Розділ 49 - Зухвала дуель (1)
Пенія Крисін, заступниця голови Синьої вежі, була беззаперечним генієм, проте переважна більшість магів її просто щиро ненавиділа.
На це існували три головні причини: її поведінка була надзвичайно грубою; вона була неймовірно невихованою; і зрештою, володіла абсолютно нестерпними манерами.
Зазвичай чарівники схильні гуртуватися навколо людей вищого статусу чи глибоких знань, незалежно від їхніх особистісних рис, оскільки їхньою головною метою є розвиток магії, а не оцінка чужого характеру.
Простіше кажучи, навіть до людини з гидким характером усе одно линули б маги, прагнучи урвати бодай крихту цінних знань.
Проте навіть цим терплячим магам виявлялося надто важко витримувати товариство Пенії.
Її геніальність могла зрівнятися хіба що з її ж нестерпною пихою.
Як наслідок, саме існування Пенії було джерелом постійного хаосу та конфліктів усередині магічного товариства.
Вона відкрито висловлювала презирство до кожного, чий статус був нижчим за Магістра вежі, через що сутички ставали просто неминучими.
Саме тому маги називали Пенію «безнадійним лихом» і трималися про неї вкрай низької думки.
Мілан, маг із Зеленої вежі, який щойно сперечався з нею, не був винятком.
Він плекав глибоку, пекучу образу на Пенію.
Настільки сильно, що протягом семи років фантазував про те, як за допомогою власної магії здолає її й змусить відкрито попросити пробачення за той безперервний потік образ, яким вона його обсипала.
Відтоді, як він став повноцінним магом і отримав право презентувати свої теорії суспільству, вона перетворилася для нього на справжній кошмар.
Тому Мілан був абсолютно неспроможний збагнути сцену, що розгорталася прямо перед його очима.
— Скільки вже минуло часу? …Дай-но згадаю, здається, трохи більше пів року.
— Т-так, усе вірно.
— Не варто дотримуватися такої формальності. Здається, минулого разу я казав, що ви можете звертатися до мене неофіційно.
— Мені… перейти на неформальну мову?
— О, тепер я згадав: я ж казав, що ти можеш поводитися так, як тобі природно. Будь ласка, чини так, як вважаєш за потрібне.
— …!
Мілан у повному онімінні витріщився на Пенію, яка видала зітхання полегшення, виглядаючи щиро щасливою через те, що може й надалі використовувати підкреслено ввічливу мову.
"Це якась ілюзія?"
Побоюючись, що потрапив під дію одного з підступних ілюзорних заклять Пенії, він навіть вимовив розвіювання магії, але реальність перед ним не зазнала жодних змін.
— У будь-якому разі, радий зустріти вас тут.
— Я-я також рада вас бачити!
Вигляд Пенії, яка ніколи в житті не говорила з повагою ні з ким, хто стояв нижче Магістра вежі, а зараз поводилася наче слухняне цуценя, що перевертається на спину, став нищівним шоком для всіх присутніх.
Навіть наставник Мілана, який стояв неподалік, уже разів із п'ять встиг застосувати розвіювання магії — настільки колосальною була його невіра.
Проте сюрпризи на цьому не закінчилися.
— До речі, щось сталося?
— О, ну…
— Не те щоб це була моя справа втручатися, але хіба маги не повинні прагнути підтримувати хороші стосунки?
Це не було докором — лише невимушене, буденне зауваження.
Проте, почувши його, Пенія розвернулася й подивилася прямо на Мілана.
— Я перепрошую!
Вона вибачилася.
— ???
Кожен присутній маг застиг із виразом крайнього спантеличення.
Сама ідея того, що Пенія Крисін, горезвісне лихо, яке здавалося, взагалі не мало уявлення про слово «вибачте», схилить голову й проговорить слова каяття, здавалася надто абсурдною, щоб її прийняти.
Навіть Мілан, який мріяв про цей момент довгих сім років, виявився абсолютно неспроможним видати бодай якусь реакцію, тепер коли це омріяне вибачення нарешті пролунало.
— Як… як таке взагалі можливо?
Ліян, яка стояла поряд із Алоном, була спантеличена не менше, шоковано переводячи погляд із Пенії на Мілана й назад.
За короткий час…
— Що ж, тоді побачимося завтра.
— Т-так, пане…!
Поспішно кивнувши на слова чоловіка, Пенія рвонула геть, наче рятувалася втечею, і погляди всіх присутніх змістилися на одну єдину постать: графа Палатіо, чоловіка, який не просто приборкав дике лихо, а й здавалося, керував нею з абсолютною, невимушеною легкістю.
"…Вона виглядає навіть більш напруженою, ніж минулого разу" — подумав собі Алон, спостерігаючи, як Пенія тікає вдалину.
— Хм?
Помітивши, що найближчі маги та Ліян витріщаються на нього з роззявленими ротами, Алон щиро здивувався.
"Я зробив щось неналежне?"
Відчуваючи легку ніяковість, він відвів очі, намагаючись оцінити обставини довкола.
Після того як Пенія поспіхом утекла…
Так само й маги, які спостерігали за Алоном, упізнали в ньому графа Палатіо і висловивши своє спантеличене захоплення, також розійшлися.
— …Пенію називають лихом?
— Так.
— Як дивно.
Алон злегка нахилив голову набік, слухаючи, як Ліян описує Пенію.
"Я знав, що Пенія була доволі пихатою в грі… але не усвідомлював, що вона настільки зажила дурної слави серед інших магів, що її таврували лихом… Ну, це не було ключовою частиною сюжету, тож цілком логічно, що про це не згадували."
Зважаючи на те, що протагоніст мав завербувати Пенію як супутницю лише через кілька років, зазвичай уже після того, як половина королівства лежала в руїнах, він лише легенько знизав плечима.
— Насправді це я мала б запитати. Як так виходить, що це лихо поводиться настільки смирно у вашій присутності, графе?
На наступне запитання Ліян, Алон на мить замовк.
Що найкумедніше, навіть сам Алон не до кінця розумів, чому Пенія так поводиться поруч із ним.
Проте просто зізнатися у власному незнанні здавалося якось ніяково, тож він якраз розмірковував над відповіддю, коли голос Ліян знову привернув його увагу.
— Ми прибули.
Подивившись уперед, він побачив споруду перед ними.
— Це…
— Це міжповерховий транспорт.
Прямо перед ними височіла конструкція, яка дуже нагадувала йому ліфт із його колишнього світу.
— Ви казали, що хочете відвідати бібліотеку на 38-му поверсі, правильно?
Кивнувши, згадавши про прохання, яке він висловив ще до прибуття до магічної вежі, Алон відповів:
— Так, я можу увійти зараз?
— Звісно, але мені потрібно зробити деякі приготування, тому я не зможу приєднатися до вас.
— Усе гаразд. Мені просто цікава бібліотека.
Насправді, зважаючи на його наміри щодо бібліотеки, Алону було навіть зручніше, щоб Ліян не була присутньою.
Поки він кивав, Ліян натиснула кнопку з правого боку конструкції.
— І все ж, як саме вам вдається так контролювати Пенію, графе?
Якраз у той момент, коли Ліян повторила своє запитання…
Гу-у-ун!
З глибоким, гучним звуком двері міжповерхового транспорту, які до цього були щільно закриті, плавно розсунулися.
Посмішка на обличчі Ліян миттєво зникла, змінившись спотвореним виразом глибокого незадоволення.
Здригнувшись від її раптової зміни настрою, Алон природно повернув голову вслід за її поглядом.
Назустріч їм крокував чоловік, який виглядав так, ніби мав якісь особисті претензії до всього світу.
А потім—
— О, кого я бачу? Хіба це не наша люба маленька Ліян?
— …Барух.
Тон Ліян був відкрито ворожим, коли вона звернулася до чоловіка, який посміхнувся вкрай недоброзичливою посмішкою.
— Ти прийшла побачитися зі мною?
— Навряд чи.
— Яка шкода. А я так сподівався тебе побачити.
Чоловік на ім'я Барух тихо хихикнув, а потім перевів погляд із розлюченої Ліян прямо на Алона.
— А це хто? Нове обличчя.
— Це граф Палатіо.
На слова Ліян, Барух кинув на Алона швидкий, зневажливий погляд, який робив його абсолютну зневагу максимально очевидною.
Після короткої паузи Барух, здавалося, згадав щось і випустив тихе «Ах».
— О, так це ви? Той самий, хто здолав північного чужоземця, який з'явився уперше за стільки століть?
Барух, самовдоволено всміхаючись, повільно кивнув.
— Приємно познайомитися, графе Палатіо. Я Барух, маг із Фіолетової вежі. Я абсолютно впевнений, що ми ще зустрінемося.
З цими словами він злегка кивнув Алону й пройшов повз нього.
За короткий час…
"Тож це син Магістра Фіолетової вежі…"
Коли міжповерховий транспорт почав рухатися, Алон відчув легке відчуття невагомості й поміркував про розмову, яка щойно відбулася з Ліян.
"Він жодного разу не з'являвся в грі."
Алон не любив судити людей за зовнішністю, але зважаючи на те, як поведінка Баруха ідеально відповідала його огидному вигляду, він вирішив просто викинути його з голови.
Зі слів Ліян, Барух здавався типом, який крав чужі дослідження та видавав їх за власні, або обливав інших брудом за спиною, але він не був тим, хто міг мати хоч якесь значення для Алона.
Минув певний час, і пролунав глибокий, гучний звук.
— Гу-у-унг~!
— О.
Коли цей потужний звук стих, колись щільно закриті двері відчинилися, і Алон не зміг стримати тихий вигук захоплення.
Перед ним простягався простір, абсолютно заповнений книгами — від самої підлоги, на якій він стояв, і аж до височенної стелі.
Безмежні ряди книжкових шаф та томів надавали всьому приміщенню якоїсь фантасмагоричної якості, цілком гідної назви «Магічна вежа», і Алон на мить відчув щире благоговіння.
"Мені потрібно знайти тут два предмети."
Але це тривало лише мить.
Алон швидко опанував себе й покрокував між незліченними полицями.
Хоча це й вражало, він бував тут десятки разів у грі, тому рухався зі звичним відчуттям знайомості. Проте реальність виявилася дещо інакшою, тому це зайняло в нього трохи більше часу, ніж очікувалося.
Але невдовзі він знайшов книгу, яку шукав.
Один єдиний том із особливо темною, синяво-чорною обкладинкою, що виразно виділявся з-поміж решти.
"Це вона."
Задоволений, хоча його обличчя й залишалося абсолютно незворушним, він витягнув книгу з полиці й оглянув її.
На обкладинці не було ані назви, ані імені автора.
Це була книга невідомого походження, але без жодних вагань Алон розкрив її й почав перегортати порожні сторінки, такі ж темні й пусті, як і сама обкладинка.
Незворушно він продовжував гортати одну порожню сторінку за іншою.
Приблизно на третині книги, Алон нарешті виявив приховане відділення.
"Знайшов."
Усередині знаходилася прикраса для пальця, подібний до перстня предмет, відомий як Хо Гафту.
Як і його одяг, Хо Гафту був глибокого, смолянисто-чорного кольору, що буквально поглинав світло.
Алон інстинктивно сховав його до кишені, перш ніж повернути книгу на місце.
"Перше завдання виконано. Друге вимагатиме більше часу, тож я просто підготуюся до нього зараз."
Задоволений відчуттям Хо Гафту в кишені, Алон розпочав підготовку до вилучення другого предмета.
"Цього має бути достатньо. Решта… Я повернуся через два дні."
Виставивши зламаний, велетенський годинник на лівій стіні бібліотеки — який давно не працював — так, щоб він вказував на 12 годину, ігноруючи реальний час, Алон ще раз торкнувся Хо Гафту.
"Я б волів використати його негайно."
Згідно з його розрахунками, цей Хо Гафту мав колосально посилити його поточні магічні здібності, і йому дійсно кортіло випробувати його прямо зараз.
"Але ж мій час не обмежений лише сьогоднішнім днем."
Згадавши, що надворі вже пізній вечір, він знизав плечима й покинув бібліотеку.
Наступного дня, після того як він здобув бажане, розпочалося зібрання магічного товариства.
І після презентації Зеленої вежі, під час дружніх змагань, які відвідувала більшість магів, Алон отримав виклик.
— Я б хотів випробувати свої сили проти славетного графа Палатіо, який здолав північного чужоземця, який з'явився уперше за стільки століть!
Це було прохання про дуель.
Той, хто робив це прохання з хитрою посмішкою, був не хто інший, як Барух, син Магістра Фіолетової вежі, який явно приховував якісь підступні мотиви.
.
.
.
(П.П Получить пиздюлі від Алона, тут і так зрозуміло. Ох скажу ось що, як би хтось поводився пихато перед Алоном з 300-тих розділів новели, то його б вже давно вбили, там дуже багато тих хто це зробив би, я кажу не тіки про П'ять гріхів хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )