Ви нічим не кращі за гоблінів.]
Роздратована спокійною відмовою Алона, Товетта продовжила свої насмішки, явно засмучена тим, що її гра в квача не відбудеться.
Хоч Алон і проігнорував її, Сольранг цього зробити не могла.
— Гей.
[Хм?]
— Що ти тільки-но бовкнула?
[Чому? Хіба я помилилася?]
— Що ти сказало про мого господаря?
[Господаря? О, ти маєш на увазі того боягуза, який відступає, навіть не спробувавши випробування?]
Товетта вишкірилася.
[Я назвала його боягузом.]
Ніби задоволена власною образою, насмішкувата усмішка Товетти розширилася, повністю розраховуючи на те, що її слова спровокують Сольранг. І справді, за виразом обличчя Сольранг було чітко видно, що вона клюнула на цю принаду.
[Якщо ти хочеш довести, що я помиляюся, чому б тобі не зійтися зі мною в грі в квача?]
Товетта зникла в розмитій плямі, і її рухи виявлялися настільки стрімкими, що, здавалося, обманювали око, а її голос пролунав із самовдоволеною втіхою.
[Але цікаво... чи зможеш ти бодай кінчиком пальця торкнутися краю мого крила?]
Перш ніж Алон встиг спробувати завадити їй загострювати ситуацію, він побачив щось таке, що змусило його завмерти на місці.
Трісь!
Спалах золота, яскравий і лютий, пронизав кімнату.
— Кх—!?
За секунду Товетта виявилася спійманою. Рука Сольранг міцно стиснула горло феї, утримуючи її нерухомою.
Очі Товетти широко розплющилися від невір'я.
— Кажи.
Золоті очі Сольранг запалали гнівом, коли вона впилася поглядом просто в обличчя Товетти з відстані кількох дюймів.
— Що ти тільки-но бовкнула?
.
.
.
(П.П F - Товетт.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]