Розділ 90 - Штучне походження (1)
Глибоко під містом Розаріо — назву якого поділяли як Святе Королівство, так і його столиця — у величезному підземному гроті, де перетиналася складна мережа водних каналів, стояла людина. Доброзичливий вираз його обличчя дисонував із похмурою атмосферою довкілля. Чоловік, прикрашений кулоном із місячним гербом Сіронії та одягнений у темні строгі шати, був головним кардиналом Розаріо, Андерде.
— Ти прийшов.
Тихий вигук луною розійшовся підземеллям, коли з темряви печери з'явилася друга постать, повністю оповита чорним плащем.
— А, як я й думав, мені не вдалося втекти від пильного ока кардинала.
Чоловік у масці, чиї очі звузилися в грайливій посмішці, невимушеним жестом наблизився до Андерде.
Глухий удар—
Ящик упав до ніг Андерде. Він був помірного розміру, однак одразу прикував до себе його увагу.
— Давай, подивися, — підбадьорив чоловік у масці.
Андерде присів, аби оглянути контейнер. Піднявши кришку, він мимовільно видав тихий вигук:
— О…
Скриня була вщерть заповнена великою кількістю Ядер Безодні, їх було щонайменше п'ятдесят. Після короткого заціпеніння Андерде закрив кришку, підвівся й глибоко, шанобливо вклонився.
— Дякую тобі, брате. З цим наші плани зможуть просунутися далі.
— Радий це чути. Ти мав на увазі Обряд Народження, чи не так?
— Саме так, якщо розклад не зазнає змін.
У відповідь на слова Андерде чоловік у масці злегка знизав плечима й почав повертатися, аби піти, але потім зупинився й поставив запитання:
— Ти не проти, якщо я дещо запитаю?
— Будь ласка, питай про що завгодно.
Спокійна посмішка Андерде, здавалося, виражала дозвіл, і після короткої паузи чоловік у масці мовив:
— Мені от цікаво, чому кардинал бере участь у подібній справі? Якщо це запитання надто безтактне, ти можеш не відповідати.
Андерде забарився на мить, перш ніж відповісти:
— Аби віднайти спасіння.
— Спасіння?
Перепитав чоловік у масці, що змусило Андерде пояснити детальніше.
— Брате, як ти ставишся до божественного?
— Ну… якщо бути відвертим, я не надто багато про це замислювався.
— Я вважаю, що божественне несправедливе.
Зауваження було приголомшливим, особливо з уст головного кардинала.
— Дозволь поставити тобі запитання.
Чоловік у масці мовчав, повністю зосередивши увагу на Андерде, поки той продовжував:
— Є ті, хто щодня молиться богам. Хтось відвідує храми, аби скласти шану, хтось бореться, захищаючи божу честь, а хтось іде важкими шляхами, аби виконати місію, дану від імені бога.
— Інші зрікаються хворої матері чи батька, аби здійснити паломництво до священної землі, або забирають життя всупереч власній совісті, аби виконати божественне веління.
— Хтось, голодуючи днями, благає бодай про зіпсований хліб, аби вгамувати голод, тоді як інші моляться про одужання хворих.
Голос Андерде лунав і далі: він переповідав історію за історією про різних людей, а їхні страждання виливалися безперервним потоком, аж поки він нарешті не поставив своє останнє запитання чоловікові в масці.
— Усі ці люди вірять у Сіронію й підносять свої молитви. Хто з них, на твою думку, удостоїться божественної допомоги?
Поки чоловік у масці обмірковував запитання, Андерде, усе ще зберігаючи безтурботну посмішку, додав:
— Не напружуйся; серед перелічених мною варіантів немає правильної відповіді.
— …Що?
Чоловік у масці виглядав спантеличеним від такого раптового уточнення Андерде, але кардинал продовжував говорити:
— Як я й сказав, правильної відповіді немає. Божество, зокрема Сіронія, нікому не простягає руку порятунку. Вона діє виключно за власним бажанням.
Вираз гіркоти промайнув на обличчі Андерде.
— Боги саме такі. Віра, незалежно від того, наскільки вона глибока чи як довго триває, не має значення. Навіть якщо людина вірить у Сіронію все життя, якщо вона не здобуде її прихильності, їй не дарують ні сили, ні благословення.
— Але, з іншого боку, якщо хтось припаде їй до душі, їй можуть дарувати силу навіть без віри. Це так, ніби віра для них нічого не означає, а божественна прихильність лунає за звичайною забаганкою.
— Боги саме такі істоти — байдужі до щирих молитов, відданості, самопожертви чи мучеництва, вони використовують свою силу лише для власних цілей.
Після короткої мовчанки Андерде знову посміхнувся, виразом обличчя ніжним і благочестивим.
— Саме це й стало причиною мого вибору.
Голосом, сповненим глибокого співчуття та побожності, він заявив:
— Ось чому я маю намір іти далі.
Чоловік у масці подивився повз Андерде на розлогу печеру позаду нього.
— Місце, де нікого не судитимуть несправедливо, — пробурмотів він.
Хоча там панували сутінки, світло від смолоскипів, розставлених довкола, відкривало неймовірні масштаби печери, а також безліч людей, що зібралися за спиною кардинала.
— Де кожен вірянин зможе сповна розділити цю силу.
Чоловіки й жінки, старі й молоді, звичайні городяни, духовенство, варта храму та сестри — усі вони були там, стоячи на колінах у побожній молитві й дивилися в одному напрямку.
— Притулок лише для віруючих.
У найвіддаленішому кінці простору стояла величезна, явно створена людськими руками статуя — неймовірне зображення людської постаті.
— Бог, створений людськими руками.
Чоловік у масці спостерігав за Андерде, який усе ще зберігав свою безмежно ніжну посмішку. У миготливому світлі смолоскипів ця посмішка набувала лякаючого відтінку, майже фанатичного.
Раптово чоловіка в масці охопив дивний жах. Співчутлива посмішка Андерде, підкреслена язиками полум'я, ставала дедалі загрозливішою, нагадуючи оскал божевільного.
————
Тієї ж миті, як Алон застосував магію, його застало зненацька непередбачуване сяйво.
"Чому вона сяє? Статуя Сіронії взагалі не повинна реагувати на магію."
Він негайно зупинив своє закляття. Утім, навіть після того, як він зупинився, світло, що випромінювалося від статуї Сіронії, не згасало.
Невдовзі в вухах Алона пролунав ніжний, але стривожений голос.
[Щ-що це таке?]
Голос був жіночим і стривоженим, але жодної фізичної присутності не матеріалізувалося — лише статуя залишалася освітленою. Розуміючи, що цей голос належить богині Сіронії, Алон вважав за необхідне виявити повагу й почав опускатися на коліна, але його обірвали.
[Зачекай!]
Від її наполегливого тону Алон зупинився, завмерши в напівуклоні. Його обличчя виражало повне спантеличення, коли він прикував погляд до статуї.
[Хто… хто ти такий?]
— "…??"
Чуючи, як дрижить голос богині, Алон збагнув, що вона остерігається його. Хоч він і не знав причини, він відчув, що з відповіддю зволікати не варто.
— Я маркіз Палатіо з Королівства Астерія, Велика Богине Сіроніє.
Пам'ятаючи офіційне представлення з гри, він відповів саме так.
[Ні, це не… Хах.]
Богиня, звучачи роздратовано, видала раптове зітхання, перш ніж замовкнути. Після паузи вона заговорила знову, її тон був більш стриманим, але з відтінком поспіху.
[Маркізе Палатіо. Яка причина твоєї появи тут?]
Алон уловив прихований поспіх у її голосі й після коротких роздумів вирішив бути відвертим.
— Я прийшов у надії здобути Кулон Пожирача Очей.
Цей артефакт, захований у Залі Духів і позбавлений будь-якого магічного сліду, і був метою Алона. На його слова...
Клац~!
...мармурова підлога праворуч від статуї відсунулася вбік.
[Простягни руку.]
Пролунав голос Сіронії, і коли Алон простягнув руку...
Глухий удар!
...білий кулон упав йому в долоню.
— Це…
[Це єдина причина, чому ти прийшов сюди?]
— Так… але чому ви так легко віддаєте його мені?
Хоч він і розумів її намір, Алон запитав суто з цікавості.
Сіронія відповіла просто:
[Забирай.]
— …Ви впевнені?
[Так. А тепер, якщо це все, ти можеш іти.]
З цією останньою заявою вона зникла, і біле сяйво миттєво згасло, наче вимкнули світло.
Хоч під кінець її тон і вирівнявся, голос здавався квапливим, ніби вона втікала.
Почуваючись повністю спантеличеним, Алон подумав: "Що за чортівня це була?"
Ця подія нагадала йому зустріч із Хінкель в Асоціації Магів, і він пригадав її нечітку згадку про "позаду". Алон озирнувся через плече, але—
Там нічого не було.
"Що це таке…?" — міркував він, коли дивний неспокій закрадався в його душу, поки він виходив із Зали Духів із Кулоном Пожирача Очей, який початково шукав.
————
У той самий час у Розаріо Святий Юман стояв із широко розплющеними очима, повністю приголомшений тим, що тільки-но побачив. Його подив мав кілька причин. По-перше, він був шокований тим, що маркіз Палатіо міг розмовляти безпосередньо з богинею Сіронією. По-друге, його вразило те, що статуя Сіронії сяяла в присутності маркіза яскравіше, ніж будь-коли сяяла для нього самого.
Але річ, яка вразила його найбільше — залишивши повністю онімілим, — полягала в тому, що...
Сама богиня дарувала йому реліквію…??
Сіронія особисто передала священний предмет маркізу Палатіо. Така дія зазвичай була частиною офіційного божественного обряду, через який богиня офіційно призначала Святого. Хоча маркіз Палатіо сам попросив про це, Юман, не знаючи деталей того, що сталося в Залі Духів, роздумував: "Невже маркіз Палатіо влаштував це, знаючи, що я спостерігаю?"
Адже всім відомо, що богиня Сіронія зазвичай суворо дотримувалася порядку священних обрядів і ніколи не діяла під впливом пориву. Щойно маркіз Палатіо пішов, Юман увійшов до Зали Духів, опустився на коліна й почав молитися.
За короткий час—
Гу-у-у-м!
Статуя Сіронії почала сяяти, і пролунав її голос:
[Що таке, моє дитя?]
У її голосі відчувався легкий слід втоми, хоча Юман, який бачив, як богиня віддає реліквію, не помітив цієї ледь помітної зміни. Зібравшись із духом, він мовив:
— Велика Богине Сіроніє, я мушу доповісти, що маркіз Палатіо виніс предмет із зали—
[Цього достатньо.]
Обірвала його Сіронія:
[Це зробила я; не переймайся цим, моє дитя.]
— Справді? Це справді так?
[Так. Якщо ти бачив, що сталося сьогодні, поводься так, ніби нічого не бачив.]
Сказавши це, Сіронія зникла.
Колінопреклонений у Залі Духів, Юман залишився розмірковувати в онімілій тиші: "Сама богиня дарувала реліквію маркізу Палатіо?"
Після тривалого періоду мовчанки він міг дійти лише одного висновку:
— Тоді… це означає, що маркіз Палатіо… Святий, як і я…?
.
.
.
(П.П Нє, просто Сіронія злякалась Алона, і тих хто за ним спостерігає.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]