Розділ 244 - Осягнення (1)
Підземелля. Місце на південній околиці Об'єднаного Королівства, під безплідними землями, куди не проникає жоден промінь світла.
Це місце, де існували виключно гулі, зазвичай мало б вирувати від їхнього шаленого пожирання один одного.
Ні, насправді воно вже вирувало.
Адже не минуло й кількох днів, як новоствореного ватажка хтось убив, і до гулів повернувся розум.
Через це гулі знову відновили все таку ж битву.
Воно теж долучилося до цієї боротьби за виживання, де гулі пожирали одне одного, і саме пожирало своїх одноплемінників.
Аж доки не з’явилася вона.
Гулі, які пожирали одне одного, миттю відчули присутність чужинця, що спустився в підземелля, припинили битву й обернулися в один бік.
Там стояла звіролюд. Звіролюд із золотими очима, що яскраво сяяли навіть у самісінькій безодні.
У ту мить, коли вони виявили цю істоту, гулі всі як один ринулися на звіролюда.
Загарбник був небажаною істотою. Адже він слугував лише марною перешкодою під час визначення ватажка у їхньому власному бою.
■■■■■■■-!!
■■■■■-!!!
Видаючи моторошні, неприємні для слуху крики, гулі ринули вперед.
Чи був ворог перед ними сильним чи слабким, не мало особливого значення. Адже від початку гулі безперервно відроджувалися, поки існувало ядро душі.
Тому вони — як і воно, що поглинуло значно більше соратників, ніж інші, — безстрашно кинулися вперед.
Проте гулі, які підібралися близько до звіролюда, незабаром були винищені вщент.
Причина полягала в...
Трісь-бз-з-з-т-!!!
...Золотому сяйві блискавок, що вилітали з тіла звіролюда.
Це золоте світло поглинало гулів, спопеляючи й перетворюючи на ніщо все, що збиралося довкола.
Проте решта гулів не зупинялася. Незважаючи на те що сотні з них зникали за один раз, вони безупинно кидалися ланцюговою хвилею.
Ні, навпаки, видаючи моторошний смішок "Кі-кі-кі", вони летіли на Сольранг.
Адже поки камінь запечатування не розтрощено, гулі не зникають.
Нескінченне протиборство сил. Гулі безупинно кидаються вперед, а блискавки, що вибухають, знищують їх.
У той момент.
— …Я чула. Що достатньо лише знищити камінь запечатування.
Сольранг, сяючи сліпучими золотими очима, розкрила рот і...
— Проте я не хочу вбивати вас так легко.
...тихо...
— Ви, хто вбив мого Господаря…
...ніби даючи обітницю...
— Мусите померти якомога болісніше.
...пробурмотіла вона.
Невдовзі...
Трісь-!
...Золоте сяйво блискавки забарвилося в чорний колір.
Трісь-бз-з-з-т-!!!
Повітря, що заповнювало підземелля, здригнулося, і в ту мить, коли густі чорні блискавки розлетілися на всі боки, гулі, які шалено ринули на Сольранг, одночасно завмерли.
Це сталося через інстинкт. Так, вони не помирають, поки камінь запечатування цілий.
Проте тисячі й десятки тисяч гулів, що населяли це місце, — істоти, настільки одержимі голодом, що втратили будь-який сенс навіть найменші рештки розуму й які роззявляли пащі навіть на власного ватажка, — інстинктивно збагнули.
Якщо вони торкнуться цих чорних блискавок, які випромінювала звіролюд, — якщо вони торкнуться того, що здатні випромінювати лише чорні істоти, які створили гулів, — вони просто зникнуть назавжди.
І...
— Якомога…
З-поміж чорних блискавок тьмяні золоті очі люто дивилися на гулів.
— Болісніше.
Поглядаючи велично й безжально, її погляд гостро сяяв.
————
— Ц-ц… Усе-таки не виходить.
Минуло кілька годин після повернення Алона, і тишу, що панувала довкола, порушив тихий гомін, який долинув до його вух.
— Звісно, не вийде. Використовувати річ, якою від початку могли керувати лише чародії, для людини, яка навіть не є чародієм, від початку було неможливо.
— І не кажи.
— Невже їй тепер не соромно спускатися сюди? Чув, вона сама впевнено попросила показати їй Агатон.
— Та радше вона боїться спускатися. Так упевнено заявляла, що зможе запустити Агатон, а якщо не впорається, то на неї обрушиться гнів високопосадовців, які покладали на неї надії.
Шепіт солдатів. Алон озирнувся довкола.
Очевидно, вираз облич королів змінився.
Обличчя, на яких спочатку заграла надія. Хоч вони й намагалися це приховати, тепер кожен міг помітити на них розчарування.
Ковалі, які відновили Агатон до придатного стану, поводилися так само.
— Все ж це неможливо…
— Оскільки її привів чужоземний Бог, я сподівався, що, можливо…
— Якщо Агатона немає, що ж нам тепер робити…
Поки Алон слухав ці тихі шепоти й вже збирався підійти до Ріне, яка все ще стояла непорушно...
— А…
З вуст Ріне вирвався тихий вигук. Вона розплющила очі, ніби щось збагнула.
Водночас із цим.
Гу-у-у-у-у-т-!!
Куб, який ще мить тому стояв абсолютно непорушно, затремтів серед химерного гулу, і…
Клац-клац-клац-!
...Почав змінюватися.
Він, який раніше був настільки малим, що вміщався б у долоні Алона, миттєво виріс до колосальних розмірів.
Невдовзі, наче витончено створений механізм оживав і рухався, він за лічені миті почав викривлятися, звиватися й утворювати нову величну форму.
— Н-неможливо…
— Не будучи чародієм, запустити Агатон…?
— Що за…
Солдати й ковалі, які досі ставилися до цього скептично, одночасно витріщили очі від подиву.
— !
На обличчях королів, які так само спостерігали за Ріне, запалала надія.
Агатон, який ще мить тому був крихітним кубом, невдовзі перетворився на велетенську гармату.
— О-о-о!
Атмосфера, у якій панували сумніви й зітхання, миттєво переломилася. Агатон, який постав серед загального захоплення, здавався чужорідним навіть Алону.
Химерний вигляд, що личив скоріше майбутньому, ніж нинішньому світу. Проте всі дивилися на нього без найменшого відторгнення. Саме завдяки химерним магічним символам, викарбованим повсюди на Агатоні.
— Ого… Божевілля… Що це за магічне коло?
Пенія, яка стояла поруч, видала вигук захоплення в дещо іншому сенсі, а Ріне, що розгорнула Агатон, трохи поміркувала й почала розпитувати ковалів.
Тим часом.
— Пане Алон.
Королі, чиї обличчя променіли радістю, підійшли до Алона.
— Щиро дякую вам, ми від вас отримуємо лише допомогу.
Коли Суранг схилив голову, Алон вказав убік:
— Подяку краще висловити не мені, а Ріне.
— Зрозуміло. Проте…
— ?
— Можливо, пані Ріне — чародійка?
Це було обережне питання. Алон, згадавши слова Довон, похитав головою:
— Ні, це не так.
— Зрозуміло… Але як їй вдалося запустити Агатон…?
Суранг, надзвичайно вражений, знову обережно запитав:
— Можна поставити ще одне запитання?
— Кажіть.
— Які у вас стосунки з пані Ріне…?
Хоч і дивуючись, чому його це цікавить саме зараз, Алон замислився, як відповісти.
Звісно, Алон і Ріне були надзвичайно близькі. Проте пояснити це іншим було досить складно, і поки він зважував думки...
— Я його донька.
...Ріне, закінчивши розмову з ковалями, підійшла ближче й відповіла замість нього.
— Правильно ж?
— …Ну, можна й так сказати.
Коли Ріне попросила підтвердження, Алон кивнув головою. Від цього Суранг видав "О-о-о" із подивом:
— Ви чужоземний Бог, а маєте доньку… Ви стали батьком у дуже молодому віці.
Суранг кивав головою, ніби все зрозумів.
…Схоже, той дійшов безглуздого непорозуміння, проте Алон не став заперечувати.
Бо пояснювати й виправляти це, затягнуло б розмову.
— У будь-якому разі, оскільки Агатон працює, відтепер… здається, ми зможемо належним чином підготуватися. Для початку ходімо в інше місце й поговоримо.
— Тоді розпочнемо підготовку просто відзавтра.
— Так і зробимо.
— Протягом тижня ми зможемо вирушити до місця, де розташоване Світове Дерево.
— Оскільки всі плани узгоджені, на сьогодні закінчимо.
Коли попелясто-сіре небо почало темніти, Алон, обміркувавши подальші дії та вийшовши звідти, почув від Ріне дещо дивовижне.
— …Агатон створили не чародії?
— Так, Хрещений Батьку. Гадаю, вони вирішили, що користуватися ним можуть лише чародії, бо деяким із них вдалося розгадати принцип його роботи й запустити його. Це зброя Імперії Алранеф.
— Тих, хто створив Плутона?
— Так, Плутона. Я подумала, що Хрещений Батько, можливо, вже знає про це, але все одно вирішила сказати.
— …?
Алон на мить здивувався.
"Звідки б я це знав…?"
Він спантеличено покрутив головою, згадуючи, чи казав колись Ріне, що знає про Алранеф.
"Утім, це справді дивовижно. Як стародавня імперія змогла створити подібне?" — замислився він.
Занурившись у роздуми, Алон підійшов до своєї кімнати і…
— …Магріна?
...Побачив Магріну, яка чекала на нього.
— Чи можу я з вами недовго поговорити?
З обличчям, у куточку якого залягла похмурість.
— …Боже, чи можете ви знати причину, з якої я не зазнала прокляття?
— На жаль, це неможливо.
Алон вивів Магріну до саду.
Коли Алон похитав головою у відповідь на запитання, поставлене тремтячим голосом, Магріна на мить завмерла, а потім…
— Так я й думала…
...Гірко посміхнувшись, пробурмотіла вона.
— До яких би богів я не зверталася з благанням, ніхто з них не зміг знайти причину, з якої я не зазнала прокляття…
— Ти зверталася й до інших богів?
— …Так, але ані пані Йонрін, ані пані Довон не змогли пояснити мені причину.
— ……
У саду, де через брак догляду важко було знайти бодай одну квітку, запанувала тривала тиша.
Посеред цієї тиші Магріна, яка низько схилила голову, зненацька мовила:
— Чому я народилася такою?
— …Про що ти?
— Чому я народилася з тілом, що не зазнає прокляття? Краще б… я також зазнала прокляття, як і інші ельфи… Якби це було так, було б дійсно чудово.
Ледь чутний, тихий голос. В очах Магріни не було сліз.
Натомість її погляд був спустошеним. Погляд людини, яка від усього відмовилася й змирилася зі своєю долею.
Ситуація, яку він уже переживав раніше. Алон занурився в ті самі роздуми, що й тоді з Лян-А.
Він міг би спробувати її втішити. Проте боявся, що порожні слова людини, яка сама не переживала нічого подібного, лише завдадуть їй ще більшого болю.
Однак зберегти повне мовчання також було не найкращим вибором. Алон, упорядкувавши думки, відкрив рот:
— Якщо чесно, я не можу втішити тебе в твоєму болю. Адже слова втіхи не мають жодного сенсу.
— ……
— Проте я можу вислухати тебе.
— …Вислухати?
— Так. Це не вирішить проблему докорінно, але від самої наявності людини, якій ти можеш відверто про це розповісти, на душі стане хоч трохи легше.
Завершивши говорити, Алон запитав себе: "Чи правильна ця відповідь?"
Адже, хоч він і намагався підібрати слова, щоб не поранити її, упевненості в цьому він не мав.
Якраз коли роздуми знову поглибилися...
— Щиро дякую вам… Тоді чи можу я трохи розповісти?
Її очі й досі були спустошеними, проте Алон, побачивши, як Магріна дивиться на нього, наче хапається за останню соломинку, мовчки кивнув.
У занедбаному саду стояла стара лава. Вони сіли на ній, залишивши між собою певну відстань.
— …Ну…
Коли з'явилася нагода, Магріна не змогла одразу продовжити розмову. Алон, побачивши її ніяковість, першим запропонував:
— Називай мене простіше.
— Що…?
— Бачу, тобі ніяково.
— Проте…
— Усе гаразд. Не переймайся. Не використовуй звертання "Боже", звертайся простіше.
Магріна підвела очі на Алона і…
— Е-е, тоді…
...Повільно вимовила слово:
— Дядько…?
— …Дядько?
— В-вибачте…!
— Ні, усе в порядку. Просто… мене вперше так назвали, тож я дещо збентежився.
— …Ну, я чула, що у вас є донька…
— А…
На обережне пояснення Магріни Алон згадав розмову із Сурангом, а потім…
— Тоді… називати братиком?
На цю нову пропозицію...
— …Це звучить значно краще.
...Алон одразу ж кивнув головою.
— …Спочатку…
І розпочалася її розповідь. Дуже довга розповідь.
І коли вся розповідь добігла кінця, Алон тихо видихнув із полегшенням.
Адже на обличчі Магріни, де раніше відчувалася лише порожнеча...
— Щиро дякую тобі, братику.
...Тим часом розквітла легка посмішка.
.
.
.
(П.П А ось і той самий момент, із-за чого Магріна почала Алона називати своїм братом хех.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]