Розділ 24 - (Інвестиція в протагоніста)
— Так раптово? І, що важливіше, в «Калібан»…?
На обличчі Евана відобразилося глибоке здивування, коли він зупинився, щоб обміркувати почуте. Потім у його очах спалахнуло розуміння, і він невпевнено промовив:
— Ви ж не думаєте вирушити на Північ, правда?
Він сказав це, згадавши, що «Калібан» був державою, найближчою до земель північних племен.
— Я розкажу тобі подробиці під час подорожі. А поки що просто підготуй усе необхідне. Інформація, про яку я питав раніше, підтвердилася, так?
— …Якщо ви маєте на увазі ту особу, про яку ми говорили минулого разу, то так. Інформаційна гільдія підтвердила її присутність у тому селі.
Відповідь Евана була просякнута тривогою.
— Добре. Ми зробимо там зупинку, перш ніж продовжити шлях прямо до «Калібана».
Після рішучої заяви Алона, Еван довго дивився на нього поглядом, у якому змішалися цікавість і неохоча згода, після чого нарешті вийшов із кімнати, щоб виконати накази.
— Хааа…
Алон важко зітхнув, провівши рукою по обличчю, наче сама лише думка про це виснажувала його.
Прибуття Зовнішнього Бога було еквівалентне катаклізму — лиху, про відсутність якого він палко молився.
Зовнішні Боги.
Ці істоти, відомі під багатьма іменами на континенті «Психоделія», були злом, чиє саме сходження у світ приносило руйнування, так само як і П'ять Великих Гріхів. Для Алона самої їхньої появи було достатньо, щоб повністю зруйнувати майбутнє, яке він ретельно планував. Щойно вони починали своє справжнє буйство, то могли без особливих зусиль знищувати цілі королівства.
Оскільки на континенті було шість королівств, статистична ймовірність постраждати становила приблизно один до трьох. Проте навіть із холодної раціональної точки зору залишався 33,3% шанс, що його позбавлять дворянства і він буде змушений жебракувати.
…Щиро кажучи, на тому етапі життя, бути жебраком, можна було б вважати везінням.
Якби Зовнішній Бог напав на Астерію, його шанси на виживання були б практично нульовими. Якби за якоїсь мізерної ймовірності Зовнішній Бог знищив два інших королівства замість Астерії, обставини могли б бути трохи кращими, але все одно далекими від бажаних.
Падіння двох королівств спровокувало б стрімкий крах Об'єднаного Королівства, а вцілілі нації билися б як скажені пси за тепер уже нікчемні землі, спаплюжені потойбічними силами. З десятками тисяч жертв і понад десятком героїв, уже втрачених у попередніх сутичках із Зовнішніми Богами, решта королівств опинилися б у критично ослабленому стані і зрештою були б поглинені Імперією.
Коротше кажучи, як би він це не аналізував, якщо Зовнішній Бог зійде на Об'єднане Королівство, Алону доведеться кинути свій титул і землі.
У певному сенсі другий сценарій міг бути навіть гіршим. Якщо перший означав би швидкий кінець, то другий втягнув би його в тривалу повномасштабну війну.
Можна було б припустити, що Об'єднане Королівство згуртується перед обличчям такої загрози. Але Алон, пройшовши сотні сценаріїв завдяки своєму тривалому знайомству з правилами цього світу, міг із упевненістю стверджувати, що такого ніколи не траплялося.
У кожному випадку, коли Зовнішній Бог або один із П'яти Великих Гріхів знищував бодай одне королівство, розпад Об'єднаного Королівства був неминучим. Інші дрібні деталі могли змінюватися, але крах Союзу залишався незмінною константою.
Тому, щоб захистити заплановане життя, Алон мусив не допустити, щоб Зовнішній Бог взагалі дістався до королівства.
— …Хмф.
У той момент, коли Алон дістався цієї думки, він зрозумів, що негайні дії — єдиний вихід. У нього вже була готова стратегія.
"Я маю вирішити це протягом двох місяців"
Коли Зовнішній Бог уперше матеріалізується в смертному світі, його аватар не може використовувати всю свою силу, потребуючи двомісячного періоду стабілізації, перш ніж прокинутися як Мудрий Бог і отримати доступ до своїх повних здібностей. Це давало вузьке вікно можливостей для дій до того, як трансформація завершиться.
…Проте вкрай важливо було пам'ятати, що навіть у цьому до-пробудженому стані він був далеко не слабким.
Він подумки перебрав куточки своєї пам'яті, де зберігалися всі другорядні знання про гру.
"Якщо він на Півночі, то це має бути Бог Дуелей, Ультультус. До того як стати Мудрим Богом, він не здатний проводити атаки по площі, і це слабка втіха. Але за звичайних обставин, щоб здолати його чистою силою, однозначно знадобиться щонайменше п'ять Майстрів меча та один Архімаг…"
Алон мовчки похитав головою. Зібрати таку силу в його нинішньому становищі було неможливо.
Та попри це, вираз його обличчя залишався непорушним. З того моменту, як він почув про одержимих богом монстрів, він напівсвідомо очікував такого розвитку подій. У нього вже був план, як ліквідувати Зовнішнього Бога.
"Я не зовсім упевнений, що це спрацює, але…"
Часу на сумніви не було. Дійшовши цього висновку, Алон відкрив шухляду у своїй кімнаті в заїзді, дістав папір для листів і негайно почав писати.
Через десять хвилин.
"…Мабуть, варто додати ще й подарунок"
Закінчивши листа, адресованого Магістру-лицарю Деусу Макалліану в «Калібан», Алон підвівся.
Того пізнього вечора, за два дні до закінчення бенкету, граф Палатіо покинув замок герцога Ротегре.
Тієї ж ночі.
У резиденції, яку рідко використовували і яку герцог Ротегре люб'язно надав у її розпорядження, герцогиня Альтія — Рорія, яка щойно прибула, розмовляла з чоловіком.
— Ви хочете сказати, що граф Палатіо вже поїхав?
— Так, усе правильно.
Коли чоловік, маркіз Марантіно, кивнув на знак підтвердження, Рорія знову заговорила:
— І як усе пройшло?
— На щастя, він прихильно прийняв подарунок.
Після слів маркіза, Альтія дозволила собі легку посмішку.
— Яке полегшення.
У дворянському суспільстві подарунки часто є церемоніальними і не мають великої ваги. Проте це стосується лише дрібниць. Справді цінні презенти, такі як реліквії, завжди несуть у собі глибший сенс.
У випадку з подарунком маркіза Марантіно, очільнику новоствореної фракції, його послання містило в собі єдине приховане запитання: «Чи дозволите ви мені приєднатися до вашої фракції?»
Звісно, пряме запитання було б набагато простішим, але аристократична культура побудована на збереженні видимості. Наприклад, якби хтось запитав прямо і отримав відмову, це стало б жорстоким ударом по їхньому самолюбству. Саме тому обидві сторони вдаються до такої символічної комунікації — форми шляхетного хабарництва, яка полегшує взаємодію для всіх учасників. Прийняття подарунка означає згоду, відхилення — відмову.
Природно, граф Палатіо, Алон, абсолютно не здогадувався про такі нюанси. Він відвідав лише один бал у своєму житті, не мав друзів, а його батько, який помер від передозування, залишив його абсолютно неосвіченим у подібних питаннях.
Як наслідок, Алон просто подумав: "Навіть якщо вони збагнуть усе пізніше, навряд чи мы часто перетинатимемося, та й їм самим буде ніяково просити подарунок назад після того, як я його прийняв, чи не так?" Керуючись цією логікою, він без задньої думки забрав презент, повністю намірившись залишити його собі.
— Тепер ми можемо офіційно узгодити наші інтереси.
— Це велика честь для мене.
— Щодо інших?
— Ті, хто пообіцяв свою підтримку, також прийняли свої подарунки.
Завдяки неосвіченості Алона та його готовності приймати підношення, Альтія успішно забезпечила собі відданість дворян, до яких зверталася раніше.
— …Тоді тепер ми можемо розпочати наші маневри всерйоз.
Зі слабкою, задоволеною посмішкою вона почала підготовку до повноцінного створення своєї фракції.
Рівно за тиждень після від'їзду Алона з маєтку герцога Ротегре.
Він прибув до Родміла, невеличкого села в північних окраїнах Королівства Ашталон, розташованого на деякій відстані від земель Ротегре. Алон приїхав сюди з однією конкретною метою.
— Вітаю!
Він хотів зустрітися з головним героєм цієї похмурої фентезійної роуглайк-гри «Психоделія».
— Ти знаєш, хто я?
— Ем, ні, не знаю?
Причина, чому Алон шукав Елібана, протагоніста гри, навіть попри те, що загроза П'яти Великих Гріхів зникла і герой більше не був критично необхідним, була простою. Навіть без цього основного конфлікту, протагоністу було судилося досягти величі, і Алон розсудив, що було б мудро завоювати його прихильність заздалегідь.
Особливо зараз, коли на волі блукав Зовнішній Бог, Алон хотів, щоб Елібан швидко змужнів і набрався сили. Тому він приїхав, навантажений предметами, які мали прискорити ранній розвиток хлопця.
— …Тебе ж звати Елібан, правильно?
— Так, це я!
Спостерігаючи за хлопчиком, який говорив із яскравою, життєрадісною посмішкою, що здатна була обеззброїти будь кого, Алон подумав про себе: "Він занадто вродливий як для хлопця… але з іншого боку, він ідеально відповідає офіційним артам".
У «Психоделії» гравці могли вільно обирати стать протагоніста. Ця думка на мить промайнула в голові Алона, перш ніж з'явилося слабке відчуття дисонансу.
"Невже протагоніст завжди був таким… енергійним?"
Оскільки «Психоделія» була похмурим фентезі, він пам'ятав характер Елібана як відносно жвавий порівняно з іншими персонажами цього жанру, але не до "такої" міри. На мить він відчув розгубленість. Проте це відчуття швидко зникло.
— Візьми це.
Алон невимушено дістав із кишені кілька золотих монет і простягнув їх хлопчикові.
— Га? Мені?
Очі Елібана округлилися від подиву, коли він узяв золоті монети — суму, достатню для утримання середньостатистичної родини протягом двох місяців.
Але Алон на цьому не зупинився. Він продовжував передавати один предмет за іншим, пояснюючи призначення кожного з подарунків, які збирав для Елібана протягом останнього тижня.
Після тривалих пояснень і передачі всіх зібраних речей, Елібан із приголомшеним виразом обличчя запитав:
— Але… навіщо ви мені все це даєте?
Побачивши розгубленість Елібана, Алон на мить завагався, перш ніж відповісти:
— Вважай це інвестицією.
— Інвестицією?
— Так. Колись ти станеш дуже важливою постаттю.
Насправді Алон сподівався, що Елібан у майбутньому розправлятиметься замість нього з будь-якими навалами Зовнішніх Богів, але цю частину думок він залишив при собі.
— Я граф Палатіо, — додав Алон, щоб Елібан точно знав ім'я свого благодійника, коли зрештою досягне вершин, після чого розвернувся і без зайвих церемоній сів у карету.
— Дякую, графе… тобто, мій лорде!
Елібан, приголомшений раптовою зустріччю і ще швидшим від'їздом, дивився вслід кареті, що віддалялася, і шанобливо попрощався.
Невдовзі після цього…
— …Я здогадуюся, що ви намагаєтеся зробити, але чи не занадто все це поспішно? — прокоментував Еван, який спостерігав за тим, з якою швидкістю Алон вивантажив усі подарунки на протагоніста.
— Час — це розкіш, якої ми не маємо. До того ж він достатньо кмітливий, щоб зрозуміти цей жест.
Алон говорив, згадуючи історію Елібана. Він думав про те, щоб залишитися в селі на кілька днів і налагодити стосунки з Елібаном, але обмеження в часі унеможливили це. Він обрав цей прямий підхід, і Еван неохоче кивнув на знак згоди.
— Мабуть, так. Що ж, він справді здається надзвичайно обдарованим. Як для дитини, його магічна енергія вражаюче потужна.
— …Га? Магічна енергія?
— Так, ви хіба не відчули? Від нього буквально віяло магією. До того ж, попри одяг сільського хлопчака, здавалося, що він мав при собі артефакт.
Почувши слова Евана, Алон спробував пригадати свої враження від Елібана.
"Якщо замислитися, я дійсно відчув певну присутність магії… Але хіба Елібан не мав бути звичайним сільським хлопчиком до того, як почнеться його пригода?"
Згадуючи початкову зав'язку гри, Алон спантеличено схилив голову набік. Те, що Елібан уже на цьому ранньому етапі володів помітною магічною силою та артефактом, здавалося дивним, але Алон відкинув ці думки.
"Ну, він же протагоніст. Гадаю, це природно для нього — мати трохи більше таланту"
На цьому Алон перестав хвилюватися через Елібана. Він надав усю можливу на цей час допомогу, і якщо протагоніст стане сильнішим, це зрештою піде йому лише на користь. Зрештою, Елібан був одним із небагатьох персонажів у цьому суворому, похмурому фентезійному світі, який мав справді добре серце.
Саме тому…
— Скільки нам ще їхати до «Калібана» звідси?
— Хм… приблизно ще тиждень. Максимум десять днів, якщо виникнуть затримки в дорозі.
— Сподіваюся, ми зможемо знайти там підтримку.
Алон слухав підрахунки Евана, поки вони продовжували свій шлях у напрямку «Калібана».
Тим часом у великому маєтку на півдні «Калібана», Деус, який нещодавно повернувся з північної експедиції та відпочивав, виявив, що змушений знову вирушати на північ наступного ж дня через «тривожні новини з-за кордону».
— !
Прочитавши листа, він негайно віддав наказ:
— Віцекапітане.
— Так, сер.
— Відкладіть північну експедицію на два тижні.
— Можу я запитати про причину затримки?
На запитання віцекапітана Деус на мить замовк.
— …Скоро прибуде мій благодійник, — тихо пробурмотів він.
.
.
.
(П.П Ох, знав би Алон, який Елібан ~~йобнутий~~ хд)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )