Розділ 28 - (Ультультус Бог Дуелей) (3)
Минуло три дні відтоді, як вони здобули «Перстень Гордовитого» та розпочали підготовку до подорожі на Північ. До того часу, як лицарі та війська були повністю готові, основна експедиційна група вже вирушила до північних територій.
Невдовзі після того, як виїхали й вони самі…
— Деус Макалліан.
Чоловік із довгим синім волоссям і вертикальним шрамом, що перетинав обличчя, підійшов до Деуса. Це був Фіола, Магістр-лицар «Калібана», якого також називали Четвертим Майстром меча.
— Ти напав на мого учня, — заявив Фіола з крижаним обличчям, а його погляд палав від пригніченої люті.
Деус відповів із відчуженим виглядом:
— Твій учень виявив неповагу до людини, перед якою я в боргу.
— І це, по-твоєму, виправдовує те, що ти розкатав чужого послідовника в тонкий млинець?
— А ти хочеш сказати, що ні? — парирував Деус.
Фіола похмурнів від такої відповіді. Його лють була очевидною, а потужний тиск, що виходив від нього, настільки наситив атмосферу, що навколишні лицарі покрилися холодним потом. Проте Деус, який приймав увесь цей ураганний натиск сили прямо на себе, стояв абсолютно непорушно.
— Вважай, тобі пощастило, що я залишив його живим, Фіола.
Присутність самого Деуса стала ще більш загрозливою: зловісна фіолетова енергія закружляла навколо нього, тиснучи на Фіолу. Напруга між ними була настільки важкою, наче клинки будуть оголені в ту ж мить, як один із них зробить бодай рух. Але після тривалої, німої паузи…
— Тху.
Фіола став тим, хто відступив першим. Він роздратовано клацнув язиком і кинув гострий погляд на графа Палатіо, який стояв за спиною Деуса.
— Це ще не кінець, — попередив Фіола, після чого розвернувся і покрокував назад до батальйону, де розташовувався його загін.
Стоячи осторонь і спостерігаючи за відступом Фіоли, Алон подумав: "А він лякає"
По руках пробігло легке поколювання, і він мимоволі стиснув, і розтиснув пальці. "То ось він який, рівень Магістра-лицаря"
Самого лише тиску, який Фіола випустив, навіть ненавмисно, виявилося достатньо, щоб Алон ковтав ротом повітря. Поруч Еван пробурмотів приголомшеним голосом:
— Це абсурд… він справжнє чудовисько.
Алон перевів погляд на Деуса. Попри нищівну силу, яку Фіола спрямував у його бік, Деус не виказав жодного занепокоєння, що стало ще одним жорстким нагадуванням: Деус — теж Магістр-лицар. Не те щоб Алон забув цю істину, але останнім часом Деус поводився з ним настільки м’яко, що бачити цю його сторону було справжнім шоком.
"Якщо чесно, він напрочуд грубий з усіма, крім мене" — поміркував Алон. Він згадав нещодавні плітки про Деуса і подумав про випадок, коли той гаркнув на Евана: «Заткнися, старий».
"Рятувати його сестру однозначно було правильним рішенням" — сказав собі Алон. Спочатку він не міг збагнути, чому Деус настільки поступливий із ним, але тепер усе починало набувати сенсу. Власне, йому більше й не треба було напружено думати. Самого лише спостереження за тим, як Деус поводиться зі своєю сестрою, було цілком достатньо для пояснення.
"Можливо, пізніше, коли я керуватиму своїми землями і покличу на допомогу, він примчить мені на виручку" — Алон посміхнувся цій думці, хоча вглибині душі знав, що Деус навряд чи зайде так далеко. Він злегка знизав плечима і повернувся до своєї карети. Подорож на Північ тривала.
За два тижні і три дні…
Експедиція перетнула кордон, що відділяв «Калібан» від Півночі, і дісталася першого аванпосту. Там їм повідомили три свіжі новини.
Першою було те, що Дельмана, Третього Майстра меча, було вбито. Він зник після того, як надійшли повідомлення про розгром східного аванпосту «Калібана» та появу ворога.
Другою новиною було те, що Кіріана, Другий Майстр меча, яка командувала передовим загоном на західному аванпості, дістала важке поранення в сутичці з ворогом.
І останнім звітом було…
— Мерці, кажете?
Посильний підтвердив, що ворог марширує на аванпост, ведучи за собою армію повсталих солдатів.
— Так, мій лорде. Ворог піднімає мертвих, перетворюючи вбитих солдатів і лицарів на нежить і поповнюючи ними свої лави.
Почувши слова посильного, Фіола важко видихнув і пробурмотів:
— Це проблема.
Деус, слухаючи той самий звіт, мовчав. Якщо вісник казав правду, обставини були вкрай невигідними для «Калібана».
Атмосфера в командному наметі була напруженою до межі. Навіть Магістри-лицарі та дворяни, які очолювали війська, вагалися, чи варто озвучувати свої думки. Нарешті один аристократ невпевнено запропонував:
— Може, нам варто подумати про відступ?
Цього єдиного запитання виявилося достатньо, щоб спровокувати шквал суперечок серед присутніх.
— Ти при своєму розумі? Ти пропонуєш нам тікати від цих дикунів?
— Я не це маю на увазі! Я пропоную почекати вигіднішого моменту. Наша позиція і так слабка, Другий Майстер меча важко поранена, і давайте не забувати, що Райнгард досі не вийшов зі свого усамітнення. Ви справді вірите, що ми можемо перемогти за таких умов?
— І на цьому етапі, по-твоєму, наші поранені взагалі зможуть утекти до того, як варвари дістануться аванпосту?
У наметі швидко знявся галас, але зрештою думки дворян мали мало реальної ваги. Справжнє командування експедицією лежало на плечах двох Магістрів-лицарів. Невдовзі всі погляди звернулися до Фіоли та Деуса в очікуванні рішення.
— Нам потрібен час, щоб усе обдумати. Я зберу всіх на чергову нараду трохи пізніше. А поки що відпочивайте та збирайтеся з думками, — оголосив Фіола, підводячись на ноги. Деус також мовчки встав і вийшов із намету.
Надворі місцевість була такою ж одноманітною й сірою, як і завжди. Але для Деуса, який досяг певного рівня майстерності як Магістр-лицар, світ виглядав абсолютно інакше.
Червоні снігові поля.
Через очі Деуса сіра земля перетворилася на багряне царство, насичене чужорідною та зловісною силою. Небо, поглинуте цією моторошною червоною маною, було водночас і заворожуючим, і жахливим — видовище, від якого пробігали легкі дріжаки навіть по тілу такого могутнього воїна, як Деус.
Він мовчки споглядав цей химерний світ. Мигцем глянувши на Фіолу, який, без сумніву, бачив те саме видовище, Деус перевів увагу на інше місце.
Там він побачив Алона, "Великого Місяця". Навіть перед обличчям цього моторошного світу Алон не виказував ні страху, ні подиву. Замість цього він спокійно сидів біля багаття і з відсутнім виглядом жував солодку картоплю. На відміну від Деуса, який був прикутий поглядом до багряних небес, Алон жодного разу не подивився на зловісний пейзаж. Він лише щось бурмотів собі під ніс під час їжі:
— **Дифракція, стиснення, фокус, анігіляція.**
"Великий Місяць" вимовляв ці спантеличуючі фрази так, наче бачив цей світ уже безліч разів, і ці слова не мали жодного сенсу для Деуса. Спостерігаючи за ним, Деус відчув, як у ньому росте інтерес до причин, що привели "Великого Місяця" на Північ.
Звісно, Деус мав загальне уявлення, що "Великий Місяць" прибув сюди, щоб протистояти ворогові, але це не знімало всіх його сумнівів. З погляду Деуса, "Великий Місяць" не виглядав особливо могутнім — ні зараз, ні в минулому.
"Можливо, він просто не здатний бачити те, що бачу я…" — Деус знову подивився на червоне небо.
Це видовище було доступне лише тим, хто досяг певного рівня осяяння. Зловісний пейзаж був настільки потужним, що змушував його кривитися на інстинктах. Але що, як "Великий Місяць" просто не міг цього бачити? У такому разі його поведінку можна було хоч якось пояснити. Якраз коли Деус прокручував це в голові…
— Ох, я ж сказала, відчепіться від мене! — різкий, голосний голос раптово привернув увагу Деуса. Подивившись у бік галасу, він побачив лицаря, який сперечався з магом.
— Будь ласка, ще хоч трохи допоможіть! Ви ж розумієте, наскільки все погано! — благав лицар.
— Я це знаю! Але я не можу зробити більше, ніж уже зробила! Мені треба йти!
— Проте, бодай ще одна спроба…!
— Ні! Я ж сказала вам, це неможливо, бовдури!
Магиня кричала, ледь не впадаючи в істерику, поки лицарі продовжували тиснути на неї. Деус упізнав лицарів за їхніми знаками розрізнення — вони належали до «Срібної Тіні», лицарського ордену Другого Майстра меча «Калібана», Кіріани.
А перед ними стояла Пенія Крисін, заступниця голови Синьої вежі.
— Угх, притащили аж сюди заради досліджень, коли я завалена роботою вище голови, чому вони просто не можуть відстати?! — бурчала Пенія.
— Але хіба допомога пораненим не повинна бути в пріоритеті…? — наполягав лицар.
— Я ж кажу, що досягла своєї межі! Я більше нічим не можу допомогти! Це не відмова — я віддала все, що мала!
Спостерігаючи за спалахом гніву Пенії, юного генія магічних мистецтв, яка так рано досягла 6-го рангу, Деус на мить розгубився, але швидко все зрозумів. Він згадав, що аванпост «Калібана» співпрацював із магами Синьої вежі, щоб вивчати «ритуали» варварів.
"Заступниця голови вежі… Вона сильна" — зазначив Деус, відчуваючи грізну силу, яку вона випромінювала.
Коли роздратована Пенія проштовхнулася повз лицарів, то помітила Деуса, який перегороджував їй шлях. Вона люто зиркнула на нього і вже почала говорити:
— Що ти—
Але раптом замовкла, застигши на пів слові.
— …?
Деус був спантеличений її раптовим мовчанням. Потім він помітив, що її увага була прикута не до нього, а до постаті за його спиною.
— Ч-чому…? — голос Пенії затремтів, розриваючи тишу, а в її очах застиг чистий жах, наче вона побачила щось неймовірне. Її тіло злегка затрусилося, і Деус інстинктивно повернувся, щоб простежити за її поглядом.
Там стояв Алон, який ще мить тому жував солодку картоплю. Зараз він із розгубленим виглядом спостерігав за Деусом та Пенією.
У повітрі повисла коротка мовчанка, а потім…
— Давно не бачилися, заступнице голови вежі, — рівним тоном вимовив Алон.
— Т-так, вітаю…! — запинаючись, промовила Пенія, раптово перетворившись на налякане кошеня. Вона схилила голову, а вся її колишня істерика миттєво випарувалася.
— Як поживаєш? — поцікавився Алон.
— Я… у мене все добре…!
Бачачи, як Пенія, яку Деус щойно оцінив як грізну силу, тепер стискається від страху, наче налякане звірятко, він міг відчувати лише глибоке здивування.
"Невже я весь цей час неправильно оцінював ситуацію?" — подумав Деус, подумки повністю переглядаючи своє розуміння подій.
.
.
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )