Розділ 26 - (Ультультус Бог Дуелей) (1)
Дельман, який мав титул Магістра-лицаря «Калібана» і посідав третє місце серед П’яти Великих Мечів, почувався надзвичайно задоволеним. Його нещодавній похід завершився смертю Хілкана — вождя, який входив до вісімки найсильніших і мав репутацію одного з наймогутніших лідерів варварів. Але методи, якими Дельман убив Хілкана, були такими, що ні в «Калібані», ні серед варварів їх ніколи б не визнали чесними. Він викликав вождя на поєдинок сам на сам, але коли Хілкан вийшов один, Дельман задіяв приховані війська, купу пасток і отруту, щоб гарантувати собі перемогу.
Хоча «Калібан» і варвари перебували у стані жорстокої війни, між ними завжди зберігалася певна повага до військової честі, тому вчинок Дельмана став глибокою зрадою цього кодексу. Проте замість каяття за підступність, Дельман лише посміхався при думці, що йому не доведеться поступатися своїм третім рангом, Деусу — одному з новоспечених П’яти Великих Мечів. Втішений цим, він наказав вирізати всіх свідків-варварів на полі бою, не залишаючи нікого в живих.
Сама по собі така затія була б йому не під силу, але численні солдати, яких він навмисно розташував на відстані, щоб вони не бачили дуелі, зробили це можливим. Дельман забезпечив собі славу, і тепер єдине, що йому залишалося — це повернутися і доповісти про успіх. Та коли він уже прямував до одного з передових аванпостів «Калібана», щось попереду змусило його зупинитися.
Він побачив це.
Чоловік із волоссям, що палало наче чистий вогонь, стояв із похмурим виразом обличчя. Він та його загін лицарів «Червоного Полум’я» пильно дивилися на аванпост — точніше на те, що від нього залишилося. Місце перетворилося на безплідні руїни. Сіра земля була поцяткована багрянцем, повсюди валялися уламки каменю, а тисячі трупів лежали розкидані, наче непотрібне сміття. Проте їхню увагу привернуло не саме руйнування, а постать, яка спокійно стояла в самому центрі цього хаосу.
Одягнений у характерне шкіряне вбрання варварів, він стояв серед уламків, випромінюючи абсолютну владу й велич. Коли Дельман подивився на нього, чоловік перевів погляд на лицаря і рушив у його бік. На перший погляд, це здавалося самогубством, адже під командуванням Дельмана була не лише сотня лицарів, а й ціле військо солдатів. Жоден вождь варварів, яким би могутнім він не був, не міг протистояти такій силі самотужки.
Однак, попри очевидну чисельну перевагу, обличчя Дельмана налилося напругою. Першою причиною було повне знищення бази; другою — аура.
Хоча Дельман і вчинив безчесно, він усе одно залишався Майстром меча — воїном, здатним одним помахом розсікти гірську вершину та одним ударом обірвати життя десятків варварів. Тому він чітко відчував ту неймовірну силу, що надходила від цього чоловіка.
І тоді…
— Ти Дельман?
Голос чоловіка прогримів навколо — звук, який не зовсім належав людині. На мить навіть просто почуте змусило Дельмана здригнутися до глибин душі. Він швидко опанував себе й інстинктивно підняв наповнений аурою клинок, відповідаючи:
— Хто ти такий?
— Тоді дай мені відповідь, Дельмане. Чому ти спаплюжив священну й чесну дуель?
— Що?
— Відповідай. Чому ти заплямував велике і святе змагання, чесну боротьбу двох воїнів?
— ……
— Говори.
Почувши слова варвара, Дельман зрозумів, що той має на увазі його дуель із Хілканом, і відказав:
— Ха, це поле бою. Чи не безглуздо вірити в чесні дуелі тут?
Варвар продовжував дивитися на нього без жодних емоцій і знову заговорив:
— Як ти смієш так відгукуватися про велику дуель.
У його тоні вгадувалося чітке і глибоке невдоволення.
— Я ж сказав тобі, це поле бою.
— Це твій останній шанс, людино, воїне з непоганою силою. Зійдися зі мною в поєдинку. Якщо переможеш — я залишу тебе жити.
Зіткнувшись із пропозицією останнього шансу, Дельман нічого не відповів — він просто…
— Всім приготуватися до бою, — скомандував він своїм лицарям.
Щойно наказ злетів з його губ, лицарі та солдати рушили як один, оголивши зброю у бездоганній синхронності.
Лицарі «Червоного Полум’я», які пройшли з Дельманом крізь незліченні битви на Півночі і знову й знову приводили його до перемоги, з рішучими виразами облич вихопили мечі, вивільняючи свою ауру.
Побачивши це, варвар пробурмотів із сумішшю смутку та зневаги:
— Невже лицарі справді не мають честі?
І з цим словом,
"Тріск~ Тріск~"
навколишні трупи почали ворушитися й підніматися на ноги.
— Що… що це таке!
Лицарі здригнулися від такої раптової зміни, але аномалія тривала, ігноруючи їхній шок.
Лицар із розколотим навпіл черепом.
Солдат без половини тулуба.
Вершник, розсічений навпіл по саму талію.
Усі вони почали повільно прокидатися.
А потім—
— Боляче, боляче, боляче, боляче!
— Убийте мене, убийте, благаю, будь ласка…
Крики мерців почали заповнювати сіру землю.
— Вам, смертним, які не мають навіть честі свого імені, немає місця в цьому світі.
Ця присутність раптово зникла.
— !?
Навіть Дельман, який перейшов у ранг надлюдини, не зміг встежити за його швидкістю.
Але в наступну мить…
— Проте—
Дельман повернув голову на звук голосу, що раптово пролунав поруч, і побачив, як варвар уже вбиває свою долоню в землю.
Бум!
Земля миттєво вибухнула, підкидаючи в повітря уламки каміння та пил, і водночас кожен солдат і лицар, що стояв у бойовій готовності, злетів угору.
Потім, лише одним помахом ноги варвара в повітрі—
Хрусь!
Солдати та лицарі, які безпорадно падали в небі, потрапили під удар розігнаних уламків, а їхні тіла перетворилися на звичайні шматки м'яса.
Навіть не встигнувши закричати, їхні рештки хлюпнулись на землю, розквітаючи незліченними червоними квітами крові.
— !
Коли Дельман нарешті спробував замахнутися мечем, він усвідомив у ту мить…
Його руки більше не було.
— А-а-а-а-а-аргх!
Крик Дельмана відлунням прокотився навколо, і солдати, які досі не могли збагнути ситуацію, нарешті зрозуміли, що сталося.
Лише за одну мить Магістр-лицар та більша частина його лицарського ордену були стерті з лиця землі. Паніка поповзла серед уцілілих солдатів як заразна хвороба, вщент руйнуючи їхню волю до опору.
— А, а-а-а-а!
Жах, що пустив коріння в їхніх серцях, стрімко ширився, змушуючи їх заціпеніти на місці.
Серед хаосу цієї різанини Дельман, стікаючи кров'ю без однієї руки, дивився на варвара з повними невіри очима.
— Хто… хто ти такий?
Варвар, ні — бог усіх варварів і батько дуелей, Ультультус, грубою рукою розчавив внутрішні органи Дельмана, завершуючи свою справу. Він подивився згори вниз на Дельмана, який тепер лежав під його долонею.
За мить—
— Боляче, боляче, боляче, боляче!
Попри повністю знищені органи, Дельман знову підвівся, випльовуючи кров на сіре снігове поле і кричачи від агонії, як і всі інші.
Задоволений цим, Ультультус вискалився і оголосив:
— Усі присутні варвари, — він перевів погляд на вцілілих солдатів, які скам’яніли від страху. — Доведіть себе через дуель.
А потім:
— Доведіть, що ви не дикуни.
Він запропонував їм поєдинок.
— Якщо зробите це, я дарую вам чесну смерть.
На залитому кров'ю колізеї, побудованому з мерців…
Магістр-лицар та учень Четвертого Майстра меча, Вілан, ніяк не міг збагнути, що взагалі коїться.
Його причина прийти сюди сьогодні була максимально простою: допомогти своєму другові Карміну, який до того ж був цінним постачальником, розібравшись із певним дворянином із Королівства Астерія.
Звісно, оскільки шість королівств були об'єднані під прапором "Об'єднаного Королівства", за звичайних обставин навіть до дворянина з іншої землі слід було виявляти певну ввічливість. Один хибний крок міг легко перерости в міжнародний скандал.
Проте Вілан без вагань прийняв прохання Карміна не лише через предмет, який той пообіцяв, а й тому, що, зваживши всі обставини, вважав, що ризику погіршення ситуації немає.
Його висновок спирався на три причини.
По-перше, серед шести держав Союзу найбільший вплив мав «Калібан», який постійно стримував північних варварів.
По-друге, чутки про графа Палатіо більше не спливали на поверхню, а отже, його досі вважали безтурботним дворянином, якому випадково дістався титул і який не мав жодних зв'язків у «Калібані».
По-третє, навіть якщо все піде шкереберть, Вілан вірив, що його вчитель Фіола, який стояв на вершині влади «Калібана», втрутиться і владнає справу.
Хоча Вілан і не був таким геніально обдарованим, як Деус, він непогано володів мечем і завжди користувався захистом свого майстра. Зважаючи на ці три фактори, Вілан не бачив жодного особистого ризику в тому, щоб провчити графа Палатіо, і щиро кажучи, його розрахунки не були помилковими.
Однак була одна річ, якої Вілан не знав.
І полягала вона в тому, що—
Хрусь!
— Угх!
Граф Палатіо насправді був благодійником Деуса Макалліана — Магістра-лицаря, якого зараз шанували як героя в «Калібані».
— Гху…!
Деус заслужив прізвисько «Безмечний» після того, як у поєдинку сам на сам здолав Кургу зі Снігових полів, одного з восьми вождів варварів.
— А-а-агх!
Вілан, якого з силою жбурнули в дерево, застогнав із виразом страху та відчаю на обличчі, намагаючись заговорити:
— З-зачекайте! Лорде Деус—!
Але він не встиг закінчити.
Нога Деуса врізалася в його живіт ще до того, як Вілан спромігся вичавити наступні слова.
Лицарі з групи «Юзон», які щойно шанобливо вітали Деуса, при цьому видовищі інстинктивно рушили, щоб вихопити свої мечі, але…
— У ту мить, коли ви оголите свої клинки, решту я залишу вашій уяві.
— …!
Лише від одного цього погляду та слів, лицарі заніміли, затамувавши подих, і після цього почалося одностороннє побиття.
Спостерігаючи за цим, Алон стояв із обличчям, яке не виказувало жодних емоцій, поки Деус безжально гамселив Вілана, але всередині в нього розпливлася глибока й задоволена посмішка.
"Ти виріс таким хорошим хлопчиком…!" — Алон дивився на Деуса так, як батько міг би дивитися на сина, який чудово змужнів.
…Не те щоб будь-який нормальний батько відчував гордість, спостерігаючи, як його син жорстоко лупцює іншу людину, але в той момент Алон відчував щось на кшталт батьківської гордості. Насправді це було навіть більше — він відчував особливе почуття вдячності.
Протягом усього шляху до «Калібана» Алон вірив, що Деус не дуже високої думки про нього. Можливо, Деус витерпить його присутність, але Алон припускав, що цим усе й закінчиться, ніколи не очікуючи жодних глибших почуттів. Зрештою, Алон ніколи не спілкувався з Деусом особисто, і, що більш важливо, Деус ніколи не писав йому жодного листа.
Тому, коли Деус раніше назвав його своїм благодійником, Алон відчув, що всі зусилля, які він вклав у виховання Деуса, нарешті були визнані, і задоволена посмішка торкнулася його губ.
"А він добре б'є"
"Дійсно" — спостерігаючи за тим, як Деус розбирає Вілана в реальному часі, Алон зберігав спокійну посмішку, і десь через три хвилини відчув, наче гора впала з його плечей. Алон був глибоко вдячний Деусу за те, що той пішов на такі заходи.
Але через п'ять хвилин.
— Графе.
— Що таке?
— Він хіба не збирається його вбити?
Алон, відчувши, що щось іде не так, спостерігав, як Деус продовжує шматувати Вілана, який тепер жалюгідно вчепився в його ноги, ридаючи та благаючи про пощаду.
"Та ні. Невже справді?" — попри це, Алон продовжував думати: "Він же не вб'є його, правда?" — спостерігаючи за побиттям ще протягом п'яти хвилин.
Переконавшись, що обличчя Вілана тепер настільки спотворене, що в ньому вже не залишилося нічого від того нахабного виразу, який був усього десять хвилин тому, Алон покрився холодним потом і раптово згадав.
Деус, який стояв перед ним—
"Охо…?" — був одним із П'яти Великих Гріхів.
Звісно, це не означало, що його почуття вдячності кудись зникло. Воно не зникло, але…
"Приємно, що він зайшов так далеко заради мене, але…" — Алон спостерігав, як Деус, залишивши напівкаліку Вілана позаду, попрямував прямо до нього.
— Я до ваших послуг.
Схиливши голову так, ніби це була найприродніша річ у світі, Деус зупинився. Алон помітив, як солдати та лицарі навколо почали шушукатися при цьому видовищі.
— Ем, — подумав Алон, кинувши погляд на залитого кров'ю Вілана. — "Чи не занадто це… жорстоко?"
.
.
.
(П.П Да Деус ще легко з цим деганом обійшовся, була б тут Ютія чи Сольранг, чи Ріне, то вони там пляму крові зробили б з нього хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )