Розділ 243 - Закляття (6)
Магріна Фільдаґрін. Вона, народившись вищою ельфійкою, яку можна було назвати чистокровною навіть серед ельфів, усвідомила той факт, що ельфи її ненавидять.
Вона не могла цього не знати.
Усе почалося з певного моменту… Ні, з того самого дня, коли прокляття, накладене чорними істотами, оминуло Магріну. Відтоді минуло зовсім небагато часу, перш ніж світ, який був до неї виключно добрий, забарвився ворожістю.
Те прокляття, накладене на ельфів під час війни з чорними істотами, що забирало відведений їм вік, умить забрало чимало речей.
Мудреців, які здобули мудрість протягом довгих віків. Величних воїнів. Чародіїв, які були сильнішими за будь-кого. Дорогоцінні родини...
А в когось воно забрало абсолютно все.
Були й ті, хто не ненавидів Магріну.
Проте це була лише дрібка людей, а також її батько. Усі інші ельфи як один виражали до неї ворожість.
На той момент вона була ельфійкою, від народження якої минуло лише 15 років. Вона навіть не мала особливих знань у чародійстві. Якщо відкинути титул принцеси, вона була лише дитиною, яка не знала життя.
Проте ельфи не приховували своєї ворожості.
І ті ельфи, які жодного разу її не бачили. І ті ельфи, які бачили її бодай раз. Навіть ті ельфи, які служили їй.
Ніби шукаючи об'єкт для випліскування гніву. Перетворюючи абсурд на глузд, вони природно націлювалися на Магріну.
Поширюючи безглузді чутки про те, ніби вона продала ельфів, щоб зберегти власну тривалість життя.
Те, що вона змогла витримати цю аномальну ситуацію, було заслугою її батька. Батька, який завжди тепло обіймав її.
Однак навіть ця турбота не могла повністю розвіяти її самотність.
Саме тому, вона, набувши людської подоби, подалася за межі палацу, звідки їй суворо заборонялося виходити. Повернувшись дивом до столиці Союзу з того місця, де її вважали мертвою, дорогою сюди вона подружилася з однією особою.
Елла. Ельфійка приблизно її віку, з якою Магріна зблизилася лише тому, що вони разом утекли з того пекла. Вона наче дивом розвіяла самотність, яку Магріна носила в собі досі.
Магріна не могла не піддатися цьому солодкому почуттю, яке відчула вперше за довгий час. Адже те крихітне тепло, якого вона не відчувала ні від кого, окрім батька, було для неї надто цінним.
Тому...
— Подивіться, це ж вона! Я чітко бачив, як вона перетворюється на людину!
— Кх…!
...Сталося ось це.
У неї відібрали браслет, і її справжній вигляд викрився. Магріна, борсаючись у спробах бодай якось вдихнути повітря, подивилася на ельфа, який стискав її горло.
— Здохни… Здохни вже-!
Ельф, одягнений у ганчір'я, випліскував увесь свій гнів. Він з усієї сили стискав її шию, ніби збирався просто зараз задушити її.
І поруч із ним. Елла, яка ще зовсім недавно лише посміхалася їй, дивилася на неї зверху вниз.
З обличчям, що виражало не посмішку, а глибоку лють. І не лише вона.
Більшість присутніх тут ельфів кричали, щоб її вбили.
Ніби анітрохи не сумнівалися, що за її смертю настане щастя.
— Ха…
Магріна мимоволі видала гіркий смішок. Повітря дедалі більше бракувало, оскільки шию стискали дужче, але в певний момент Магріна припинила опиратися.
Вона переживала подібне вже не один раз.
Одного разу — від воїна, який утратив наставника. Іншого разу — від солдата, який утратив батьків. Ще одного разу — від служниці, яка втратила близьку людину.
Усі вони раніше посміхалися їй, а тепер намагаються її знищити.
Зір поступово затуманювався.
Вона мала достатньо сил, щоб чинити опір, проте Магріна мовчки розслабила тіло.
Насправді, хоч вона й удавала, ніби все гаразд, її сили вже добігали кінця. Хай як батько намагався її захистити, вона прожила ще надто мало, щоб витримувати ворожі погляди, спрямовані на неї звідусіль.
"Краще б і я зазнала того прокляття…" — подумала вона.
Для інших це було беззаперечним прокляттям. Чомусь подібним до жаху, якого прагнуть позбутися за будь-яку ціну.
Проте Магріна прагнула отримати це прокляття. Адже тоді їй не довелося б терпіти таку ганьбу.
…Адже тоді їй не довелося б задихатися від цього болісного прокляття, яке відрізняло її від інших.
У певний момент Магріна відчула, як одне за одним зникають її відчуття. Те, що завдавало їй болем, поступово втрачало свою гостроту.
І...
— Кха-а-а!
Вона неочікувано широко розплющила очі й жадібно ковтнула повітря, що ринулося до її легенів.
— Ха-а… Ха-а…
Дзвін у вухах зник, і все повернулося до норми. У тілі, де раніше нічого не відчувалося, з'явилися відчуття, а її зір знову повернув собі барви.
І останнє, що вона побачила...
— ……
...Це була надзвичайно знайома спина.
Магріна, яка фактично опинилася на межі смерті. Ашір та солдати, які увійшли слідом за ним, миттєво приборкали метушню, а Алон благополучно врятував її та доставив до палацу.
— Дякую вам, Боже… Я знову перед вами у боргу.
— Не варто.
Магріна, щойно прибувши до палацу, низько схилила голову перед Алоном. Хоч вона й намагалася вдавати, ніби все гаразд, обидва її вуха безсило опустилися, а очі були сповнені похмурого сяйва.
Дивлячись на неї, на душі в Алона стало важко.
Хоч Каланда й попередив його заздалегідь… Алон, відверто кажучи, не очікував, що ворожість буде настільки сильною.
Вислухавши ще й слова Ашіра, Алон бодай трохи зрозумів цю нераціональну поведінку ельфів.
"День Оплакування… значить" — подумав він.
День, коли було накладено прокляття, що забирало відведений вік. Велика катастрофа, під час якої незліченна кількість ельфів згнила й зникла.
У ту мить, коли він подумки повторював назву того дня...
— Магріно-!
…Каланда, забувши про королівську гідність, щодуху кинувся до неї здалеку, й...
— Щиро, щиро дякую вам.
...Низько схилив голову на знак вдячності, а потім забрав Магріну й зник.
Дивлячись їм у спину, Алон раптом знову згадав попередню сцену.
"…Щось тут не так."
Інстинктивне передчуття.
Як і казав Каланда, чимало людей відвертаються від правди й вірять лише в те, у що хочуть вірити.
Проте навіть зважаючи на це. Ворожість ельфів, яку він бачив щойно, була значно аномальнішою.
"Варто дізнатися детальніше" — вирішив він.
Він тривалий час дивився на тінь, що запанувала на місці, де стояла Магріна.
Згодом Алон разом із Ашіром вирушив туди, де перебувала Ріне.
— Це тут.
— ……
Вони прибули до будівлі колосальних розмірів. На відміну від пишно прикрашених споруд навколо, вона мала чітку квадратну форму.
Увійшовши всередину, вони побачили Ріне, яка велично стояла посеред темної квадратної зали. Поруч була й Пенія, яка з цікавістю спостерігала за цією картиною.
— О, маркізе...
— Пенія, як просуваються справи?
— М-м, поки що жодних особливих змін. Здається, вона просто за чимось спостерігає.
— Ось як?
— Так.
Пенія старанно кивала головою, водночас по черзі споглядаючи то книжку, то Ріне.
— Уважно читаєш книжку.
— Авжеж! Коли ми повернемося до свого часу, мені достатньо буде як слід використати цю працю, щоб мене одразу визнали в академії-і-і… Хоча це теж важливо, я подумала, що вона може стати в пригоді маркізу у ваших магічних дослідженнях...
Пенія примружила очі, наче кішка, і улесливо хихикнула: "Хе-хе-хе".
Спостерігаючи за нею, Алон замислився.
"Коли повернемося, значить."
Звісно, першочерговою метою Алона також було повернення до початкової часової лінії.
Однак від Пенії його відрізняло те, що після повернення існували деталі, про які необхідно було подбати.
"…Агві."
Агві вже загинув у попередньому бою. Проте, наскільки знав Алон, усе не закінчувалося знищенням одного лише основного тіла.
"Щоб Агві… ні, щоб гулі повністю зникли, необхідно знищити камінь душ, що перебуває в підземеллі" — подумав він.
У «Психоделії» гравцеві після вбивства Агві немає потреби спускатися в підземелля.
Адже якщо гравець у грі вбиває Агві, то, хоч це й залежить від маршруту, хтось із Чотирьох Великих Фракцій обов'язково у вдалий момент здійснює напад на підземелля й остаточно виводить гулів з ладу.
Проте зараз, на жаль, на відміну від «Психоделії», розраховувати на втручання Чотирьох Великих Фракцій не доводилося.
"Після повернення варто не відпочивати, а одразу вирушати до підземелля" — вирішив він.
Він згадав розташування підземелля, про яке згадувалося бодай в описі гри, і ще раз закарбував його у своїй пам’яті.
————
Одна з Чотирьох Великих Фракцій, Гулі надзвичайно раділи. Причина, цілком природно, полягала в смерті ватажка, який керував ними.
Гулі від самого народження підкоряються найсильнішому представнику своєї раси. Вони неминуче стають залежними від ватажка, який народився з великою силою й виріс, пожираючи незліченна кількість соратників.
Тобто смерть ватажка була для них новою можливістю.
Вони раділи так, ніби загинув їхній лютий ворог, — і водночас почали битися, пожираючи один одного.
Адже тепер потрібно було визначити нового ватажка.
Як і яким чином загинув попередній ватажок — це нікого не цікавило. Гулі, що перебували у зворотному світі, безперервно пожирали один одного, убиваючи та вмираючи.
Звісно, хоч би як їх шматували й пожирали, вони не зникали остаточно. Їх просто поглинали.
Слабші особини поглиналися сильнішими, а ті, своєю чергою, — ще сильнішими. Так вони без упину пожирали одне одного, аж доки не залишився лише один.
"Воно" народилося знову.
"Воно", ставши новим ватажком, як і попередній очільник, позбавило гулів розуму, залишивши їм лише інстинкти.
Крім того, авторитет і сила Жадібності, залишені попереднім ватажком, зробили його ще сильнішим за колишнього очільника—
Присвоївши собі ім'я Мансан, воно зареклося стати значно сильнішим за дурного попереднього ватажка.
…Усе це були події одноденної давнини.
— Кха-а-а-а-ак-!!!!
Мансан, видаючи жахливий крик, подивився знизу вгору на істоту перед собою. Його тіло дрібно тремтіло. Хоч воно й створило собі тіло, значно міцніше за попереднього ватажка, і хоч навчилося керувати Жадібністю краще за нього, воно абсолютно не могло здолати істоту перед своїми очима.
Ні, річ була не в тому, що воно не могло здолати.
Цю істоту взагалі неможливо було здолати.
Адже вона була самою незбагненністю, яку навіть важко було якось описати.
— И-и-и…
Мансан намагався бодай якось потягнути своє вщент розтрощене тіло в протилежний бік, аби втекти.
Проте до нього мовчки наближалася дівчина.
Її обличчя було байдужим. На ньому не відчувалося жодної емоції.
Вона не виражала абсолютно нічого.
Вона просто спокійно йшла вперед.
— Чому… Чому-?
Мансан поставив запитання дівчині.
Відчуваючи пекучий біль, він дивився на неї з очима, сповненими нерозуміння того, чому взагалі відбувається ця ситуація.
Він дивився на неї поглядом, у якому застигли суцільні питання.
На голос Мансана, що дрібно тремтів,
— …Чому, кажеш.
Дівчина, яка ще мить тому наближалася до нього...
— Я чудово знаю, що він неодмінно повернеться.
Ні...
— Я це знаю… Проте…
...Ютія Блудіа.
— Я все одно гніваюся.
Тихо мовила вона.
Мансан, який, хоч і тремтів від жаху, абсолютно не міг збагнути слів Ютії, викривив обличчя:
— Навіть якщо ти вб'єш мене, нічого не зміниться! Навіть якщо я зникну, гулі народяться знову! Нас… Нас справді багато! Надто багато! Хоч скільки б ти вбивала, ми знову й знову з'являтимемося!
Вигук, близький до розпачливого крику, що проривався крізь трепет. Проте.
— Знаю.
— …Що?
— Кажу ж, знаю.
Ютія лише спокійно бурмотіла собі.
— Просто… це таке… М-гу…
Спокійно.
— Це просто спроба зігнати злість.
Піднімаючи вказівний палець.
— Звичайна… спроба зігнати злість.
Вона подивилася на Мансана.
Своїми безмежно червоними очима.
.
.
.
(П.П Скажу ось що, як би Алон і правда загинув, цей світ би загинув вслід за ним... Юітя б його просто знищила.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]