Розділ 7 - (Спроба здобути зв'язки)
Алон передбачав, що подібні труднощі можуть виникнути.
У межах сюжетної лінії гри родина Палатіо була лише незначною перешкодою для героя, однак у Королівстві Астерія їхнє ім’я мало значний вплив.
Звісно, ця відомість не означала загальної поваги. Хоча протягом трьох поколінь вони вважалися доволі шанованим родом у королівстві, нинішній дім графа Палатіо був сумнозвісним як найпроблемніша дворянська родина східних територій.
Простіше кажучи, це була сім’я, яка ставала вкрай небезпечною для тих, хто викликав її невдоволення.
Однак була річ, яку Алон не до кінця усвідомив, попри те, що знав про цю репутацію…
— У цього вина доволі своєрідний смак.
— Га? А… ем… що ви сказали…?
— Я ціную вино, і в цьому відчувається дуже особливий аромат. Я був би радий забрати кілька пляшок із собою.
— Я поговорю з батьком і організую, щоб вам його надіслали…!
— Прошу вибачення…?
…Це те, що здатність роду Палатіо створювати проблеми значно перевершувала все, що він собі уявляв.
Алон спостерігав за молодою леді, яка відсахнулася, мов налякана миша, поспіхом вклонилася і швидко пішла геть. На його обличчі застиг порожній вираз.
— Дивіться! Він залякує леді Малантіно, щоб виманити їхнє коштовне вино—
— Н-невже це справді так?
— Та послухайте його! Саме так усе було, коли старший син Палатіо раніше погрожував іншим…! І це ж вино — лімітована партія…!
Поки Алон намагався зрозуміти, у чому проблема, він почув тиху розмову поруч і з гіркою усмішкою подумав:
"Лео, цей клятий клопіт…"
Відчувши пригнічення, Алон глянув у бік, де щойно стояли дівчата, що перешіптувалися. Помітивши його погляд, вони одразу відвели очі й розійшлися.
Алон усе це щиро не розумів.
"Я думав, що вони просто одна з тих сумнозвісних східних родин…?"
Він очікував негативних чуток і розумів, чому деякі дворяни тримаються осторонь. Але він і не думав, що реакція буде настільки різкою.
Точніше, він не усвідомлював, наскільки глибоко ім’я Палатіо викликає огиду серед аристократії.
…Він не передбачив, що його будуть так сприймати лише через непорозуміння щодо того, що він «прибрав проблемних членів родини».
"Невже будь-яка спроба соціалізації тут приречена?"
Щойно Алон тихо зітхнув,
— Добрий вечір.
Він озирнувся на голос і побачив дівчину в чорній сукні, яка дарувала йому чарівну посмішку.
Навіть серед усіх присутніх на балу дворянських панянок її краса була надзвичайно виразною.
Алон відповів їй усмішкою.
— Добрий вечір, леді Зенонія.
— О, ви знаєте, хто я?
— Звісно.
З точки зору Алона, її було неможливо не впізнати.
Перед ним стояла старша донька роду Зенонія, які, подібно до родини Палатіо, були сумнозвісними постатями західного регіону.
Через шість років вона стане не просто старшою донькою Зенонія — вона стане графинею Зенонія із власною владою. Ба більше, вона була однією з трьох головних антагоністок, з якими мав зіткнутися герой у майбутньому Королівства Астерія.
— Ви доволі відома особа.
— Відома, кажете?
— Саме так.
Іншими словами, це була людина, з якою він волів би не мати справи. Помітивши ледь вловиму зміну в очах леді Зенонія, Алон продовжив:
— Через вашу надзвичайну красу.
Дворянське суспільство за своєю природою було вкрай складним.
Навіть в Астерії існувало безліч фракцій. Вони поділялися переважно на Роялістів і Аристократів, які вели запеклу політичну боротьбу.
І це не було просто політичне позерство. На кону стояли реальні інтереси, тож політичні інтриги були невід’ємною частиною життя дворян.
Звісно, Алон не прийшов на бал займатися політикою.
Хоч його мета була ще не до кінця сформована, він усе ж прагнув спокійного життя, і чудово розумів, що поняття «мир» і «політика» несумісні.
Проте причиною, чому він усе ж планував завести хоча б мінімальні зв’язки, було те, що навіть незначні контакти можуть стати корисними в аристократичному середовищі.
"Окрім цієї особи."
Алон поглянув на леді Зенонію.
Рід Зенонія, як і Палатіо, вважався проблемним на заході. Але на відміну від Палатіо, які діяли без політики, Зенонії вміло маніпулювали політичними обставинами у власних інтересах.
Інакше кажучи, вони були трохи хитрішими… радше схожими на витончену злочинну організацію.
— Дякую за комплімент.
— Я лише кажу правду.
Звідси можна було б подумати, що спілкування з леді Зенонією не буде шкідливим, якщо Алон не має політичних амбіцій. Але це було б помилкою.
Люди природно тяжіють до подібних до себе.
Політики тягнуться до політиків, а злочинці — до злочинців.
Тож якщо він встановить зв’язок із леді Зенонією за таких умов…
Якби він був готовий займатися сумнівними справами, як ті покійні проблемні Палатіо — це могло б стати корисним. Але якщо ні — це стане непоправною помилкою.
У найгіршому випадку він міг стати лише її фігурою на дошці.
Попри чутки про те, що він нібито керує силою, де є мечник рівня майстра, насправді Алон був звичайним дворянином без значної влади.
— Я була б рада продовжити розмову. Яка ваша відповідь?
— Я був би радий, але мушу відкланятися сьогодні.
— Ось як?
Очі леді Зенонії трохи звузилися, випромінюючи хижацьку ауру.
Її вираз був нечитабельним.
Однак лише на мить—
— …!
Леді Зенонія на мить розширила очі, ніби щось її здивувало, а потім кивнула з виразом розуміння, і на її губах з’явилася посмішка.
— Як і казали чутки.
— Прошу вибачення?
— Нічого. Я з нетерпінням чекатиму нашої наступної зустрічі.
Сказавши це, вона пройшла повз нього.
— …?
Алон обернувся і, збентежений, провів поглядом Леді Зенонію, яка віддалялася.
Спеціальне вино з Малантіно.
Мандариновий чай із Пенії.
Мистецькі вироби з металу з Віланди.
Елітний кінь із Палдеона.
Це були «здобутки», які Алон назбирав замість нових знайомств після того, як вирішив, що вже раз прийшов на захід — варто спробувати встановити хоча б кілька зв’язків.
"Соціалізація — марна справа."
Переглядаючи список трофеїв замість нових знайомств, Алон безрадісно всміхнувся.
"Я так і знав. Не треба було вивчати всі ці безглузді речі про дворянські хобі."
Згадавши заняття з дегустації вина, які він проходив у надії, що це допоможе в світському житті, Алон цокнув язиком. Потім він повернувся до своєї початкової мети.
— Можна вас на хвилинку?
— Гм?
Інший голос звернувся до Алона.
— Добрий вечір.
Обернувшись, він побачив жінку у розкішній червоній сукні, прикрашеній безліччю коштовностей.
Здавалося, вона доклала чимало зусиль до свого вигляду, аж до найменших деталей. Проте, попри всю цю ретельність, її обличчя не виражало жодних емоцій.
— Так, добрий вечір.
Алон відповів на привітання, відзначивши про себе, що її вбрання виглядало дещо неузгодженим із загальною атмосферою.
Вона одразу поставила запитання:
— Чи можу я поговорити з вами, якщо у вас є час?
Алон подивився на неї з легким здивуванням.
Вона була лише другою людиною, яка сама підійшла до нього на цьому балі.
"Вона пов’язана із Зенонією?"
На мить він подумки перегорнув список лиходіїв Королівства Астерія, а потім кивнув.
— Звісно.
Якими б не були її наміри, вона не входила до переліку тих, кого він пам’ятав як небезпечних, і що важливіше, саме вона ініціювала розмову.
Вони вдвох вийшли на терасу для приватної розмови.
Невдовзі—
— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, пані?
— Прошу вибачення за запізніле представлення. Я Рорія, третя донька герцога Альтія.
— А… рід Альтія.
— Так.
Алон не зміг стримати внутрішнього зітхання.
Рід Альтія був сумнозвісною родиною з північної частини Астерії.
І, як і леді Зенонія, це була родина, пов’язана з одним із трьох головних антагоністів — самим герцогом Альтія.
"Хоча, мабуть, не дивно, що до мене підходять саме такі люди. Треба було хоча б спитати її ім’я спочатку."
Алон подумав про це, усвідомлюючи, як швидко зрозумів ситуацію після одного лише балу.
"Але чому я її не пам’ятаю?"
Він уважно подивився на Рорію.
Її вишукані прикраси лише підкреслювали надзвичайну красу.
"З таким обличчям я точно мав би її пам’ятати…"
У світі гри кожен із роду Альтія був лиходієм.
Тобто, якби вона справді була з цієї родини, Алон, який багато разів проходив гру, мав би хоча б чути про неї — навіть якщо не запам’ятав би обличчя.
Тому після короткої паузи вона прямо запитала:
— Чи можу я сказати відверто?
— Що саме?
— Будь ласка, допоможіть мені.
— …Допомогти?
— Мене збираються вбити.
Почувши ці слова, Алон усвідомив одну річ.
…У грі загалом він зустрічав чотирьох членів роду Альтія: герцога, двох старших сестер і молодшого брата. Отже, якщо Рорія — третя донька…
Виходить, що Рорія вже була мертва через шість років у майбутньому.
— Мої сестри… ні, вони… вони скоро спробують мене вбити.
Підсумовуючи її історію, щойно він це зрозумів, ситуація виглядала так:
Вона була донькою єдиної наложниці герцога, яку він любив більше за офіційну дружину. До цього часу вона виживала завдяки його захисту. Однак тепер герцог Альтія тяжко хворів і міг померти будь-якої миті.
Тобто щойно він помре — Рорія теж загине.
— Тоді чому ви звернулися до мене?
— З вашою силою це можливо.
Уперше на її обличчі з’явилася явна тривога.
— Я змушений відмовити.
Але навіть побачивши цей вираз, Алон не мав іншого вибору, окрім як відмовити.
— Звісно, я не прошу без винагороди. Якщо ви допоможете мені, я віддам половину родини Альтія—
— Боюся, я змушений відмовити.
Обличчя Рорії стало ще більш відчайдушним.
Однак відповідь Алона не змінилася.
Це не означало, що йому не було шкода Рорію.
Якби він мав достатню силу, ця пропозиція могла б бути вартою уваги.
На жаль, у нього не було такої сили.
Більшість чуток про Алона були вигадками.
Він не мав ані вбивці, який нібито усунув Лео з роду Палатіо, ані сили мечника, який знищив «Авалон».
Тому—
— Я піду.
Коли Алон розвернувся, він побачив відчай в очах Рорії.
Але задоволення від цього він не відчув.
Він був надто зайнятий тим, щоб просто вижити.
— Нехай вам пощастить.
Слова, сказані радше щоб полегшити власний тягар, ніж щось інше.
Рорія не відповіла.
Алон і не очікував відповіді й знову розвернувся.
— Сподіваюся, ми ще зустрінемось.
Це було лише слабке відлуння його сучасної совісті, тому він тихо пробурмотів це, дивлячись на люстру у формі півмісяця.
І тоді—
— Було б доцільно доповісти про це в організацію «Червоному Місяцю».
На даху бальної зали, біля місця, де висіла люстра, спостерігач, що стежив за Алоном і мав перехоплювати інформацію про інцидент з «Авалон», звернувся до свого напарника.
— Не потрібно. Вона не є ціллю. Навіть без нашого втручання Ладан впорається із ситуацією.
— Розумію. Отже, вона єдина серед дітей Альтія, хто не є «ціллю» Ладана.
— Так. У будь-якому разі, наше завдання інше.
Коли спостерігач із зеленими очима перевів погляд в інший бік, Деус також подивився туди ж.
Там він побачив фігуру в чорному, яка тихо слідувала за Алоном.
— …Хвіст?
Деус мовчки почав накопичувати ману, щоб втрутитися, але зупинився.
Він пригадав наказ Ютії — не діяти без дозволу.
Тож—
— Просто спостерігатимемо поки що.
Деус і Ріне вирішили тихо стежити за постаттю в чорному, що переслідувала Алона.
.
.
.
(П.П Ну що ж, ті хто читав манхву, напевно вже знають що далі було аххахах.)