Розділ 41 - Тіні Колізею та голос із глибин.
Пустельна держава Колонія.
Колізей, який є серцем країни та її найбільш впізнаваною ознакою, також дав своє ім'я і самій столиці.
Ця арена була просякнута кров'ю гладіаторів, що завжди супроводжувалося ревом та безумством натовпу глядачів.
Будь-яка подія в стінах Колізею — чи то поранення гладіатора, чи то його смерть — вважалася розвагою для публіки.
Проте цієї миті в Колізеї панувала цілковита тиша.
І справа була зовсім не в тому, що глядачі були відсутні.
Споруда була настільки щільно забита, що навіть сходи, призначені для проходу, виявилися повністю заблоковані тиснявою людських тіл.
Можливо, причина крилася в тому, що поєдинок ще не розпочався? Але це було не так.
Сотні гладіаторів різних рангів уже стояли під світлом магічних ламп.
Існувала лише одна вкрай дивна невідповідність.
У той час як сотні бійців зібралися на правому боці арени, на лівому стояв лише один єдиний чоловік.
Для будь-якого спостерігача це було глибоко нерівне протистояння.
Проте чоловік, який самотньо стояв на піску, не виказував жодного протесту. Навпаки, легка посмішка грала на його губах.
Його залізні наручі виблискували на світлі.
Тієї ж миті, як підсилений магією голос судді гулко пролунав ареною, сотні гладіаторів кинулися в атаку на самотню постать.
Хтось розмахував мечами, хтось стискав кулаки, а інші піднімали важкі сокири.
Гладіатори всіх типів, від А до B-рангу, сунули вперед з однією спільною метою: здобути голову цієї єдиної людини.
Та попри дику рішучість у їхніх очах, вираз обличчя чоловіка залишався спокійно-розважливим, тоді як погляди гладіаторів, що мчали на нього, були гострими від напруги.
Кожен присутній чітко знав особу того, хто стояв перед ними.
Один із Баба Яга цієї Колонії.
Чоловік, який утримував титул Баба Яга довше за будь-кого іншого.
Калман Арентс.
Посміхаючись, Калман став у бойову стійку.
Його ліва нога рушила назад, а права рука водночас відвелася для удару.
Миттєво м'язи по всьому його тілу напружувалися, акумулюючи силу.
Якраз у той момент, коли гладіатори вже майже дісталися його, Калман завдав удару.
Удар, спрямований у порожнечу.
Кулак, який не цілився ні в кого конкретного, але мав потенціал уразити кожного.
Бабах!
З вибухом ударної хвилі сотні гладіаторів, що бігли в атаку, миттєво розлетілися в усіх напрямках, а сама постать Калмана зникла, поступившись місцем...
Тріск!
...нещадній бійні, що якраз розпочалася.
З кожним випадом його обсидіанових наручів тіла гладіаторів, які намагалися повернути рівновагу, просто трощилися на шматки.
Протягом п'яти хвилин важка тиша сковувала Колізей, залишаючи на арені лише повалених бійців та Калмана, що незворушно стояв посеред них.
Після цієї короткої, беззвучної паузи,
— О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!
Колізей вибухнув шквалом шалених вигуків, наче попередня тиша була лише ілюзією.
Божевільний та дикий натовп абсолютно не переймався долею гладіаторів із розчавленими черепами чи розірваними серцями, які стали жертвами Калмана.
Вони лише несамовито кричали та тріумфували на честь самого Калмана.
Поки Калман повільно оглядав натовп, усе ще тримаючи на обличчі глибоку посмішку, він розвернувся і попрямував назад у внутрішні приміщення Колізею.
Усередину розкішної кімнати відпочинку, зарезервованої виключно для Баба Яга.
Слухаючи безперестанні крики натовпу, Калман зауважив:
— Як же багато дурнів навколо. Вірити, що вони зможуть здолати Баба Ягу чистою кількістю, маючи всього кілька сотень людей.
Він обернувся на звук голосу ззаду і побачив іншого чоловіка, який ухмилявся.
Цим чоловіком був Маліан, також один із Баба Яга, який тримав свою лису голову під дивним, викривленим кутом.
Поки Калман вмощувався в м'яке крісло, Маліан продовжив:
— Ти в курсі, хто саме ліквідував бандитів Кривавого Піску?
— Ні. Тобі вдалося з'ясувати?
Маліан миттєво відповів на запитання Калмана:
— Це була Сольранг.
— …Ось як? — після хвилини мовчання врешті вимовив Калман.
Проте в його голосі не відчувалося особливого гніву.
Лише спокійне прийняття, наче він просто констатував: "Тож ось що сталося".
— Ти, схоже, не надто цим стурбований? — запитав Маліан, звучачи дещо спантеличено.
Калман невимушено відкинувся на спинку крісла.
— А чому я маю турбуватися? Я тримав його поруч лише тому, що він приносив трохи додаткового доходу. Крім того, ми все одно збираємося її вбити, чи не так? — відповів Калман із хитрою посмішкою.
— Правда, такий і є план.
— Тож які деталі цього плану?
Щойно Калман поставив це запитання, Маліан різко й хижо вищирився і витягнув уперед ліву руку. На його долоні лежав чорний куб.
— Ого, невже це Ядро Безодні? Артефакт, який, як кажуть, підносить тих, хто цього гідний?
Маліан ствердно кивнув, від чого губи Калмана викривилися в усмішці.
— Так, за допомогою цього я зможу розчавити череп цієї зарозумілої звіролюдки.
— Чудові слова.
Калман узяв куб з рук Маліана. Вдивляючись у цей потойбічний об'єкт, який, здавалося, поглинав усе світло навколо, він пробурмотів із глибоким задоволенням:
— Нарешті я зможу вбити це стерво, яке носиться Колонією так, наче вона їй належить.
— Згоден. Буквально кілька днів тому я також мав через неї серйозні проблеми. — Маліан важко зітхнув, виказавши проблиск свого роздратування, і кивнув на знак згоди.
Побачивши це, Калман знову заговорив:
— Тож на коли призначено виконання плану?
— Через два дні, біля руїн.
— Це скоро.
— Хіба чим швидше, тим не краще? Щойно це дівчисько помре, ти зможеш продовжити своє підривання королівської влади…
— А ти зможеш захопити контроль над усім злочинним світом, правильно?
— Саме так, — Маліан посміхнувся, коли обоє знову підтвердили свої спільні цілі.
— Помилка неприпустима.
— Через Ядро Безодні?
— Це одна з причин, але ми також маємо союзників на протилежному боці. — сказавши це, Маліан продовжив: — О, і якщо ти зустрінеш того дворянина, який постійно вештається з Сольранг, було б ідеально, якби ти розібрався і з ним теж.
— Навіщо?
— Вважай це маленькою послугою. Я чув, що він Господар Сольранг. Хіба не буде весело вбити його першим, прямо на очах у Сольранг?
— Хм-м, це й справді звучить доволі весело.
Після цієї сповненої посмішок відповіді Калмана, Маліан зник, залишивши обіцянку зустрітися знову через два дні.
— Нарешті… — Калман сидів на своєму троні — місці, яке рухалося куди більшою жадібністю, ніж будь-яке інше, а на його губах грала глибока посмішка.
Приблизно через два дні, Алон, який уже повністю відпочив після перебування в гільдії, їхав у кареті разом із Сольранг у бік руїн. За деякий час вони вже наближалися до місця призначення.
Дивлячись на Сольранг, яка невимушено базікала зі звіролюдом із золотою гривою, що охороняв їхній екіпаж, Алон розмірковував:
"Вона зовсім не схожа на те, що описували в чутках"
Минуло всього чотири дні з того часу, як Алон прибув до Колонії, але він уже встиг дізнатися про репутацію Сольранг у цих краях.
"Навіжений Пес…" — вираз обличчя Алона став задумливим.
У звичайних плітках Сольранг часто видавали за скаженого собаку, і природно, це викликало в нього цікавість. Зрештою, з моменту їхньої першої зустрічі Сольранг ні разу не демонструвала подібної поведінки в його присутності. Протягом останніх трьох днів усе, що він бачив, — це те, як Сольранг життєрадісно посміхається і крутить хвостом.
— Господарю?
— Хм?
Алон відірвався від своїх думок, коли Сольранг, припинивши розмову зі звіролюдом, подивилася прямо на нього.
— Ви виглядаєте вкрай задумливим, Господарю. Щось не так?
— Нічого важливого, — Сольранг нахилила голову вбік настільки сильно, що, здавалося, її шия ось-ось скрутиться, тож Алон зробив коротку паузу, перш ніж відповісти: — Я просто подумав, що ти дуже добре піклуєшся про членів гільдії.
— Звісно! Вони всі — моя родина!
— Родина?
— Так! Вони всі мої родичі! Я мушу наглядати за ними! До всіх інших мені немає жодного діла.
— Ось як…?
— О, але це не стосується вас, Господарю! — вираз обличчя Сольранг миттєво став серйозним, і вона пильно вставилася на нього.
Здавалося, вона зважувала в голові щось надзвичайно важливе, її брови насупилися, і вона пробурмотіла:
— Господар… хм… родина… йде після родини?… Ні, після Ютії…?
— Чи це так?
— Так, незалежно від того, наскільки важливі ви чи Ютія, ви не пов'язані зі мною кровно. — наче дійшовши до якогось важкого висновку, завершила Сольранг із легким відтінком жалю в голосі.
Проте Алон лише ледь помітно знизав плечима й подумав про себе:
"Куди вище, ніж я розраховував"
Попри своє абсолютно кам'яне обличчя, Алон відчув легке задоволення. Враховуючи, що він заледве спілкувався з Сольранг і навіть не писав їй листів, опинитися на третьому місці серед найважливіших істот у її житті було вельми непоганим результатом.
"Хм-м… чи означає це, що якщо в майбутньому станеться щось небезпечне, я цілком зможу попросити її про допомогу бодай раз?"
Щойно Алон завершив свої роздуми з певним полегшенням, кучер раптово оголосив:
— Ми прибули!
Карета дісталася Стародавнього міста Кагара, стародавнього міста богів.
Біля входу до руїн, які тепер називали цим терміном, колись розкинулося місто, що мало назву Кагара, Місто Старих Богів — принаймні згідно з його знаннями як гравця.
Алон вийшов із карети й рушив углиб темної печери, паралельно впорядковуючи власні думки.
"Звідки мені варто почати пошуки?"
У грі Психоделія, Алон відвідував цю локацію незліченну кількість разів. Проте ті візити були пов'язані виключно з побічними квестами для знищення бандитів, які тут ховалися, а не для пошуку якихось прихованих секретів.
"Я точно пам'ятаю одне місце, повністю вкрите безліччю написів"
Спираючись на свій ігровий досвід, він вирішив зосередитися на конкретних зонах, які чітко закарбувалися в його пам'яті після входу до Кагари. Він визначив кілька точок для більш ретельного дослідження.
Пройшовши певну відстань, якраз коли на обличчі Сольранг почали з'являтися перші ознаки нудьги, Алон помітив попереду, далеко попереду їхньої групи, якийсь загін.
Невдовзі він упізнав їх.
— О, графе Палатіо?
— Ліян…?
Жінкою, яка наближалася з темряви, освітлюючи собі шлях магічним світлом, була не хто інша, як Ліян Агілерас, донька Магістра Червоної вежі. Її супроводжувала група магів Червоної вежі, яких Алон уже зустрічав під час свого нещодавнього візиту до пустельного міста Колонії.
Помітивши, як спочатку розгублені погляди приблизно двадцяти чарівників змінилися виразами легкого здивування, Алон і сам відчув легке замішання.
— Ви також досліджуєте руїни, графе? — запитала Ліян.
— Так, — кивнув Алон у відповідь, і цілком природно, він рушив пліч-о-пліч із магами Червоної вежі, продовжуючи їхню спільну експедицію глибинами руїн.
Пройшовши ще трохи, Алон почув голос Евана, який уже починав виглядати таким же знудженим, як і Сольранг:
— Он там вихід.
Простеживши за поглядом Евана в бік виходу, Алон нарешті ступив назовні й завмер перед захоплюючим краєвидом.
— Ого—
Маги, звіролюди і навіть сама Сольранг не змогли стримати сповнених захвату вигуків. Видовище, яке відкрилося перед ними на виході з печери, являло собою колосальну фортецю, розташовану всередині гігантської підземної каверни.
Проте сам Алон не був особливо шокований цим видом. Він бачив цю величну фортецю вже багато разів раніше.
І все ж його зазвичай позбавлені емоцій очі розширилися трохи сильніше, ніж зазвичай, адже в його вухах пролунало те, чого ніхто інший не міг почути:
[Ти нарешті прийшов, чарівнику.]
Голос, призначений виключно для його вух.
.
.
.
(П.П Як же смішно читати про те, як хтось хоче вбити Алона, ну що сказати, спробувати звісно можна, але чи виживите ви після цього, не факт хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )