Розділ 93 - Штучне походження (4)
Алон усвідомлював, що верховний кардинал Андерде — це постать, повністю відсутня в оригінальному сюжеті. Навіть якщо цей чоловік і існував, він ніколи не був частиною історії «Психоделії». Це знання змушувало його обличчя залишатися безпристрасним, тоді як думки гарячково закрутилися.
"Це була частина передбаченого сюжету? Чи сталося відхилення?" — подумав Алон.
Звісно, такі запитання не давали відповідей. Знання Алона обмежувалися подіями, що мали відбутися через рік; усе, що передувало цьому, залишалося суцільною плямою.
Він поглянув на Юмана. У майбутньому Юману судилося врятувати світ разом із Елібаном, гарантувавши Алону спокійне життя. Зараз же Юман застосовував свою священну силу, щоб захиститися від нападу Андерде.
"Сила Святого справді вражає. Він здатний спрямовувати божественну енергію без єдиного слова молитви" — подумав Алон.
Алон згадав, як здібності Юмана в грі активувалися миттєво, ніколи не марнуючи бойовий хід, і відчув відносне полегшення.
"На це ми принаймні можемо розраховувати" — подумав Алон.
Головною причиною, чому Алон прийняв Поставу Бога Грому й примчав сюди, було бажання врятувати Юмана — гаранта його майбутнього комфорту. Якщо цей інцидент був частиною зумовленого шляху, то Юман вижив би. Але якщо це була аномалія, Юман міг загинути.
"Що ж, урешті-решт він заблокував закляття, тож замість того, щоб просто врятувати Юмана, я в підсумку повністю нейтралізував Андерде" — подумав Алон.
Утім, у своєму серці Алон відчував первісну впевненість.
Це був ще не кінець.
— Маркіз Палатіо, якщо не помиляюся?
Верховний кардинал Андерде заговорив через силу: його рука була знищена Поставою Бога Грому Алона, а половина обличчя обвуглилася дочорна. З усім тим на його губах усе ще трималася лагідна, доброзичлива посмішка.
Навіть із ранами, які мали б виявитися смертельними, ця посмішка ніколи не хиталася. Це було так, ніби він зовсім не відчував болю — або ж, можливо—
Ніби ця посмішка була просто намальована.
— Саме так.
Коли Алон відповів, священники, які досі були заціпенілі, почали молитися. Одночасно з цим Святі Лицарі оголили свої клинки, осінили себе хресним знаменням та закликали священну силу. Кардинали, які вижили, хоч і ледве, оголосили Андерде беззаперечним єретиком.
Але навіть тоді Андерде із цією непорушною посмішкою дивився на Алона з вівтаря.
— Це добре. Дуже добре.
Несподівано саме ці слова зірвалися з його губ.
— Що…?
До того моменту, як Алон встиг відповісти, духовенство завершило свої закляття й обрушило напад на Андерде.
Хтось випустив списи світла.
Хтось замахнувся булавами.
Хтось розпочав розмахувати мечами.
Хтось закликав блискавки.
А хтось жбурнув у Андерде чисту сутність божественної сили.
За цим послідував оглушливий рев.
Блискавки, виткані зі священної енергії, упали з небес.
Біла священна магія, що переливалася сяйвом блакитного місяця, хлинула безперервним потоком.
Ніби люта буря.
Або як зорепад із зірок, що падають.
Нищівна хвиля священної магії врізалася в вівтар, де стояв Андерде.
Навіть Алон відчув мимовільне благоговіння перед масштабним проявом цього божественного насильства.
Коли буря священної сили нарешті вщухла й зруйнований поміст став видимим — перед ними постало…
— ...
Андерде все ще стояв на ногах, хоч його тіло було повністю пошматоване.
Його руки були відсутні.
Зяючі рани пронизували груди та живіт.
Верхівка його черепа була відірвана.
Це був стан, який мав означати неминучу смерть.
Утім, доброзичлива посмішка Андерде залишалася абсолютно неушкодженою.
Священники, кардинали й навіть Юман заціпеніли від німоти, побачивши це.
— Це було б шкода, розумієш. Твій «потенціал» справді винятковий.
Андерде пробурмотів це спокійним, рівним тоном, і вираз його обличчя не змінився.
— Я не хотів утратити тебе.
Із цими словами з тіла Андерде почав вириватися химерний звук.
Огидний, потворний шум, ніби щось силою пробивало собі шлях назовні.
А потім це сталося.
Доброзичлива посмішка, яка ще мить тому залишалася на обличчі Андерде, зникла, поступившись місцем чомусь значно жахливішому.
З його пошматованої форми почали вириватися та розростатися багряні гілки.
Гуркіт… Гуркіт…
Земля великої площі, де стояло духовенство, розкололася рівною лінією.
— А-а-а! А-а-а—!!
— Тікайте! Забирайтеся звідси, негайно!!
Крики заповнили повітря, коли священники кинулися втікати від тріскаючої землі.
Крізь хаос розтрощеної площі величезний стовбур дерева почав вириватися вгору з-під землі.
Десятки, ні, сотні багряних гілок вибухнули з ґрунту, розлітаючись у всіх напрямках.
Тріщина розтягнулася за межі площі, досягнувши Білого Міста всередині святині.
Трісь-ссс—!
І тоді воно почало відкривати себе.
Першим, що з'явилося, була пара потворних, спотворених рук, обвитих звивистими червоними вусиками.
Слідом постала голова гігантської статуї, яка піднімалася, ніби народжуючись ціною поглинання Білого Міста.
Після неї величезне тіло статуї почало силою вибиратися назовні.
І в ту мить кожен присутній збагнув реальність:
Доброзичливий Андерде, який стояв перед ними, був лише маріонеткою.
Гурк—!
Умить тіло Андерде, з якого проростали незліченні гілки, затягнуло всередину гігантської статуї.
Трісь—!
Водночас обличчя колосальної статуї, що нагадувало людський лик, розкололося на чотири сегменти, мов пелюстки квіти, що розпускається. Зсередини вибухнули назовні неозорі багряні гілки.
І нарешті воно виявило себе повністю — поглинаючи всю східну частину Білого Міста, поки піднімалося вгору.
[З твоєї волі я прийшов.]
Воно звернуло свої очі до духовенства й мовило:
[Поклоняйтеся мені.]
Із цими словами воно проголосило про своє прибуття всім.
[Я Махіна, бог людства.]
Зовнішній Бог прибув.
Священники, Святі Лицарі, кардинали й навіть Юман стояли в ошелешеній мовчанці під блакитним місяцем, витріщившись на Зовнішнього Бога, який явив себе перед ними.
Істота, яка виповзла, поглинаючи Біле Місто, простягала свої гілки, ніби намірившись пожерти геть усе.
Навіть Алон не мав імунітету до цього приголомшливого шоку.
— Махіна…?!
Алон був спантеличений. Він ніколи не зустрічав імені Зовнішнього Бога на ім'я Махіна.
Звісно, ця часова лінія була йому невідома, але навіть так, істота перед ним безсумнівно була потойбічною.
"Що, в біса, це таке…?" — подумав Алон.
Серед цього замішання, погляд Алона залишався прикутим до Махіни. Потім він побачив щось — щось, що вдарило по ньому крижаним, знайомим жахом.
Чорний дим, що просочувався з кожної частини величезного тіла Махіни, вився крізь деревоподібні ліани й насичував атмосферу.
— Безодня…?!
Інстинктивно Алон згадав ключове слово та чутку, яку колись чув:
"Сутність Безодні, здатна наділяти божественним статусом могутніх осіб, проникла у Святе Королівство".
Із цим, Алон осягнув правду.
Істота перед ним була творінням Безодні.
— …Штучний Зовнішній Бог?
Алон пробурмотів ці слова, намагаючись осягнути суть створіння перед собою.
— Д-дивіться туди!
— Х-хтось—!
Його роздуми перервали розпачливі викрики священників, які привернули його увагу до області під масивним Зовнішнім Богом.
Там він став свідком жахливої сцени.
Там, серед цього безладу, були люди.
Жителі Святого Королівства, безвільні й мляві, були затиснуті багряними ліанами.
[Не чиніть опору. Те, що я роблю — це турбота про вас усіх однаково.]
Голос лунав — сакральний, але химерно штучний, заповнюючи собою повітря.
Багряні ліани почали наближатися до священників.
— Зупиніть їх!
Святі Лицарі кинулися на ліани, що наближалися, розсікаючи звивисті гілки.
Невдовзі священники вивільнили свою священну магію, розриваючи блакитну ніч і ранячи Зовнішнього Бога.
Видовище, яке раніше викликало в Алона благоговіння, повторилося знову.
Гуп—Гурк!
Умить одну з масивних рук Махіни було відтято, і вона з гуркотом упала на землю.
Іскра надії спалахнула в очах священників, поки вони спостерігали за цим, підживлюючи свою рішучість.
Але ця непохитність була короткочасною.
— В-вона зцілюється…?
Те, що вони побачили, було неймовірним.
Та сама рука, яка щойно була знищена священним нападом, регенерувала так, ніби ніколи й не зазнавала ушкоджень.
З дивовижною швидкістю.
Гілки перепліталися, мов формуючи вени, і за лічені миті права рука знову була цілою.
Священники були нажахані цим моторошним видовищем.
— А-а-а-а!
Тим часом Святі Лицарі, які розсікали багряні ліани, що наступали, почали падати один за одним.
У тих, кого схопили ліани, з тіла проростали червоні гілки, вмить перетворюючи їх на бездиханні дерев'яні статуї.
Жах прокотився лавами Святих Лицарів.
Він ширився, мов хвороба, уражаючи кожного присутнього.
Невдовзі ліани, які поглинули Святих Лицарів, досягли священників, готові схопити й їх.
У ту мить—
Спалах!
Масивний бар'єр перекрив шлях ліанам, що наступали.
— Гр-р!
Це був Юман, який зупинив ліани.
Оточений колосальною аурою священної енергії, він створив величезну священну стіну, яка захистила священників.
Священники дивилися на нього із захопленням, але його власний вираз обличчя залишався похмурим.
Величезна стіна божественної сили, щось, що міг створити лише Святий, швидко виснажувала його сили.
І тоді—
[Аби проголосити рівність і дарувати її, я прийшов. І все ж ви залишаєтеся настільки несвідомими.]
Коли величезна рука Махіни піднялася високо в блакитне небо, священники побачили це.
Рука, яка ще мить тому була занадто малою, щоб сховати блакитний місяць, тепер розширювалася.
Сотні багряних гілок перепліталися, набрякаючи, доти, доки рука не стала достатньо великою, аби поглинути сам місяць.
— Богине Сіроніє…
Зіткнувшись із цим нищівним видовищем, священники інстинктивно закликали богиню Сіронію.
Кардинали, на чиїх обличчях застиг розпач, важко зітхнули.
Навіть Юман, напружуючи всі сили, аби втримати масивний божественний бар'єр, міг лише приголомшено дивитися на гігантську руку.
"Що це таке?" — подумав Юман.
Його очі були сповнені безсилля та розпачу, коли він дивився на гігантську руку.
[Прийміть мене, усі ви, бо я бог людства, якого ви створили—]
[—І я ставитимуся до вас усіх однаково.]
Коли голос Махіни рознісся довкола, гігантська рука опустилася до священного бар'єра, який звів Юман.
Дзень—
Раптово звук чогось, що розбивається, прорізав повітря.
— Ха-а—
Тихе зітхання послідувало за цим шумом, привернувши увагу Юмана. Через силу він поглянув собі за спину.
Там, незворушно стоячи посеред загального розпачу, хтось роздавив п'ятою уламки розбитого скляного флакона й уже пив з іншого.
Це був маркіз Палатіо — точніше, Срібний Святий.
Його обличчя залишалося безпристрасним, не торкнутим відчаєм обставин, і він мовив:
— Витримай ще зовсім трохи.
Потім, ніби готуючись до того, що буде далі, він запитав:
— Упораєшся?
Юман, ніби заворожений, відповів миттєво:
— Я спробую.
Срібний Святий — точніше, Алон — кивнув на відповідь Юмана.
— Добре. Переконайся, що верхівка бар'єра залишається відкритою.
Він коротко оглянув сяюче біле намисто на своїй шиї, перш ніж віддати команду:
— **Ланцюгова блискавка.**
Трісь—!
Блискавка, заряджена сяйвом блакитного місяця, почала вирувати та тріпотіти над постаттю Алона, гудучи неприборканою енергією.
.
.
.
(П.П До речі, це не штучний бог, і не Зовнішній бог, це дещо інше...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]