Розділ 72 - Статус (1)
— Ми прибули.
Максим, лицар із королівської гвардії короля, промовив із суворою рішучістю. Алон спостерігав, як повільно відчиняються двері.
— Увійшовши всередину, ви можете забрати один предмет на свій вибір. Але якщо вас спіймають на спробі винести більше одного…
Очі Максима змістилися на Алона.
— …Це призведе до вельми прикрих наслідків, тому раджу вам бути обачним.
Це було попередження, яке містило в собі неприємний натяк, але Алон лише злегка кивнув.
Він міг зрозуміти позицію Максима.
"Завжди знайдеться той, хто спробує хитрувати у такій справі."
Звісно, мало хто наважився б на подібну хитрість в королівській скарбниці, але такі люди дійсно існували.
— Можете проходити.
Зберігаючи спокій і не виражаючи особливих емоцій, Алон переступив поріг.
— Неймовірно…
Вигук вирвався з його грудей сам собою.
Виправдовуючи свою назву, інтер'єр скарбниці був ущент заповнений величезною кількістю різноманітних речей.
Зброя — мечі, сокири та списи — виставлялися поряд з орнаментами й коштовностями, причому предмети покривали кожен стіл і більшу частину підлоги.
Це було видовище, гідне називатися справжньою скарбницею.
Алон, утім, повністю проігнорував і зброю, і прикраси. Він без вагань рушив до конкретного кутка й розпочав пошуки.
Він уже чітко знав, по що саме прийшов.
Майже за пів години, розгрібши безладну купу, Алон нарешті знайшов свою ціль.
— Хм-м—
Те, що він витягнув із купи орнаментів та аксесуарів, було невеликим кинджалом.
Або, якщо бути точнішим, цей предмет був занадто непоказним, щоб повноцінно називатися кинджалом. Він більше скидався на довгий меч, зменшений до розмірів, зручних для гномів.
Хоча технічно він міг виконувати функції кинджала, його руків'я було неймовірно тонким, що робило його непридатним для справжнього бою — здавалося, він підходив хіба що для прикраси.
Алон, не переймаючись цим, узяв його.
"Символ Невинного."
Він згадав назву артефакту, який тримав у руці.
Це було не те, що знадобилося б йому негайно.
Він стане корисним лише після того, як він пройде крізь Раксас за допомогою перстня, подарованого Хінкель.
…Тепер, коли він здобув усе необхідне, єдиними завданнями, що залишалися, були зустріч із драконідом, її пояснення та наступний від'їзд до Раксаса.
З цими думками він залишив скарбницю й приєднався до Максима, який чекав зовні, щоб повернутися до покоїв короля.
Хоч він і прагнув якнайшвидше покинути цей гнітючий палац, ввічливість вимагала висловити вдячність королю.
Через це —
"Як найввічливіше відмовитися від його пропозиції щодо доньки?"
Він міркував над цим, коли вони дісталися до короля.
— …?
— …?
Атмосфера здавалася виразно дивною.
Кармаксес усе ще посміхався, але від щирого, гучного сміху, який він демонстрував до того, як Алон пішов до скарбниці, не залишилося й сліду — його змінила ледь помітна скутість.
— О, Господарю!
На противагу йому Сольранг, яка ще мить тому розмовляла з королем, сяяла, як і зазвичай.
— Кхм, кхм… Ви вже обрали свій предмет?
На це дивно награне запитання Кармаксеса, Алон вклонився:
— Так. Дякую за вашу великодушність.
— Добре, тоді нам варто… О, і щодо того, про що я згадував раніше, будь ласка, не беріть до голови. Це був лише жарт.
— …? А, зрозуміло.
Видавивши з себе награний, гучний сміх, Кармаксес додав:
— Що ж, сподіваюся побачити вас знову під час вашого наступного візиту.
З цими словами він відпустив Алона, і —
— …?
Аудієнція завершилася навіть без простої формальності — демонстрації вилученого предмета королю та слів подяки. Алон був просто спантеличений.
— Сольранг.
— Га? Що таке, Господарю?
Раптово зацікавившись дечим іншим, Алон запитав у Сольранг, яка все ще посміхалася:
— Коли ми зустріли короля, мені здалося, що ти не виявила до нього належної поваги. Це нормально?
— Га? Усе в порядку.
— …Виходить, король дав на це дозвіл.
— Саме так, усе в порядку.
Бачачи, як Сольранг киває, ніби це якась дрібниця, Алон відчув ще одну хвилю цікавості.
"Хоч би якими неформальними були стосунки, хіба вона не мала б виявляти хоч якусь повагу до короля?"
Звісно, оскільки такі тонкі деталі не були детально описані в «Психоделії», Алон не міг бути впевнений напевно, тому просто залишив це питання.
— До речі, про що ви розмовляли з королем?
— Хм-м… Та про всякі звичайні речі.
— Звичайні…?
— Ну знаєш, як завжди? Про їжу, про те, чого варто остерігатися… про таке.
— Ясно.
— Ага!
Після життєрадісної відповіді Сольранг, Алон знизав плечима й сів у карету.
"Ну… якщо її поведінка така ж, як і раніше, то це навряд чи через Сольранг… Напевно, це дивне відчуття в повітрі мені просто здалося."
Замість того щоб їхати до гільдії Сольранг, карета повезла Алона напряму до руїн за межами Колонії.
Зібравши всі необхідні предмети, настав час зустрітися з драконідом і вислухати історію, яку він пропустив минулого разу.
Тож, оминаючи гільдію, Алон разом із Сольранг вирушив до місця призначення, прибувши туди в другій половині дня.
— Добре, я скоро повернуся.
— Гаразд! Я чекатиму, Господарю!
Сольранг енергійно замахала обома руками, проводжаючи його.
Під її бурхливі прощання та благальний голос Горобця, який продовжував вмовляти Алона стати його спадкоємцем, він дістався центральної вежі.
[Ти прийшов? Я чекала на тебе.]
Знову, щойно він піднявся на верхній поверх, вона була там, оточена високими книжковими шафами.
— Твій час матеріалізації цього разу також обмежений?
[Тобі не варто перейматися цим. У нас достатньо часу для розмови.]
— Зрозуміло. Тоді чому ти порушила свою обіцянку?
[…Обіцянку?]
— Ти ж не збираєшся вдавати, ніби нічого не пам'ятаєш?
Коли Алон викрив її удаване невігластво, вона видала звук, схожий на піймане на брехні звірятко, а потім стиха забурмотіла:
[…Господар, хіба тепер це прийнятно!?]
— Я пробачу це один раз.
[І навіщо я тільки давала таку дурну обіцянку~!]
Зітхнувши від слів Алона, вона кинула погляд на Посох Горобця й відповіла:
[Але ти виявився компетентнішим, ніж я очікувала. Я не сподівалася, що ти вже володієш посохом. Ти вже пробував застосовувати з ним магію?]
— Так.
[А як щодо Самопроявлення?]
— Мені вдалося, хоча це й було куди небезпечніше, ніж мало бути.
Алон промовив це спокійно.
Почувши це, драконід на мить заціпеніла.
[Подумати тільки, ти справді впорався… У мене немає слів.]
Вона видала тихий, приголомшений сміх.
А потім —
[Магу, скажи мені. Він справді здійснив Самопроявлення?]
Ніби шукаючи підтвердження, запитання було адресоване не Алону, а посоху.
[Т-так, усе правильно.]
— …?
Вираз обличчя Алона став спантеличеним.
Перед самим входом до вежі, Горобець беззупинно базікав, але тепер відповідав із напруженою офіційністю.
Алон на мить здивувався такій кардинально іншій поведінці — мов миша перед кішкою — порівняно з тим, що він спостерігав протягом останніх кількох днів.
[Добре. Дуже добре.]
Вона посміхнулася, виглядаючи глибоко задоволеною, і кілька разів кивнула.
[Є дещо, що я хочу сказати тобі негайно, й інші речі, які ти мусиш знати. Але все має йти своїм чередом. Оскільки ми й так відклали справи, давай спочатку розберемося з ними.]
Дивлячись на Алона, вона продовжила:
[Що ти хочеш дізнатися? Я розповім тобі все, про що можна говорити на цьому етапі.]
Алон задумався над запитанням.
Було багато речей, про які він хотів запитати, але тепер, коли цей момент настав, він не знав, з чого почати.
Після коротких вагань Алон нарешті промовив:
— Минулого разу ти казала, що мені знадобиться Резонанс Розуму, щоб вислухати цю історію.
[Це правда] — відповіла вона.
— Що саме являє собою цей Резонанс Розуму?
Перше запитання Алона стосувалося Резонансу Розуму.
[Хм? Це, звісно ж...]
Істота посміхнулася дивною посмішкою, ніби відповідь була очевидною, і відповіла:
[...це Божественний Статус.]
Поки Алон був занурений у розмову, Кармаксес III перебував у своєму кабінеті в королівському палаці Колонії, важко зітхаючи й згадуючи події, що сталися раніше.
"Я ще ніколи не бачив такого спектру реакцій у однієї людини."
Кармаксес думав про Сольранг.
Досі він ніколи не бачив "таку" Сольранг — із яскравою посмішкою на обличчі.
Її вираз обличчя завжди був нейтральним, коли б він її не зустрічав — чи то в Колізеї, чи то в королівському палаці.
Тому така зміна у виразі обличчя Сольранг була дивним видовищем для Кармаксеса, хоча він і не подав виду.
Та це було ще не все.
"Досить."
Кармаксес згадав голос Сольранг.
У той момент, коли маркіз Палатіо пішов, вона скинула свою невимушену поведінку й виголосила холодну заяву суворим тоном.
Він пам'ятав, як у ту мить йому перехопило подих, і видав тихий, гіркий смішок.
Поведінка Сольранг була безсумнівно бунтівною за будь-якими мірками.
Навіть попри те, що вона вважалася Першою Бабою Ягою і мала дозвіл розмовляти неформально, демонстрація ворожості щодо короля — аж до випромінювання відчутної жаги вбивства — була очевидним актом непокори.
Проте, попри такі дії Сольранг, Кармаксес не наважився сказати їй жодного слова.
На це були дві причини.
По-перше, Кармаксес чудово усвідомлював силу Сольранг.
Не просто її загальновідому силу як Першої Баби Яги, «Золотої Блискавки», а її справжню, приховану міць.
У Колонії, де все ще залишалися два вакантних місця Баби Яги, колосальна сила Сольранг була абсолютно необхідною.
Друга причина полягала в тому, що Кармаксес спробував використати свою королівську владу, щоб скористатися маркізом Палатіо, хоча й чудово знав, що той був Господарем Сольранг.
Шлюб серед вищого світу зазвичай є політичним інструментом.
Тож початкова пропозиція Кармаксеса «подарувати» свою доньку маркізу Палатіо мала стати взаємовигідною угодою.
Якби Палатіо відмовився, Кармаксес міг би створити неофіційний «борг», а якби той погодився, король міг би використати зростаючу славу маркіза та його багатообіцяюче майбутнє.
Слава маркіза Палатіо останнім часом активно поширювалася всією Колонією.
Утім, справжньою причиною, чому Кармаксес прагнув переманити Палатіо на свій бік, був його зв'язок із Сольранг.
Якби він зміг схилити Алона до себе, він отримав би кращий контроль над непередбачуваною Першою Бабою Ягою.
Більше того, він дізнався, що Алон був пов'язаний із Ютією Блудіа — впливовою постаттю, яка зараз мала величезну владу в Святому Королівстві Розаріо, — ось чому Кармаксес і зробив таку зухвалу пропозицію.
"…Я не очікував, що вона буде настільки бунтівною."
Кармаксес знову подумав про Сольранг.
Він знав, що її ставлення до нього не було звичайним.
Утім, попри розмовну мову, Сольранг раніше ніколи не переступала жодних серйозних меж.
Ось чому…
"…Хто він, у біса, такий?"
Коли Кармаксес укотре спіймав себе на спантеличеності Алоном і з цікавістю схилив голову—
— Ваша Величносте, кардинал просить про аудієнцію.
— Нехай увійде.
Голос зовні перервав думки Кармаксеса.
За звичайних обставин він міг би продовжити свої роздуми, але, враховуючи потребу королівства в підтримці з боку Святого Королівства, він був не в тому становищі, щоб відмовити кардиналу.
Саме тому навіть раніше він був змушений порушити традицію королівства й віддати один зі скарбів, їй, а не бійцеві.
— Ваша Величносте.
Ютія, кардинал Святого Королівства, увійшла й зробила легкий уклін на знак привітання.
Коли Кармаксес зібрався відповісти на ввічливість—
— …?
Він відчув, що щось не так.
Ютія, яка ніколи не втрачала своєї посмішки під час їхніх численних обговорень «підтримки», тепер мала абсолютно порожній вираз обличчя, а її губи стиснулися в тонку лінію, ніби всі емоції з неї просто випарувалися.
"Щось сталося?"
Кармаксес на мить утратив рівновагу.
Ютія, не виражаючи жодних емоцій, увійшла до кабінету й підійшла просто до нього.
— Ваша Величносте, я почула дещо й хочу запитати вас про це, якщо дозволите.
— Яке у вас запитання?
— Ну, я чула, що ви спробували дати маркізу Палатіо — ні, моєму Учителю — клопіткий подарунок. Це правда?
Почала вона.
І тоді Кармаксес побачив їх.
Її червоні очі.
Кармаксес не міг зчитати в них жодної емоції.
Вони були абсолютно порожніми.
З одного боку, вони здавалися спокійними, з іншого — цілковито байдужими.
— Ви відповісте мені?
— …
Попри відсутність будь-яких видимих емоцій з її боку, Кармаксес раптово відчув, як холодний піт стікає по руці, що тримала перо.
Його тіло інстинктивно зреагувало — хоч від неї й не виходило жодного відчутного наміру, — ніби він стояв перед істотою, з якою ніколи не мав би перетинатися.
Кармаксес, охоплений спантеличенням та невизначеністю, інстинктивно згадав один вирішальний факт: ця зміна в ній була пов'язана з маркізом Палатіо.
Ось чому…
"Хто, у біса, цей чоловік… яка його справжня сутність…?"
Король Колонії, Кармаксес, відчув усю вагу свого зростаючого здивування, знову переконавшись, що особа маркіза Палатіо просто не може бути звичайною.
.
.
.
(П.П Ну Алон і правда істота дивна, а Ютія тим паче, я тут дізнався читаючи новелу, що Ютія дуже неординарна істота...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]