Розділ 25 - (Як ти смієш піднімати руку на мого благодійника.)
Протягом останніх семи днів Кармін, третій син герцога Комалона, перебував у надзвичайно роздратованому стані.
Його нещодавно розірвані заручини підлили масла у вогонь, але справжнім джерелом його люті був граф Палатіо.
На минулому балу він сподівався зігнати свій паршивий настрій, зачіпаючи графа Палатіо, але в підсумку лише сам привселюдно зганьбився.
Звісно ж, весь цей крах був виключно виною самого Карміна. Якби він не дозволив собі образливих зауважень щодо зовнішності іншої дворянки, переговори про шлюб пройшли б як по маслу. І якби він навмисно не спровокував графа Палатіо, він ніколи б не зазнав такого приниження.
Проте Кармін повністю викреслив зі своєї пам'яті власну роль. Він міг зациклитися лише на соромі, якого зазнав, подумки знову і знову прокручуючи цю сцену.
Це було безпрецедентне приниження в його житті. Як нащадок герцога Комалона, одного зі стовпів королівства, він ніколи раніше не стикався з подібним ставленням, і та мить тепер випалилася в його розумі.
Майже десять днів Кармін то й діло стискав щелепи, відчуваючи гіркий присмак від цього спогаду.
Щойно він прибув до маєтку Комалона, то заговорив так, ніби підтверджував давно прийняте рішення:
— Ти.
— Так, молодий пане?
— Куди, за словами тих щурів, попрямував цей покидьок?
— Згідно з останнім звітом, граф Палатіо мав якісь справи в «Калібані»…
Не давши лицарю закінчити, Кармін покрокував до своєї кімнати і різко висунув шухляду столу. Вона була вщент заповнена численними кришталевими кулями. Він вибрав ту, що лежала скраю праворуч, і негайно дістав із кишені магічний камінь, піднісши його впритул до кришталю.
Куля почала шалено світитися, і з часом це сяйво стало згасати.
[О, подивіться, хто це! Мій друг Кармін!] — пролунав голос із кулі.
— Буду прямим. Мені потрібна твоя допомога, — промовив Кармін, стискаючи магічний кришталь.
[Охо? Моя допомога? З чим саме?]
— Граф Палатіо. Зараз він, швидше за все, в дорозі. Я хочу, щоб ти з ним розібрався.
[Розібрався? Ти маєш на увазі графа Палатіо?] — чоловік на іншому кінці, спантеличений цим проханням, вирішив перепитати.
— Вбивати його не обов'язково. Просто зроби так, щоб він залишився калікою, ледь живим.
З кришталевої кулі долинула коротка тиша, перш ніж чоловік відповів:
[Навіть якщо так, це досить…]
— Я дам тобі п'ять.
[…Що?]
— Досягнеш успіху — і я дам тобі ще п'ять. Вони ж потрібні тобі, правда? Щоб стати сильнішим.
[Хах…] — чоловік видав порожній смішок від пропозиції Карміна. — [Ти серйозно? Ти можеш дістати аж п'ять штук?]
— Якщо завдання буде виконано як слід, це простіше простого.
Чоловік у кришталі на мить замовк.
— Ти ж здатний на це, чи не так?
[Хах…] — а потім, наче розважений цим, чоловік тихо засміявся. — [Мій друже, ти розумієш мене з пів слова. Ти завжди знаєш, за який важіль смикнути!]
— Ти зробиш це чи ні?
[Моє єдине завдання — подбати про нього, правильно?]
— Так. Зроби це якомога жорстокіше.
[Вау, він, мабуть, справді розлютив тебе, якщо ти просиш про таке. Дуже добре. Я в усьому розберуся і зв'яжуся з тобою, коли все буде скінчено.]
На цьому зв'язок обірвався. У кімнаті знову запанувала тиша, наче цієї розмови ніколи й не було. Але одна річ змінилася. Підступна, задоволена посмішка розпливлася на обличчі Карміна.
"Він справді вірив, що я відпущу його після того, як він зганьбив мене перед усіма?" — ця єдина думка тепер повністю захопила його розум.
— Ми нарешті на місці?
— Схоже на те.
Минуло близько двох тижнів з того часу, як Алон вперше зустрів Елібана, протагоніста цього світу.
Дивлячись на далеку столицю, Кірдам, Алон перевів погляд на задню частину карети. Там були складені різноманітні подарунки, призначені для Деуса — людини, з якою вони ось-ось мали зустрітися.
— Ох, я геть виснажений, — позіхнув поруч Еван, і його втома була очевидною, коли він також подивився на презенти.
Алон і сам відчував повне знесилення, як і натякав Еван.
— Довгі подорожі завжди витягують усі сили.
— …Було б набагато більше часу для відпочинку, якби ми не зробили гак до того схожого на лабіринт місця.
Їхня втома виникала не лише через тривалість подорожі, а й через численні зупинки, на яких Алон наполягав протягом останнього тижня.
— Це було необхідно, — такою була єдина відповідь Алона на зауваження Евана.
Насправді, причина цих зупинок на шляху до «Калібана» полягала в підготовці до майбутнього зіткнення із Зовнішнім Богом. Кулон у формі лотоса, який тепер лежав на шиї Алона і якого не було ще два тижні тому, став одним із результатів цієї підготовки.
Ігноруючи погляд Евана, Алон змінив тему:
— Деус уже повернувся зі свого походу, правильно?
— Так, він має бути на місці.
Алон на мить замовк, перш ніж поставити інше запитання:
— …Він же погодиться зустрітися зі мною, як гадаєш?
— …Я впевнений, що так, — відповів Еван, хоча в душі Алона все ще залишалася крапля сумніву.
"Сама зустріч — це лише перший крок… справжні труднощі виникнуть, коли доведеться переконувати його виконати моє прохання…" — за ці роки, Алон надав Деусу суттєву фінансову підтримку і навіть урятував його від потенційно катастрофічної ситуації. З точки зору чистого обов'язку, Алон однозначно був його благодійником.
Але якщо дивитися реалістичніше, то для Деуса, Алон швидше за все, був просто анонімним покровителем, який щедро підтримував його здалеку. Зрештою, вони ніколи не зустрічалися віч-на-віч. Без особистого спілкування було важко розраховувати на щиру прихильність, тому зараз, стоячи біля воріт Кірдама, Алон відчував легку тривогу.
"Залишається лише сподіватися, що ці подарунки допоможуть схилити його на мій бік" — поки Алон прокручував ці думки в голові, їхня карета нарешті дісталася північних воріт Кірдама, ставши в чергу на огляд, як і всі інші мандрівники, що в'їжджали до столиці.
Навіть для дворянина Королівства Астерія перевірки були неминучою вимогою під час подорожей за кордон. Повідомивши своє ім'я солдату на варті, Алон чекав, поки черга карет повільно просувалася вперед, спостерігаючи, як Еван улагоджує формальності.
— Перепрошую, графе?
— Так?
— Здається, виникла невелика проблема.
Еван зазирнув у карету, говорячи приглушеним тоном, що змусило Алона спантеличено схилити голову набік. Злегка кивнувши, Алон вийшов із карети, і його зустрів лицар із виразом абсолютної самовпевненості на обличчі.
У цього лицаря було руде волосся, а на грудях красувався герб із зображенням лева, від усієї його постави віяло пихою. Поки Алон із цікавістю розглядав його, лицар заговорив:
— Ти і є граф Палатіо?
— Так, це я.
Хоча вони були незнайомцями, лицар звернувся до нього фамільярно, наче стандартних шаблонів цього фентезійного світу було цілком достатньо, щоб видати гнилий характер людини.
Поки Алон підтверджував свою особу, Еван нахилився ближче, щоб прошепотіти йому на вухо:
— Цей лицар, схоже, є учнем Фіоли.
— …Фіоли?
— Так, ну знаєте, Четвертого Майстра меча.
Після слів Евана, Алон тихо хмикнув на знак розуміння. Образ видатного лицаря, відомого як Четвертий Майстер меча, Фіола, сплив у його пам'яті. Він кивнув, хоча вираз його обличчя залишався спантеличеним.
"І чому ж учень Четвертого Майстра меча тут? …Та ще й із цілим загоном лицарів?" — погляд Алона ковзнув по інших воїнах, які мали такий самий лев'ячий герб, як і Фіола.
— …Що вам від мене потрібно? — повернувшись до учня Фіоли, запитав Алон. Лицар, який підходив до нього з нахабною усмішкою, нарешті представився:
— Для початку, я Вілан, прямий учень сера Фіоли.
— І?
— Мені повідомили, що мій друг заборгував вам невеликий борг.
— Друг?
Коли Алон перепитав його, Вілан посміхнувся і продовжив:
— Саме так, друг.
— Я не пам'ятаю, щоб мав якісь помітні зв'язки тут, у «Калібані».
— Мій друг також не надто пов'язаний із «Калібаном». Він походить із Королівства Ашталон.
При цих словах Алон мимоволі пробурмотів собі під ніс:
— Королівство Ашталон…? Що?
Але в наступну мить прийшло осяяння, і він видав тихий, усе розуміючий зітхання:
— …Кармін?
— Правильно, ти згадав. Він зв'язався зі мною.
Почувши слова Вілана, Алон не зміг приховати свого подиву.
"Зачекайте, я ж навіть нічого не зробив тій людині! …Скільки минуло? Кілька тижнів?" — на мить Алон був навіть вражений ефективністю цього дрібного дворянського гопника Карміна, який спромігся всього за якихось два тижні побігти до своїх друзів, щоб поплакатися в жилетку.
— Я також винен йому невелику послугу, тому вирішив, що маю принаймні позначити свою присутність.
— Тобто ви весь цей час чекали тут лише заради того, щоб «позначити присутність»?
— Якщо бути точним, я чекав на сигнал. Усі карети з Королівства Астерія проходять через ці ворота.
Алон відчув легке запаморочення від невимушених слів Вілана, сказаних із фальшивим каяттям, у якому не було ні краплі справжнього жалю. Навіть попри те, що вплив дворянина суттєво зменшується на чужій землі, це не означало, що з ним можна поводитися подібним чином прямо біля міських воріт.
— Тож який у вас план?
— Я запропоную тобі два варіанти. Як щодо того, щоб ті дорогі речі у твоїй кареті… ти просто пожертвував їх нам?
— А інший варіант?
— Провести близько трьох тижнів у підземній в'язниці.
— …Ви ж чудово усвідомлюєте, що я дворянин іншої держави, чи не так? — запитав Алон, знаючи, що затримання іноземного дворянина без вагомих підстав неминуче призведе до дипломатичного скандалу.
— Я єдиний прямий учень сера Фіоли.
Наступна заява Вілана змусила Алона втратити дар мови. Те, що Вілан по суті декларував, означало: «Я можу влаштувати тут будь-який розгром, і мій статус захистить мене від будь-яких наслідків».
Абсурдність полягала в тому, що в словах Вілана була доля правди. Тут Алон був лише приїжджим іноземним графом, тоді як Вілан — єдиним прямим учнем видатного Майстра меча.
"Неймовірно. Справді, рибак рибака бачить здалеку" — Алон зітхнув, усвідомивши, що ця банда шибеників ідеально підходила один одному.
Якраз коли він видихнув, Вілан зловісно вискалився.
— Але якщо бути зовсім чесним, який би варіант ти не обрав, результат буде однаковим.
Вілан злегка штурхнув Алона в живіт руків'ям свого меча.
— Зрештою, мій друг просив лише про одне.
Вілан висловив свою погрозу з повною невимушеністю.
Еван, який досі зберігав мовчання, повільно почав хмуритись. Його рука інстинктивно рушила до меча на поясі, коли…
— Гу, гу~!
Голос, що пролунав позаду, змусив і Алона, і Вілана обернутися. Там Алон побачив його.
"Деус Макалліан…?"
Одягнений у чорні залізні обладунки, з крижаним виразом обличчя, Деус наближався до них.
У мить його появи атмосфера біля воріт стала настільки щільною, наче саме повітря налилося свинцем. Попри те, що прибув лише один чоловік, солдати миттєво витягнулися в струнку, а їхні очі округлилися від шоку. Лицарі, які ще мить тому стояли в розслаблених позах, тепер скам'яніли, а їхні обличчя наче звело від напруги.
— Смирно!
Солдати, які до цього ліниво спостерігали за розвитком подій, побачивши Деуса, негайно підняли свої мечі у військовому вітанні, але той не звернув на них жодної уваги.
— Вітаємо Великого Меча! — шанобливо вигукнули лицарі з групи Вілана, «Юзон», але Деус проігнорував і їх. Замість цього він попрямував прямо до Алона.
Побачивши це, Вілан поспішно прибрав меч, яким розмахував перед Алона, і спробував щось сказати, але…
"Грюк!"
— Гха!
Рука Деуса блискавично метнулася вперед і мертвою хваткою стиснула горло Вілана.
— Що-що…!
Вілан скинув руки, намагаючись розчепити пальці Деуса та хапаючи ротом повітря, але все було марно.
— Що, по-твоєму, ти робиш? — від цих крижаних слів обличчя Вілана зблідло як полотно від страху, а в очах застиг чистий жах. — Як ти смієш піднімати руку на мого благодійника.
.
.
.
(П.П Так смішно з цих деганів дворян з інших країн, котрі вважають що можуть робити що завгодно.)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )