Розділ 37 - (Крижаний спокій в серці пустелі)
З моменту від'їзду Алона з Терії, столиці Королівства Астерія, минуло два тижні й три дні.
Зараз він пробивався крізь південну пустелю — неминучу ділянку суші, яку доводилося долати кожному, хто тримав шлях до Колонії.
— Пхух—
Алон подивився на палюче сонце, відчуваючи, ніби кожен вдих і видих буквально випалює йому легені.
— Спека просто огидна.
Почувши коментар Евана, який відчужено витріщався в небо, Алон спромігся лише на повільний кивок.
Навіть найкраща карета не могла захистити від цієї нещадної задухи.
— Якби у нас був хоча б камінь Крижаного Кристалу…
Еван щиро оплакував відсутність артефакту, ціна якого була настільки астрономічною, що для його купівлі довелося б продати кілька маєтків.
Його язик вивалився назовні, як у втомленого пса — видовище було комічним, але Алону було геть не до сміху.
У пустелі, якщо чесно, панувала нестерпна спека.
"Я міг би вже бути там… якби піднажав ще трішки…" — тихе зітхання вирвалося з грудей графа, поки ці думки роїлися в його голові.
Насправді Алон дістався кордону пустелі трохи більше ніж за тиждень після того, як вирушив до Колонії.
Якби він одразу заглибився в піски, то вже прибув би до місця призначення.
Проте Алон затримався з двох конкретних причин.
Першою був невеликий гак до сусідніх земель, щоб придбати подарунок для Сольранга в Колонії.
"Навіть якщо це наша перша зустріч і мені не нададуть жодної допомоги, прийти з порожніми руками було б неправильно"
Як наслідок, замість того щоб уже відпочивати в Колонії, Алон зараз знемагав під гнітючим сонцем пустелі.
Оглядаючись назад, витрачений час не мав значення, адже відстань через піски від цього не змінилася.
Проте, відчуваючи дику задуху, Алон не міг позбутися почуття глибокої несправедливості.
— Пхух—
Скільки вже часу минуло відтоді, як ці ірраціональні думки почали лізти йому в голову?
— Розбиваємо табір тут!
Щойно люте сонце почало схилятися до обрію, перетворюючись на вечірню заграву, Алон почув вигук ззовні й вийшов із карети.
Він побачив ланцюжок з десятків критих возів на темніючій землі, на кожному з яких висів маленький ліхтар.
Це була друга причина уповільнення його подорожі.
— Я дивлюся на це вже п'ять днів, але що більше бачу, то безпечніше почуваюся.
На це зауваження Евана, Алон лише кивнув.
Він приєднався до торгового каравану, щоб перетнути пустелю.
Він надто добре розумів, що спроба подолати таку безкраю пустелю самотужки — це чиста дурість.
— До речі, графе, — заговорив Еван, поки вони спостерігали, як торговці під керівництвом голови каравану починають облаштовувати табір.
— Що таке?
— Ви не збираєтеся практикуватися в магії?
Хоча помічник намагався говорити невимушено, в його очах чітко зчитувалося палке очікування.
Алон на мить збентежився, але швидко зрозумів, на що натякає Еван, і відповів:
— Збираюся, але це буде зовсім інша магія, відмінна від тієї, над якою я працював досі.
— Ах.
Еван виглядав дещо розчарованим, проте Алон не збирався йти у нього на поводу.
Після місяців досліджень він відточив свої поточні закляття до такого рівня, що подальша практика була просто непотрібною.
— …Ну чи не могли б ви зробити це бодай один-єдиний раз?
— Ні.
— Ех…
Еван випустив сповнений жалю подих після рішучої відмови Алона.
Втім, його розчарування тривало недовго.
— Ого, це просто… неймовірна плавність. Можна подумати, що це якась комаха.
Коли сонце нарешті зникло й повітря стало прохолодним, Алон розпалив багаття й повернувся, щоб поглянути, куди дивиться Еван.
Помічник спостерігав за п'ятьма людьми.
Одним із них був чоловік, одягнений у доволі дороге вбрання, а іншою — жінка з яскраво-рудим волоссям, яке, здавалося, уособлювало саме полум'я.
Позаду них стояли найманці, кожен із яких стискав свою зброю.
"Голова каравану та магиня з Червоної вежі. Я бачу їх щодня"
Алон добре знав, хто вони такі.
Власне, не знати було неможливо.
Чоловік, який так улесливо вився навколо рудоволосої магині та її охорони, був головою Каравану Золотої Гриви, а сама магиня останнім часом шукала будь-якої нагоди, щоб затіяти з Алоном сварку.
— Погляньте на нього, тягає їжу щодня без жодного сорому.. У нього взагалі немає самоповаги? — Еван похитав головою, спостерігаючи, як голова каравану старанно потирає руки й знову підносить вишукане вино та наїдки.
Проте і Еван, і Алон чудово розуміли мотивацію такої рабської догідливості перед магинею.
З його погляду, мати хороші стосунки з магом Магічної вежі — це величезна перевага, особливо враховуючи, що ця дівчина була донькою Магістра Червоної вежі.
Хоча вона ще не стала заступницею голови вежі, вона вже досягла 4-го рангу у своєму юному віці — двадцять три роки.
У світі комерції, де зв'язки важили не менше за прибуток, для голови каравану було цілком логічно ставитися до неї з найвищою шаною.
У той час як сам Алон перебував у статусі, який природно притягував впливових людей, голова каравану, очевидно, не знав про нещодавнє сходження графа як лідера фракції, тому вирішив не витрачати зусиль на встановлення зв'язків із ним.
Точніше, голова каравану, ймовірно, хотів би товаришувати з обома сторонами, але через постійні чвари магині з Алоном вирішив зосередити всю свою увагу виключно на ній.
Поки Алон ліниво спостерігав за тим, як голова каравану розкланюється, він помітив, що магиня відчула його погляд.
— Пхі. На що ти витріщаєшся? — різка на вигляд жінка, Ліян Агілерас, швидко підійшла, щоб спровокувати конфлікт.
— Мій погляд упав туди абсолютно випадково.
— Чи не отримуєш ти задоволення, спостерігаючи за людьми? — Ліян почала відверто глузувати з нього, а в її тоні чітко відчувалася зневага.
— Не маю такої звички.
— Невже? Моя помилка. Я вважала, що той, хто з таким ентузіазмом поширює плітки, також любить і підглядати.
Попри виважену відповідь Алона, Ліян продовжувала свої провокації. Граф лише тихо зітхнув.
"Як же це втомлює."
Алон не знав достеменно, чому вона постійно шукає приводу поскандалити з ним.
Втім, він міг здогадатися про кілька причин, і одна з них стосувалася чуток, що ширилися навколо.
Світом, переважно серед магів Синьої вежі та в Калібані, розійшлися новини, ніби Алон відіграв ключову роль у протистоянні зовнішнім загрозам за допомогою магії.
Хоча сам Алон не зронив про це жодного слова, Ліян, схоже, була свято переконана, що саме він є джерелом цих пліток.
Іншою причиною її ворожості було наступне:
— Я вже неодноразово казав вам, що не поширював ті чутки.
— Ти такий же слизький, як і ті вискочні з Синьої вежі.
Схоже, Ліян плекала глибоку ненависть до Синьої вежі.
За своїм нейтральним виразом обличчя Алон придушив смішок.
Навіть якщо він і здавався їй підозрілим, лізти у бійку настільки відкрито було не зовсім раціональною поведінкою навіть для цього світу.
Але Алон просто терпів її вибрики, оскільки вони здавалися занадто дитячими, щоб викликати у нього реальну відразу.
Однак це було лише частковим поясненням.
Справжня причина, чому він її терпів, полягала в її походженні.
На відміну від Пенії, Ліян не мала жодної офіційної посади в Червоній вежі.
Проте статус доньки Магістра Червоної вежі був куди вагомішим і страшнішим титулом, ніж будь-яка формальна посада.
Хоча Магістр Червоної вежі зустрів свій драматичний кінець, безтурботно кинувшись на одного з П'яти Великих Гріхів, який і знищив Червону вежу, в грі він не був другорядною фігурою.
Інакше кажучи, палка натура Магістра Червоної вежі змусила його піти назустріч самій смерті.
Простіше кажучи, його вважали божевільним.
Дивлячись на якість найманців, що оточували Ліян, попри те, що сама вона не була винятково сильною як для мага 4-го рангу, ставало зрозуміло, наскільки сильно батько нею дорожив.
"Ну, навряд чи я колись побачу її знову після того, як ми перетнемо пустелю" — Алон вирішив поки що просто ігнорувати її випади.
— Пхі…
Помітивши, що Алон слухає її лише краєм вуха, Ліян насупилася, різко розвернулася на підборах і попрямувала назад до своєї карети.
Алон лише похитав головою, дивлячись їй услід.
Наступного дня.
Рад, голова Каравану Золотої Гриви, який подорожував усіма королівствами, окрім Імперії, де конвої з понад тридцяти возів були суворо заборонені, посміхався під променями палючого сонця.
Піт струменів по його масивній статурі — очевидне свідчення того, як важко тілу давалася ця спека, проте на його обличчі читалося абсолютне задоволення.
І на те була вагома причина — тепер він мав унікальну нагоду налагодити зв'язки з донькою Магістра Червоної вежі.
Якщо все пройде гладко, він зможе навіть укласти угоду на регулярне постачання товарів до Червоної вежі в місті, до якого вони наближалися.
Тому, попри гнітючу температуру, Рад перебував у чудовому настрої.
"Було б непогано встановити контакт і з тим дворянином…" — Рад озирнувся назад із легким жалем.
Карета графа Палатіо, який подорожував разом із караваном, трималася позаду, але Рад не надто переймався цим, окрім оцього легкого смутку.
Рад, досвідчений ветеран торгових шляхів, прекрасно знав, що за двома зайцями гнатися не варто.
Ба більше, він не вважав великою втратою те, що не зміг потоваришувати з Алоном, оскільки чутки про його магічну майстерність здавалися сильно перебільшеними як для мага 3-го рангу.
Ліян неодноразово запевняла Рада, що магічна сила Алона абсолютно не відповідає пліткам, тому відпустити цей зв'язок було не такою вже й великою проблемою.
Звісно, якби Рад краще володів найсвіжішою інформацією, усе могло б скластися інакше.
На жаль, він знав лише те, що Алон мав якесь відношення до одного з Магістрів-лицарів Калібана.
Хай там як, Рад продовжував свій шлях крізь удушливу спеку, цілком задоволений поточним станом справ.
— Усім приготуватися до бою!
Від раптового крику найманця в голові каравану Рад насупився.
Якщо найманці закликали до битви посеред пустелі, цьому було лише одне логічне пояснення.
"Тьху, бандити…" — зітхнув Рад, згадавши про розбійників, які полювали на каравани в цій безкраїй пустелі, але на його обличчі не було й тіні страху.
Та й чому він мав боятися? Караван Золотої Гриви мав десятки найманців, найнятих самим Радом, а також понад десять бійців B-рангу, приставлених для захисту доньки Магістра Червоної вежі.
Інакше кажучи, Рад був свято переконаний, що жодна звичайна банда не здатна становити загрозу для його каравану.
Проте тієї миті, коли він побачив удалині величезний прапор, обличчя Рада миттєво зблідло, а очі розширилися від дикого жаху.
Прапор, що наближався крізь хмару куряви, був тим самим символом, який жоден торговець ніколи не хотів би зустріти на своєму шляху.
"Кривавий Пісок…" — ім'я горезвісного клану бандитів спливло в голові Рада, і паніка швидко паралізувала його обличчя.
Навіть здалеку було очевидно, що їх там десятки, і кожен розбійник з Кривавого Піску мав репутацію бійця, що за силою не поступався лицарю.
Свист!
Перш ніж Рад встиг закінчити свою думку, один із лідерів бандитів кинув ланцюгову косу в бік найманця, миттєво позбавивши його життя.
І з цим бій розпочався.
А точніше, це була кривава бійня.
Бандити, які явно не мали жодного інтересу до переговорів, за лічені миті вирізали найманців, що охороняли фургони.
Ось так просто—
— Неймовірно, чи не так?
Менш ніж за дві хвилини більшість захисників каравану була безжально знищена бандитами Кривавого Піску, і вперед виступив один чоловік.
Він мав пов'язку на оці, а на його поясі покоїлися парні ятагани. Чоловік оглянув криваву сцену з крижаною посмішкою.
— Ох…
Помітивши серед небагатьох уцілілих елітних найманців, магиню Ліян, чиє обличчя перетворилося на маску страху та напруги, його викривлений вищир став ще ширшим.
— Ну погляньте на це. Ми натрапили на справжнє золото, — його голос буквально бринів від дикого захвату.
— Хто ви такий? — насупившись, різко зажадала відповіді Ліян, але чоловік просто вихопив один ятаган із пояса й відповів:
— Дізнаєшся, коли підеш зі мною.
Він зловісно посміхнувся і спрямував магічну енергію у свій клинок.
Коли навколо меча, наче полум'я, спалахнула блакитна аура, обличчя Ліян потемніло.
Попри його розслаблені манери, вона відчула колосальну загрозу, усвідомивши, що сила, яка випромінювалася від його меча, значно перевершувала можливості звичайних лицарів.
Цієї миті вона зрозуміла, що порятунку немає.
Що попереду на неї може чекати доля, куди страшніша за саму смерть.
Щойно ця жахлива думка закралася в її голову, старі душевні рани знову спалахнули в її пам'яті. Її тіло почало неконтрольовано тремтіти від одних лише спогадів.
Вона відчувала, як моторошне минуле буквально пожирає її здоровий глузд, повністю паралізуючи думки.
Але саме в той момент, коли розум Ліян був готовий остаточно зламатися—
— ?
Щось раптово повернуло її до тями.
Це було повітря.
Гарячкове дихання, викликане її травмою, раптово припинилося.
Повільно з її рота вирвався подих, утворюючи виразну білу хмаринку.
І в ту саму мить, коли цей білий туман завис у повітрі, Ліян дещо усвідомила.
Повітря, яке ще секунду тому було нестерпно спекотним, тепер стало крижаним.
— Що…?
Поки Ліян стояла в глибокому шоці, вона побачила, що викривлена посмішка чоловіка також змінилася виразом повного збентеження.
Мало того, що розпечена земля раптом стала холодною, так ще й тонкий шар інію почав покривати пісок.
І тоді—
Рип.
У глухій, глибокій тиші лунко пролунав звук кроку.
Бандити одночасно розвернулися на цей шум.
Найманці, які ще мить тому заціпеніли від дикого страху, також перевели погляди.
Чоловік, який досі цілився своїми ятаганами в Ліян, різко повернув голову.
І туди, куди тепер дивилася Ліян, яка щойно була повністю поглинута своїм кошмаром—
Впевнено йшов чоловік.
Рип.
Його крок не був ні швидким, ні повільним.
Рип.
Вираз його обличчя залишався абсолютно спокійним, наче все, що відбувалося навколо, не мало для нього жодного значення.
Рип.
Бліда енергія, що струменіла від його браслета, химерно перепліталася з навколишнім холодом, і зрештою, він зупинився.
Тієї самої миті—
— **Замри**, — граф Палатіо тихо віддав свій наказ.
.
.
.
(П.П Хоч Алон інколи боягуз, але якшо немає варіантів, він завжди вступить в бій, і пофігу чи бог то, чи бандит хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )