Розділ 249 - …Що це таке? (1)
— …Ху-у.
Золотими стрижнями простір був повністю ізольований.
Дивлячись, як вимальовані довкола магічні кола активуються, а на попелясто-сіре небо насувається темрява, Ріне раптом згадала про давній спогад.
Початок того спогаду завжди був пов’язаний із маленькою хатинкою. Варто було зайти всередину — і там на неї чекала тепла сімейна атмосфера.
Мати, яка готувала їжу. Батько, який сидів за столом і ніжно спілкувався з матір'ю. І постаті трьох дітей, які бігали поруч, весело белькочучи.
Минуло понад десять довгих років, проте той спогад не зникав. Ні, навпаки, щоразу, коли вона згадувала його, цей спогад ставав дедалі виразнішим.
Невдовзі у пам'яті виринав чіткий голос: "Мамо! Тату! Якась сестричка розповіла мені, що є таємниця, яку можу знати лише я-! Знаєте, що це!?"
Перед Ріне дзвінко сміялась маленька дівчинка, яка не сягала їй навіть до пояса.
Дівчинка, що із задоволенням ворушила крихітними губами й щебетала, — ні, Ріне з минулого — переповіла батькам слова якоїсь химерної жінки.
Після цього спогад знову показав сцену, яку Ріне завжди бачила у своїх снах.
Труп жінки з розірваним горлом. Чоловік, убитий із викрученими в усі боки кінцівками. І постаті трьох дітей, що втратили життя, поки з усіх отворів хлинула кров — в усій своїй оголеній жорстокості.
Гріх, який вона сама створила. Жахливе видовище, породжене її власним невіглаством, закарбувалося перед її очима.
— ……
Наступним у пам’яті виринув спогад про ту зустріч з Еміль… Тоді Ріне щойно отримала здібність від Хрещеного Батька й, сама того не помічаючи, трохи запишалася. Саме через цю зустріч вона втратила найдорожче.
Під час тієї зустрічі Ріне зрештою нічого не змогла зробити. Навіть у тій битві вона лише отримувала допомогу.
Та, хто не здатна захистити нічого й лише приймає допомогу. Та, хто, не зумівши нікого захистити, приречена втратити все. Нікчемна істота.
Нікчемність.
Саме так Ріне оцінювала себе. Тому ця ситуація, навпаки, тішила її.
Вона, яка досі жодного разу не змогла захистити когось, нарешті зробила це.
Того, кого вона вважала найдорожчим. Того, хто назвав родиною її — ту, що через власне невігластво сама зруйнувала все, що мала. Дорогу їй людину.
— ……
Ріне перевела погляд.
На протилежному боці виднілася постать Агві, який був запечатаний разом із нею. Постать істоти, у якій не було ані краплі розуму, проте яка мала виразний авторитет і силу Жадібності.
Сила, яку можна було зробити своєю, скориставшись сотнями років часу, перебувала саме там.
І це було ще не все. Ріне здобула найдорожче.
Можливість стати дорогоцінною людиною для того, кого вона кохала й цінувала.
Хтось міг би назвати її дурною. Хтось міг би подумати, що її просто використають і викинуть.
Проте хоч би хто це шепотів, усмішку на вустах Ріне було неможливо розвіяти.
Адже вона чудово знала Хрещеного Батька.
Він був м'якосердою людиною. Людиною, яка не хотіла бачити, як хтось зазнає болю, і яка від природи не здатна поводитися егоїстично навіть у ситуаціях, де це можна було б зробити. Навіть якщо він сам вважав, що діє егоїстично — кожен збоку бачив, що він діє заради інших.
Оскільки він був саме такою людиною, Ріне була впевнена: коли вона вийде з цього простору, вона вже стане дорогоцінною людиною для Алона.
"…700 років" — подумала Ріне.
Це був довгий час. Справді, надзвичайно довгий. Та попри це, усе було гаразд.
Як для часу, необхідного для здобуття сили аби захистити дорогоцінну людину… Як для часу, щоб посісти куточок у серці Хрещеного Батька… це був не такий вже й довгий час.
Ріне, посміхнувшись, розгорнула книжки у бібліотеці свого розуму.
Справ, які належало зробити, було надзвичайно багато.
————
Минув місяць відтоді, як зник Алон — ні, той, кого ельфи називали Першим Ельфом, який відродив Світове Дерево, а інші нелюдські раси кликали Верховним.
Після того як він розправився з Баармою, якого можна було назвати чорною істотою, світ почав швидко повертатися до свого початкового стану.
Попелясто-сіре небо, що закривало від них сонце, непомітно забарвилося теплим сонячним промінням.
Почорніла земля, ніби нічого й не було, почала випромінювати свіжий аромат ґрунту.
Усе повільно поверталося до норми.
І посеред землі ельфів Грейніфри, яка найшвидше з-поміж усіх повернула собі зелень, біля Світового Дерева…
— ……
Четверо чоловіків і жінок різних рас мовчки стояли навколішки перед стелою біля підніжжя Світового Дерева.
— Хлип…
Хтось проливав сльози.
— ……
Хтось мовчав.
— ……
Хтось мав пригнічений вираз обличчя.
І саме тоді юнак із вивернутими очима, який досі мовчав, підвівся й обернувся. Усі вони виявляли різні почуття, та водночас їх єднала одна спільна емоція.
— Куди ти?
Запитала дівчина, яка хлипала, — ні, представниця раси драконів.
На це юнак із виразом обличчя, неналежним для його віку, відкрив рот:
— Ставати сильнішим.
— Навіщо?
— Бо я помщуся.
— …Кому?
— Тому білому виродку.
Юнак із поглядом, у якому залягла глибока лють...
— Старший брат точно міг тоді врятуватися. Я на власні очі бачив, як він вижив у глибині того підземелля. Якби тільки той білий виродок, невідомо звідки взявшись, раптом не з’явився…
...Зціпив зуби.
— Тому я знайду того виродка, який невідомо куди подівся, і разом із сестрою вб'ю його. Я помщуся за мого благодійника — за мого старшого брата… Хоч скільки б часу це зайняло.
Нангвон, давши таку обітницю...
— Навіть якщо порушу слова, які залишив старший брат.
...одразу розвернувся й рушив туди, де чекала його сестра.
Після того як постать Нангвона повністю зникла, решта присутніх один за одним почали підводитися зі своїх місць.
— …Бог сказав мені, що якщо коли-небудь хлопець на ім'я Елібан попросить про допомогу, поставитися до нього добре. Для цього мені доведеться стати сильнішою. І коли настане той час… — Пробурмотіла Рія й пішла.
— Я… У-у-у…
Чорний дракон, яка безупинно хлипала, стоячи зі сльозами в очах, невдовзі безсило рушила геть.
І останньою, хто залишився, була…
— ……
...Лян-А. На місці, де всі вже пішли й запанувала тиша, вона не зробила й кроку від Світового Дерева, лише мовчки дивилася на стелу.
І…
— …Я не вірю. — Пробурмотіла вона.
Дуже тихо. Настільки малочутно, що ніхто не міг би цього почути.
Проте…
— Бос не помер, — промовила вона з непохитною впевненістю.
Навіть якщо інші цього не бачили, вона — бачила. У вирішальну мить. Бос зник не через безодню, яка поглинула геть усе.
Фіолетовий колір. Разом із чимось фіолетовим він зник, але не загинув.
Інші не вірили, проте Лян-А вірила тому, що бачила на власні очі.
Саме тому Лян-А згадала останні слова Алона. Голос, який раптом пролунав у її голові, коли він падав:
"Живи праведно" — Лян-А міцно стиснула обидва кулаки. Відтепер це мало стати метою життя Лян-А. Це мало стати її виправданням і правильністю. Інакше й бути не могло.
Адже бос живий. Адже колись він повернеться до неї. А отже, заради того моменту.
— ……
Аби отримати від боса визнання, що вона жила праведно… Аби ще раз побачити це обличчя, вона житиме.
…Пеккві, яка поглинула своїх співвітчизників, покинула Грейніфру пізньої ночі.
————
І в той самий момент.
— ……
Королівство Грейніфра.
Магріна, яка тепер залишалася єдиною вищою ельфійкою та ельфійкою, що не зазнала жодного прокляття, з порожнім виразом обличчя дивилася на перстень, що лежав під столом.
Перстень надзвичайно простої форми, без жодних особливих візерунків. Проте причина, з якої Магріна беззупинно дивилася на нього, полягала в тому, що вона знала: це той самий перстень, який носив Алон — ні, її братик.
"Чому він тут…?" — Магріна ошелешено згадала попередні події — момент, коли вони повернулися на екіпажі до королівського замку й перстень зненацька залетів всередину екіпажу.
"…Чоловік із блакитними очима" — Коли вона гарячково озирнулася довкола екіпажу, там було надто багато людей, аж в очах рябіло. І все ж Магріна з-поміж цього натовпу миттєво впізнала людину, яка кинула перстень до екіпажу.
"…Хто взагалі ця людина?" — Хоча той чоловік був повністю закутаний, вона чітко бачила: його виразні блакитні очі пильно дивилися на неї, після чого він одразу зник.
Хто б це міг бути? Вона тривалий час роздумувала над цим, проте так і не знайшла відповіді. Адже не могла згадати нікого, хто мав би настільки насичені блакитні очі.
— ……
Магріна мовчки підняла перстень. Хоч скільки б вона розглядала його, це безперечно був той самий перстень, який носив її братик.
"Чи не означає це, що братик живий…?" — Надія, яка зародилася мимоволі. Проте вона невдовзі поховала цю надію глибоко в душі.
Адже вона бачила.
Як Перший Ельф… як її братик у тих глибоких підземеллях урятував армію Союзу й зустрів свій кінець.
Магріна, яка деякий час мала пригнічений вираз обличчя, стиснула перстень, що лежав на столі, і згадала останні слова, які промовив її братик:
— "Ти зможеш добре вести ельфів за собою."
Слова, які навіть у вирішальну мить дбали про неї.
Згадавши той голос, Магріна тихо дала собі обітницю: вести за собою ельфів, послухавшись його слів — стати королевою.
Магріна ще раз закарбувала рішучість, яку карбувала у своєму серці знову й знову.
————
І в той самий момент. Поруч із розтрощеним Світовим Деревом, де загинув Баарма. Там одна постать мовчки дивилася на місце, де лежав труп Баарми.
Постать із чорними, мов смола, очима, що дивилася на величезну яму, де загинув Баарма. Ні, це був чоловік, який колись служив апостолом Баарми.
Він криво всміхнувся. Хоч бог, у якого він досі вірив і який володів незрівнянною силою, загинув, а незліченні віряни поринули у відчай, сам він не впадав у розпач. Ні, йому й не було чого впадати у відчай.
Адже з'явилася істота, якій можна було підносити Віру значно більше, ніж Баармі.
— ……
Чоловік відтворив у пам'яті.
Бога, який забарвив світ льодовиком і намалював Чумацький Шлях на попелясто-сірому небі. Великого Бога, який змусив його, хто поклонявся лише сильним, зректися Віри, спрямованої до Баарми.
Повільно підвівши голову, він промовив:
— …Вклоняйтеся.
І сам шанобливо схилив голову.
Невдовзі на тлі нічного неба ледь помітно проступив чорний ріг, від якого залишилася лише половина.
————
— Здається, тепер усе ідеально…
— Ху-у…
Почувши голос Пенії, яка чомусь обережно добирала слова, Алон безсило опустився на землю й поглянув на фіолетовий світ.
Цей світ був точнісінько таким, як до того, як Алон потрапив у минуле.
— Потрібно виходити просто зараз?
— Ні, для початку все належним чином зафіксовано, тож якщо ми не робитимемо чогось додаткового, найближчим часом воно не похитнеться.
— …Тоді давай трохи відпочинемо.
Алон важко зітхнув і, відчуваючи, як голова йде обертом від думок, добряче почухав її.
Це було через Ріне.
Алон згадав те, що бачив раніше в Грейніфрі. Згадав той момент, коли виявив Матір Жадібності, якої там неодмінно не мало бути, відчувши здивування.
"…Ось чому це сталося" — подумав Алон.
Думка про нетривалий відпочинок швидко минула, й Алон негайно підвівся зі свого місця.
Адже він мусив зняти запечатування з Ріне.
А потім раптом насупився з дивним виразом обличчя.
Причина полягала в тому, що…
"…Куди подівся перстень?" — подумав Алон.
Перстень Угоди, який мав бути надітий на його руку, зник.
"Я ж ніби не знімав його…"
Проте насамперед потрібно було вибратися звідси. Алон перевів погляд на Пенію.
— Спочатку вийдемо.
— А, так.
Пенія, мабуть, вирішивши, що Алон не в гуморі, швидко відповіла. Вийшовши разом із нею за двері, Алон спокійно згадав останню мить.
Той момент, коли він зупинив дітей, які намагалися його врятувати, і залишив останні слова за допомогою мани.
"Сподіваюся, вони дійшли до них…"
Згадуючи обличчя дітей по черзі, він подумав про Рія.
"Спочатку я її не впізнав, але…"
Що довше вони були разом, то більше Алон дізнавався про неї й зрештою з’ясував, що її звати Хісторія. Зрозумівши, ким вона була насправді, він залишив кілька слів і для неї.
На мить поринувши у спогади про останні миті, Алон повернувся до Пенії й запитав:
— Ми повернулися в той самий момент, коли нас відкинуло?
— М-м… за моїми розрахунками, саме так.
Невдовзі, коли вони вийшли назовні, у їхнє поле зору потрапила…
— Ех… Навіть нічого путнього не сказали й ось так пішли… І що мені тепер робити…
...Надзвичайно знайома спина Евана.
Одягнений у чорні обладунки, Еван стояв перед дуже старовинною труною, випромінюючи глибоку скорботу.
Навколо нього незліченна кількість людей так само в тузі вшановувала пам'ять мовчанням.
Герцогиня Альтія та графиня Зенонія, включаючи інших дворян, також вишикувалися в шеренгу й мовчки зберігали тишу.
Ба більше, поруч із самою труною Юман випромінював навсібіч святу силу й бубонів молитви.
— ……
Чомусь у повітрі висіла велична атмосфера, яку не личило без потреби порушувати…
Алон так і застиг на місці, щойно вийшовши за двері. Пенія, яка йшла за ним, теж збагнула, що відбувається, і лише розгублено повела очима.
Так і…
— …Утім, жити все одно доведеться. Мені було приємно з вами, маркізе… І гроші, які ви мені залишили… я теж добре витрачу.
Алон ніколи не залишав йому жодних грошей. Еван сумно всміхнувся, промовивши це, й саме тоді обернувся…
— ……
І зустрівся поглядом з Алоном.
— ???
Зіниці Евана вмить розширилися. Проте перш ніж він устиг бодай як реагувати...
— …Пенія. Вона хоч і була грубіянкою, але все ж мала своєрідну душевність…
— …Грубіянкою вона була аж занадто, але все ж була доброю подругою…
— Авжеж.
— …Доброю… подругою… була…?
...від голосів магів, які розмовляли, споглядаючи іншу труну, що стояла поруч із труною Алона...
— Що ви бовкнули, виродки?
...Пенія, яка на мить повела очима, із скрипом зубів виплюнула ці слова.
Від цього погляди всіх миттєво звернулися в одне місце, і…
— ???
...важка, велична й смутна атмосфера за мить...
— …?????
...заповнилася спантеличеною тишею.
…Алон уперше відчув на собі, що таке атмосфера, від якої перехоплює подих.
.
.
.
(П.П Вони ожили, Алілуя... Орний кінець, особливо момент із грошима і Еваном хд.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]