Розділ 98 - Спільна зустріч (4)
Уперше майже за два роки Мікарло повернувся до Магічної Вежі. Його початковим наміром було владнати кілька нагальних справ і одразу ж вирушити далі. Мотив виявлявся простим: три роки тому він відкрив для себе захопливу структуру магії.
Здавалося, це було реліквією з втраченої епохи богів — відкриття настільки визначне, що воно, можливо, дозволило б йому розтрощити межі восьмого рангу й досягти сфери за його межами.
Як наслідок, Мікарло, виснажливо подорожуючи володіннями імперії (хоч і уникаючи нині запечатаних імперських секторів), мав на меті лише забрати кілька необхідних артефактів, перш ніж знову вирушити в путь.
— Магістре вежі, я чув дещо досить кумедне, — повідомив професор із Синьої вежі, наближаючись.
— Що таке?
— Схоже, хтось виплекав почуття до Заступниці Магістра вежі.
— Он як?
Якби ця інформація надійшла від когось іншого, а не від професора, якому Мікарло довіряв, він, ймовірно, повністю відкинув би її.
— Продовжуй, — заохотив його Мікарло, чия цікавість прокинулась.
Тоді професор виклав детальний звіт, описуючи всю послідовність подій.
— Тож ось така ситуація.
— О?
Коли професор закінчив, Селім Мікарло кілька разів кивнув, і вираз його обличчя змінився на жваве зацікавлення. Потім, з тоном щирої допитливості, він спитав:
— Але зрештою, хіба Пенія не спростувала це повністю?
— Формально так. Але ви ж знаєте, що кажуть — найзапекліше заперечення іноді може бути найвиразнішим визнанням.
— Запекле заперечення — це визнання...
Селім задумливо погладив бороду.
"Чи це справді стосується Пенії?"
Мимоволі він почав уявляти Пенію.
Вона була, поза сумнівом, сліпучо обдарованою ученицею — факт, із яким мусив погодитися навіть Селім, визнаний геній. Утім, вона мала люту, вперту вдачу й глибоко вкорінену гордість, через що з нею було непросто мати справу.
Що більше він про це розмірковував, то більше переконувався: якщо хтось і поводився б подібним чином, то це була б саме Пенія.
Здавалося цілком імовірним, що вона відкине щось настільки вроджене, як прихильність, клеймуючи це як "слабкість" просто тому, що першою це усвідомила.
— Звучить правдиво... Якщо ми говоримо про Пенію, це справді в її дусі.
— Еге ж?
— Так.
Селім кивнув на підтвердження, згадавши нестримне прагнення Пенії взяти верх будь-якою ціною. Навіть якщо вона заперечувала це кожною фіброю своєї душі, її пиха робила вкрай малоймовірним те, що вона колись добровільно зізнається в таких почуттях.
Звісно, якби Пенія чула цю розмову, вона, ймовірно, впала б у лють і, цілком імовірно, обрушила б закляття на всю вежу.
Щасливо не здогадуючись про такі можливі наслідки, Селім на мить замислився, перш ніж мовити:
— У такій ситуації, можливо, мені варто надати певну допомогу?
— Ну, я думаю, це могло б стати доброю справою.
Зважаючи на слова професора, Селім видав задумливий звук і почав роздумувати. Для чоловіка на зразок нього, який присвятив усе своє існування прагненню магії й виявляв мало цікавості до інших справ, думка про те, що його вперта, горда учениця будує романтичний зв'язок, була беззаперечно втіхою.
— Пенія захоплюється кимось... Хм, тепер, коли ти про це згадав, хіба ті двоє не були пов'язані між собою протягом досить тривалого часу?
Селім розкопав у пам'яті потьмянілий спогад, який він майже втратив через свою цілеспрямовану зосередженість на магічних дослідженнях.
— Якщо я правильно пам'ятаю, хіба це не той дворянин, який позбувся Шимона...? Так, я пам'ятаю, що Пенія здавалася незвично пригніченою в той час.
Повертаючись до цих старих спогадів, Селім, відсторонений спостерігач середнього віку, знаходив увесь цей сценарій дедалі захопливішим. З усмішкою, що свідчила про непохитне рішення, він заявив:
— У такому разі я міг би також надати певну допомогу у своєму власному стилі. Спочатку я зустрінуся з ними, а потім проаналізую ситуацію.
Він усміхнувся, ніби остаточно зупинився на певному плані.
Тим часом Пенія, геть не підозрюючи про непомітне повернення Магістра вежі, перебувала в лещатах чергового лютого нападу гніву.
— Що?! Це сталося знову?!
— Т-так, пані.
— Втрачено?! Знову?! Ще один?!
— Ну, я провів усі стандартні перевірки, і все було в повному порядку аж до самого відправлення...
— Я давала вказівки щодо щоденних оглядів!
— Я так і робив! Я перевіряв кожен без винятку день, без жодного пропуску! Але коли ми дісталися вежі сьогодні, він просто... зник...
— Як таке взагалі можливо?!
Після трьох місяців поспіль повторюваних втрат, ментальна стійкість Пенії наближалася до повного розпаду.
— Гр-р-р!!
Її роздратування вирвалося назовні, і коли лють досягла піку, у її думках проплив ментальний образ чоловіка з безпристрасним обличчям.
— А-а-а-аг!!
Вона видала крик чистого розпачу.
За вікном погода все ще залишалася ясною та світлою.
————
Невдовзі після цього, Алон, який був геть спантеличений неочікуваною появою Сольранг та Деуса, ледве почав усвідомлювати ситуацію, як втрутився ще один голос.
— Га? О!
Філіан Меркіліан, який матеріалізувався позаду Алона, спочатку мав спантеличений вигляд, перш ніж його обличчя прояснилося від усвідомлення.
— Неймовірно — чи не можете ви бути Першим Мечем Калібана та першою Бабою Ягою Колонії?
Незважаючи на суворі й непохитні вирази облич Деуса та Сольранг, Філіан випромінював ентузіазм і мовив так, ніби прагнув підтвердження.
— Я так довго сподівався зустрітися з вами обома — це чудово!
Яскрава, життєрадісна усмішка розлилася його обличчям. Однак, побачивши, що їхня сувора поведінка не пом'якшилася, Філіан виявив спантеличеність.
— Щось не так?
Саме тоді Деус, який досі мовчав, урешті мовив:
— Хіба ти не заявив, що Маркіз Палатіо, наш покровитель, слабкий?
— Га, так?
— Маркіз Палатіо не слабкий.
— Справді?
Філіан кинув лукавий погляд у бік Алона, перш ніж повернутися, аби відповісти:
— З моїх спостережень він здається досить слабким.
— Жити набридло?
У той момент від Деуса линула крижана, смертоносна жадоба крові.
"Це здається перебором."
На диво, саме Алон, а не Філіан, виявився приголомшеним інтенсивністю цієї реакції. Звісно, коли тебе називають слабким, це неприємно, але це навряд чи вимагало такої смертоносної реакції.
— Хіба це не занадто гостра реакція—
Щойно Алон рушив, аби втрутитися й розрядити напругу, Філіан перебив його.
— Ну, можливо, я помиляюся. Але я хотів би випробувати себе проти Першого Меча Калібана, аби переконатися. Ви дозволите? Якщо Деус здобуде перемогу, я без жодних подальших сумнівів визнаю силу Маркіза Палатіо.
— Згоден.
Перш ніж Алон встиг закінчити свою думку, обидва чоловіки діяли в унісон, викрокувавши з бенкетної зали без жодних вагань.
Усе закінчилося вмить.
Хоча дуель нібито мала захистити честь Алона, його навіть не спитали про це. Тепер, коли він ішов до майданчика для дуелей, Сольранг, радісно помахуючи хвостом, прямувала просто за ним.
— То ти, виходить, помічник?
— Еге ж! Я не планувала приїздити, але коли дізналася, що мій Господар буде тут, вирішила теж побувати!
Сольранг променисто вишкірилася, ніби кажучи: "Досить вражаюче, правда?"
Почувши пояснення присутності Сольранг та Деуса, Алон виявив, що розуміюче киває. Було логічно, що вони обоє перебували на цьому зібранні.
Деус зрештою, був Першим Мечем Калібана, а Сольранг — першою Бабою Ягою пустельного міста Колонія.
І все ж одна тривога залишалася.
"Чи справді нормально зчиняти таку метушню?"
Він подивився вперед на Деуса та Філіана, які робили останні приготування до дуелі.
Бенкетна зала була малолюдною, тож аудиторія виявлялася невеликою, але сам факт того, що помічники публічно билися на дуелі, міг викликати суперечки незалежно від причини. Його початковим інстинктом було втрутитися й зупинити це.
Але момент було втрачено. Захоплений розмовою з Сольранг, він уже прибув на майданчик для дуелей, де обоє противників тримали мечі напоготові. Можливість утрутитися зникла.
Тож Алон раціоналізував для себе:
"Ну, це лише навчальний поєдинок. Це не повинно спричинити великого скандалу."
Дійшовши такого висновку, він вирішив просто спостерігати за дуеллю, про себе прокручуючи власні думки.
"Хто переможе?"
Ні, Алон миттєво виправив своє ж запитання.
"Як довго він зможе протриматися?"
Хоча він знав, що вони обоє були Майстрами Меча, результат здавався вирішеним наперед. Навіть у межах цього рангу існували чіткі градації сили. Деус, який переміг навіть Райнгарда, не зазнав би поразки від Філіана, новоспеченого Майстра Меча.
"Він, ймовірно, навіть не розраховує на перемогу... чи розраховує?"
Погляд Філіана застиг на Деусі, переповнений вогнем суперництва та непохитною волею до бою. Бачачи це, Алон виявив, що киває майже підсвідомо.
Філіан демонстрував ту саму впертість, яку Алон бачив ще в «Психоделії» — відмову визнавати поразку, незалежно від того, наскільки колосальним був розрив у силі. Він борсатиметься до останнього, чіпляючись за найменший шанс на перемогу аж до останнього подиху.
"Бачити це в грі — це одне, але в реальному житті його характер... це щось."
Поки Алон спостерігав за палаючою рішучістю Філіана, правила дуелі було оголошено.
— Правила прості: бій триває доти, доки один із учасників не поступиться. Коли цей кинджал торкнеться землі, поєдинок розпочнеться.
Зберігши спокійну усмішку, Філіан підкинув кинджал зі свого пояса високо в повітря. Лезо впіймало світло сонця, зблиснувши, коли воно перекрутилося й полетіло донизу.
Потім—
Гуп.
У той момент, коли руків'я кинджала вдарилося об землю—
Трісь!
Дуель завершилася.
— Що?
Ошелешеному Філіану знадобилася секунда, аби збагнути своє становище. Він неграціозно лежав на землі, виявившись повністю розгромленим, навіть не зрозумівши, що сталося.
Коли його зір прояснився, він підвів очі й побачив—
Деуса Макалліана.
Майстер Меча стояв над ним із зброєю в руці, дивлячись згори вниз. Спантеличеність Філіана змінилася пульсуючим болем від щоку. Потім до нього дійшло усвідомлення:
Він зазнав поразки.
Не просто зазнав поразки — він не зміг зробити навіть єдиного змаху своїм мечем. Він виявився абсолютно безпорадним.
— Ха...
Філіан видав безрадісний, порожній сміх, коли весь тягар його втрати обрушився на нього.
Інша людина на його місці могла б відреагувати одним із двох способів:
Багато хто впав би в розпач, роздавлений усвідомленням того, що їхнє старанно виточене фехтування виявилося нікчемним умить.
Інші відкинули б правду, зводячи Деуса Макалліана в абсолютний стандарт і виправдовуючи свою поразку як неминучу. Вони чіплялися б за виправдання, аби захистити себе від нищівного удару по своєму духу.
Бо без цього захисту вони б зламалися.
Але—
— Ха... ха-ха...
Філіан не зламався й не заперечував того, що сталося. Він обрав третій варіант.
— Ого, справді... у мене немає слів.
Рішучість.
Навіть після того, як його звалили одним ударом, після усвідомлення того, що він навіть близько не перебував на одному рівні з Деусом, Філіан знову запалив свій бойовий дух і знову підвів свій меч.
Коли кров Філіана закипіла з новою силою—
"Що це таке?"
Алон, спостерігаючи збоку, дивився на Деуса з абсолютним невір'ям.
Він знав. Він знав, що Деус був могутнім — достатньо могутім, аби здолати Райнгарда. Але навіть усвідомлюючи це, реальність, де Деус розправляється з Філіаном, воїном набагато сильнішим за більшість Майстрів Меча, за один-єдиний удар серця, перевершувала будь-яку уяву.
"Це... такий вигляд має чистий талант?"
На мить Алон занімів, вражений безглуздою силою Деуса — силою, яка, здавалося, перевершила людські межі лише за кілька коротких років. Згодом вираз його обличчя пом'якшав у гордість.
Частина нього, як людини, яка ледве могла впоратися з єдиним закляттям, відчувала укол заздрості до приголомшливого дару Деуса, але інша частина його набрякала гордістю батька, який спостерігає, як його дитина досягає неймовірних речей.
Невдовзі, однак, його захоплення знайшло нову ціль.
Тепер саме Філіан викликав його повагу.
— Кхм!
Навіть після п'яти поразок поспіль, коли кожна втрата ставалася від єдиного удару, Філіан уперто піднімався на ноги, відмовляючись залишатися лежати.
До п'ятого раунду:
— Знову!
Алон міг бачити люту, незгасну рішучість, що палала в очах Філіана.
До десятого раунду:
— Я ще не закінчив!
До п'ятнадцятого раунду:
— Ти неймовірно сильний—
До двадцятого раунду:
— Гей, ти міг би зачекати хвилинку?
Уперше Філіан підвів руку, намагаючись закликати до паузи.
Але Деус, не надаючи жодної словесної відповіді, знову змусив його розпластатися.
— Ні, будь ласка, зачекай—
Трісь!
— Просто зачекай—
Гуп!
— Дай мені просто—
Трісь!
Коли вони провели ще тридцять обмінів ударами й Філіан уже не міг договорити речення між випадами, Алон урешті втрутився.
— Деусе, я гадаю, на тепер досить.
— Зрозуміло.
Або, якщо бути точнішим, Алону довелося втрутитися, тоді, коли рішучість Філіана нарешті зламалася, і дуель перетворилася на чисте, одностороннє побиття.
До того моменту Алон став свідком чогось дивовижного:
Незмінно рішучий Філіан — який, навіть зіткнувшись із непереборними труднощами, бився б до останнього подиху, ніби запрограмований ніколи не здаватися...
— Я перепрошую! Я абсолютно точно помилявся! Я обіцяю, що більше ніколи цього не зроблю, присягаюся!
...виявився повністю й остаточно зламаним.
————
Тієї ж ночі, на зібранні шести королів Об'єднаних Націй:
— Тож де цей ваш чудовий Майстер Меча? Той, якого ви так високо вихваляли?
— ...Кхм.
Алон, розташований позаду Кретинії Сіян, бачив короля Шталіона V з Ашталону, який мав глибоко роздратований вираз обличчя, а його чолó вкрилося зморшками невдоволення.
Коли їхні очі випадково перетиналися, Алон стрімко відвертав погляд, не в змозі витримати звинувачувальний погляд короля.
.
.
.
(П.П F - Філіан.) - 2
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]