Розділ 31 - (Ультультус Бог Дуелей) (6)
Сліпучий спалах, який на мить повернув білизну засніженій рівнині, прикувавши до себе погляди всіх присутніх, тривав усього в такт одного серцебиття. Коли ця коротка мить добігла кінця, засніжене поле, що тепер перетворилося на суцільну завірюху з пилу та дрібних часток, знову повернуло свій тьмяний, попелястий відтінок.
Повисла глибока тиша. Вона була настільки абсолютною, що навіть найдрібніший подих здавався злочином. Єдиними звуками залишалися ледь чутне шелестіння перекотиполя та осідання пилу, поки вцілілі дивилися на Алона з цілим спектром різноманітних емоцій.
На обличчях солдатів випалився священний трепет. В очах лицарів засяяла знову віднайдена надія. Проте Алон, який став адресатом усього цього благоговіння, зберігав абсолютно кам'яний вираз обличчя. Якщо бути точнішим:
"Будь ласка, будь ласка, будь ласка" — він молився з відчайдушною, божевільною інтенсивністю. Його найщирішим бажанням було те, щоб цей єдиний удар анігілював Зовнішнього Бога.
Але—
— Ах.
Тихе, повне жалю бурмотіння поруч підтвердило, що його молитви залишилися без відповіді. Гігант стояв, тріумфально розкинувши руки, а його обличчя було повернуте до вечірнього сонця в пориві чистої ейфорії — і це попри масивну, зяючу діру, що пробила його груди наскрізь.
[Вражаюче.]
Відлуння голосу прокотилося навколо. Видовище велетня, який буквально світився від радості з повністю знищеним серцем, уселяло в солдатів та лицарів трепет, що виходив далеко за рамки звичайного страху. Для Алона ж це стало падінням у безодню бездонного відчаю.
"Це кінець"
Його атака безперечно завдала прямого удару по Ультультусу. Проблема полягала в тому, що вона лише спопелила серце, а не стерла всю сутність цілком.
"…Невже сили виявилося замало?"
Об'єктивно, для мага, який щойно досяг третього рангу, сама можливість випустити таку міць була результатом збігу багатьох факторів. Серед них вирішальну роль відіграли накладені ним обмеження. Використання Вавилонських фраз були вагомими рамками, але цього разу виставлені ним умови виявилися ще жорсткішими.
Власне, конкретизація «раси» або «специфічного ворога» в обмеженні посилює чисту потужність закляття більш ніж на 100% та 200% відповідно — навіть за суворими правилами гри. Крім того, тривалий час підготовки, зазвичай немислимий для атакуючої магії, розтягнувся на десятки секунд. Це стало можливим лише тому, що опонент навіть не намагався ухилитися. Завдяки підготовці допоміжної магії для фіксації координат на самому початку, що дозволило досягти ще більшої концентрації сили, він нарешті зміг вивільнити закляття такого масштабу.
По суті, магія, яку він щойно застосував, була наріжним і єдиним козирем Алона на цей момент. Відповідно, з провалом цієї атаки поразка Алона була вирішена. Він справді знищив серце Зовнішнього Бога, але руйнування одного лише серця не здатне змусити Зовнішнього Бога зникнути.
Наче на підтвердження цього, Ультультус гордо стояв на місці, а його широка посмішка не згасала. Його тіло було вкрите страшними опіками, а груди перетворилися на порожнечу, та величний оскал залишався незмінним.
[А— я розумію. Тож ти все ще чіплявся за свою волю.]
Вимовляючи слова, які міг збагнути лише Алон, гігант заговорив загадковим тоном, змусивши графа опустити руки, які досі були зведені у фінальному магічному жесті.
Навіть зараз ефекти відновлювального нектару найвищого рангу продовжували зцілювати його плоть. Попри дискомфорт, він повернув собі достатньо рухливості, але це мало чим мого допомогти. Виснаживши всю магію, збережену в його браслеті, цим останнім ударом, Алон більше не мав сил продовжувати бій.
Через це за його кам'яним обличчям ховався похмурий настрій, коли він підвів погляд, спантеличений наступними словами Ультультуса.
— ?
У цей момент він побачив це. Тіло Ультультуса почало повільно танути. Відбиваючи світло вечірнього сонця, гігант почав зникати, починаючи з ніг, і на обличчі Алона проступило здивування.
"Він… розпадається?"
Думка промайнула в голові, але Алон швидко її відкинув. Він ніколи не бачив, щоб руйнування Зовнішнього Бога відбувалося подібним чином. Хвилина розгубленості минула.
[Вражаюче, шляхетний. Я й подумати не міг, що ти також несеш у собі «ранг».]
Хоча Алон був збитий з пантелику заявою Зовнішнього Бога, він продовжував слухати.
Бум!
Із широкою посмішкою, Ультультус важко сів на землю, підперши підборіддя рукою, перш ніж знову заговорити.
[Шляхетний, хоч наш обмін і обмежився одним ударом, це було воістину величне видовище. Дійсно, «чорний» та «блакитний» зробили правильний вибір.]
— …?
Алон, остаточно заплутавшись у раптовому голосі в своїй голові та загадкових словах, відчув прилив запитань. Звісно, його обличчя залишалося маскою, не виказуючи внутрішнього хаосу, тому Ультультус вів далі:
[Оскільки я зазнав поразки в нашій дуелі, я дарую тобі подарунок. Я також наділю тебе авторитетом.]
Він вискалився.
[Пам'ятай нас — тих, хто зберігає таємницю та спадок забутого великого бога.]
До цього часу майже половина постаті Ультультуса вже зникла, а його розпад, здавалося, прискорювався. Та він посміхнувся ще тепліше і знову промовив:
[Коли «Узурпатори» виповзуть зі своїх кайданів, заклич мене. Назви моє справжнє ім'я, а не ті фальшиві, принизливі титули, які вони поширили.]
Він продовжив:
[Бо ти заслужив це право.]
А потім—
[Клич мене—]
З цими останніми словами,
[— Богом Хаосу та Безладу.]
Артефакт, що був прив'язаний до поясу Зовнішнього Бога, рухнув на землю, і сам він повністю випарувався, залишивши після себе лише примарну посмішку, сповнену передчуття.
— …?
Алон, ставши свідком повного зникнення Зовнішнього Бога, порожнім поглядом подивився на залишений аксесуар. Омитий променями заходу сонця, він незворушно дивився на місце, де щойно стояв бог. За цим видовищем спостерігали всі солдати та лицарі.
Поки живі дивилися на це, хвиля священного трепету прокотилася їхніми лавами.
Після того як гігант зник, земля, яка колись була нестерпно холодною і сповненою шепоту мерців, занурилася в глибоку тишу, порожнечу якої тепер заповнював лише різкий, пронизливий вітер. Буйна нежить, яка не могла по-справжньому померти, нарешті знайшла спокій, і живі розпочали похмуру роботу зі збору та сортування рештків полеглих.
Приблизно за день, коли місію з ліквідації Зовнішнього Бога було виконано, експедиція розпочала свій шлях назад до «Калібана».
Ще через два дні, поки Алон подорожував назад разом із лицарями, точнісінько так само, як і під час подорожі на північ, відбулися три суттєві зміни.
— Смирно!
Першою було те, що майже кожен лицар тепер віддавав честь Алону, щойно їхні погляди перетиналися. Хоча відносини між чарівниками та лицарями ніколи не були відверто ворожими, певна професійна конкуренція існувала завжди. Маги, будучи більш науковими діячами, трималися окремо від тих, хто використовував магію суто для бою. Їхні стосунки були ввічливими, але далекими, і ніколи не відзначалися таким рівнем взаємної поваги.
Проте тепер, варто було Алону просто вийти зі своєї карети чи намету, він негайно отримував військове вітання від кожного поруч, незалежно від того, до якого підрозділу належали солдати чи лицарі. Це була перша серйозна зміна, з якою зіткнувся Алон.
Друга зміна:
— Заступнице голови вежі.
— Так, так…?
— Я просто хотів поставити одне запитання.
— Щ-що б це не було, будь ласка, питайте…!
Непорозуміння Пенії якимось чином посилилося в дуже дивний спосіб. Бачачи, як вона трясеться наче лист у ту ж мить, як він до неї звертається, Алон набув стурбованого виразу обличчя.
— Мені здається, ви щось неправильно зрозуміли—
— Я нічого не переплутала…! Ви ж маг 2-го рангу, чи не так?!
Пенія перебільшувала, її голос тремтів, а очі злегка бігали, через що вона мала вкрай жалюгідний вигляд. Крім цього, Алон почав відчувати легке обурення.
— …Я 3-го рангу.
— О, ц-це правда!! Ви маг 3-го рангу! Моя помилка…!
Пенія шалено закивала на спокійний, хоч і злегка ображений тон Алона.
— …Але чому заступниця голови Синьої вежі розмовляє так шанобливо з людиною, яка є всього лише 3-го рангу?
— О, ц-це… ось як? Можливо, мені варто перейти на «ти»…!
Пенія, яка тепер розмовляла наче поламана лялька, спробувала змінити тон на невимушений, що змусило Алона приречено зітхнути.
— …Просто говоріть так, як вам зручніше.
— А, зрозуміло. Д-дякую вам…!
Пенія миттєво повернулася до шанобливого тону, вдячно схиливши голову. Оскільки Алон отримав подяку просто за те, що дозволив їй продовжувати використовувати шанобливий тон, він відчув себе якимось жорстоким маніпулятором і швидко змінив тему.
— Ви випадково нічого не знаєте про «чорного» та «блакитного»?
— Ні? Я-я нічого не знаю.
— …Справді?
— Так, справді, я взагалі нічого не знаю.
Пенія енергійно захитала головою, демонструючи повне невідання.
— Якщо ви щось знаєте, просто скажіть мені.
— Я справді не знаю. Я ніколи не бачила нічого чорного чи блакитного.
Її блискавична відповідь залишила Алона без слів, змусивши замислитися, чи вона взагалі дала собі хоч секунду на роздуми. Усвідомивши, що корисної інформації від неї не отримати, він кивнув.
— Ну, тоді я піду…!
Оскільки вона практично накивала п'ятами, її рот викривився в дивній посмішці, наче втеча від розмови принесла їй колосальне полегшення. Спостерігаючи за тим, як Пенія тікає, Алон відчув себе дивно ображеним.
Коли Пенія зникла вдалині, Алон помітив мага, який проводжав її побожним поглядом. Алон згадав ключові слова, які вимовив Зовнішній Бог.
"Чорний, блакитний, знак і таємниця забутого великого бога, ранг, спадкоємець волі та авторитет"
Єдине, що Алон міг вивести з усього цього, зводилося до одного пункту:
"«Спадкоємець знаку та таємниці забутого бога» — це точно те, що я чув, коли виставляв обмеження через перстень… але крім цього, я нічого не знаю"
Алон машинально торкнувся чола. Щиро кажучи, було багато речей, які він не міг збагнути. Хоча все закінчилося благополучно, він досі не розумів, чому Зовнішній Бог, який не мав бути знищений такими методами, розпався після цієї атаки.
І це було ще не все. Він не міг зрозуміти, що Ультультус мав на увазі під «чорним» та «блакитним», як і не розумів значення «рангу».
"Якщо єдиний ранг, який я знаю в цьому світі — це божественний ранг, але це ж не може бути воно, правда?"
Алон також був спантеличений справжнім ім'ям, яке відкрив Ультультус — «Бог Хаосу та Безладу». Це ім'я здавалося чужорідним, більш притаманним східному божеству, ніж північному богу варварів, з яким він був знайомий, що поглибило його в глибоке замішання.
"Можливо, я все зрозумію, якщо вирушу туди?"
Алон витягнув артефакт зі свого карману. Це була шкіряна прикраса з трьома аметистами, виставленими в ряд, яка належала Зовнішньому Богу, Ультультусу — ні, «Богу Хаосу та Безладу». У грі цей предмет отримували після перемоги над ним, і його ефект полягав у точному подвоєнні вихідної шкоди користувача.
Проте під час екіпірування отримана шкода також подвоювалася, через що гравці називали його «поясом скляної гармати». Коли Алон оглянув внутрішню частину прикраси, то невдовзі виявив напис, якого раніше там не було.
«Спадкоємцю волі: вирушай до стародавнього міста Кагара».
Побачивши ці слова, які не були частиною оригінального дизайну пояса, Алон легко зрозумів, що це був подарунок, залишений Зовнішнім Богом, і задумався.
"…Дістатися туди не повинно бути надто складно"
Стародавнє місто Кагара, як випливає з його назви, більше не існує в нинішню епоху. Проте Алон мав приблизне уявлення про його розташування. Це було тому, що в грі воно було одним із секретних підземелль, доступних після прибуття в «Колонію».
Тож, поки Алон прямував назад до карети, вивчаючи напис на поясі—
— …Ось ви де.
— А, Деус.
Він помітив Деуса, який у якийсь момент почав іти слідом за ним, з таким же незворушним виразом обличчя, як і завжди. Спостерігаючи за Деусом, який нічим не відрізнявся від звичайного себе, Алон відчув легку тривогу. Це було тому, що Деус уособлював третю серйозну зміну, з якою Алон зіткнувся від початку повернення до «Калібана».
Звісно, зовні Деус не сильно змінився. Він тримався з трохи гострішою напругою, але це було ледь помітно, без суттєвої видимої різниці.
Проте причиною занепокоєння Алона було—
— …Графе.
— Що таке?
— Мені вбити заступницю голови вежі?
— …Навіщо…?
— …Вона розмовляла з вами на «ти», графе.
Деус став більш активним у виявленні своєї лояльності з того дня, що змушувало Алона почуватися ніяково.
— У цьому немає потреби.
— …Зрозумів.
Хоч це й не було очевидно, Деус виглядав дещо розчарованим відмовою Алона, залишивши графа з вельми специфічним виразом обличчя.
— Що ж, тоді, графе.
— …Що ще?
— Мені зробити показовий приклад із кількох чарівників?
"Та що з тобою не так?" — Алон відчув, як хвиля запаморочення накотила на нього.
.
.
.
(П.П Поздоровляємо Алон, Деус теж став фанатиком як Ютія аххаха)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )