Розділ 8 - (Сила для самооборони) (1)
Минуло вже двадцять днів відтоді, як Алон прибув до земель Естрован.
Офіційною причиною його поїздки було налагодження зв'язків, але справжньою метою цієї подорожі став лабіринт, розташований на півдні території.
— ...Це те місце, про яке ви казали, що маєте тут справи?
— Так.
— Нам знадобилося два тижні, щоб знайти це місце, але... тут же нічого немає?
Промовивши це, Еван повільно оглянув порожній ліс.
Алон також обвів поглядом околиці.
І справді, навколо були лише занедбана стежка та ліс, який виглядав так, ніби про нього давно забули. Жодних помітних орієнтирів не було видно.
"Саме тому мені й довелося возитися цілих два тижні."
Обличчя Алона залишалося незворушним, але подумки він зітхнув із полегшенням.
Після балу він провів майже двадцять днів в Естровані, присвятивши цей час пошукам саме цього лабіринту.
"Я недооцінив складність лише тому, що в грі його було легко знайти."
Подумавши про це, Алон перевів погляд на вузьку ущелину, котру було видно за деревами.
Єдина зачіпка, яка дозволила йому відшукати лабіринт.
Він рушив до неї.
— Ви цього разу впевнені?
Після двох попередніх марних вилазок, Еван уже не приховував невдоволення, крокуючи слідом.
Чуючи за спиною його кроки, Алон швидко впорядкував думки.
"Лабіринт називається <Шепітний лабіринт>. У грі це підземелля, доступне приблизно в середині сюжету, а нагородою за його проходження є предмет під назвою "Обмеження". Щойно я його отримаю, моя мета тут буде виконана."
Пригадуючи лабіринт, який проходив незліченну кількість разів, Алон упевнено крокував уперед.
Незабаром він дістався невеликої ущелини за лісом.
— ...Щось із цим місцем не так, хоч як на нього дивися.
Сказав Еван, щойно вони підійшли ближче.
І він мав рацію.
Хоч ущелина була невеликою, у ній відчувалося щось неприродне.
Попри те що сонце стояло високо в небі, її внутрішня частина залишалася неприродно темною, наче сама відштовхувала денне світло.
Від цього в Евана мимоволі виникли тривога й настороженість.
— Ходімо.
— Молодий господар!?
Однак саме це явище викликало в Алона задоволення.
Дивний ефект усередині ущелини повністю збігався з атмосферою "Шепітного лабіринту" який він шукав.
Цього було достатньо, щоб переконатися в правильності місця.
Тож він без вагань увійшов у темну ущелину.
Еван здивовано дивився йому вслід, але зрештою теж пішов за ним.
Щойно вони опинилися всередині, здавалося, ніби сонце, яке ще мить тому світило над головою, було лише ілюзією.
Усе навколо поглинула темрява.
Серед мороку лежали численні камені, вкриті візерунками, які більше нагадували людську роботу, ніж природні утворення.
Минувши їх, Алон незабаром знайшов вхід, занурений у суцільну чорнильну темряву.
Перед ним височіли двері, безсумнівно штучного походження, вкриті складним різьбленням.
— Звідки ви знали про існування цього місця?
— Бо я часто тут бував.
— Що?
Зрозумівши, що обмовився, Алон швидко виправився.
— Це був жарт.
— ...Жарт? З таким обличчям це звучало абсолютно серйозно... То звідки ви насправді про нього дізналися?
— У мене свої способи.
— Для людини зі "своїми способами" ви щось дуже довго його шукали.
— ...Я теж не очікував, що це займе стільки часу.
На мить поринувши у спогади, Алон почув нове запитання.
— Тоді хто створив це моторошне місце?
— Його створив чоловік на ім'я Палаон.
"Шепітний лабіринт."
Алон пам'ятав, що в деяких колах його ще називали Лабіринтом водяних ракет Палаона.
— Палаон?
— Ходімо всередину.
Не бажаючи відповідати на нові питання Евана, Алон попрямував до входу.
Еван із напруженим і настороженим виразом обличчя рушив за ним.
Незабаром біля входу нікого не залишилося.
---
— СКРІІІІІІІИИИИИИИЧ!!!
"ТРІСЬ! ХРУСЬ! КРАК!"
Пекельного гаргулья — монстр, якого в грі належало зустрічати лише приблизно в середині сюжету, — повільно розчавила величезна кам'яна плита, що опустилася зі стелі.
Еван дивився на це зблідлим обличчям.
— О...
Побачити, як настільки могутня істота, яку він ніколи не зміг би перемогти самотужки, помирає такою жорстокою та жалюгідною смертю, було достатньо, щоб похитнути нерви навіть такого загартованого найманця.
Але ще сильніше його серце стискала інша думка.
Та сама гігантська плита, яка зараз трощила гаргулью, висіла й над їхніми головами.
"Як молодий пан може залишатися таким спокійним у подібній ситуації?.."
Еван перевів погляд на Алона.
Попри те, що одна-єдина помилка в розв'язанні загадок цього лабіринту могла призвести до такої ж жахливої смерті, на обличчі Алона не відображалося жодних емоцій.
Здавалося, він просто чекав, коли відчиняться двері, зовсім не переймаючись тим, що відбувається.
Вигляд Алона лише сильніше розпалював цікавість Евана.
Зазвичай, яким би загадковим не був маг, за чотири роки служби можна було хоча б трохи зрозуміти його справжню сутність.
Більше того, за цей час Еван виконав для Алона безліч доручень.
Іноді вони рятували сиріт.
Іноді знищували злочинні організації.
Інколи допомагали поневоленій дівчині або сплачували борги якогось старого.
А бували випадки, коли він просто передавав різним людям повідомлення, сенс яких залишався незрозумілим.
Він виконував найрізноманітніші завдання.
І все ж, попри це, Еван досі відчував, що зовсім не знає Алона.
Тому що жодне з доручень, які той давав, не розкривало його справжніх намірів.
Єдиною спільною рисою було те, що Алон ніби продовжував цікавитися деякими врятованими дітьми й влаштовував їх до сиротинця.
Окрім цього, він залишався суцільною загадкою.
Наприклад, звідки він знав про існування такого місця, хоча ніколи раніше не залишав володінь Палатіо.
Або як розумів механізми цього зловісного лабіринту й відповідав на його запитання з такою впевненістю.
І все ж, попри всі свої підозри, Еван поступово навчився довіряти Алону.
Настільки, що без вагань пішов за ним у це моторошне місце.
Частково тому, що всі справи, за які брався Алон, зрештою приносили добрі результати.
"До чого ж він насправді готується?.."
Але навіть довіра не могла вгамувати його цікавість.
Еван дивився на Алона поглядом, у якому змішалися повага й зацікавленість, поки той байдуже оглядав околиці.
"...Мені зараз стане зле."
Насправді ж Алон навмисне уникав дивитися на те, як гаргулью повільно розчавлюють.
"Я знав, що це жорстоко, але не настільки ж..."
— СКРІІІІІІИЧ~!
Алон видихнув із полегшенням, щойно після страти гаргульї двері відчинилися.
Попри відсутність видатних бойових здібностей, він міг упевнено увійти до "Шепітного лабіринту" — підземелля, розрахованого на середину гри, — завдяки своїм знанням про нього.
"Завдяки цьому я пройшов його без жодних проблем."
Цей лабіринт складався з восьми кімнат, і для переходу до наступної потрібно було розв'язати загадку.
Оскільки Алон знав відповіді на всі загадки, йому не довелося битися з жодним монстром.
І він пам'ятав їх усі.
Ні, якщо дивитися з точки зору досвідченого гравця, забути загадки цього лабіринту було просто неможливо.
Це було одне з небагатьох підземель, куди можна було заходити знову й знову, не забираючи фінальну нагороду, що робило його ідеальним місцем для прокачування рівня.
Алон, який використовував це місце для фарму в середині гри протягом незліченних проходжень, пам'ятав кожну загадку й без труднощів дістався кінця лабіринту.
Тягнучи за собою виснаженого Евана, який втомився попри те, що їм навіть не довелося битися, Алон увійшов до невеликої кімнати в самому кінці лабіринту.
У центрі кімнати стояв старий стіл.
На ньому лежав перстень.
На вигляд він був настільки звичайним, що будь-хто міг розчаровано нахмуритися, не відчувши від нього жодної сили.
Однак Алон усміхнувся.
Він був упевнений, що це саме той предмет, який шукав.
"Обмеження."
І його зовсім не турбувало те, що перстень виглядав звичайно.
— ...Га? Молодий пане, той перстень, який ви тримали, щойно...
Цей предмет не працював як звичайний артефакт.
Швидше він нагадував еліксир, який після використання одразу поглинався тілом власника.
— Ми отримали те, заради чого прийшли. Ходімо назад.
Коли перстень зник із руки Алона, здивований Еван побачив, як той розвернувся, ніби його справи тут уже завершилися.
Досі спантеличений, Еван поспішив слідом.
І щойно вони дісталися виходу...
Лабіринт повністю деактивувався.
Наче його призначення було виконано.
Безпечно вибравшись назовні, Алон і Еван зіткнулися з несподіваною ситуацією.
— ...Ви й це передбачили?
Щойно вони вийшли з лабіринту, перед ними постали гуманоїдні големи зі зброєю в руках.
Вони стояли строєм.
І ще кілька хвилин тому їх тут не було.
— Ці големи... ті кам'яні купи, повз які ми проходили раніше...
Зрозумівши, що ці створіння були тими самими кам'яними нагромадженнями, які вони бачили дорогою сюди, Еван напружився й вихопив меч.
— Я сам із цим розберуся.
— Га?
Слова Алона змусили Евана розгублено моргнути.
Та перш ніж він устиг поставити запитання —
— "Обмеження" вже активувалося.
Пролунав спокійний голос Алона.
---
Сидячи в кареті, що поверталася до герцогського маєтку Альтія, Рорія важко зітхнула.
На її обличчі застиг вираз глибокого відчаю, коли вона дивилася на маєток у далині.
На губах з'явилася гірка усмішка.
"Як і очікувалося, я була дурепою."
Вона згадала чоловіка, якого зустріла на балу.
Алона.
Третього сина родини Палатіо.
Але це була лише його офіційна особистість.
Згідно з чутками, що ширилися серед аристократів, саме він убив своїх двох старших братів, які були впливовими постатями злочинного світу.
Саме він за одну ніч знищив «Авалон» — організацію, яка майже контролювала весь східний регіон.
Справжня сила родини Палатіо.
Людина, яка приховувала свої ікла до слушного моменту.
"Ні. Це вже давно не просто чутки."
Після зустрічі з Алоном, Рорія була впевнена в цьому.
Той самоконтроль, який він продемонстрував на балу, не міг належати звичайній людині.
"Це було майже так само, як дивитися на батька..."
Вона згадала свого батька.
Герцога Альтія.
Серед аристократів його називали «Шляхетним».
Людина, яка могла керувати як королівською фракцією, так і фракцією дворян за власним бажанням.
Людина, яку ніколи не можна було робити своїм ворогом.
Її батько майже ніколи не показував емоцій і завжди залишався холодним у своїх судженнях.
Його очі були дуже схожими на очі Алона, якого вона бачила п'ять днів тому.
Саме тому Рорія вчепилася в нього як в останню надію.
І зазнала невдачі.
Чесно кажучи, результат її не здивував.
У ту саму мить, коли вона побачила очі Алона, Рорія зрозуміла, що він не з тих людей, яких можна зворушити дріб'язковим співчуттям чи жалем.
І все ж вона благала саме про це.
Тому що більше їй не було чого запропонувати.
Усе, що вона мала, — це ілюзія влади, яка існувала лише завдяки швидкоплинній прихильності герцога.
І щоразу, коли вона намагалася здобути щось більше, їй заважали її огидні родичі, яких навіть сім'єю назвати було важко.
Інакше кажучи, вона була безсилою.
І тому не змогла вхопитися за свій останній шанс.
А точніше...
Лише вона сама вважала це шансом.
Ніхто не погодиться на угоду, де ризики очевидніші за можливу вигоду.
"Ха..."
Насправді було б брехнею сказати, що вона цього не розуміла.
Навіть якщо її влада була лише видимістю, вона вже пережила безліч битв зі своїми родичами, які мали все.
Вона боролася за власне місце.
Тому, хоча Рорія ще не досягла повноліття, вона давно вивчила жорстоку логіку цього світу.
Вона добре знала, що будь-які стосунки та будь-яка історія завжди складаються з вигоди та втрат.
"З вами станеться щось хороше."
Дивлячись у вікно карети на краєвид маєтку, Рорія раптом згадала ці слова Алона.
Слова, які тоді здалися їй безглуздими.
Приблизно через тридцять хвилин, повернувшись до маєтку...
— ...Що ви сказали?
— Леді Фейлін і лорд Кігг... наклали на себе руки!
Покоївка повідомила їй, що двоє братів і сестер, які роками знущалися з неї, вчинили самогубство.
Почувши цю новину, Рорія лише розгублено дивилася на неї.
А потім повернулася до своєї кімнати.
Тому що вона просто не могла повірити в почуте.
Її ненависні родичі швидше встромили б один одному ніж у спину, ніж наклали б на себе руки.
Інакше кажучи, сама ідея про їхнє самогубство від самого початку не мала сенсу.
"Це неможливо..."
Будучи впевненою, що за всім цим стоїть якась змова, Рорія раптом згадала слова того чоловіка.
Третього сина родини Палатіо.
Ні.
"З вами станеться щось хороше."
Згадуючи слова людини, який, за чутками, винищив всіх своїх братів та став спадкоємцем графського роду...
Рорію пройняв холодні дрижаки.
Мороз пробігся її хребтом.
.
.
.
(П.П А тим часом Алон в душі не іпе що зара відбувається аххаха)