Розділ 239 - Закляття (2)
— Кх…
— Ти вже трішки опритомніла?
До Сольранг, яка качалася по землі й видавала важкі стогони, підійшла Ютія.
Сольранг, яка перетворилася на суцільне місиво через дрібні рани повсюди.
На відміну від неї, Ютія, здавалося, не зазнала жодного ушкодження.
Сольранг заговорила, усе ще дивлячись на неї вороже:
— …Мені шкода Господаря.
Забруднена ґрунтом.
Очі, сповнені сліз.
Голос, що вирвався крізь міцно стиснуті зуби.
Від слів, виплюнутих Сольранг, яка тремтіла всім тілом, вираз обличчя Ютії знову спохмурнів.
Її вказівний палець мимоволі сіпнувся.
У ту мить, коли очі Ютії переповнилися липкою жадобою крові...
"…Ти гарна людина" —
...Від голосу, що зненацька пролунав у її голові, жадоба крові, яка розросталася, знову розчинилася в темряві.
Вказівний палець знову розтиснувся.
Ютія видала важке зітхання: "Ха-а".
— Не варто провокувати мене таким чином, Сольранг. Я ж бо не те щоб не гніваюся, як і ти.
— Тоді чому ти така спокійна?
— Ну як… Бо місце, куди варто спрямувати гнів, інше.
— …Інше?
— Так, гнів слід обрушити не на мене, а на тих виродків…
Підійшовши до Сольранг, яка виглядала надзвичайно виснаженою та крихкою, Ютія щось тихо прошепотіла їй на вухо.
Почувши все, Сольранг...
— …Я повернуся.
...Одразу розвернулася.
На відміну від її знесиленого тіла, обличчя було сповнене безмежного гніву.
Зробивши кілька кроків, Сольранг знову повернулася до Ютії.
— ?
У ту мить, коли на обличчі Ютії збиралося з'явитися здивування...
Міцно-!
— …Вибач, Ютія…
— …
— Я просто так, так розлютилася… Мені здалося, що Ютія зовсім не дбає про Господаря, тому я розгнівалася…
...Сольранг підбігла й міцно обняла Ютію.
Сольранг, белькотіла та затиналася, наче дитина, зізнаючись у своїй провині.
Ютія посміхнулася й повільно підняла руку...
— Усе гаразд, Сольранг.
...Вона деякий час погладжувала Сольранг по голові.
— Я повністю розумію ці почуття.
Дивлячись на Сольранг, яка миттєво зникла, залишивши по собі смішок "Хе-хе",
— Повністю розумію…
Ютія...
— …Адже зі мною було те саме.
....Пробурмотіла незрозумілі слова й подивилася на Чумацький Шлях.
На Чумацький Шлях, що освітлював темну місячну ніч.
————
Настрій солдатів, які вже були стривожені через зникнення лінії фронту Союзу, після проходження Далми остаточно занепав.
Адже надія на те, що вони вижили в тому пеклі, досі утримувала їхній бойовий дух від падіння нижче певної межі, проте жорстоке видовище, яке вони побачили в Далмі, продемонструвало солдатам сувору реальність.
Тієї ночі.
Табір, де всі, окрім мінімальної нічної варти, заснули задля завтрашнього маршу.
Алон, який упорядковував свої трохи складніші, ніж зазвичай, думки, помітив Лян-А, що вдалині сама прямувала вглиб лісу.
Він підвівся зі свого місця й рушив за нею.
— …Це бос?
Місце, де, незважаючи на ліс, дерева дивно розступалися, і крізь попелясті хмари лилося тьмяне місячне світло.
Там Лян-А, яка порожньо дивилась на небо, заговорила, не розвертаючись.
Алон на мить завагався, але невдовзі підійшов до Лян-А.
— Так.
— …Чому прийшов?
Абсолютно незворушне обличчя, на відміну від її зазвичай бадьорого вигляду.
Очі Лян-А, які дивилися на Алона, з першого погляду були поглинуті глибоким сумом.
Ніби вона втратила щось надзвичайно цінне.
— ……
Оскільки Алон мовчав, вона мовила з усмішкою, яка, здавалося, ось-ось розпадеться на друзки:
— Прийшов, бо хвилюєшся? Боїшся, що я зроблю так, як раніше?
Алон згадав те, що сталося в Далмі зовсім недавно.
Побачивши трупи своїх батьків, а на додачу й односельців, Лян-А в невірі спробувала вкоротити собі віку гострим лезом, що лежало поруч.
Так, ніби більше не мала жодного бажання до життя.
Алон косо перевів погляд і подивився на її руку.
Ліва рука Лян-А, перев'язана бинтом.
Коли Алон злегка кивнув на знак ствердження, Лян-А, яка деякий час мовчала, вичавила з себе безсилий голос:
— Босе. Можна про щось запитати?
— Кажи.
— …Чому ти турбуєшся про мене?
Лян-А опустила голову й подивилася на свої руки.
— Я, чесно кажучи, не розумію… Адже я… зовсім безкорисна, хіба ні? Нічого не вмію, хіба що як для дитини маю трохи більше сили, змушую перейматися… Від мене справді немає жодної користі…
"Чому взагалі?" — від цих слів, які прозвучали майже нечутно наприкінці запитання Лян-А, Алон замислився.
З об'єктивної точки зору в словах Лян-А практично не було помилок.
На жаль, її присутність наразі взагалі не приносила користі.
Відповісти на її запитання також було просто.
Причина, з якої він постійно приділяв увагу дівчині, від якої немає жодної користі?
Саме тому, що він знав про той факт, що в майбутньому вона стане очільницею Пеккві.
— ……
Проте причина, з якої він зберіг мовчання, полягала в тому, що він знав: Лян-А прагне почути зовсім не такі слова.
Тому Алон зважував думки знову й знову.
— ……
Адже він інстинктивно відчув, що ця відповідь надзвичайно важлива.
Роздуми затягувалися, він підбирав і знову підбирав слова.
А потім…
Гуп—
У певний момент він усвідомив, що Лян-А опинилася в його обіймах.
Оскільки вона була маленькою на зріст, Лян-А, тримаючись за його пояси та уткнувшись головою...
— …Бос — хороша людина.
...Промовила ці слова й просто міцно обняла Алона за стегно.
Через деякий час.
— …Босе.
— Кажи.
— …Ти можеш виконати одне моє прохання?
— Яке саме прохання?
— Допоможи мені… вбити Баарму.
Вона повільно проговорила.
— Якщо допоможеш… я віддам усе, що можу віддати.
— ……
Алон подивився вниз на Лян-А.
Оскільки вона уткнулася обличчям у його стегно, не було видно, який вираз обличчя вона має.
І все ж Алон відчув.
Що ці слова Лян-А були абсолютно щирими.
Її голос відрізнявся від того, яким був досі.
Це був не той голос, що тремтів від тривоги, як під час першого прохання.
Це не був і голос, сповнений плачу, чи голос, просякнутий нетерплячістю та гнівом.
Голос Лян-А був просто незворушним.
Настільки незворушним, що аж сироти бігли по шкірі.
Тому Алон, який деякий час розмірковував...
— Зрозумів.
...Промовив відповідь, якої прагнула Лян-А.
Він не додавав зайвих слів.
Ані слів про те, що її умови не потрібні, ані жодної розради.
Він просто так само незворушно дав ствердну відповідь.
Адже він розумів, що зараз їй потрібна не розрада, а соратник, готовий разом із нею ступити в пекло, навіть якщо заради цього доведеться поставити на карту все.
— Дякую, щиро.
До вух Алона знову долинув голос Лян-А.
Незворушний голос тим часом дрібно затремтів.
— Щиро…
Стегно ставало дедалі мокрішим.
Алон інстинктивно кілька разів ворухнув губами, збираючись мовити слова розради, але невдовзі зупинився.
Адже він чудово знав, що фальшиві слова втіхи не мають жодної сили.
Натомість Алон просто погладив Лян-А по голові.
Просто мовчки.
…Під тьмяним місячним сяйвом приглушений плач тихо линув довкола.
Деякий час.
Беззупинну.
————
Відтоді минуло кілька днів.
Лян-А потроху повертала свій колишній вигляд.
Звісно, вона більше не була тією безтурботною й радісною дитиною, як на самому початку, але все ж поступово відновлювала бадьорість.
Однак…
— Босе.
— Так.
— Дати солодку печену картоплю?
— Буду вдячний.
— Зачекай хвилинку!
Щоправда, було трохи дивно, що таке траплялося лише тоді, коли Алон був поруч.
— ……
Дивлячись на Лян-А, яка бігла вдалечінь, Алон раптом згадав той день.
Уранці того дня, коли він уклав угоду з Лян-А.
Лян-А, яка на деякий час зникла з поля зору, з'явилася лише в обід.
Роги, які раніше були ледь помітні, дещо видовжилися, а від її тіла густо тхнуло запахом крові.
Побачивши це, Алон миттєво зрозумів, чим Лян-А займалася протягом усієї ночі.
Чому роги на її голові підросли.
І з якої причини від неї линув сильний запах крові.
Водночас він не міг не усвідомити цього.
Адже він кілька разів зустрічав Королеву Пеккві в "Психоделії", тож знав, яким саме чином вона здобуває силу.
Проте Алон не сказав Лян-А жодного слова.
Адже він не хотів коментувати її вибір.
— Ху-у… Тепер ми вже майже прийшли.
Поки він дивився на постать Лян-А вдалині, до нього підійшла Пенія й мовила.
Коли Алон кивнув і перевів погляд за нею в протилежний бік, то побачив товстий кам'яний мур.
Звісно, це була досить значна відстань, тож, окрім наявності муру, дізнатися інші деталі було неможливо, проте, як вона й казала, група Алона дісталася бази Союзу рівно на шостий день.
— Ось як.
— Добре, що обійшлося без прикрощів.
Пенія, яка зітхнула: "Ха-а", — так, ніби справді була на межі сил, раптом плеснула в долоні, ніби щось згадавши.
— До речі, маркізе, я хотіла дещо сказати вам.
— Про що саме?
— Про закляття.
— Закляття?
Вона кивнула й показала книжку у своїх руках.
— Я її повністю прочитала.
— …Хіба ти не казала, що там мало знайомих символів і читати важко?
— Я трохи дослідила й загалом усе зрозуміла.
Це знову нагадало про той факт, що Пенія була генієм.
— Там були корисні відомості?
— М-м… Ця книжка також не розкриває деталей, а просто загально пояснює поняття закляття, тож дійсно важливої інформації там немає, але є дещо цікаве. Наприклад… Усі чародії мають потенціал стати богами, чи щось таке.
— …Потенціал стати богами?
У відповідь на запитання Алона, Пенія кивнула й почала розповідати про те, що прочитала в книжці.
Алон протягом деякого часу уважно слухав її пояснення.
— Не знаю, чи точна моя інтерпретація, але загалом відчуття таке.
— Тобто, щоб стати чародієм, спочатку потрібно стати богом…?
— Якщо не отримати закляття у спадок від попередника.
"Звісно, це лише написано в цій книжці й перехресну перевірку не проходило", — коротко додала Пенія.
Потім вона раптом покликала Алона, ніби про щось згадавши.
— А, до речі, маркізе.
— Що таке?
— Це трохи відхилення від теми, але як там божественний Ранг?
— Божественний Ранг?
— Так, просто цікаво, чи він і далі добре відновлюється.
Від її слів Алон на мить занурився в Споглядання свого внутрішнього світу й оглянув божественний Ранг Каланнон.
На відміну від інших божественних Рангів, які залишалися без змін, божественний Ранг Каланнон усе ще стабільно відновлювався.
Ні, навіть більше—
"Швидкість відновлення, здається, стала трохи більшою?" — подумав Алон і розплющив очі з дивним виразом обличчя через швидкість відновлення, яка помітно зросла порівняно з попередньою.
— Усе ще відновлюється. Але чому ти про це запитуєш?
— Бо це дещо дивно.
— Те, що він відновлюється в минулому?
— Саме так. Адже якщо зараз минуле, то божественність маркіза не мала б відновлюватися.
— …Якщо припустити, що простір і час пов'язані?
— Якби це було всередині Шимону, таке припущення мало б сенс, але це місце — не нестабільний простір та час, а вже визначений.
— Хм-м.
— У будь-якому разі краще просто радіти тому факту, що зараз можна використовувати божественний Ранг, і застосовувати його.
А потім Пенія, насупившись, почала щось про себе бурмотіти:
— …Чи можна дійсно припустити, що простір і час пов'язані? Ні… Якщо так, то…
І непомітно занурилася у свій власний світ.
————
У той самый момент.
Далеко, у якихось джунглях, усередині величезного храму.
Сидячи на кам'яному кріслі, витончено вирізьбленому в старовинному стилі, перебувала жінка, якою шанобливо захоплювалося плем'я — ні, ціла невелика країна.
Жінка, яка тримала в одній руці сяючий блакитний спис.
Вона з безпристрасним виразом обличчя велично стояла над своїм народом, який раз за разом схиляв голови, щоб піднести Віру.
Однак її внутрішній стан був прямо протилежним.
На відміну від погляду, що дивився на все як на безвартісне, вона була сповнена повного замішання.
Причина полягала в тому, що…
["Куди, в біса, дівається моя божественність…???"] — Адже божественність, яку вона сама жодного разу не використовувала й збирала виключно для того, щоб піднятися до вищого божества, марно зникала.
Кількість та швидкість збору Віри залишалися незмінними.
Проте мало того, що зібрана Віра непомітно витікала, так ще й Віра, яку вона старанно накопичувала, безжально зникала.
["…Чому, якого біса?"] — Жінка — ні… ["Поверніть… мою божественність…"] — Ловець Блискавки, Каланнон за своїм холодним виразом обличчя ховала найгіршу у світі плаксиву міну.
.
.
.
(П.П Навіть в минулому Алон експлуатував Каланнон хд. Але що до Лян-А, то я майже почав плакати T-T)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]