Розділ 238 - Закляття (1)
Підсумовуючи, група Алона змогла пробитися крізь ту приголомшливу кількість вірян і дістатися сторони Союзу.
— В-вижили й повернулися?
— С-справді?
Переконавшись, що віряни більше не переслідують їх, солдати ошелешено пробурмотіли.
Шлях, яким вони шалено бігли.
Там видно було лише тисячі відбитків ніг.
Ані вірян, що переслідували їх, випромінюючи божевілля.
Ані чудовиськ, що стікали слиною.
Нічого не було видно.
Безмовність, що запанувала над землею.
Солдати, які розгублено дивилися на шлях, яким щойно пробігли, мимоволі покидали зброю й…
— Вижили-!
— Х-хто б міг подумати, що ми виберемося з того божевільного місця живими-!
...Обіймаючись, вони святкували своє виживання.
Радість від того, що вижили.
Полегшення від того, що вирвалися.
Охоплені надією, вони щосили закричали, так що їхні голоси рознеслися на весь ліс.
— Хек-хек…
Поруч із ними Пенія, висунувши язика, наче собака, важко дихала, Алон також важко зітхнув і притулився спиною до дерева.
"Якось та вирвалися."
Перевівши подих, Алон оглянув солдатів навколо.
Уцілілих було багато.
Проте, цілком природно, порівняно з тим, коли вони вирушали на передову, їхня кількість суттєво зменшилася.
Це було очевидно.
Адже навіть якщо Алон, убивши десятки ворожих солдатів та одного Апостола, вселив у ворогів страх і розпач, а в союзників — надію та відвагу, приголомшлива різниця в чисельності війська неминуче призводила до жертв.
— ……
Неминуча гіркота підступила до горла.
Коли Алон оглядав уцілілих, у його поле зору потрапили знайомі обличчя.
Лян-А та Ар, які, хоч і важко дихали, щасливо обнімали одна одну.
Нангвон із сестрою, які так само проливали гарячі сльози.
І навіть Рангбан поруч із ними, який, встромивши меч у землю, глибоко дихав, але його очі сяяли від полегшення, що він вижив.
Поки він порожньо спостерігав за цим видовищем,
— …Дякую вам.
...Пролунав тендітний голос.
— …?
Алон перевів погляд і побачив дівчину, яка схилила голову.
Вона явно була йому знайома...
— …Та, що впала раніше.
— Так, якби не Бог, я б загинула.
Алон швидко зрозумів: це була одна з дівчат, чиє життя він щойно врятував.
— Добре, що все минулося.
— Щиро, щиро дякую вам.
Дівчина вклонилася ще нижче.
Хоч Алон і побачив її лише на мить, коли вона впала під час бігу й опинилася в небезпеці, він добре її запам’ятав.
Бо за расою вона була людиною.
Наразі присутність людини серед війська, яке йшло за Алоном, була чимось дивовижним.
— Дякую вам, Боже!
— Якби не Бог, я б…
Слідом за нею, ті, кого врятував Алон, один за одним почали кланятися, сповнені поваги та трепету.
Приймаючи слова подяки, Алон за деякий час знову квапливо рушив далі.
Адже хоч вони й пробилися крізь лінію фронту та відірвалися від переслідування вірян, проте все ще не приєдналися до Союзу.
Коли Алон, ведучи за собою групу, знову просувався вперед, до нього підійшов Рангбан.
— Щось здається дивним, кажеш?
— Так.
Міжбрів'я Рангбана, на відміну від попереднього разу, було трохи насупленим.
— Судячи з того як далеко ми зайшли, то тут мала б бути лінія фронту Союзу, але її досі не видно. Це дивно.
— Чи є ймовірність, що ми збилися зі шляху?
— Ні, це правильний маршрут.
— Хочеш сказати… є вірогідність, що на боці Союзу також виникли якісь проблеми?
Рангбан на мить замовк, а потім мовив:
— …Не можна виключати ймовірність того, що виникла проблема, але все ж навряд чи щось надто серйозне. Якби стався найгірший сценарій, який ми передбачали, віряни обов'язково відправили б загін переслідування.
— Тоді проблема в…
— Дивним є хіба те, що за такого відступу лінії фронту вони мали б неодмінно відправити загін переслідування, але цього не зробили.
— …Хіба солдати, врятовані на останньому вівтарі, не були тими, кого визволили найпізніше?
— Я чув, що минуло близько трьох тижнів, але вони також відчувають дивність цієї ситуації.
Почувши це, він ненадовго замислився.
— Усе ж поки що рухаймося далі. Зрештою, іншого виходу в нас немає.
— Зрозуміло.
Алон вирішив продовжувати рух уперед.
Рангбан одразу ж кивнув головою, і колона без зупинки прямувала далі, щоб дістатися лінії фронту Союзу.
————
Відтоді минуло приблизно три дні.
Під час маршу, тривалого чи короткого, залежно від сприйняття, Алон з'ясував лише один факт.
Лінії фронту Союзу, яка неодмінно мала б тут бути, не існувало.
Звісно, він не чув особливої інформації й не бачив нічого конкретного.
Проте за обставинами це було дивно.
Алон із солдатами пробилися крізь лінію фронту вірян Баарми, перейшли на бік Союзу й досі йшли на схід.
Лінії фронту взагалі не було видно.
І все ж віряни Баарми одразу після того, як ті прорвали лінію фронту й вирвалися, більше не посилали за ними загонів переслідування — так, ніби лінія фронту із Союзом непохитно стояла на місці.
Солдати миволі почали відчувати дивність ситуації.
— Ти казав, що якщо йтимемо ще близько тижня, то дістанемося Союзу?
— Зважаючи на нинішню швидкість, цього часу має бути цілком достатньо.
Серед тривожної атмосфери на попелясто-сіре небо опустилася ніч.
На звіт Рангбана, Алон повільно кивнув головою.
— Сподіваюся, коли прибудемо, ми хоч про щось дізнаємося.
— …Я відчуваю те саме.
Рангбан видав ледь чутне тихе зітхання.
— Утім, коли ми дістанемося Союзу, то точно про щось дізнаємося.
— Справді?
— Так, просуваючись на схід, я оглядав різні місця й всюди бачив сліди відступу військ. Не знаю, з якої причини віряни не просуваються далі й утримують ту лінію фронту, але…
"Про це ми дізнаємося, коли прибудемо" — підсумував Рангбан.
Невдовзі до Алона підійшла дівчина.
— Боже, ось.
— Дякую.
Покрутивши головою з боку в бік...
Дівчина, ніби тільки й чекаючи цього, принесла Алону солодку печену картоплю.
Дівчина-звіролюд із великими, як у Сольранг, вухами, перебирала свій на вигляд надзвичайно пухнастий хвіст і пильно дивилася на Алона.
Відчувши мовчазний тиск, який ніби казав: "З'їж це просто зараз", Алон природно почав їсти солодку печену картоплю й згадав її ім'я.
"Рія, здається" — подумав Алон.
Вона була однією з тих, кого Алон урятував три дні тому разом із дівчиною-людиною під час прориву лінії фронту.
Відтоді вона, ніби бажаючи віддячити, під час кожного прийому їжі безперервно приносила Алону по одній солодкій печеній картоплині.
Дівчина принесла один кусок.
Однак кількість солодкої печеної картоплі, яку Алон з'їдав за кожну трапезу, сягала майже чотирьох штук.
Ні, навіть більше ніж чотири.
Останнім часом Алон, попри брак продовольства, харчувався надзвичайно ситно.
На це були дві причини, і перша з них...
— А-а-а! Вона випередила!
— Зараз моя черга!
— Нахабниця-а-а!
— Е-е…
...Діти, які навперебій намагалися принести йому солодку печену картоплю.
Лян-А та Нангвон досадливо стиснули кулаки.
Дівчина, яку Алон урятував минулого разу, та Ар видали тихі зітхання.
Дивлячись на них, Алон як і завжди прийняв усю їжу, яку принесли діти.
…Власне, якби річ була лише в цьому, усе було б гаразд.
— …Це їжа, яку принесли з того боку…
— Усе в порядку.
— Ні в якому разі! Бог мусить бути здоровим!
— Не робіть із нас зухвалих невдячних негідників-!
Проблема полягала в тому, що йому доводилося їсти й іншу їжу.
— Тоді з вдячністю приймаю.
— Не варто дякувати…!
Солдати, які відходили, низько вклонялись.
На місці, де вони пройшлися, окрім чотирьох солодких печених картоплин, горою лежала безліч плодів.
Це й була причина, чому йому доводилося не просто ситно їсти, а буквально переїдати.
— …Скільки б я не дивилася, це справді занадто багато, маркізе.
— І не кажіть, Хрещений Батьку…
Пенія та Ріне, які сиділи поруч, також приголомшено похитали головами.
Алон також потай зітхнув.
Шанування з боку солдатів, що почалося після прориву лінії фронту три дні тому.
Алону воно не те щоб не подобалося, але певною мірою обтяжувало — це правда.
Навіть просто зараз.
Здавалося, солдати, які принесли їжу, відступили й зникли. Та насправді вони здалеку нишком стежили за Алоном, чекаючи, коли він почне їсти принесене ними частування.
Саме тому.
"Сподіваюся, ми якнайшвидше дістанемося місця призначення…" — подумав Алон.
Він силоміць заштовхував солодку печену картоплю та плоди до рота.
…Але солодка печена картопля все одно була смачною.
————
Десь через день після цього Алон прибув до Далми — місця, що розташовувалося перед самою базою Союзу, куди Лян-А просила її відвести під час їхньої першої зустрічі.
Далма виглядала практично так само, як і передбачав Алон.
Селище виглядало жахливо.
Будинки, знищені підпалами, були суцільно вкриті чорним попелом та обвугленими шматками деревини, а поля були засипані попелясто-сірою землею.
Крім того, де-не-де виднілися плями крові, а також різне знаряддя праці та залишки огорож, що розтрощеними валялися довкола.
Це була майже точна картина розграбованого селища, яку уявляв Алон.
Однак якщо в його припущеннях і була одна помилка, то це були трупи, зібрані на площі селища.
Алон насупився, і навіть його зазвичай безпристрасний вираз обличчя скривився.
Настільки це видовище було жахливим.
Настільки, що навіть в Алона, який бачив незліченну кількість трупів, виникало поклики нудоти.
— Кх…
— Божевілля…
До його вух долинули голоси солдатів.
І…
— …Га? — Пролунав голос Лян-А, яка зазвичай була бадьорою.
Голос, крихкий, наче скляна кулька, готовий розбитися будь-якої миті.
————
Ютія Блудіа.
Вона порожньо дивилася на нічне небо.
Чумацький Шлях був прекрасним.
Настільки, що хто б на нього не подивився, сказав би, що це дивовижно красиво.
— ……
Проте на обличчі Ютії, яка дивилася на Чумацький Шлях, не було жодного захоплення.
Куточки її губ зберігали рівну лінію, і на всьому її обличчі не проглядалося жодної емоції, окрім байдужості.
І все ж Ютія порожньо дивилася на Чумацький Шлях.
Ніби намагаючись закарбувати його вигляд у своїх червоних очах.
У ту мить.
Гуп—
Пролунав дуже тихий звук.
Легкий глухий звук.
Не змінюючи положення, Ютія повернулася в бік, звідки пролунав звук, продовжуючи дивитися на Чумацький Шлях.
Там була Сольранг.
Обличчя Сольранг було опущене донизу, тому його не було видно.
Однак навіть не бачачи обличчя, Ютії не становило труднощів збагнути емоції Сольранг.
Адже почуття, які зараз виражала Сольранг, були чудово відомі й їй самій.
Утім, Ютія спокійно мовила:
— Сольранг, я ж чітко казала, правда? Без нагальної потреби не залишати свого місця.
Монотонний голос.
Голос, якого боялася Сольранг.
Проте, незважаючи на ці слова...
— Ти ж чула, правда?
...Сольранг натомість запитала Ютію у відповідь.
Без жодного страху.
Натомість.
— …М-м? Скажи мені, Ютія. Ти ж точно чула. Чому ти наказала нам сидіти й нічого не робити?
Випромінюючи густу лють.
— Чому ти така спокійна? Ти ж чула звіт, правда? Господар… помер… Кажу ж, Господар помер! Ми ж мусимо помститися тим виродкам, хіба ні? Тим виродкам гулям… м-м?
Незважаючи на Сольранг, яка палала жадобою крові, Ютія...
— Сольранг, опануй себе.
...Лише спокійно відкрила рот, а Сольранг, ненадовго замовкнувши після цього...
— …Мені шкода Господаря.
...вигукнула вона.
— …Що?
— Господар дбав про Ютію… І коли був поруч, і коли його не було. Але Ютія — ні.
Сольранг підвела голову.
Її очі набрякли від пролитих сліз.
У тих очах чітко проглядалося глибоке відчуття зради та ворожості.
— Тому мені шкода Господаря.
Речення, виплюнуте крізь зуби.
У тиші, що запанувала довкола, Ютія, чиє обличчя ще мить тому було абсолютно безпристрасним...
— Ха.
...Розразилося сміхом.
Тихим уїдливий смішком.
І…
— …Схоже, тобі потрібне виховання, Сольранг.
Ютія підняла вказівний палець.
З обличчям, сповненим люті, якої вона не показувала ще ніколи.
.
.
.
(П.П Ну що сказати, поки Сольранг і Ютія сваряться, Алон вирішує долю світу в минулому, хоча все таки жаль Сольранг котра не знає що з Алоном все в порядку.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]