Розділ 65 - Був, але зник (6)
На мить у маркіза Філбойда перехопило подих — крижаний тиск, що котився від звіролюдини, просто розчавив його.
Це тривало лише секунду.
Його рука рвонула в плащ, дістаючи артефакт, поки він розвертався.
Утім...
— Я...
Глухий удар!
Уже наступної миті маркіз опинився на підлозі, а в його голові панувала цілковита плутанина.
Химерне відчуття з його нижньої половини тіла змусило його подивитися вниз.
Не було жодних сумнівів у тому, що він побачив.
Його ноги були зігнуті під неприродними, жахливими кутами.
— Ааарх!!!
Видовище й пекучий біль прибули разом, вириваючи крик із його горла.
— !?
— Що відбувається!
Двері відчинилися, коли найманці ззовні грального закладу хлинули всередину.
Клац!
Спалах, блискавки затріщав, і звіролюдина зникла.
— Аг, агг~
Найманці, які мить тому були атакуючою силою, тепер були лише безформними купами м'яса.
І потім...
— Ах~ Це так дратує — я намірялася зберегти це все непомітним, а тепер тут безлад.
Звіролюдина, яка за одну мить обірвала життя всіх у кімнаті, витерла краплі крові зі свого золотавого волосся. На її обличчі застигло роздратування, коли вона дивилася зверху вниз на маркіза.
Хоча десятки людей померли в мить ока, вираз її обличчя залишався таким же незворушним, ніби не сталося нічого особливого.
Первісний жах охопив маркіза Філбойда, і його благання висипалися із запинанням.
— Б-будь ласка, дозволь мені жити.
Звіролюдина спостерігала за його відчаєм, видала тихе гудіння й мовила:
— Ти бажаєш жити?
Бачачи крихту надії, Маркіз вхопився за неї всім, що мав.
— Б-будь ласка... Я маркіз Королівства Астерія! Пожалій мене, і ти матимеш королівський викуп...!
Відчайдушна ставка на порятунок.
Але звіролюдина лише присіла перед ним з виразом цікавості на обличчі, вивчаючи його, і поставила запитання:
— Тоді чому ти сказав це?
— Щ-що?
— Якщо ти хотів жити, чому ти сказав ті слова?
— . . . . . . ?
Обличчя маркіза Філбойда було картиною цілковитого нерозуміння.
— Чому ти сказав мені вбити мого Господаря...?
— ...Аг.
Із цими словами розуміння осяяло його.
Він усвідомив, хто був «Господарем» цієї золотоокої звіролюдини.
— Не може бути... граф Палатіо...!
— Так, мій Господар — ну, мій чоловік, якщо бути точнішою? Наше весілля незабаром.
Звіролюдина підтвердила життєрадісним кивком, залишаючи Маркіза абсолютно ошелешеним.
З його точки зору ніщо з цього не було логічним.
Те, що звіролюдина, здатна зарізати агента, сильнішого за Магістра-лицаря, стояла перед ним.
Те, що ця звіролюдина була пов'язана з графом Палатіо.
Він не міг осягнути глибини безодні, якою був граф Палатіо.
Лише один висновок сформувався в його розумі, дізнавшись про їхній зв'язок.
— ...Баба Яга?
Звіролюдина перед ним була не хто інший, як одна з Баба Яга Колонії, Золота Блискавка.
— О, ти збагнув це?
При її реакції щелепа Маркіза відвиснула.
Чому Баба Яга, яка мала б бути в Колонії, була тут?
Це кидало виклик усякому розумінню.
Утім, звіролюдина заговорила невимушено, ніби це була найприродніша річ:
— Що ти маєш на увазі, чому? Це ж очевидно.
Вона відповіла так, ніби стверджувала загальну істину.
— Ти думав, я дозволю тим, хто загрожує моєму Господарю, залишитися непокараними?
Золоті очі звіролюдини засяяли сліпучим світлом.
Але це було світло, наповнене глибоким, пекучим наміром убити, і він знав, що наближається.
Глухий удар!
Після звуку чогось, що розривається, думки Маркіза припинилися повністю.
І потім.
— Це неприпустимо. Вкрай неприпустимо.
Звіролюдина, знищивши голову Маркіза, мала вираз крижаної відстороненості й мовила:
— Нікому, жодній душі не дозволено накласти руку на мого Господаря.
Із цим звіролюдина зникла.
————
Королівський бал, який тривав цілий тиждень, завершився.
Кретинія Сіян не з'являлася після третього дня, і хоча граф Палатіо ще не пройшов офіційної процедури надання титулу від Королеви, тепер до нього зверталися як до маркіза Палатіо у всьому, окрім офіційного статусу.
"Які справжні мотиви Сіян?" — подумав Алон.
Майже тиждень Алон відбивався від невпинних допитів "Що далі?" від графині Зенонія та герцогині Альтія, забезпечивши тимчасовий перепочинок.
Він розмірковував про її причини надання йому титулу, але її наміри залишалися невловимими.
Справді, він волів би запитати її безпосередньо, але цей шлях був закритий для нього від самого початку.
Отже, хоча підвищення до маркіза й тішило, відчуття тривоги нікуди не зникло.
Незважаючи на це, настав час залишати столицю й починати окреслювати свої наступні кроки.
"Список довгий... Спочатку повернення до руїн, щоб зустріти «того самого», потім подорож до Раксаса, щоб активувати перстень... Стратегічні чернетки готові, тож я мушу також закласти підґрунтя для Агентів. Ах, і можливо, потрібно зробити візит до Колізею, поки я в Колонії." — подумав Алон.
Він згадав, що забезпечення певної кількості перемог у події Колізею в Колонії надасть йому аудієнцію з Королем й шанс здобути одну із реліквій, розташованих у королівському сховищі.
Зважаючи на це, Алон почав методично впорядковувати свої думки.
Через короткий час його пріоритети були встановлені.
"Я почну із закладання фундаменту для Агентів." — подумав він.
Хоча зустріч із «тим самим» у забутих руїнах мала дещо більшу терміновість, так сталося, що місце для закладання його підґрунтя було по дорозі до Колонії, тож порядок був вирішений.
Кілька днів минуло, і незабаром він прибув до малої прикордонної території Атла, розташованої між рівнинами та пустелею, коли він подорожував на схід.
І потім.
— Графе, чи я повинен казати Маркізе тепер?
— Це десятий раз, коли ти згадуєш про це. Звертайся до мене, як тобі до вподоби.
— Тоді я продовжу з графом наразі. Але, графе, чи це правильне місце?
У відповідь на запит Евана Алон оглянув їхнє оточення.
Пейзаж був химерним.
З одного боку лежав ліс, тоді як з іншого пустеля простягалася в нескінченність.
Після тихої миті сприйняття різкого контрасту, Алон підвівся.
— Так.
— Ми прямуємо до лабіринту, як минулого разу?
Коли він ступив із карети, Алон відповів Евану:
— Ні. Є місце, де я мушу зупинитися ненадовго. Чекай тут.
— Хіба я не повинен супроводжувати вас?
— Ні.
Потім він розпочав свою ходу в ліс.
Як далеко він пройшов?
"Ось воно." — подумав Алон.
Вхід до печери, завуальований звисаючими лозами, з'явився всередині лісу.
Це здавалося природним утворенням, недоторканим людськими знаряддями.
Алон, однак знав, що печера була чим завгодно, тільки не звичайною, і нитка напруги потягнулася всередині нього.
І цілком виправдано, бо всередині цієї печери мешкав лідер Агентів, фігура, з якою він мав зіткнутися.
Той, хто був горезвісним у ранній «Психоделії» як «Розрізач Хребтів», бос настільки горезвісний, що накликав прокляття від досвідчених гравців, — Аль-Камае.
Більше того, згідно з записами, його сила була такою, що він міг змагатися принаймні з п'ятьма Агентами калібру Магістра-лицаря.
Зіштовхуючись із ворогом такої сили, порівнюваним із босами середини гри, Алон випустив тихий видих і потім...
Він зміцнив свою рішучість.
"Я просто дотримуватимуся плану." — подумав Алон.
Із цим твердим рішенням він очистив горло й вимовив слова:
— За першим заповітом, виконай одну обіцянку.
Мить минула.
— ?
— ...?
Нічого не сталося.
"Що не так...?" — подумав Алон.
Спантеличений, Алон повторив слова, призначені витягнути лідера Агентів із його хованки:
— За першим заповітом, виконай одну обіцянку.
Усе ще не було відповіді.
"Це дивно..." — подумав Алон.
Після того як ще кілька спроб не дали нічого, спантеличений Алон нарешті просунувся в глибини печери.
Просуваючись далі в темряву, він незабаром побачив величезний маєток, збудований усередині самої печери.
Споруда була величезною, і не поступалася за масштабом власного маєтку графа Палатіо.
Споруда вражала величчю та простором, легко пануючи над величезною печерою — справжній доказ статусу лідера Агентів, який мешкав у ній.
Хоча Алон уже приходив сюди раніше в грі, щоб убити ватажка й здобути його реліквії, побачити це на власні очі, а не через ігрову графіку, виявилося зовсім іншим досвідом.
Це відчуття було недовгим.
Незабаром він помітив що щось не так.
"Все перетворилося на руїни?" — подумав Алон.
Здалеку це не було помітно, але чим ближче він підходив, тим чіткішим ставало, що маєток, який мав бути цілим, був повністю спустошений.
Коли він нарешті ступив усередину,
— ...?
Алон стояв у приголомшеній тиші, витріщаючись на напівзруйнований маєток Аль-Камае, лідера Агентів.
———
Аль-Камае жив протягом 300 років, і за цей час він обірвав незліченну кількість життів.
Він позбавив голів більше ніж дванадцятьох Майстрів меча.
Він знищив ціле королівство, не оминаючи й самого монарха з його родоводом.
Він також убив Магістра Фіолетової вежі, очільника Магічної вежі.
Окрім цього, він одноосібно вирізав цілий легіон лицарів.
150 років тому він самотужки вів війну проти цілого регіону та назавжди стер його зі сторінок історії.
Його сила була беззаперечною, визнаною всіма.
Він був настільки грізним, що навіть Агенти рівня Магістра-лицаря дивилися на нього з острахом і благоговінням.
Ось чому він відчував таке роздратування.
Він не знав як, але зухвала дівчина прийшла, щоб убити його.
Роздратований цією набридливою мошкою, він, який затаївся задля набагато більшої мети, вирішив трохи потішитися з нею перед розправою.
Безумовно, саме так усе й мало піти.
Це мусило статися саме так—
Кхм!
Аль-Камае захлинувся кров'ю, його очі затремтіли, коли він витріщався на істоту перед ним.
Там стояла молода дівчина.
Одягнена в чорну церемоніальну мантію, прикрашену червоною вишивкою, вона тримала посох, що сяяв зловісним, крижаним, червоним світлом.
Спочатку її зовнішність здавалася не загрозливою.
Утім, Аль-Камае був наповнений беззаперечним жахом, коли дивився на неї.
Це було більше ніж страх.
Це був жах, відчай і відчуття цілковитої марності.
Усі ці емоції скрутилися разом, упіймавши його в пастку.
Через неї.
Через неї.
Через неї.
Через штуку, що нависала позаду неї.
"Що це—" — подумав він.
Десятки тіньових щупалець виринали з чорного розлому за її спиною—
І він усвідомив, що його сприйняття потрапило в пастку нескінченної петлі.
Навіть із цим усвідомленням його думки не могли просунутися вперед.
Одні й ті самі думки нескінченно крутилися в його голові.
Жах.
Відчай.
Марність.
Страх.
Моторошна суміш емоцій повільно занурювала Аль-Камае в пекельні муки.
І потім.
— Чому... чому це відбувається зі мною?!
Охоплений диким страхом, Аль-Камае, з чиїх очей текли криваві сльози, насилу вичавив ці слова.
Дівчина, яка спостерігала за ним— ні, Ютія— заговорила:
— Тому що ти прагнув зашкодити "йому".
Спрямувавши на нього крижаний багряний погляд, вона винесла вирок чоловікові, котрий незліченну кількість разів харкав власною кров'ю.
У ту мить...
— ......
Чорні щупальця схопили Аль-Камае й почали тягнути його в темний розлом.
Усе скінчилося вмить.
Зібравши останні відчайдушні сили, Аль-Камае спробував чинити опір і змусив тіло випростатися, щоб змахнути мечем.
Але лезо, яке різало Майстрів меча, було повністю безсилим проти молодої дівчини.
— Н-ніііі~!!
Хрускіт!
Із моторишним звуком він зник, не залишивши після себе навіть трупа.
————
Один тиждень.
Стільки часу знадобилося, щоб повністю стерти організацію під назвою "Агенти", яка діяла в тіні протягом пів століття.
————
І потім.
— За нормальних обставин я б довше розтягувала твої муки перед кінцем, але в мене обмаль часу, тож довелося діяти швидко.
Ютія пробурмотіла, дивлячись у бік місця, де зник Аль-Камае.
— Ти можеш подякувати Сольранг за цю милість.
Її погляд перевівся за ліс, у бік пустелі, й зупинився на пустельному місті Колонія.
— Я обмежена в часі, тож швидка смерть — це все, що ти отримав.
Вона розвернулася та пішла геть.
У її руці був лист від Алона.
Лист, у якому йшлося, що він, імовірно, знову завітає до пустельного міста.
— Нарешті...
Ледь помітна посмішка торкнулася її губ.
.
.
.
(П.П Уті, Ютія нарешті іде зустрітись з Алоном, хоча вони доволі довго знайомі. А ще, тепір організація Агенти, остаточно зникла хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]