Розділ 29 - (Ультультус Бог Дуелей) (4)
Більшість лицарів ордену «Затемнення», які перебували під командуванням Деуса Макалліана, підтримували Алона. Проте їхня підтримка виникала суто через статус Алона як офіційно визнаного покровителя Деуса. Щиро кажучи, їхня особиста повага до нього була майже нульова. Для лицарів «Затемнення» Алон не мав жодних особливих заслуг, окрім цього зв'язку з їхнім лідером.
Будь-які сильні почуття серед них обмежувалися заздрістю кількох молодших лицарів через ту шану, яку Деус виявляв до нього. Крім цього, він навряд чи взагалі з'являвся в їхніх думках. По суті, лицарі не бачили в Алоні нічого особливого.
Проте саме в цю мить—
— Заступнице голови вежі, чи можу я попросити вас про дещо?
— Т-так… Про що саме…?
Лицарі могли лише мовчки спостерігати за цим, заціпенівши з роззявленими від подиву ротами.
— Чи не могли б ви приготувати для мене зілля «Левітеон»?
— Зілля… «Левітеон»?
— Саме так. Це можливо?
— А, так! Без перебільшення…!
Не лише лицарі «Затемнення», а й воїни «Срібної Тіні», на яких Пенія ще мить тому люто кричала, були приголомшені. Усі вони знали, що заступниця голови вежі, яка стояла перед ними, мала характер настільки ж непередбачуваний, наскільки геніальним був її магічний талант.
Власне, це знали не лише вони. Будь-який лицар, якого хоч раз відправляли на північні рубежі, обов'язково чув історії про «Істеричку Пенію». Під час подорожей на Північ? чарівники Синьої вежі, яких часто викликали разом із лицарями, незмінно нарікали на нестерпний характер Пенії, тож не знати про це було просто неможливо.
Тому лицарі, чудово знайомі з горезвісною Пенією, були шоковані ще сильніше.
— Дозвольте уточнити, чи маєте ви знання або засоби для створення «Еліксиру Винятковості»?
— Ем, ну… у мене немає готового, але, гадаю, я могла б його приготувати…
— Чи не погодитеся ви зробити його для мене також?
— Ох, цей еліксир вимагає значного часу, а мій графік досить щільний…
— Я маю в ньому справжню потребу.
— Я-я зроблю це! Даю вам слово…!
Лицарі стали свідками видовища, в яке просто не могли повірити. Пенія Крисін, заступниця голови Синьої вежі, магиня 6-го рангу, беззаперечно виконувала прохання графа Палатіо. Ні, це було більше ніж виконання; вона буквально викручувалася як могла, аби тільки не розлютити його. Лицарі вважали цю сцену абсолютно абсурдною.
І природно що—
"Що, в біса, взагалі коїться…?" — така ж недовіра охопила чарівників, яких приставили супроводжувати Пенію і які щодня терпіли її постійну критику та те, що здавалося справжніми кривавими тортурами.
— Що… це таке?
— Мої очі зраджують мене?
— Заступниця голови вежі геть утратила глузд?
Маги, які спостерігали за цим так, наче бачили початок всесвітнього катаклізму, могли лише судорожно ковтати повітря від шоку.
— Вона ж відмовилася робити це минулого разу, тижнями скаржачись на неймовірну складність… а тепер так легко погодилася?
— Я правильно все бачу? Це якийсь жарт, закляття ілюзії?
— Не будь бовдуром! Щоб накласти ілюзію тут, їм довелося б накласти «Німоту» і на саму заступницю голови. Хто у світі має силу для такого?
Вони були настільки приголомшені, що навіть зробили кілька прихованих спроб виявити та розвіяти будь-яку приховану магію навколо, підозрюючи підступ з боку іншого чарівника.
А потім—
— Дякую вам.
— Не варто, це мій обов'язок.
— Якою буде ціна?
— Ц-ціна, кажете?
— Буде правильно заплатити за надані послуги. Назвіть вашу ціну, і я подбаю, щоб її доставили до магічної вежі.
— О, в такому разі—
— Проте, якщо сума виявиться великою, можлива затримка. Скарбниця останнім часом не дуже процвітає.
— Всього… всього однієї золотої монети буде цілком достатньо.
— …Всього одна золота монета? Чи не занадто це мало?
— Ні, це абсолютно прийнятно…! Так, повністю прийнятно…!
— …Що ж, не стану відмовлятися від такої щедрості.
Коли вони побачили, як Пенія з посмішкою приймає одну-єдину золоту монету за два зілля, інгредієнти для яких зазвичай коштували сотні золотих, і лицарі, і маги застигли з виразами чистого оніміння на обличчях. Невдовзі всі погляди сфокусувалися на Алоні. На обличчях лицарів відобразився глибокий подив, тоді як на обличчях магів проступило почуття священного трепету.
"Схоже, тут виникло якесь серйозне непорозуміння, але, принаймні, здобути зілля виявилося просто" — подумав Алон, повертаючись до Евана.
— …Зачекайте но, графе, відколи це ви розмовляєте із заступницею голови вежі на «ти»?
— Хм? Як дворянин, я просто говорив у звичній манері.
"Та не може такого бути…"
— …Перепрошую? Але, наскільки мені відомо, заступниця голови вежі має статус, прирівняний до вищої знаті, і за звичаєм етикету до неї слід звертатися офіційно…
— …Ось як?
— Саме так.
Усвідомивши, що виявив певну нечемність щодо Пенії, Алон тихо зітхнув.
"З цим я зібрав усі фігури, необхідні для мого ходу"
Невдовзі Алон отримав від Пенії і зілля «Левітеон», і «Еліксир Винятковості». А ще за кілька годин він вислухав вердикт Деуса.
— Відступ?
— Так.
Поки Деус детально описував поточні обставини, Алон злегка кивнув на знак розуміння.
"І правда, вони, схоже, зовсім не в стані воювати" — Алон згадав численних поранених солдатів і погляди чистого жаху на обличчях людей, коли він уперше прибув на передову. — "Лицарі виглядали відносно неушкодженими, але їхні обличчя були похмурими. Єдиними, хто здавався незворушними, були чарівники, але вони тут для вивчення ритуалу, а не для бою"
"Що стосується цих чарівників… вони вже накивали п'ятами" — Алон окинув поглядом місцевість. На відміну від колишніх часів, коли навколо метушилися маги, після того, як Пенія передала зілля, не залишилося жодного. Усвідомивши, що чарівники вже втекли, відчувши небезпеку на передовій, Алон почув запитання Деуса:
— Які ваші наміри?
Алон відповів без жодних вагань:
— Я залишаюся тут.
Сама причина, чому Алон привіз стільки артефактів до «Калібана», навіть зайшовши так далеко, що позичив «Перстень Гордовитого» у королівської родини, полягала в тому, щоб протистояти Зовнішньому Богу. Якщо він не розбереться із Зовнішнім Богом, майбутнє, яке він передбачав, перетвориться на суцільну катастрофу.
Якраз коли Алон подумки перевіряв свої стратегії—
— Ва-а-а-а-ах!!
Жахливий крик раптово пролунав удалині. Він негайно підвівся і вибіг із намету. Надворі він побачив мага, який дико кричав, та інших чарівників, що в паніці бігли до передової бази.
А потім—
"!!!"
За їхніми спинами марширували мерці.
— Це нежить!
— А-а-а-а-ах!
Солдати закричали, наче знову переживаючи нещодавній кошмар, і згуртувалися біля входу з оголеними мечами. Лицарі також почали готувати зброю, а їхні обличчя звело від розгубленості та страху. Попри раптове безладдя, Алон швидко зметнув суть ситуації.
"Раптовий напад…!" — усвідомивши, що Зовнішній Бог рушив набагато швидше, ніж прогнозували чарівники-втікачі, думки Алона обірвалися, коли—
— Усім оголити мечі!
Після різкого крику Фіоли з бараків почалася битва.
Нежить, яка бездумно мчить уперед, позбавлена тактики чи стратегії, у бойовій майстерності набагато слабша за дисципліновану армію. Навіть некроманти цього континенту, піднімаючи мерців за допомогою темних мистецтв, ніколи не могли здолати добре натренованих солдатів.
Однак—
— Хто-небудь, допоможіть мені!
— А-а-агх!
Ця орда мерців кардинально відрізнялася від тих, якими керували звичайні некроманти.
— Помри! Просто помри! Благаю! — солдати встромляли свої списи в мерців. Хтось бив у серце, хтось у голову, а хтось мітив у ноги. Списи солдатів пронизували нежить у різних місцях. Якби це були трупи, оживлені некромантом, такі пошкодження вже вивели б їх із ладу.
Але—
— ……
Навіть зі списами, що стирчали з їхніх тіл, мерці продовжували йти вперед. Видовище того, як вони наступали з древками списів, що засіли в ранах, було більш ніж достатнім, щоб посіяти чистий жах у серцях солдатів.
Хлюп!
— Гррк—!
Солдат загинув миттєво, його горло пробило лезо нежиті. Ситуація погіршилася, коли мрець негайно перевів атаку на солдата поруч із ним. Насіння страху, посіяне в інстинктах воїнів, було готове розквітнути. Їхній стрій розпався, і за лічені хвилини поле бою перетворилося на суцільний хаос. Це, у свою чергу, призвело до нових смертей, що лише збільшувало кількість мерців, які піднімалися з убитих, створюючи найжорстокіше замкнене коло.
Та попри жахливі обставини, солдати стискали зуби, їхні очі були широко розплющені й налиті кров'ю, поки вони продовжували битися. Чому? Тому що залишалася крихта надії.
Лицарі, тримаючи в руках зброю, оповиту аурою, стрімко косили величезну кількість нежиті, зменшуючи її лави тисячами. Чарівники, які вступили в бій трохи пізніше, знищували мерців ще швидше за лицарів.
Серед них, магія випущена Пенією, була особливо захоплюючою.
— Бурулька.
Хрусь—! Бах-бах-бах!
Її магія була видатною. Сотні мерців, що хлинули на солдатів, миттєво покрилися льодом, а потім розлетілися на друзки — воістину величне видовище.
Проте, навіть більше за Пенію, постатями, які вселяли в солдатів надію, були два присутні тут Магістри-лицарі: Фіола та Деус. Між ними присутність Деуса була беззаперечно домінуючою.
Шух!
Десятки мерців оточили його. Хтось із них був солдатом із жахливими ранами голови, хтось — лицарем із зяючими дірами в грудях. Але—
В одну мить сотні мерців навколо Деуса раптово завмерли, наче час зупинився для них самих. А потім—
Шух—
Одним легким горизонтальним помахом меча Деуса кожен із нерухомих мерців був чисто розсічений навпіл. Один удар. Сотні тіл. Приголомшлива демонстрація надлюдської сили, яка запалила надію в очах солдатів і лицарів. Але саме в цю мить—
Бум!
Із громовим гуркотом Зовнішній Бог приземлився в самому центрі поля бою. На мить рухи нежиті припинилися, і погляди всіх солдатів перевелися на новоприбулого. Сама лише пригнічуюча присутність Зовнішнього Бога наситила повітря, і навіть Деус із Фіолію не змогли приховати напруги, що спалахнула в їхніх очах.
Коли хмара пилу осіла, оголюючи постать чоловіка, всі затамували подих. Хоча він носив убрання варварів, його тіло вийшло за рамки будь-якого людського визначення. Його колосальна статура та блакитна шкіра сигналізували про те, що ця істота вже давно покинула людське царство.
А потім—
[Варвари, не паплюжте гріхи тих, хто не знає честі] — з відлунням голосу Ультультуса, нежить знову почала ворушитися. Тіла, які Пенія розтрощила на шматки, почали відновлюватися, зливаючись як слиз і регенеруючи свої фізичні форми. Трупи, розсічені клинком Деуса, також почали зростатися назад.
У ту ж мить—
Шух!
Фіола, який до цього моменту стояв нерухомо, матеріалізувався прямо перед Зовнішнім Богом. Його гострі інстинкти підказали йому, що хід битви перевернувся в мить, коли нежить воскресла; перемога більше була недосяжною. Як один із найшвидших Магістрів-лицарів «Калібана», який володів силою «божественної швидкості», він завдав удару ще до того, як Ультультус встиг зреагувати.
Глухий удар!
Раптовий випад Фіоли пробив серце Ультультуса.
Але—
Проникнути змогло лише саме вістря його клинка.
[Угх] — погляд Ультультуса перевівся на Фіолу, переповнений презирством. — [Варвари не знають честі. Ті, хто зрікається честі, зрікаються власного єства. Більше того—]
Хрусь!
[—вони також відмовляються від шляхетності душі]
Гуд.
Тіло Фіоли, яке ще мить тому стискало меч, рухнуло на землю. Його голови більше не було на плечах.
Однак—
[Немає чесної смерті для тих, хто нехтує всіма цінностями] — з цими словами безголове тіло Фіоли почало сіпатися в конвульсіях, знову піднімаючись на ноги. Ставши свідками цього жахливого видовища, всі присутні збагнули похмуру реальність: цю битву було програно.
Жах охопив обличчя солдатів, а відчай почав забирати і лицарів, і чарівників. Навіть Пенія та Деус, які набагато перевершували звичайні людські межі, не мали імунітету проти цього відчаю. Щиро кажучи, вони відчули його навіть раніше за інших. Завдяки своєму загостреному сприйняттю вони знали, що істота перед ними володіє силою, яка набагато перевищує їхні початкові оцінки.
Коли крики агонії та розпачу знялися від нежиті, вони виявилися поглинуті безнадією — всі, окрім одного чоловіка.
— О могутній богу дуелей, Ультультусе.
Поки всі інші потиху занурювалися у відчай, один-єдиний чоловік рушив у напрямку гіганта, проходячи між лавами живих і мертвих.
Крок, крок.
Ні поспіхом, ні повільно.
— Відповідно до великої клятви Калгуніуса.
Обличчя чоловіка, який ішов назустріч гіганту, було безтурботним навіть серед цього пекельного пейзажу розпачу. Наче він переживав подібне вже незліченну кількість разів. І цей чоловік—
— Я, Алон Палатіо, в ім'я великої клятви—
Граф Палатіо—
— вимагаю дуелі **Вавилонії**.
Плавним рухом зап'ястя Алон підняв руку, і браслет, що виблискував глибоким сірим світлом, засяяв, коли він зупинився прямо перед гігантом.
.
.
.
(П.П Ультультус до лицарів і тд звертається "Варвари", типу із-за того що вони не хочуть провести чесну дуель, тому для нього вони вважаються нечестивими дикунами.)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )