Розділ 258 - Розгалуження (2)
Алон ішов, розсіяно дивлячись на місто перед собою.
Руїни, що збереглися без жодних змін порівняно з тим, якими вони були 700 років тому.
Чому ж він не помітив цього раніше? Утім, роздуми тривали лише мить.
Невдовзі він вийшов із довгого тунелю й дістався руїн. І Алон переконався ще дужче.
Це була столиця нелюдських рас.
У його голові з'явилося кілька запитань.
"…Чому вона розташована під землею?"
Наскільки пам'ятав Алон, хоч небо й було попелясто-сірим, у столиці нелюдів його безперечно було видно.
Тут, мабуть, достатньо було трохи пробити стіну, щоб побачити небо, проте це місце явно розташовувалося під землею.
Слідом виринуло нове запитання.
"До того ж назва цих руїн — Стародавнє місто Кагара… А."
Зрештою Алон збагнув, що над цим питанням не варто особливо замислюватися.
Адже назву "Стародавнє місто Кагара" дали не тому, що тут щось здобули. Найімовірніше, її дав дослідник, який першим відкрив ці руїни.
Одне питання залишилося без відповіді, зате інше розв'язалося напрочуд легко. Завершивши свої роздуми, Алон…
— Я зачекаю тут, Господарю!
— Хай усе мине добре.
— Гаразд.
Вислухавши прощальні слова Сольранг та Евана, він рушив до центру. Адже саме там була істота, яка могла дати відповідь на запитання, що досі залишалося нерозв'язаним.
— Ху-у…
Діставшись вежі в центрі руїн, Алон без вагань почав підніматися на неї.
І на самій вершині вежі, куди він дістався вперше за довгий час…
[Давно не бачилися.]
...він побачив лик бога, відмінний від того, який бачив раніше.
[Охо-о?]
Богиня з усмішкою на вустах дивилася на нього згори вниз, наче помітила щось за реакцією Алона.
Алон повільно розглядав її постать.
Найперше, що впало в око, — це синє волосся, що спадало до талії. Наступними були очі майже крижано-блакитного кольору. І останнім — синій хвіст, що здавався надзвичайно довгим.
[Хм-м? Побачив мій справжній вигляд і часом не закохався?]
Представниця раси драконідів хихотіла з реакції Алона, ніби знайшла цікаву іграшку.
Проте причина, з якої Алон порожньо дивився на драконідку, полягала зовсім не в тому, що він закохався в неї.
А в тому, що в його голові виник один зв'язок.
Зв'язок, завдяки якому можна було здогадатися про ім'я бога перед його очима.
Тому Алон, який деякий час мовчав…
— …Йонрін?
Він вимовив це ім'я, ніби перевіряючи свою здогадку. Від цього вираз її обличчя, який ще мить тому був усміхненим, химерно змінився…
[…Я ж ніколи не називала тобі свого імені.]
Вона поставила запитання.
Невдовзі Йонрін, наче щось збагнувши, широко розплющила очі й…
[…Ти як узагалі зустрівся з Довон?]
...вона миттєво збагнула те, про що Алон навіть не згадував.
Вираз обличчя Йонрін був надзвичайно складним і химерним.
Алон трохи помовчав, а тоді…
— …Важко повірити, але я побував у минулому.
...почав повільно розповідати про те, що пережив.
[І це… правда?]
— Так.
На відміну від ситуації, коли Йонрін завжди сиділа на книжковій шафі й Алону доводилося дивитися на неї знизу вгору, цього разу вона сама спустилася туди, де перебував він.
Вислухавши всю розповідь, вона спершу мала такий вигляд, ніби ніяк не могла в це повірити, проте невдовзі…
[Ну що ж… Зрештою, на тобі й досі залишилися сліди Довон, тож було б дивно не повірити.]
...вона кивнула, наче все зрозуміла.
— …Тоді ти справді Йонрін?
[Так.]
— Проте, наскільки я пам'ятаю, минулого разу ти казала, що запечатала себе через те, що злякалася битви з чорними істотами, хіба ні?
Коли драконідка — ні, Йонрін — кивнула, Алон запитав про те, що цікавило його від самого початку.
Адже противником, із яким бився Алон, був Баарма, а не чорні істоти.
На це запитання драконідка лише повела очима в бік Алона.
— ?
Алон спантеличився. Йонрін же ще деякий час удавала, ніби її це не стосується, а потім…
[…Тобі часом не часто кажуть, що ти не дуже кмітливий?]
— Не дуже кмітливий?
[Ха-а…]
...вона важко зітхнула.
[…Так, усе правильно. Як ти й кажеш, під час нашої зустрічі я справді так казала.]
— Тоді те, що я знаю, є помилковим?
[Де там.]
— Тоді що?
На повторне запитання Алона, Йонрін знову зітхнула, а потім…
[Та…]
Злегка почервонівши, вона вигукнула:
[Т-та я просто так це сказала!]
— Чому?
[Чому-чому…]
Йонрін мимоволі перебирала пасмо свого чубчика. Волосся скручувалося й розкручувалося під її пальцями.
Не наважуючись зустрітися поглядом з Алоном і відвернувши голову вбік, вона…
[Ну, хіба це не виставляє мене в дещо жалюгідному світлі? Я розповіла тобі величну епопею про те, як боги билися з чорними істотами й усі загинули, а сама ганебно вижила. І лише коли з’явився Баарма, я втекла, прикрившись самопожертвою.]
...пробурмотіла з дещо похмурим виразом обличчя.
— …Хіба це можна назвати втечею?
Запитав Алон, проте Йонрін похитала головою.
[Ні, я справді втекла. Адже тоді саме я вела їх за собою. Я мала не приносити себе в жертву, а нести відповідальність до самого кінця. Зрештою, я…]
Вона, ніби згадуючи минуле, деякий час відсторонено дивилася в порожнечу, а потім коротко мовила:
[Замість того щоб узяти на себе відповідальність, я переклала її на Довон.]
— І все ж ти зрештою пожертвувала собою й виграла час, хіба ні?
[Це не має значення. Важливо лише те, що я мала владу над тими, хто поклонявся мені, проте не виконала свого обов'язку.]
Алон хотів щось додати, проте невдовзі замовк.
Адже він не лише не міг повністю зрозуміти, який обов'язок лежав на Йонрін, а й не хотів під приводом утіхи знецінювати те, що було для неї важливим.
Важливість тих чи інших цінностей може відрізнятися від людини до людини. І Алон надто добре це знав.
Тому замість слів утіхи…
— І все ж не було нікого, хто б звинувачував тебе.
[…Що?]
— Серед усіх — і солдатів, і королів — були ті, хто сумував через твою жертву, проте не було жодного, хто б тримав на тебе образу.
...він просто спокійно повідомив їй факти.
[Дякую тобі.]
— Зненацька…?
[Згідно з твоїми словами, якби ти зрештою не розправився з Баармою, ті, хто підносив мені Віру, не змогли б вижити.]
Йонрін щиро висловила подяку Алону.
Одразу після цього.
[…Абсолютно жодних слів не чутно?]
— Так, хоч я й носив його кілька місяців, нічого не було чутно.
Алон дістав самоцвіт і передав його Йонрін. Це й була початкова причина, з якої він збирався завітати до неї.
[М-м…]
Йонрін настільки ретельно розглядала самоцвіт, що аж чоло вкрилося зморшками. Невдовзі вона, наче щось збагнувши, вигукнула: "А!"
[Схоже, він зазнав впливу.]
— Впливу?
[Так, адже спочатку цей самоцвіт я реконструювала за допомогою решток моєї божественності, проте, схоже, коли туди потрапила інша божественність, усе дещо змістилося.]
— Це був не звичайний самоцвіт?
[Усередині міститься душа чаклуна, тож як він може бути звичайним самоцвітом?]
Йонрін підняла червоний самоцвіт у повітря й невдовзі почала вимальовувати геометричні візерунки.
Візерунки, дещо чужорідні, відмінні від божественності чи магії, якими послуговувався Алон.
Минув певний час.
[Усе готово.]
— …Тепер усе гаразд?
[Так, імовірно, за день ви вже зможете поспілкуватися.]
Йонрін знову повернула перстень Алону.
[У будь-якому разі, ти зрештою здобув власне закляття?]
— Так.
[І який саме закон ти порушив?]
— Хіба ти не знаєш?
[Я знаю про Звергнення Небес, проте не відаю точно, що це за закон.]
На запитання Йонрін, Алон трохи поміркував, а тоді…
— Це сила, що перевертає закони магії.
...зізнався.
[…Що?]
Очі Йонрін, у яких панувала невимушеність, знову широко розплющилися.
— ??
Вкрай вражене обличчя.
Від цієї реакції над головою Алона замиготіли знаки запитання.
————
Апостол Гордині мав вельми гидкий вираз обличчя.
Він просто прямував до входу в печеру. Чому ж його обличчя було таким роздратованим?
Через те, що хтось зневажив його? Ні. Через те, що печера була надто темною? Ні.
Через напруження від зустрічі з тим, хто чекав на нього в кінці цієї печери?
Це також було не так.
Звісно, істота в кінці. Той, кого він прийшов знайти й хто якнайкраще підходив на роль тіла втілення Гордині, був саме тим, перед ким навіть Апостолу Гордині слід було відчувати певне напруження.
Проте це не було причиною для роздратування.
Його роздратування викликало…
"…Чому світло є лише з одного боку?" — подумав Апостол.
Саме те, що світильники, які освітлювали шлях у цій печері, висіли лише з одного боку.
Гординя, який ніяк не міг розгладити насуплене обличчя…
— Тсс…
...легенько цокнув язиком, а тоді клацнув пальцями.
У той момент…
Трісь-трісь-трісь-!!!
Світильники, які ще мить тому м'яко випромінювали світло, вмить зрізало й вони посипалися додолу. Ніби їх усі одночасно щось відсікло.
— Ху-у…
Гординя лише тепер полегшено видихнув, наче йому нарешті відлягло від серця.
Гординя із полегшеною ходою невдовзі дістався велетенської печери.
У самому центрі велетенської печери він виявив чоловіка та жінку за його кріслом. Чоловіка й жінку, які мали моторошні вивернуті очі.
Апостол зосередив погляд на чоловікові. На його вустах з'явилася викривлена посмішка.
Хоч він і не раз бачив його під час розслідування, істота перед його очима виявилася значно кращою, ніж він міг уявити. Настільки, що того Володаря можна було б утілити просто зараз, не вдаючись до жодних додаткових заходів.
Проте, звісно, Апостол не збирався цього робити. Тіло втілення, яке призначалося для величного Володаря, мало бути бездоганним.
Адже від самого початку він прийшов на цю зустріч саме для того, аби досягти досконалості.
— Радий зустрічі.
Апостол із посмішкою передав привітання. На це чоловік, який сидів на кріслі, безпристрасно подивився на Апостола.
— Ти той продавець?
— Я радше той, хто ділиться надією, ніж продавець.
Апостол, міркуючи про "надію", дістав куб.
Чоловік перевів погляд на цей куб.
— Надією, кажеш… Це і є надія?
— Для тих, хто не має сили, це безперечна надія. Адже достатньо лише поглинути цю річ, щоб отримати силу. Зрештою, хіба ти сам не виявив бажання зустрітися зі мною, бо зацікавився нею?
Невимушена поведінка, ніби він знає геть усе. Нетривала мовчанка.
— Тож яка ціна?
Від цих слів Нангвона, на вустах Апостола вималювалася дуга.
Тіло втілення, яке, за чутками, було одержиме могутністю.
Точнісінько як він і чув, чоловік безперечно відчував глибоку зацікавленість у сутності Безодні.
Втішаючись тим, що ситуація розвивається за планом, Апостол озвучив ціну, про яку думав.
— Гроші мені непотрібні. Натомість… я б хотів, щоб ти розправився з однією людиною.
Аби зручно розправитися з надокучливою перешкодою.
— Ідеться про маркіза Алона Палатіо з Королівства Астерія.
Апостол виплюнув це ім'я із задоволеною посмішкою на обличчі.
І…
— …Алон Палатіо?
— Так.
Апостол…
— Розправитися з цією людиною?
— Саме так.
Відчув, що щось не так.
— …?
Нічого не змінилося. Король прокляттів усе так само сидів у кріслі й дивився на нього зверху вниз. Жінка за його спиною — так само.
Проте…
Жах-!
Тіло… не рухалося. Ніби його чимось скувало.
У той момент…
— !
Апостол збагнув, чому його тіло не рухається.
Адже це була вбивча аура. Настільки насичена, що навіть його інстинкти відмовлялися її сприймати, вона вже встигла скувати його тіло.
У наступний момент…
— Розправитися з моїм старшим братом… значить.
Апостол побачив.
— Якщо ти молотив язиком, аби розлютити мене…
З глибин Безодні почали випростовуватися…
— Я щиро тебе похвалю.
...незліченні руки, які було неможливо перелічити.
.
.
.
(П.П Ну що ж, тепер ви дізнались ким була та Драконідка хех.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]