Розділ 74 - Король піратів Раксаса (1)
З моменту їхнього від'їзду з Колонії минуло близько тижня й п'яти днів.
— До наступної зустрічі, маркізе!
— Прощавайте.
Після того як голова каравану провів його, зігнувшись у глибокому, наче складаний ніж, поклоні, Алон вирішив відразу вирушити до маєтку маркіза Палатіо. Вози зі скарбами, отримані в Колонії, було б вкрай непрактично брати із собою в подальшу подорож.
Тому він повернувся до маєтку маркіза, залишив обидва вози й негайно вирушив до Лартанії.
Якби дорога до Лартанії вела в зовсім протилежний бік від Раксаса, він би продовжив шлях без зупинок. На щастя, Лартанія розташовувалася якраз по дорозі до Раксаса.
Це був не найпряміший маршрут, але він був готовий прийняти цей гак і знову вирушив у дорогу.
Після п'яти днів подорожі…
— Маркізе.
Поки Алон неуважно дивився на спокійний ліс, Еван, який керував возом, поставив запитання.
— Що таке?
— Та нічого термінового, просто останні кілька днів ви виглядаєте чимось заклопотаним.
— Справді?
— Так, останнім часом ви часто занурюєтеся в думки.
Алон трохи помовчав, перш ніж відповісти:
— Напевно, так і є.
— Це пов'язано з тим, про що ви згадували раніше? Щодо речей, які вам треба обдумати?
Зауваження Евана підштовхнуло Алона до думки: "Це одна з причин, так". Однак останні роздуми Алона були зосереджені зовсім не на вірі.
Звісно, його цікавила нова здатність використовувати силу. Проте інформації було занадто мало, щоб робити якісь власні висновки. Зараз Алон зосередився не на вірі, а на останніх заявах драконіда.
"…Дві можливості."
Він згадав пояснення драконіда щодо магії.
"Як тобі відомо, використання магії магом фундаментально залежить від «уяви». Це незмінний закон і правда, такий же беззаперечний та природний, як схід і захід сонця. Проте ти, здається, з легкістю цим нехтуєш."
Алон згадав, як драконід витягнула свої тонкі, нелюдські вказівний та середній пальці.
"Закон абсолютний. Його неможливо змінити, і він повинен залишатися таким. Тому я вважаю, що ти являєш собою одну з двох можливостей."
"Перша полягає в тому, що ти, який стоїш тут переді мною, є істотою поза моїм розумінням."
"Друга — що ти просто забув."
Згадавши прощальні слова драконіда, Алон роздратовано цокнув язиком.
"Хоч як подивися, жоден із варіантів не здається правильним" — подумав Алон.
Очевидно, що Алон не був якоюсь трансцендентною істотою. Якби він був таким, як натякала драконід, він би зараз не зіштовхувався з такими труднощами.
Утім, друге припущення щодо «пам'яті» Алону також не здавалося переконливим. Він не жив в Епоху Забутих Богів, коли маги, за переказами, розквітали. Навіть у грі та епоха була лише фоновим лором, а вавилонські фрази та звіролюди були лише інструментами для підвищення магічної сили, які ніколи глибоко не досліджувалися.
Інакше кажучи, Алон лише трохи розібрався в уяві з розмови з драконідом.
Відповідно, коли Алон початково запитав, чи існують інші можливості, драконід наполягала, що жодних альтернатив, окрім цих двох, не існує.
"Чому з часом здається, що я дізнаюся про все більше речей, про які й гадки не мав, замість того щоб знаходити відповіді?" — видав коротке зітхання Алон і знизав плечима. За словами драконіда, щойно він нарешті прибуде до Раксаса, то побачить правду цього світу.
Звісно, для нього розуміння правди світу було другорядним порівняно з тим, чи становитиме це одкровення загрозу. Його головною метою, тоді й зараз, було спокійне життя.
— Спокійне життя…
Почувши тихе бурмотіння Алона під шум коліс, що крутилися, Еван знову заговорив:
— Ви прагнете спокійного життя?
— Прагну.
— …Як для людини, яка це каже, ваше нинішнє життя здається досить бурхливим.
— Я просто тимчасово зайнятий.
— Підозрюю, через кілька років усе буде так само…
Алон нічого не відповів. У душі він усвідомлював правду в спостереженні Евана.
— Еване.
— Так?
— На вечерю сьогодні ти матимеш лише солодку картоплю.
— …Перепрошую?
Але думати щось і приймати це — різні речі, тому Алон із легким роздратуванням знову перевів погляд у вікно. На противагу настрою Алона, пейзаж за вікном був цілковито спокійним. Це був один із тих днів, коли захід сонця наставав пізно.
Кілька днів потому, діставшись Лартанії, Алон вирішив відвідати місцеву крамницю, щоб придбати відповідний подарунок, перш ніж іти до Мерде. Він не розраховував, що оцінка артефакту буде безкоштовною, але вважав за потрібне принести подарунок, коли відвідуєш чийсь дім. Він також шкодував, що не приніс його минулого разу, коли квапливо побіг протистояти Зовнішньому Богу.
Згадавши потерту авторучку в кабінеті Ріне, Алон зайшов до крамниці, щоб купити нову. Обираючи таку, яка була б і не занадто розкішною, і не надто дешевою, він вхопив обривки розмови:
— Ти чув новини?
— Які новини?
— Ще один із Тріумвірату помер.
— Я чув про це. Віма, чи не так?
— Так, саме він.
— Ну, враховуючи хабарі, які він брав, він, мабуть, на це заслужив… Але з огляду на те, що Рієт, інший член Тріумвірату, теж помер…
— Залишилася тільки Ріне. Ось чому всі в такому ажіотажі.
— Чому так?
— Я чув це від одного чоловіка, але ходять чутки, що це вона вбила інших членів Тріумвірату.
— Чому? Як узагалі виникла ця чутка?
— Це не зовсім точно, але кажуть, що у них нещодавно була сутичка. Мабуть, хтось зневажив її Хрещеного Батька—
— …??
Це була вкрай тривожна плітка.
————
Деус Макалліан, визнаний Другим Мечем серед П'яти Мечів Калібана, був постаттю величезної слави всередині країни. Хоча неофіційно й незадокументовано, було загальновідомо, що він уже здолав Райнгарда.
Попри свою блискучу репутацію та могутню присутність, ходили тихі чутки про його дивну прихильність до магії, незвичну для Магістра-лицаря. Дехто навіть стверджував, що під час нічних тренувань із мечем він час від часу приймав дивні позування й удавав, ніби чаклує, коли вважав, що за ним ніхто не спостерігає…
Тим не менш, слава Деуса Макалліана була настільки колосальною, що такі дивні чутки навряд чи могли її заплямувати. Однак не всі сприймали цю ситуацію зі схваленням. Одним із таких був принц Калібана.
Принц Тіріан, другий принц Калібана й син короля Палмаріана IV, був незадоволений нинішнім станом справ. Це значною мірою пояснювалося його власною гіркою історією з Деусом Макалліаном. Звісно, ця ворожнеча була цілком і повністю його власною провиною.
На відміну від першого принца, якого вважали придатним для корони, Тіріан був горезвісним бешкетником у палаці. У минулому він залицявся до єдиної сестри Деуса Макалліана з вульгарними та зневажливими зауваженнями. Наслідком стала принизлива поразка в санкціонованій королем дуелі, де його жорстоко побили. Ця подія посіяла в Тіріані тривалу ненависть до Деуса.
— Цок.
Хоч він і волів не думати про Деуса, сьогодні думки Тіріана мивоволі поверталися до нього через конфиденційне прохання, яке він отримав. Прохання полягало в тому, щоб здійснити політичний тиск на маркіза Палатіо.
Виконати прохання було не надто складно — фактично, це було те, що Тіріан почувався зобов'язаним зробити. Попри свою горезвісну поведінку, Тіріану вдавалося утримувати власну фракцію, головним чином завдяки «предмету», наданому прохачем.
Крім того, саме прохання не було особливо вимогливим. Чинити політичний тиск на маркіза Палатіо без виправдання було ризиковано для Тіріана. Маркіз Палатіо був, зрештою, дворянином Королівства Астерія, а не Калібана. Навіть за умови конфедерації між Калібаном та Астерією, втручання в справи дворянства іншої країни було делікатною справою.
Утім, один фактор робив тиск на маркіза Палатіо цілком простим: відправник листа надав правдоподібну інформацію, яка зробила б тиск другого принца обґрунтованим.
Інакше кажучи, Тіріан міг тиснути на маркіза Палатіо без суттєвих наслідків. Більше того, зробивши це, він міг зробити відправника листа своїм боржником.
Справжньою проблемою був тісний зв'язок між маркізом Палатіо та Деусом Макалліаном. Якщо точніше, то непокоїло те, що Деус Макалліан, здавалося, тримав маркіза Палатіо у надзвичайно високій пошані.
— Гм…
Тіріан знав, що під час зібрань П'яти Мечів, коли б не зайшла мова про магів, Деус неминуче пускався в довгі вихваляння маркіза Палатіо майже на цілу годину. Тіріан знав про це, тому що регулярно отримував звіти від одного з мечів, що примикав до його фракції. Останнім часом Деус навіть почав хвалити маркіза Палатіо без жодного приводу, зауважуючи: "Чому мені завжди спадає на думку маркіз Палатіо?"
Це ставило Тіріана в складне становище. Протистояння маркізу Палатіо було дрібницею порівняно з потенційними вигодами. Для Тіріана, який ненавидів Деуса, це був ідеальний шанс поцілити в когось, ким Деус захоплювався.
Проте Тіріан вагався. Він не був упевнений, як Деус Макалліан відреагує, дізнавшись про цю схему. Попри свою славу, Деус був подібний до скаженого пса.
Після деяких роздумів Тіріан урешті-решт дійшов висновку.
"Хоч яким би божевільним він був, він ніяк не зможе вжити заходів" — подумав Тіріан.
Хитра посмішка проповзла обличчям Тіріана. Єдиною причиною, чому Деусу Макалліану вдалося принизити його раніше, була наявність справедливого приводу. Без поважної причини, навіть такий скажений пес, як Деус Макалліан, не зможе підняти на нього руку.
Попри свій згасаючий вплив та похитнуту віру короля в нього, Тіріан усе ще залишався другим принцом Калібана. Нашкодити йому без жодного виправдання було б чистим божевіллям, і Деус це чудово усвідомлював.
Тож Тіріан був упевнений, що Деус не наважиться діяти.
Принаймні, так він вірив ще вчора.
БУМ!
Із приголомшеним виразом обличчя Тіріан подивився вперед. Двері до його кабінету в флігелі палацу були жорстоко вибиті, і в дверному отворі стояв чоловік.
Стискаючи дерев'яний меч в одній руці, чоловік виявився ніким іншим, як Деусом Макалліаном.
— Меч Калібана вітає спадкоємця П'яти Мечів, — виголосив він, і його очі спалахнули лютою, звіриною інтенсивністю.
Він прийшов по Тіріана.
.
.
.
(П.П Що до слів про 2-ві причини, котрі казала драконідка.... Додумайте самі, хехе.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]