Розділ 47 - Кара за замах на її Бога.
Бабах!
Незрима сила вщент розтрощила обидві кисті Сергіуса, і нелюдський крик вирвався з його глотки.
— А-а-а-агх!
Руйнування не обмежилося лише кистями. Його руки, плечі та ноги викручувало й ламало так, наче їх пропускали крізь жорна диявольського механізму.
Крик, від якого холола кров, відлунював розкішним маєтком Ютії. Проте Ютія, спостерігаючи за цією жорстокою розправою, лише незворушно дивилася на нього, вершивши свій суд над Сергіусом, чиє тіло вже було повністю покалічене.
— Ніхто не прийде врятувати тебе, хоч би як сильно ти волав.
— Б-благаю… врятуйте мене!
З обличчям, спотвореним первісним жахом, Сергіус волав до Ютії, яка споглядала за ним зсередини багряного світу. Охоплений нестерпним болем, він обливався слізьми та слиною. Жодної тіні величі чи гідності кардинала в ньому не залишилося — він міг лише дико верещати, мріючи втекти від цієї муки.
— Про що ти взагалі кажеш? — Ютія, виглядаючи щиро здивованой, зустрілася поглядом із Сергіусом, який корчився на підлозі, і знову заговорила: — Ти ж усе одно не помреш.
Щойно вона це вимовила, м'яке біле світло засяяло від її долоні. Потужна свята енергія миттєво почала зрощувати кістки й зцілювати тіло Сергіуса, проте—
— Ні! Зупинися!!
Сергіус закричав ще лютіше, спостерігаючи за тим, як зникають його рани. А потім, тієї самої миті, як його тіло повністю відновилося—
— Кха…!
Тремтячи всім тілом від голови до п'ят, Сергіус підвів погляд на Ютію очима, сповненими чистого жаху. Він являв собою жалюгідне видовище, максимально далеке від статусу кардинала Розаріо.
Жах, народжений безупинним, розриваючим болем, уже повністю випалив останні залишки його гідності та віри. Хоча він проходив через цей цикл незліченну кількість разів, він усе ще не міг збагнути реальність свого становища. Священні лицарі, які так і не прийшли, хоч би як голосно він кричав. Невидимий тиск, що приковував його до підлоги. Те, як його тіло зминалося, наче папір, від найменшого її жесту.
Усе це не мало жодного сенсу. Це було абсолютно незбагненно.
І тому—
— Врятуйте мене… Благаю вас… врятуйте…
Він міг лише молити про милосердя. Навіть не розуміючи до кінця, за що його піддають такому жаху, він благав про прощення, наче шукав відпущення гріхів у самого божества.
Однак—
Хрусь — гуркіт!
— А-а-а-а-агх!
Всупереч відчайдушним сподіванням Сергіуса, його тіло знову почало повільно стискатися та ламатися. З вухами, що закладало від власного божевільного вереску, він почув голос Ютії:
— Я ж казала тобі, ти не помреш. У тебе все ще є призначення, яке ти мусиш виконати.
Її голос звучав солодкістю для будь-якого слухача.
— Проте—
Солодко, але—
— ти мусиш спокутувати гріх за спробу завдати "Йому" шкоди.
Ці слова пропекли його до самих кісток.
— А-а-а-агх!!!!
Крики Сергіуса знову обійшли маєток.
————
Минув приблизно місяць відтоді, як Алон повернувся до графського маєтку. Він провів цей час, відновлюючи сили після довгої подорожі пустелею, а також досліджуючи походження Ядра Безодні, яке ще не мало з'явитися в цьому світі, та аналізуючи підказки щодо зовнішніх загроз, про які дізнався від "істоти". Тепер Алон знову збирався у дорогу.
Для його від'їзду було дві причини. Перша — участь у магічній конференції, куди його запросила Ліян Агілерас, донька Магістра Червоної вежі. Друга — поява на світському заході, що передував цій конференції.
Світський прийом.
Насправді це дійство точніше було б назвати дворянським зібранням, аніж грандіозним "прийомом". Це була звичайна можливість для аристократів зібратися разом і зміцнити свої союзи.
Єдиним дещо незвичним аспектом було те, що, на відміну від типових дворянських заходів, тут дозволялася участь видатних осіб, які не мали дворянського титулу.
"Чесно кажучи, я взагалі не маю бажання туди їхати" — Алон цокнув язиком при цій думці.
І все ж причина, чому він вважав своїм обов'язком відвідати зібрання перед магічною конференцією, полягала в тому, що як глава дворянської фракції Кальфа він мусив дотримуватися відповідного рівня пристойності.
Хоче він того чи ні, але тепер він очолював Кальфу.
Природно, це не означало, що він змушував себе робити речі, які щиро ненавидів.
Протягом більшої частини підготовки його головою крутилися думки про те, що він діє проти власної волі, але все кардинально змінилося через один єдиний лист, доставлений Алону.
— Ху-у—
Алон заворожено дивився на магічний лист, який піднімав йому настрій від одного лише погляду. На ньому не було чарів; це був просто лист, що підтверджував офіційний статус Алона як лідера фракції, разом із деталями щодо регулярної платні, яку він відтепер мав отримувати.
— Вражає.
Сума грошей, зазначена в листі, на яку глава фракції мав законне право, перевершувала все, що він міг собі уявити. Це нарешті дозволило йому збагнути, чому лідери двох інших фракцій, дії яких він раніше ніколи не розумів, роками так уперто трималися за свої посади й не йшли у відставку.
"За такі гроші я міг би терпіти будь-які тортури щодня й усе одно тримався б за це крісло"
Алон міркував над тим, як саме влаштована структура фракції, що здатна генерувати настільки колосальні статки. Але відклавши цікавість убік, він відчув приплив глибокого задоволення, уявляючи майбутні доходи. Якраз у той момент, коли він ховав лист до кишені, зігрітий цією фінансовою стабільністю—
— Графе, хіба це не той лист, який ви отримали два тижні тому?
— Він самий.
— І ви досі носите його з собою?
— Він дарує мені спокій.
Від цієї несподіваної відповіді, Еван подивився на нього з вкрай дивним виразом обличчя.
— Іноді мені справді важко зрозуміти, говорите ви серйозно чи ні, графе.
— Ну, я не особливо серйозний, але й не те щоб зовсім легковажний.
У відповідь Еван лише похитав плечима й змінив тему розмови.
— Якщо подумати, я чув кілька цікавих історій, поки ми зупинялися в селі вчора.
— Цікавих історій?
— Так.
— Яких саме?
— Ну, це все ще просто чутки, і я не перевіряв їх у Інформаційній Гільдії, тож це не підтверджено, але, схоже, Деус переміг Райнгарда.
— Райнгарда? Ти маєш на увазі Першого Майстра меча Калібана?
— Так.
— …Деус переміг Першого Майстра меча?
На запитання Алона, Еван підтверджуюче кивнув.
— Як я й казав, я не перевіряв це через Інформаційну Гільдію, тому це не абсолютно точно… але зважаючи на те, наскільки широко поширилися ці чутки, я вважаю це цілком імовірним.
— Хм-м-м…
Алон подумав про Деуса, зв'язок із яким природно урвався після їхньої спільної експедиції на північ пів року тому.
"Хіба Райнгард не занадто могутній, щоб його можна було здолати?"
Звісно, Алон знав, що Деус сильний. Він був Магістром-лицарем, як і Райнгард, і Алон особисто бачив усю його міць.
Однак Алон, який точно знав із гри Психоделія, наскільки страшним супротивником був Райнгард, відчув хвилю спантеличеності. За його знаннями, Райнгард володів силою зовсім іншого рівня порівняно з іншими Майстрами меча.
Але з іншого боку, він не вважав ці чутки обов'язково фальшивими.
"Якщо він виріс настільки, щоб здолати Райнгарда всього за пів року… наскільки ж неймовірний у нього талант?"
Поки Алон дивувався здібностям Деуса, Еван продовжив ділитися новинами.
— Є ще дещо.
— Це стосується Сольранг? Чи Ютії?
— Ну… це може бути пов'язано з Ютією, але насправді це окрема справа.
— ?
Зацікавлений, Алон уважно слухав, а вислухавши все до кінця, недовірливо перепитав:
— Герцога Лімгрейва забрали до Святого Королівства?
— Так, і це не чутки — схоже, його дійсно забрали.
— Чому…?
— Я чув, що він отримав лист про навернення.
— Лист про навернення…?
— Ну знаєте, той лист, який Святе Королівство надсилає, коли є підозра в змові з єретиками. Саме такий документ він і отримав.
— І тому його забрали до Святого Королівства?
— Так, хоча кажуть, що він поїхав добровільно, це фактично те саме, що й бути силоміць відтягнутим туди. Наскільки я розумію, це сталося близько двох тижнів тому, тож ви, найімовірніше, не побачите герцога Лімгрейва на зібранні.
Алон кивнув, вважаючи, що це не так уже й погано.
Чесно кажучи, він відчував певне небажання зустрічатися зараз як із герцогом Лімгрейвом, так і з маркізом Філбойдом. Щоразу, коли він бачив цих двох, вони дивилися на нього так, ніби хотіли розірвати на шматки й проковтнути.
"…"
Звісно, хоч би скільки ворожості вони випромінювали в його бік, це не завдавало Алону реальної шкоди. І все ж перебувати в одному приміщенні з тими, хто відкрито дихає злобою, було просто неприємно.
— Це може бути навіть краще.
Пробурмотівши це собі під ніс, він невдовзі помітив удалині землі маєтку Верітюн, де мало відбутися зібрання. За короткий час вони прибули до володінь маркіза Верітюна й покрокували безпосередньо до бальної зали.
— Ми прибули, графе.
За словами Евана, Алон вийшов із карети.
"Тут дійсно повно людей."
Тієї ж миті, як він вийшов, він не міг не помітити величезний натовп перед собою.
На заході у Великій Церкві також було чимало присутніх, але це зібрання зібрало ще більше народу.
"Тут дійсно багато тих, хто не належить до дворянства. Он там найманці, тут купці, а он там… маги та навіть священники."
Алон роздивлявся довкола під час ходи, відзначаючи велику кількість гостей без аристократичного походження. Невдовзі вони дісталися своєї мети.
Наче тільки й чекаючи на нього, назустріч Алону вийшли герцогиня Альтія в чорній сукні та графиня Зенонія.
— Ви прибули.
— Як ваші справи?
— Нормально.
Алон кидав короткі відповіді на стримані привітання двох темних фігур. Хоча він усвідомлював, що зараз перебуває з ними по один бік барикад, він усе одно відчував незбагненний тиск, стоячи перед ними.
Це, найімовірніше, пояснювалося тими тонкими непорозуміннями між ними, які змушували його бути максимально обережним. З погляду Алона, він ніяк не міг дозволити їм виявити, що між ними дійсно існує якась плутанина.
Тож після короткого обміну люб'язностями Алон зайняв себе тим, що вибирав закуски в бальній залі та вів із ними легку розмову.
Але раптом—
— А.
На жаль, Алон перестрівся поглядом із чоловіком, зустрітися з яким він волів найменше: маркізом Філбойдом.
До цього моменту герцогиня Альтія та графиня Зенонія спокійно розмовляли, але тієї ж миті, як помітили маркіза Філбойда, миттєво замовкли. Коли маркіз покрокував у їхній бік, вирази їхніх облич стали суворими й напруженими.
Хоча Альтія та Зенонія, безперечно, мали величезний вплив у тіньовому світі, у політичній сфері вони все ще поступалися маркізу Філбойду. Переживши незліченну кількість політичних війн, той володів майстерністю завдавати нищівних ударів як зсередини, так і зовні одними лише своїми словами, і це змушувало їх напружуватися.
Водночас кілька дворян, присутніх на прийомі, спостерігали за тим, як маркіз Філбойд наближається до графа Палатіо.
— Я… я визнаю свою поразку…! Тому, будь ласка, змилуйтеся….!
Маркіз вимовив це пригніченим, зламаним тоном, і не лише дворяни, які спостерігали за цим, а й герцогиня Альтія та графиня Зенонія застигли в повному шоці від його слів.
І це не дивно — кожен аристократ у цій залі чудово знав про колосальний вплив маркіза Філбойда в політиці. Вони також знали, що відколи маркіз почав своє сходження до вершини влади, він ніколи й ні перед ким не схиляв голови.
Тож коли кожен дворянин, який став свідком цієї сцени, в абсолютному шоці обернувся в бік Алона, який, схоже, змусив самого маркіза капітулювати—
"…? Я…? Що… я взагалі зробив…?"
Алон, який до цього неуважно підтримував розмову з двома дамами й жував тістечка-фінансьє, міг лише витріщатися на все це з виразом цілковитого спантеличення.
.
.
.
(П.П Алон такий: "що за хрінь, знову?")
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )