Розділ 59 - Король Голодних Духів (4)
У ту мить, коли Алон викликав «**Алебарду Крижаного Кристала**», він зрозумів її силу.
Сфера впливу простягалася лише на десять метрів — невеличка площа, — але її сутністю було миттєве накидання фундаментального принципу.
Це було так само незаперечно, як і те, що вода завжди тече донизу — базова істина, яка ніколи не піддається сумніву; всередині цієї області така концепція була призупинена.
Закон «**Алебарди Крижаного Кристала**» був абсолютним: вся матерія в межах її досяжності перетворювалася на лід.
Без винятків. Закляття було непорушним правилом, диктованим виключно волею того, хто його застосував.
Проте заклинання Алона зникло через шість секунд.
З самого початку це була магія, якою він не повинен був володіти, оскільки йому бракувало як необхідної мани, так і таємних знань.
Але за ці шість секунд, Алон досяг своєї мети.
Він відчув, як тонка цівка крові витікає з кутка його рота, коли він подивився вперед.
Там стояв Зовнішній Бог.
Кайлас, замерзлий у кришталево-блакитний лід, розпадався на дрібні уламки.
— …Яка ж крихка ця посудина, — пробурмотів він.
Його форма була далеко не цілісною. Його руки вже розкололися, а ноги розпадалися.
— Ха-а… ти завдав відчутного удару.
Незважаючи на свій стан, Кайлас вишкірився.
Суворий вигляд, який він демонстрував мить тому, здавався обманом, оскільки він тепло всміхнувся Алону.
— Якби я був у своєму справжньому тілі, повністю матеріалізований і здатний правильно використовувати магію, твоє примітивне закляття було б марним. Але…
Він промовив це з відтінком смутку, а потім продовжив:
— Припущення беззмістовні.
Саме тоді, коли він приготувався відповісти на будь-що, що Алон міг би сказати далі:
— Ти правий, незначна істота. Або, можливо…
Він тихо засміявся.
— …Маг. Я поступаюся.
З цією останньою заявою він повністю розчинився, залишивши по собі лише свій порожній одяг.
І після цього —
— Ху-у—
Видихнувши коротке дихання, яке затуманилося в залишковому холоді, найманці порожнім поглядом дивилися на графа Палатіо, який знищив Зовнішнього Бога лише в смертній формі.
Емоція, яку вони не могли стримати, охопила кожного з них.
Невдовзі після того, як Кайлас був знищений, найманці, які дивилися на Алона благоговійними очима, дозволили собі коротку мить святкування свого виживання. Потім вони швидко розпочали роботу з відновлення порядку.
Що стосується Алона, то він упав на землю там, де стояв.
У такий спосіб минув цілий день.
Коли Алон, який втратив свідомість, ніби шнур було перерізано, нарешті прокинувся, йому повідомили дещо обнадійливі новини.
І Мяон, і Аргонія вижили.
Мяон харкала кров'ю, але за допомогою цілющого зілля вона тепер могла пересуватися, хоча й обмежено. Більшим занепокоєнням була Аргонія.
Хоча вона витримала пряму атаку магії Зовнішнього Бога, навіть із вродженою міцністю та цілющою силою напівдракона вона перебувала на межі смерті, скоріше як труп, ніж жива істота.
Винести її з лабіринту в такому стані було майже немислимо.
Природно, Алон також був не в тому стані, щоб вийти з лабіринту пішки.
— Ху-у…
Намагаючись заспокоїти своє уривчасте дихання, Алон оглянув свою ліву руку.
Уся його ліва рука набула хворобливого синього відтінку, ніби знівечена лютим морозом.
Судячи з її вигляду, він підозрював, що її, можливо, доведеться видалити.
Проте це була не лише його рука. Хоча його ліва рука зазнала найважчих уражень, інші ділянки його тіла також були знебарвлені відтінком, схожим на глибокі синці. На щастя, це було не обмороження, а ознака магічного отруєння.
"У мене не залишилося сил" — подумав Алон, тихо зітхнувши, подивившись на свою руку, яка лежала абсолютно млявою та онімілою. Незабаром він знову влігся на імпровізоване ліжко. Цей результат був передбачуваним, враховуючи непомірну кількість зілля мани, яке він випив.
"Мені пощастило, що це зупинилося тут" — міркував він. З можливих наслідків магічного отруєння, параліч нервів від надлишку мани був серед найбільш керованих. Для цього знадобиться час, но воно заживе само по собі.
Однак, якби його ядро мани було назавжди заплямоване, або якби мана наситила його серце, викликавши серцевий магічний склероз, він помер би миттєво.
— Ху-у… — видихнув Алон, дякуючи за своє життя, якраз у той момент, коли край тимчасового намету піднявся й зайшла Ріне, її обличчя було суворим, як і завжди.
— Ви в порядку, Хрещений Батьку? — запитала вона.
— Отруєння робить справи трохи складнішими, — відповів Алон.
— Я рада, що все не настільки погано, — заявила Ріне.
Між ними запанувала коротка мовчанка. Алон подивився на неї. Її обличчя було таким же незворушним, як і завжди, але Алон вловив слабку тривогу в її поведінці.
"Раніше, навіть із її прямолінійністю, ми могли легко розмовляти…"
Тепер, однак, вона здавалася неохочою говорити. Якраз коли Алон подумав сам перервати тишу, Ріне заговорила.
— Хрещений Батьку.
— Що таке?
— Пробачте мені за мою зухвалість, але чи можу я поставити запитання?
— Запитуй усе, що хочеш.
Після короткої паузи вона сказала:
— Чому ви врятували мене?
— Чому?
— Так. Яка була ваша причина для мого порятунку?
— …Чому ти запитуєш про це зараз?
— У тій ситуації я не була цінним ресурсом.
Почувши це, Алон уважно оглянув її. Незважаючи на її незворушний вираз обличчя, її очі приховували щиру розгубленість, ніби вона справді не могла осягнути його мотивів.
Алон раптом згадав, що Сольранг колись запитувала його про те саме, і відчуття розчарування піднялося всередині нього.
"Як інші сприймають мене? Чи справді я виглядаю таким зловісним? Чому всі вважають, що я врятував їх із якимось прихованим мотивом?"
Хоча він урятував їх у рамках своєї ширшої місії зі знищення П'яти Гріхів, Алон ніколи не очікував жодної особистої винагороди. У кращому випадку він сподівався на дрібку вдачі або трохи більш пам'ятний подарунок на день народження.
Відчуваючи себе дещо скривдженим, Алон підвівся на імпровізованому ліжку й почав говорити.
— Ріне.
— Так, Хрещений Батьку.
— Я не знаю, що ти про мене думаєш, але я взяв тебе не для того, щоб використовувати.
— Це правда? — відповіла Ріне, її голос злегка затремтів.
Бачачи її реакцію, Алон переконався, що вона справді так вважала. Він продовжив.
— Я вважаю тебе родиною.
— Родиною…?
— Так. Родиною, яка підтримує один одного у скруті. Наш зв'язок не побудований на вигоді чи зобов'язаннях. Тому порятунок тебе не вимагає особливого виправдання. Я зробив це тому, що...
Він видав зітхання й закінчив:
— ...це було єдиним, що слід було зробити. Так само, як ти колись урятувала мене.
— Я зрозуміла, — прошепотіла Ріне, її очі трохи ширше розплющилися від слів Алона. Хоча її обличчя залишалося безпідставно незворушним, її погляд чітко показував, що його щирість досягла її.
— Запам'ятай це, Ріне. Наші стосунки — це не односторонній договір. Якщо ти справді хочеш зробити щось для мене, можливо, просто згадай про мій день народження.
Додавши це невеличке, корисливе зауваження, Алон спостерігав за нею. Ріне, яка порожнім поглядом дивилася на нього, нарешті дозволила слабкій посмішці торкнутися кутиків її губ уперше.
— …Зрозуміла, Хрещений Батьку.
— Це саме те, що я хотів почути.
Задоволений тим, що достукався до неї, Алон злегка кивнув. Після короткої розмови Ріне пішла, і Алон заплющив очі.
Він був у свідомості лише годину, але його ослаблене тіло, все ще далеке від зцілення, вимагало сну.
Через п'ять днів.
На 5-тому поверсі, де існувало лише блакитне небо й не було поділу на ніч і день, Алон нарешті відновив достатньо сил, щоб рухатися.
— Ти можеш пересуватися? — запитав він.
— Достатньо добре, — надійшла відповідь.
"…Дивовижно" — подумав Алон, коли Аргонія, чия монструозна живучість дозволила здійснити приголомшливе відновлення, приготувалася покинути лабіринт.
Після двох додаткових днів сходження крізь темну безодню вони нарешті прибули до виходу.
— Ми вийшли! — вигукнула Аргонія з незвичайною енергією.
Нарешті вони повернулися до світу за межами лабіринту.
Минуло три дні з моменту їхнього повернення до міста лабіринту Лартанія.
Алон усе ще був надто слабким для подорожей, але оскільки історії та похвали групі, яка здолала Зовнішнього Бога, поширювалися Лартанією, ця історія поступово почала виходити за межі міста.
До того часу, як Алон належно відпочив у будівлі, що належала Ріне, Крамниці оцінювання Мерде, він переконався, що його магічне отруєння значно покращилося. Він негайно почав будувати плани щодо від'їзду. Насправді він волів би залишитися й відновлюватися довше, але надто довге перебування в Мерде неминуче стало б тягарем.
Тож, перш ніж вирушити додому з Еваном, Алон розділив останню трапезу з Ріне.
— Хрещений Батьку.
— Так, що таке?
— Коли ви народилися?
Алон ненадовго завагався, а потім відповів після роздумів:
— Мій день народження… 25 вересня.
— 25 вересня… Я зрозуміла, — відповіла Ріне.
Коли ця розмова завершилася, вони закінчили свій останній спільний обід.
— Що ж, я розраховую, що ми зустрінемося знову, коли випаде нагода.
— Так, Хрещений Батьку. До наступної зустрічі.
— Дуже добре, — мовив Алон, висловлюючи своє останнє прощання перед тим, як сісти в карету, щоб повернутися до маєтку графа.
Коли карета почала рухатися, Еван подивився на нього.
— Графе?
— Так?
— Ви, мабуть, з нетерпінням чекаєте наступного року.
— Чекаю чого? А, мого дня народження?
— Саме так.
— Я не очікую багато чого. Я й так отримую достатньо.
— Ну-ну — офіційні подарунки від знайомих це не те саме, що запропонують вам діти.
— …Ну, я все одно не буду очікувати надто багато, — відповів Алон, але, незважаючи на свої слова, він відчув спалах хвилювання.
Насправді він чекав на це з тієї самої миті, як Ріне запитала про його день народження.
"…Можливо, вино? Ні, Ріне торгує артефактами, тож, можливо, вона презентує щось практичне? Хоча це може бути дорого, тож вона може обрати щось скромніше…?"
Утримуючи ці думки, Алон приховав своє очікування, що зароджувалось в ньому за спокійним обличчям, уявляючи, які подарунки може принести наступний рік.
Тим часом, невдовзі після від'їзду Алона, Ріне сиділа у своєму кабінеті в Мерде. Вона спостерігала, як карета Алона віддаляється.
"Подарунок… Подарунок для того, хто назвав мене родиною…"
Її погляд загострився й зупинився на одній точці.
У полі її зору стояла особлива споруда — замок Лартанії, обитель лорда Лусімора Грейса, правителя міста та єдиної людини, якій дозволено там жити.
"У тому місці… щось є."
Посмішка прокралася обличчям Ріне.
.
.
.
(П.П Ріне подарує дуже неочікуваний подарунок хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]