Розділ 3- (Дивні події)
У «Психоделії» родина графа Палатіо зображувалася як класичний приклад лиходійської побічної ролі, що існує лише для того, щоб забезпечити головного героя досвідом перед тим, як зникнути з сюжету.
За логікою гри вони були не більше ніж фоновими персонажами. Проте причина, чому Алон мав достатній обсяг знань про родину графа Палатіо, полягала в його багаторазовому проходженні побічних квестів, пов’язаних із ними під час гри.
Нагороди у вигляді очок досвіду за квести, пов’язані з родиною графа, були помітно значними.
По суті, в межах гри ці люди були лише другорядними фігурами, створеними для підвищення рівня головного героя.
Але така перспектива працювала лише тоді, коли їх розглядали як частину гри. Для Алона, який тепер жив у світі, де ця гра стала його реальністю, сприйняття родини графа кардинально змінилося.
Гра просто позначала цю родину як таку, що керує наркоторгівлею та проституцією під прапором Авалона, але тепер Алон бачив справжню, хоч і розколоту реальність на власні очі.
Він бачив це просто зараз.
Алон непомітно перевів погляд уперед. Перед ним у труні лежало тіло нещодавно померлого Тоні.
Причина смерті: випадкове падіння… звісно.
Для людини, яка була ключовою фігурою в наркоторгівлі королівства, це був абсурдно буденний і порожній кінець. Але, звісно, Алон знав, що смерть Тоні не була наслідком простого падіння.
Насправді дивно було б, якби хтось із присутніх не знав правди.
Алон перевів погляд убік.
Поруч, схиливши голову з глибокою усмішкою, стояв Лео, перший син родини графа Палатіо, який вів жорстке суперництво з Тоні за право спадкоємця.
Виглядає так, ніби зараз йому щелепу розірве від усмішки.
Лео вже навіть не намагався приховувати свою посмішку, його вираз був повністю відкритим. Будь-хто міг зрозуміти, що смерть Тоні не була випадковістю.
Проте, попри це загальне розуміння, ніхто не висловив жодного заперечення Лео. Ні лицарі, ні слуги дому, ні навіть Альдімор, нинішній голова родини графа Палатіо, не сказав жодного слова докору своєму старшому сину.
Альдімор надто глибоко загруз у своїх потураннях наркотикам і жінкам, щоб йому було не байдуже, як його сини знищують один одного. Він навіть уже не здатен нормально говорити.
Алон тихо зневажливо усміхнувся, спостерігаючи за графом, який настільки втратив будь-яку велич, що навіть на похороні власного сина був огорнутий наркотиками та повіями.
Справжнє темне фентезі, ця родина — повна катастрофа.
Звісно, сам Алон не мав особливого бажання втручатися.
Від самого початку його власна стратегія розвивалася без особливих зусиль, а єдиною справжньою турботою залишалися П’ять Великих Гріхів.
"Я маю як найшвидше знайти інших."
Прокручуючи це в голові, Алон спостерігав за завершенням похоронної церемонії.
Коли труна з Тоні вже майже мала бути закрита,
"Гм…"
У думках Алона раптово виникла невпевненість.
Чи смерть Тоні мала відбутися саме так?
Коли він проходив сюжетний епізод родини графа Палатіо в грі, з’являвся лише Лео, тому долю Тоні, Алон легко міг передбачити.
Однак те, що тепер викликало сумнів у обставинах смерті Тоні, було твердження Лео, сказане після поразки від головного героя.
"…Хіба він не казав, що після років боротьби нарешті вбив Тоні і здобув позицію беззаперечного спадкоємця?"
Завершивши гру багато разів і пам’ятаючи жалюгідний фінальний вигляд Лео, Алон нахилив голову в нерозумінні.
Втім, він одразу ж відкинув цю думку.
Це не було чимось, що його особливо хвилювало.
Через кілька днів після похорону Тоні, родина графа Палатіо, яка була в хаосі через смерть другого сина, раптово заспокоїлася і увійшла у дивний стан тиші.
Боротьба за спадщину завершилася.
Хоч у графа був ще третій син, Алон, окрім Тоні, ніхто не очікував нового хаосу в родині.
Усі розуміли, що на відміну від Тоні, який будував зв’язки з кримінальним підпіллям і торгував наркотиками, щоб отримати силу для боротьби зі старшим братом, Алон не мав жодного впливу.
Навіть Лео, який пильно стежив за спадщиною, не проявляв жодного занепокоєння щодо Алона і не звертав на нього уваги.
Навпаки, Лео, здається, був більше зосереджений на поглинанні наркотичної мережі, яку залишив Тоні.
У будь-якому разі, коли в родині графа відновився спокій, Алон читав листа, надісланого Ютією.
"Гм."
Листування, яке вони підтримували майже рік, завжди було схожим і ніколи не містило нічого незвичного.
Зміст листа здебільшого стосувався притулку. Вона писала про те, як деякі діти добре розвиваються, а також згадувала Деуса, якого Алон передав під її опіку.
"Вони розвиваються без проблем…"
Алон задоволено посміхнувся, читаючи короткий рядок у листі Ютії.
Коли він відправив Деуса до притулку, він попросив Ютію приділяти йому особливу увагу, оскільки той був дещо проблемною дитиною, і вона завжди додавала короткі оновлення про Деуса у своїх листах.
Вона справді здається ніжною, наївною сільською дівчиною.
Він на мить подумав про те, щоб відвідати її, але відкинув цю думку і продовжив читати.
Коли він дійшов до кінця листа, Алон заговорив.
— Еван.
— Так, що таке?
— Притулки зазвичай отримують багато пожертв?
— Гм… загалом, напевно отримують, але, гадаю, не дуже багато.
— Я так і думав.
Алон поставив це запитання через список благодійників, написаний внизу листа Ютії.
"…Це було три місяці тому, чи, можливо, чотири?"
Дивним чином, починаючи з кількох місяців тому, інші люди почали робити пожертви до притулку, який підтримував Алон.
Звісно, у листі було лише зазначено, що купець на ім’я Малано зробив пожертву, тому точні суми були невідомі, але…
"Цього місяця п’ятеро людей, включно зі мною, зробили пожертви до притулку…"
Хоч його обличчя не виражало здивування під час читання, Алон швидко відкинув цю справу.
"Що ж, більше пожертв — це лише добре."
Після цього Алон написав відповідь Ютії, давши розпливчасту згоду з її новинами, і передав листа Евану.
— Ти знову будеш доставляти його особисто?
— Ні, хіба я не був там лише кілька місяців тому?
— Це було три місяці тому, якщо я не помиляюся.
— І… яким був твій звіт тоді?
— Щодо притулку, я доповів, що він функціонує добре. Деус, якого я туди доставив, також, здається, значно покращився.
— Ось як?
Алон задоволено кивнув, почувши звіт Евана.
"Як я й думав, навіть ті, кому судилося стати П’ятьма Великими Гріхами, не могли народитися злими. Приємно знати, що діти розвиваються належним чином. Мабуть, саме їхні обставини спотворили їх у вбивць."
Алон знову вразився тому, наскільки важливим є середовище для розвитку людини, і додав:
— Цього разу немає потреби в особистому візиті. Нехай хтось із гільдії найманців доставить його.
— Зрозумів.
Еван кивнув і вже збирався піти, коли, здається, щось згадав.
— І… ви пам’ятаєте ту справу, про яку згадували раніше?
— Справу, яку я згадував?
— Стародавній текст.
— Ти його знайшов?
— Я не можу бути певним, але я знайшов можливий слід.
— Кажи.
На наказ Алона, Еван почав поступово переказувати інформацію, яку він зібрав у розвідувальній гільдії.
— І нарешті, я знайшов його.
Він знайшов місцезнаходження третього Гріха.
---
Марго, володіння віконта, розташоване біля невеликого села в східному регіоні королівства Астерія, було відоме своїм вишуканим скляним виробництвом як місцевою спеціальністю.
Однак це була лише публічна репутація Марго. Насправді справжньою основою багатства родини віконта Марго була наркоторгівля.
Точніше, синдикат під назвою «Фалан» використовував Марго як центр розповсюдження, спрямовуючи значний дохід до родини віконта.
«Фалан», який методично розширював свій вплив, використовуючи Марго як базу, перетворився на величезну організацію з сотнями людей, якими керували понад десять бійців рівня експертів.
Через це Ратон, лідер «Фалан» і найманець рівня експертів, як і інші керівники, був упевнений, що «Фалан» і надалі буде розширюватися.
…Принаймні, так він вважав до вчора.
Ратон оглянувся довкола наляканими очима.
Перед ним на землі лежали десятки закривавлених трупів.
— Прошу… пощади! Пожалійте мене!!
— Благаю вас~!
— Ааааа!!
Лише кілька членів організації залишилися живими, кричачи в розпачі.
Ратон дивився на них тремтячими від страху очима.
Звичайно, за інших обставин вид його людей, які мали бути надійним захистом, мав би його заспокоїти.
Навіть якщо вони були слабші за нього, їхня кількість мала б дати хоч якийсь комфорт.
Однак цього разу Ратон відчував лише жах, дивлячись на них.
— Угх… у-у…
— Прошу…
Ті, хто вижив, усі тримали мечі зворотним хватом, притискаючи леза до власного горла.
— Ні! Ні, не треба! Ні, ні, ні~!
— Аааа~!!
— Стій, я благаю тебе, зупинись!! Прошу!!
Їхні обличчя були спотворені від розпачу та благання.
Але попри це, їхні тіла ніби не належали їм, самі вганяли перевернуті леза в свої горлянку.
"Шляк!"
Останні приблизно десять людей покінчили з собою.
І тоді,
— !
Тіло Ратона почало рухатися самостійно.
— Ні…!
Він схопив свій меч зворотним хватом.
— Прошу!
Яким би сильним не був його опір, його тіло більше не підкорялося й лише тремтіло.
У свої останні миті,
— …
Ратон побачив їх.
Із тіні сховища на нього дивилася пара фіолетових очей.
Але щойно він їх усвідомив—
"Шлюк!"
Ратон загнав меч глибоко собі в горло.
"Туп."
Після цього Деус, який досі був прихований у темряві, мовчки вийшов уперед і рушив назовні.
— Чудово зроблено.
Ютія, яка супроводжувала Деуса, природно пішла за ним.
— Чи є сенс у тому, щоб убивати цих людей?
Ніби чекаючи мить для цього питання, Деус поставив його, коли Ютія вийшла з укриття.
На відміну від року тому, в його очах вже сяяв чіткий розум.
— Тобі шкода їх?
— Ні. Я знаю, що ці люди переробляли людей для виготовлення наркотиків.
— Тоді чому питаєш?
— Мені лише цікаво, чи наблизить їх усунення нас до вбивства тих інших виродків.
У відповідь на запитання Деуса, Ютія усміхнулася і сказала:
— Звісно.
Її відповідь була беззаперечною.
— Це лише підготовка до "його" повернення.
"Туп."
Під час її слів на землі під її ногами почав формуватися візерунок.
Усередині магічного кола був зображений величезне око з півмісяцем.
— Коли "він" прийде, ми ж не хотіли б, щоб місце "його" появи було брудним, правда?
— …Розумію.
Деус, дивлячись на візерунок під ногами, кивнув, ніби зрозумів її сенс. Він більше нічого не запитав.
— Усе так, як "він" бажає.
Промовивши ці слова, які він повторював незліченну кількість разів, вони удвох завершили малювання магічного кола і зникли в тіні.
Не залишивши живим нікого в сховищі «Фалан».
.
.
.
(П.П Ну що ж, одного із братів уже вбили, тепір ще треба другого добити аххахах)