Розділ 82 - Кивок (2)
Алон йшов головною дорогою, поки вона не вивела його до східного узбережжя Сайфри. Він помітив, що ця ділянка пляжу була куди більше відлюдною, ніж село, куди він прибув спочатку. Навколишній пейзаж виглядав безжиттєво: лише пісок, безкрає море та високі скелі вдалині — і більше нічого.
"А я й справді дістався..." — подумав він про себе.
Згадавши чоловіка, чия поведінка так різко змінилася і який люб'язно вказав йому шлях сюди, Алон із замисленим виразом обличчя рушив уздовж берегової лінії. Невдовзі він дістав кулон із темного дерева з різьбленням, який йому дала істота, зустрінута ще в Колонії.
Він і не сподівався так відкрито зустріти на цьому березі представника іншої раси, особливо того, кого не здибав навіть у «Психоделії».
Тримаючи кулон у руці, Алон продовжував свій шлях пустельним піском, прямуючи до скель, які ставали дедалі більшими перед ним, аж поки...
— Хм?
Він помітив жінку, яка спостерігала за ним із кам'янистої стежки, що звивалася повз скелі.
Ні, вона не була жінкою.
— Русалка.
Хоча її тулуб був безсумнівно людським, нижня частина тіла мала витончену риб'ячу форму. Алон підійшов ближче, переконуючись у її незвичайній подобі.
— Назвися. Чому ти володієш цим кулоном?
Голос красуні-русалки просочувався виразною підозрою. Алон, відзначивши мелодійність її голосу не менше, ніж зовнішність, відповів:
— Мене відправили сюди за рекомендацією драконіда.
— Драконіда?
— Мені сказали, що цей предмет дасть мені змогу побачити істину.
Коли Алон простягнув кулон, русалка кілька разів пробурмотіла собі під ніс «Драконіда», ніби глибоко замислившись, після чого поставила ще одне запитання.
— ...Ти маєш на увазі ту, що з довгим хвостом?
— Хвостом... Ну, гадаю, він й справді досить довгий.
— Уточни, що означає «довгий».
— Достатньо довгий, щоб згорнути його у знак питання?
Відповів Алон, спантеличений такими питаннями. Однак його відповідь, схоже, задовольнила її, оскільки насторожена постава русалки пом'якшала.
— Схоже, ти й справді очікуваний гість. Ти прийшов побачити, так?
— Так.
— Тоді тобі доведеться йти за мною.
Після того як Алон ствердно кивнув, русалка сковзнула з каміння й занурилася в океан.
У-у-унг—
Вона миттєво створила перед собою велику сферичну бульку, схожу на краплю води. Під світлом заходу сонця вона сяяла червонуватим відтінком.
— Заходь усередину, — направила його русалка.
Алон ненадовго завагався, перш ніж увійти у сферу. Щойно він опинився всередині, шари магічної енергії оповили бульку.
— Ми вирушаємо, — оголосила вона й почала тягнути сферу вниз, у глибину моря.
Вони рухалися крізь води, підфарбовані багрянцем сутінків, і невдовзі опустилися в темну безодню. Плавно поринаючи на глибину, Алон не відчував тривоги — так, ніби й самій русалці, яка навіть не назвалася, довколишній морок був геть байдужий.
Утім, Алон відчув чіткий холодок, коли довкілля стало цілковито чорним і довкола не залишилося геть нічого видимого.
Це було схоже на дрейф крізь безкінечну порожнечу.
У розпал цього химерного неспокою та тривоги він ненадовго зафіксував дивне відчуття...
— Га?
— ...?
А потім єдиний промінь світла розтнув абсолютну темряву. Поки Алон вдивлявся в нього, зелене світло, схоже на полярне сяйво, м'яко розлилося крізь морську глибину, вгамовуючи тривогу, що наростала.
Зачарований дивовижним видовищем, Алон видав тихий вигук захвату. У міру того як русалка вела сферу все глибше, зелене полярне сяйво ставало дедалі чіткішим для очей Алона. За якийсь час...
— Ми прибули.
Алон опинився біля входу в печеру.
— Це...
Коли водяна сфера розпалася, Алон ступив у печеру, озираючись із зацікавленим виразом обличчя. Вона здавалася звичайнісінькою печерою, але той факт, що він міг вільно дихати тут повітрям, вражав.
— Сюди.
Задивившись на печеру, Алон здригнувся від голосу русалки. Він повернувся й побачив, що її нижня частина тіла зазнала трансформації: обтічний риб'ячий хвіст змінився парою людських ніг. За винятком зябер, що ледве помітно біліли на шиї, тепер вона виглядала майже як звичайна людина. Помітивши здивування Алона, русалка ледь помітно посміхнулася.
— Ця трансформація можлива лише всередині цього святилища.
Ніби це пояснювало все, вона повела його далі вглиб печери. Пройшовши близько десяти хвилин, Алон увійшов до величезної зали.
— ...Неймовірно.
Він не зміг стримати благоговіння. Зала була порожньою, якщо не враховувати вівтар у центрі, але стеля печери демонструвала «небо». Так, це було саме небо. Попри те що вони перебували глибоко під океаном, по стелі розливалося зоряне нічне небо.
Алон, який мовчав при вигляді аврори, тепер відкрито витріщався на стелю, не приховуючи свого здивування.
— ...Вважаєш це красивим?
Раптово пролунав голос русалки.
— Так, дуже.
Побачивши, як Алон кивнув, вираз її обличчя став складним, змішавши в собі смуток і щось значно глибше — глибоку, пронизливу тугу. Якраз коли Алон почав усвідомлювати природу цієї емоції...
— Розумію. Наразі... так.
Вона прошепотіла це так тихо, що Алон ледве почув, а потім відновила розмову:
— Це небо, яке ти завжди бачив над собою.
— ...Але ж коли ми занурювалися у воду, був ще день?
— Спуск зайняв певний час. Зіркам уже пора з'явитися. Хай там як —
Русалка змінила тему.
— Ласкаво просимо до Святилища Спостереження. Я — та, кого називають Оглядачем. Ти прийшов сюди, щоб побачити істину, чи не так?
— Так. Мені повідомили, що тут я побачу істину.
— Ти зробив мудрий вибір.
— ...Справді?
— Саме так. Щойно ти побачиш істину, усе стане для тебе зрозумілим.
Вона підійшла до вівтаря, взяла дзеркало й простягнула його Алонові.
— Це...?
— Подивися в нього. Ти побачиш те, що шукав.
Узявши дзеркало, Алон поглянув на своє відображення. Він побачив власне незворушне обличчя й відчув хвилю спантеличення.
А потім його охопило дивне відчуття. Здавалося, ніби весь світ затягує всередину дзеркала. Алон зрозумів, що його кут зору докорінно змінюється.
[Справжніх богів скинуто з престолу.]
Голос лунав у його голові.
————
Хідан, агент організації, що служила Блакитному Місяцю, дістався Мулману — території в межах Астерії. Мулман був місцем, де злочинний підземний світ мав значний вплив і практично ігнорувався дворянством.
Хідан був тут з однією метою: розвідка вказувала, що ляльководи, які змовилися проти "Великого Місяця", мали зібратися в цьому районі. Діючи за наказом Деуса Макалліана — він прибув сюди, щоб виявити тих, хто причетний до змови з метою зганьбити "Великий Місяць".
Прибувши трохи раніше призначеного часу зустрічі, Хідан готувався знайти місце, щоб сховатися й спостерігати.
Коли він підійшов до входу в підвал, усе, що він побачив, — це слід свіжої крові.
Побачивши криваві плями, що вели з будівлі, Хідан зрозумів, що стався напад. Коли він штовхнув двері, на нього чекало жахливе видовище.
Кап, кап.
Перед Хіданом розгорталася сцена справжнього жаху.
Кімната перетворилася на бійню, завалену трупами: обличчя розтрощені якоюсь неймовірною силою, тіла чисто розтяті навпіл, кінцівки розкидані довкола. У деяких померлих усе ще були широко розплющені очі, застиглі в заціпенінні від страху. Незліченні інші знівечені рештки валялися навкруги, створюючи відчутну атмосферу жаху.
Попри всю моторошність цієї картини, розум Хідана залишався аналітичним.
"Хто за цим стоїть? Ворожі фракції? Культ Чорного Світла? Корінь? Ні — жоден із них не діяв би так ретельно. Можливо, Тіні? ...Неможливо, Тіні ніколи б не були настільки необачними, щоб залишити докази".
Навіть перед лицем цієї кривавої різанини він холодно вираховував можливих винуватців.
Гуркіт!
Раптовий шум із верхнього поверху змусив Хідана швидко піднятися нагору.
Коли він дістався другого поверху, то зіштовхнувся з дивовижною мізансценою.
П'ятеро осіб, безсумнівно астерійських дворян, сиділи за великим круглим столом, і шия кожного з них була викручена на два повні оберти — вони були вбиті в цей дивний і філігранний спосіб.
— Га?
У центрі круглого столу стояв чоловік і дивився просто на нього.
У чоловіка було чорне волосся та блакитні очі. Він спокійно стояв у залитій місячним сяйвом, тихій кімнаті, прикувавши погляд до Хідана, який з'явився так раптово.
Чоловік не мав при собі видимої зброї. Ні на талії, ні, взагалі на ньому не було нічого, що нагадувало б хоч якусь амуніцію.
Утім, Хідан на первісному рівні відчув: саме цей чоловік був автором жахіття знизу.
Він несвідомо спробував заспокоїти калатання серця, його обличчя натягнулося від напруги.
Чоловік нічого не робив. І все ж Хідан сприймав його як неймовірно могутню істоту.
Не було жодних доказів чи логічних причин, лише глибоке, інстинктивне розуміння, що цей чорнявий чоловік із блакитними очима доносить до нього цей факт.
Але Хідан не міг залишатися бездіяльним; він тихо потягнувся рукою до меча на стегні.
У ту ж мить —
— А.
Чоловік, який досі був абсолютно незворушним, раптом посміхнувся.
Це була невинна, майже дитяча посмішка, що абсолютно не в'язалася з бійнею, яку він улаштував.
Щойно з'явилася ця посмішка, удушливий тиск, що заповнював кімнату, зник, залишивши Хідана повністю спантеличеним.
А потім —
Тук! Тук, тук.
Чоловік зліз із столу й попрямував до Хідана.
Побачивши це, Хідан спробував оголити меч, але —
Глухий удар.
Чоловік миттєво скоротив відстань між ними, міцно притиснувши його руку з руків'ям меча назад до піхов.
Клац!
Лезо плавно сковзнуло на місце, ніби власна сила Хідана була повністю знешкоджена. Перш ніж він встиг хоча б усвідомити цю дію...
— Роботу тут уже закінчено, тож ти можеш іти. Утім — дозволь дати тобі одну пораду.
Чоловік мельком глянув на Хідана, а потім —
Плеск, плеск.
Він двічі легко поплескав Хідана по плечу.
— Наступного разу переконайся, що виконуєш свої обов'язки підтримки ретельніше.
З тією самою невинною посмішкою він додав:
— Це досить делікатна справа.
Мовивши це, він зник із будівлі.
— ...
Залишившись один у порожньому просторі, Хідан стояв нерухомо, витріщившись у дверний отвір, де щойно зник чоловік.
.
.
.
(П.П Скажем так, зірки то не зірки, на цьому все.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]