Розділ 84 - Кивок (4)
У кімнаті з мізерним освітленням.
[Він справді це сказав?]
— Так.
Усередині однієї з багатьох прихованих баз, які Блакитний Місяць облаштував по всьому королівству, Хідан віддавав свій звіт.
— У того чоловіка було волосся чорне, як ніч, та блакитні очі.
[Ось як?]
— Так. Утім, його голос був грубим і низьким, що здавалося дивним дисонансом із його зовнішністю.
[Хмм—]
Брови Ютії зсунулися в глибокій зосередженості, поки вона обмірковувала цей опис.
Але ця мить була короткою.
[Більше не переймайся цим.]
Почувши прямий наказ, Хідан відповів:
— ...Ви впевнені, що це правильно?
[Так.]
Підтвердження Ютії було твердим, однак Хідан на секунду завагався, перш ніж схилити голову.
— Я підкорюся волі Червоного Місяця.
Наказ не підлягав обговоренню.
І все ж його цікавість нікуди не зникла. Переконавшись, що пристрій зв'язку вимкнено, Хідан замислився:
"Хто ж, бісового батька, цей чоловік?"
————
Наступного дня.
— Дякую, що супроводив мене аж сюди.
— Не варто подяки, брате. Це мій обов'язок.
Діставшись лісу із правого боку володінь Кіміна, Алон міцно поплескав Ладана по плечу.
— Що ж, до наступної зустрічі.
— Звісно, брате.
— А, і будь ласка, уладнай ті справи. Вони згадували, що мають якісь клопоти в Раксасі.
Потім його увага переключилася на Пенію та Феліна.
Пенія зобразила натягнуту посмішку, тоді як Фелін спостерігав за нею з особливою, дивною пильністю.
Це було місце їхнього прощання.
На відміну від Алона, який більше не мав причин залишатися в Раксасі, ці двоє все ще мали там незакінчені справи.
— Як ти й просив, я про все подбаю.
— Добре.
— А, але, брате, можу я тебе про щось запитати?
— Про що саме?
— Хмм... Мені просто стало цікаво, чи тобі щось потрібно.
— Щось потрібно?
— Так.
Почувши запитання Ладана, Алон злегка нахилив голову, перш ніж відповісти:
— Ні, нічого.
— Нічого...?
— Це якась проблема?
— Ні, жодних проблем. Просто ти здолав такий довгий шлях.
Почувши це, Алон на мить замислився.
— Ні, мені нічого не потрібно. Побачитися з тобою цілком достатньо. Як я вже казав, я не був упевнений, що ми знову зустрінемося.
— Це правда?
— Так. Що ж, мені час іти. Прощавай.
З цими словами він ступив геть із корабля.
Судно невдовзі знову рушило в путь.
— Він пішов.
— Так, пішов.
Спостерігаючи, як корабель зменшується на горизонті, Алон та Еван рушили вглиб території Кіміна, щоб знайти екіпаж.
Настав час повертатися до маєтку Палатіо.
"Пожирач Зірок."
Дивлячись на мінливий пейзаж за вікном карети, Алон згадав свою вчорашню розмову з Оглядачем.
— "Пожирач Зірок?"
— "Так. Ви випадково не знаєте про нього?"
— "Чесно кажучи, ні, але сама назва тривожить."
— "Справді? Чому ви так кажете?"
Оглядач не відповіла на запитання Алона.
Алон, у свою чергу, не став її розпитувати далі.
Він спілкувався з нею достатньо, щоб зрозуміти: її мовчання означало, що про деякі речі краще взагалі не говорити.
"Стільки знань оповито тінями. Це просто безглуздя."
Алон стомлено видихнув.
І все ж він не відчував із цього приводу люті.
Спогад про вчорашню подію — кров, що цоркотіла з його носа, рота й очей, — слугував суворим нагадуванням.
"Це краще, ніж смерть."
Алон був людиною, яка віддасть перевагу життю з нерозгаданими питаннями, аніж смертельній гонитві за єдиною істиною.
"Звісно, це не означає, що я планую сидіти склавши руки... мабуть, точніше сказати, що я не можу сидіти склавши руки."
Тоді він згадав слова, мовлені тією сутністю, яку зустрів учора в дзеркалі.
"Знищ того, кого позбавили всього... ось що це було. Точно було названо Зовнішнього Бога."
Він чув це чітко й виразно.
"Ховається... Зовнішній Бог, який ховається..."
Для нього ці слова не могли бути порожнім звуком.
Те, що Зовнішній Бог ховався, свідчило про багато речей.
По-перше, це означало, що Зовнішній Бог таємно до чогось готується.
По-друге, якщо він так надійно приховав себе, це виглядало так, ніби він уже повністю матеріалізувався.
У уяві Алона це була повністю зібрана бомба, захована десь поруч і здатна здетонувати в будь-яку мить.
"Я мушу з цим розібратися за будь-яку ціну."
Біда була в тому, що він не мав жодних способів знайти прихованого Зовнішнього Бога.
Деякий час прокручувавши це в голові, Алон довго зітхнув і відкинувся на спинку сидіння карети.
Не бачачи негайної відповіді, він вирішив поки що облишити цю справу й прояснити думки.
Скільки часу він ось так відсутньо дивився у вікно?
Раптом Алон, чий погляд досі був ніде не зафіксований, повернувся до Евана й запитав:
— Еване.
— Так, маркізе?
— Я ж досить гарний на вроду, чи не так?
— ...Перепрошую?
Збитий з пантелику цією безпрецедентною темою, Еван швидко опанував себе і після коротких роздумів відповів:
— Ну, безумовно, ви вельми привабливий.
— Я так і підозрював.
— Щось сталося?
На запитання Евана, Алон згадав учорашню поведінку Пенії.
А саме — розмову, яку він випадково почув, підходячи до групи Пенії, яку перестрів на дорозі.
— Ну... можна й так сказати.
— Можна й так сказати?
— Так.
Алон пробурмотів, згадуючи обмін фразами, який почув, коли Пенія лупцювала Феліна.
— "Ой! Ой! Сестро!? За що це!?"
— "Подобається? Він мені подобається? Як ти взагалі міг таке запитати!? З якого дива мені мав би подобатися маркіз Палатіо!?"
— "Просто ти завжди стаєш такою тихою й шанобливою поруч із ним...!"
— "Дурню, я завжди ввічлива!"
— "Ні, ти не завжди —"
— "Перестань верзти дурниці! З якого дива він мав би мені подобатися!? Що взагалі наштовхнуло тебе на таку думку!?"
— "То він тобі не подобається?"
— "У мене немає причин, щоб він мені подобався! З якого дива маркіз Палатіо мав би мені—"
Ці слова карбувалися в його пам'яті з неприємною чіткістю.
Звісно, Алон ніколи й не вірив, що Пенія плекає до нього якісь особливі почуття.
Для цього не було жодних передумов.
Тож навіть якби вона його відкинула, це було б лише злегка ніяково, і він не став би думати про неї гірше.
Але один аспект цієї ситуації залишав у нього відчуття дискомфорту.
"Як не крути, їй не обов'язково було гамселити свого брата з такою відразою."
Алон не міг бути впевнений у почуттях Пенії, але з його дзвіниці її реакція виглядала як чиста, відверта відраза.
І вона висловила це, лупцюючи власного брата лише за одне зауваження.
— Ну, я не знаю всіх подробиць, але не приймайте це близько до серця, маркізе. Для чоловіка компетентність важить куди більше за зовнішність, хіба ні?
— ...Це правда.
— Подивіться на мене. Бачите, як мене всі люблять?
Побачивши достатньо доказів протилежного, Алон мав спокусу сказати: "Тебе зовсім не люблять", але втримав язика за зубами й просто кивнув.
— Так, мабуть.
— Тоді не дозволяйте цьому гнітити вас.
На слова Евана Алон ще раз кивнув.
Та попри його згоду, слабкий смуток усе ж залишався.
————
Це була осінь — пора опалого листя.
Ладан, об'єднавши Сім Архіпелагів і захопивши контроль над східним морем, сидів у своєму кабінеті на піратському кораблі й важко зітхав.
Він став правителем Архіпелагів і помстився за свою родину, але його місію не було завершено.
Залишалося останнє завдання.
Він мусив упіймати «Чорну Рибу».
Поринувши в думки, Ладан дістав із кишені пальто невелику коробку.
Це був прощальний подарунок від Алона.
Деякий час вдивляючись у коробку, Ладан відкрив її, щоб подивитися, що всередині.
— Монокль?
Предметом усередині справді виявився монокль — одне оптичне скло.
У ньому не було нічого унікального — звичайнісінький монокль, який можна купити де завгодно.
Все ще спантеличений, Ладан помітив усередині клапоть паперу й дістав його.
"Це допоможе дещо полегшити твій перфекціонізм."
Записка містила лише це коротке повідомлення.
Проте Ладан був приголомшений її вмістом.
Хоча багато хто знав, що Ладан педантичний, ніхто в Блакитному Місяці не здогадувався про його важку форму перфекціонізму.
Ладан ніколи нікому цього не відкривав.
Хтось міг би здогадатися про це з того, у якому ідеальному порядку він тримав свої території, але Алон не міг підготувати подарунок лише на основі цього.
З моменту прибуття Алона на острови він постійно перебував поряд із Ладаном.
Ошелешений Ладан приклав монокль до ока й уперше відчув, як його хвороблива потреба у візуальній симетрії різко ослабла, що вразило його ще більше.
"Як братові вдається розуміти мене настільки глибоко?"
Ладан не міг стримати зростаючого дивування, думаючи про Алона, який зробив цей подарунок.
Зрештою, Алон — "Великий Місяць" — завжди був таким.
Він знав, що капітани Семи Архіпелагів убили батьків Ладана.
Він знав таємницю, якою Ладан ні з ким не ділився: його крайній перфекціонізм.
Це було саме те, про що часто казала Ютія: "Він знає все."
Саме це Ладан вважав глибоко дивовижним і незбагненним.
І було ще щось.
"...Я був упевнений, що братові потрібна влада."
Ладан розумів, що світ — це не добре місце.
Світ працює на обміні.
Де щось дається, там щось і отримують, і Ладан чудово знав цей принцип.
Як наслідок, Ладан відчував довіру та вдячність до "Великого Місяця", але водночас вірив, що Алон мусить бажати чогось натомість.
Бо в цьому світі жодна послуга не дається задарма.
Проте, як би він не спостерігав за Алоном, Ладан не міг помітити в ньому жодної жадоби влади чи вигоди.
Це залишалося правдою навіть під час зіткнення із Зовнішнім Богом.
Навіть коли Алон без роздумів кинувся вперед, щоб урятувати його з лещат Зовнішнього Бога.
Неусвідомлено Ладан згадав ту мить.
Коли "Великий Місяць" рушив, аби скріпити угоду, жадібні, байдужі очі, що спостерігали з морських глибин, раптом затягнулися жахом.
Той благоговійний трепет і холодок, які він відчув тоді.
— Ха-а.
Ладан важко видихнув.
З тієї миті й з їхньої сьогоднішньої останньої розмови, Ладан зрозумів дві речі.
Перше — доброта Алона не вимагала нічого натомість.
Друге — наразі йому бракує сил, аби віддячити за цю доброту.
Саме через це.
"Мені потрібна більша сила. У моєму нинішньому стані я навіть не можу стояти поряд із братом, щоб допомогти йому."
Ладан прийняв рішення.
Він стане достатньо сильним, щоб захистити "Великий Місяць" від будь-якої загрози.
Раптом, дійшовши цієї думки, він пробурмотів:
— Магія гіпнозу... ось воно що.
Він усміхнувся з дурнуватих думок, які плекав не так давно.
Можливо, він не усвідомлював цього тоді, але після зустрічі з "Великим Місяцем" він бачив, якими дитячими й наївними були його міркування.
Саме через це.
— Усе заради "Великого Місяця".
Ладан тихо прошепотів собі під ніс:
"Настав час повернути це."
Він згадав про предмет, давно похований під хвилями, і вираз його обличчя зробився суворим.
————
Після приблизно трьох тижнів у кареті, Алон нарешті повернувся до маєтку Палатіо й насолодився глибоким, відновлювальним сном.
Хоча він роками подорожував каретами й мав би вже звикнути до цього, сон у дорозі все одно залишався виснажливим досвідом.
Тож наступного дня після повернення додому та повноцінного відпочинку Алон уперше за довгий час отримав виклик від герцогині Альтії.
[...Дивовижно, як і слід було очікувати. Ми також готувалися, але не могли знайти чудового моменту для дій. Але усунути більше восьми дворян одним ударом...]
[...?]
[Я вважала, що ви не надаєте цій справі особливого значення, тому була щиро приголомшена.]
З якоїсь причини Алону приписували роль архітектора, який без жодних вагань та емоцій спланував і виконав страту восьми дворян.
"Що це знову за вигадки..."
Алон стомлено й тихо зітхнув.
.
.
.
(П.П Бідна Пенія...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]