Розділ 236 - Втеча (3)
Відтоді минуло приблизно тиждень, і група Алона здійснювала напади на три вівтарі, завдяки чому вдалося врятувати всіх уцілілих людей.
— Тепер залишилося тільки рухатися на схід?
— Саме так. Хоча було б добре збільшити чисельність людей за можливості під час пересування.
Звісно, Рангбан додав, що навіть зараз ця чисельність цілком достатня, щоб спробувати вирватися без жодних проблем.
Він продемонстрував вираз полегшення, але водночас висловив сумнів:
— У будь-якому разі, хоча ситуація й виглядає сприятливою, це дещо дивно.
— Ти про ситуацію з вівтарями?
— Так.
Алон кивнув головою.
Останнім часом Алон і сам думав приблизно про те саме, що й Рангбан.
— …Те, що з їхнього боку немає жодного руху, і справді дивно.
Протягом останніх трьох тижнів Алон здійснив напади на вісім вівтарів і в процесі врятував справді багатьох людей.
Однак, порівняно з такою радикальною діяльністю, Алон наразі взагалі не відчував жодного суттєвого опору чи протидії.
— Чи варто розглянути можливість того, що вони мітять у щось інше?
— …
Рангбан подивився на Пенію, яка заговорила після роздумів поруч, а також на Ріне, яка мовчки потирала підборіддя, і похитав головою:
— Важко сказати. Оскільки вівтарів кілька десятків, а захоплена територія надто велика, реакція може затримуватися, але відсутність бодай якоїсь відповіді аж досі — це дивно. І головне…
Рангбан згадав раніше атаковані вівтарі й заговорив:
— Схоже, вони чудово знають, що ми нападаємо на інші вівтарі, але відсутність будь-якого підкріплення також викликає підозру…
Побачивши, що Рангбан замовк і про щось замислився, Алон запитав:
— Тебе щось непокоїть?
— Це, звісно, надто оптимістична оцінка, але, можливо, річ у фронті.
— Через ситуацію на фронті?
— За словами солдата, якого притягли на цей вівтар два місяці тому, зараз запеклі бої на фронті досягли невиданого досі розмаху.
— Вони не мають сил для перекидання військ сюди?
— Так. Хоча це й дуже оптимістичне припущення, така ймовірність усе ж існує.
— Звісно, сам стан справ на фронті, схоже, залишає бажати кращого… — додав Рангбан.
Після короткого обміну думками Алон підсумував:
— …Ну, хоч би якою була ситуація, зрештою нічого не змінилося, тож діятимемо за початковим планом.
— Зрозуміло.
Слова Алона поклали край нараді.
— Я також піду.
Після завершення наради й виходу Рангбана, першою підвелася Ріне.
Останнім часом вона про щось важко розмірковувала, тож невдовзі мовчки вийшла.
Спостерігаючи за нею, Алон тихо зітхнув, занурився в Споглядання свого внутрішнього світу й оглянув божественність Каланнон.
На відміну від його початкових побоювань, перед атаками на вівтарі, його божественність відновлювалася належним чином, як і зазвичай.
Це викликало в Алона химерний сумнів.
А саме — через саме відновлення божественності.
Спочатку Алон не сумнівався щодо відновленої божественності лише тому, що ще не усвідомлював, що перебуває в минулому.
Однак тепер, коли він дізнався, що це минуле, накопичення вже отриманої божественності — це одне, а от її відновлення було очевидно аномальним явищем.
"…Що це може бути?"
Поки він розмірковував над цим...
— Маркізе, якщо подумати, ви проводите той експеримент, про який казали минулого разу? — запитала Пенія.
Алон кивнув головою:
— …Я випробовую це. Однак витрати божественності надто колосальні, тож повноцінно використовувати це поки не виходить.
Розмова між Алоном та Пенією стосувалася саме перетворення структури.
Ні, якщо бути точнішим, ішлося про магію, яку вони досліджували із самого початку.
Адже метаморфоза — Бог Грому була лише випадковим побічним продуктом досліджуваної магії, а сама магія, над якою вони працювали, усе ще перебувала на стадії випробувань.
— Схоже, проблема знову в оптимізації… А що, якщо спробувати ось так? Останнім часом я спостерігала за тим, як ви її використовуєте, і дещо збагнула.
Вони ще деякий час залишалися в нарадній кімнаті з Пенією, обговорюючи магію.
— Звісно, мені б хотілося випробувати це на практиці, але зараз потрібно якомога краще зберегти сили, тож зупинимося на цьому, — мовив Алон.
— Гаразд. Тоді я також піду.
Завершивши розмову, Алон подивився на книжку в руках Пенії:
— …Книжка?
— Так, я підібрала її в закинутому будинку, повз який ми проходили, і це виявився гримуар. Оскільки він написаний стародавньою мовою, читати важко, але вміст досить цікавий.
Пенія, здається, прагнула якнайшвидше почитати книжку, тому вимовила: "Тоді я піду…!" — і зникла прудко, наче білка.
Подивившись їй услід, Алон зробив кілька кроків:
— Лян-А.
— О, босе.
Невдовзі він знайшов Лян-А, яка сиділа в порожньому кутку печери й про щось задумливо розмірковувала.
Щойно вона побачила Алона, на її байдужому обличчі з'явилася легка посмішка.
— Думала про Далму?
— …Це було так помітно?
— Так.
Схоже, тепер вона більше не вагалася, як раніше, і відповідала цілком впевнено.
Лян-А ніяково всміхнулася, а тоді швидко похитала головою з боку в бік:
— Утім, усі неодмінно живі, адже ми, пеккві, не помираємо так легко.
Спостерігаючи за зусиллями Лян-А виглядати бадьорою, Алон подумки видав тихий стогін.
Причина того, що її вираз обличчя похмурнів ще тиждень тому, полягала саме в Алоні.
…Якщо точніше, Алон переповів Лян-А відомості, отримані від бранців, урятованих на попередньому вівтарі.
А саме розповідь про те, що селище Лян-А, Далма, кілька разів зазнавало вторгнення з боку Баарми через лінії фронту, що змінювалися чи не щодня.
— Кхм-кхм, і як я вже казала босу, у нас також є подібне сховище, тож якщо всі заховалися там, то вони точно в порядку. Або, можливо, втекли.
Алон згадав перший раз, коли розповів їй про Далму.
Якщо замислитися, тоді Лян-А також замість виразу розпачу кивала з непохитною вірою на обличчі й казала це Алону.
Вигляд, зовсім не властивий дитині.
…Проте, з іншого боку, це була віра, яку могла продемонструвати саме дитина.
Алон подивився на руку Лян-А, яка злегка затремтіла.
У його голові виринали різноманітні слова втіхи, але він не став озвучувати їх.
І Ріне, і Пенія, і сам Алон відчували це.
Він знав, що в цьому попелястому світі щодня зароджується незліченна кількість трагедій, а розпач шириться повсюди.
Тому розумів: слова втіхи, які він інстинктивно збирався промовити, могли завдати ще більшого болю дитині перед ним.
— Приходь частіше поговорити.
Алон погладив Лян-А по голові й коротко промовив.
— Угу, босе!
У відповідь Лян-А кивнула з обличчям, де тінь ще не повністю розвіялася, але виглядала дещо краще, ніж раніше.
Алон раптом відчув цікавість:
— До речі, я хотів запитати про одну річ.
— Е? Про що?
— Чому ти називаєш мене босом?
Звертання.
Адже віднедавна вона почала називати Алона босом.
— Ну як… ти ж ведеш нас за собою, хіба ні?
— Воно-то так, але…
— Тоді ти бос!
— …Ось яка в тебе логіка?
— Щось не так? Якщо ти ведеш нас усіх, то ти бос.
Своєрідна логіка Лян-А, у якій, попри певну дивакуватість, був свій сенс.
Якраз коли Алон ненадовго занурився в роздуми...
— Кхм-кхм…
Хтось підійшов, видаючи легке покашлювання, ніби бажаючи, щоб на нього звернули увагу.
— О, ти була тут?
Коли Алон перевів погляд, там ішла дівчинка, яка поводилася настільки природно, ніби її попереднє покашлювання було вигадкою.
Ріжки, що визирали з-поміж світлого волосся.
Дівчинка, чиї рожеві очі, притаманні рептиліям, сяяли, а хвіст обвивав її талію,
— О обраний, я спеціально принесла тобі вечерю, — і гордо простягнула солодку печену картоплю.
Вечеря закінчилася ще якийсь час тому.
Хоча й здивований, Алон простягнув руку, щоб узяти солодку печену картоплю, але…
— Тримай, босе…
— Е-е?
Лян-А втрутилася, відібрала солодку печену картоплю й вклала її в руку Алона.
— Ах ти, мерзотнице! Що ти робиш!!
— Що такого? Я просто передала!
— Я сама хотіла дати!
Алон заговорив до дівчинки, яка обурено підстрибувала на місці:
— Дякую, Аркул… кул…
— Аркулайнісіс!
— Так, Ар.
— Ні-і-і!
Закричавши: "Я Аркулайнісіс-с-с!", дівчинка видала роздратований звук "Гр-р-р" і різко розвернулася.
— Ого, знову образилася, от буркотуха…
— Нічого подібного!
— Та образилася ж.
— Кажу ж, ні!
Лян-А дражнила Аркулайнісіс — ні, Ар, — і та у відповідь голосно верещала. Дивлячись на них, Алон подумки всміхнувся.
"Схоже, вона вже трохи оговталася" — подумав він.
Ар була дівчинкою-драконідкою, яку Алон урятував після Нангвона.
За чутками, вона була напівдраконом, яка успадкувала кров Чорного Дракона.
"Проблема в тому, що вона ще занадто мала, тож користі від неї небагато" — подумав він.
Коли Алон уперше її врятував, він покладав на неї певні надії.
Адже тоді її тіло було міцно обмотане ланцюгами, ніби вона була надзвичайно небезпечною особою, тож він вірив, що вона стане вагомою силою.
Проте, всупереч очікуванням, для напівдракона вона була занадто малою — їй було лише 8 років, тому вона не мала значного бойового потенціалу.
Ба більше, протягом тижня після порятунку вона цілими днями лила сльози й обплітала хвостом талію Алона, що спричиняло певні незручності.
"…Добре, що вона принаймні повернула свій бадьорий дух" — подумав він.
Алон згадав, як вона поступово відновлювала сили завдяки численним словам розради.
Скільки зусиль він докладав, промовляючи різні заспокійливі слова, щоб втішити її, коли вона гірко плакала.
— Я помщуся! Не смійте недооцінювати могутність Чорного Дракона!
— А ти спробуй.
Дивлячись на Ар, яка тим часом почала завзято базікати, у голові Алона знову виникло запитання.
"…Чи з'являвся Чорний Дракон на ім'я Ар у грі?"
Загалом дракони — це раса, яка живе надзвичайно довго.
Це стосувалося й Ар, хоч вона й була лише напівдраконом.
Тобто, зважаючи на тривалість її життя, вона мала б з'явитися в "Психоделії", але він не пам'ятав, щоб колись чув її ім'я.
"Можливо, за початковим сценарієм їй судилося загинути?" — подумав Алон.
Якщо так, то відсутність її появи в "Психоделії" була цілком зрозумілою.
Однак думки продовжували виникати одна за одною.
"Якби я не врятував Лян-А чи Нангвона, яким чином вони вирвалися б? Нангвон — ще куди не йшло, але Лян-А опинилася в дійсно критичному становищі" — подумав Алон.
Алон згадав момент, коли врятував Лян-А.
Адже, на його думку, тоді Лян-А загинула б, якби він її не врятував.
Трохи поміркувавши, Алон зрештою облишив ці думки.
У будь-якому разі важливим було зовсім не це.
— …Сподіваюся, все піде за планом, — тихо пробурмотів Алон, згадуючи розмову з Рангбаном.
————
Наступного дня.
Алон разом із врятованими людьми вирушив на схід.
У процесі, як і планувалося, вони атакували два вівтарі, що трапилися дорогою, та визволили додаткову кількість бранців.
Ситуація складалася краще, ніж очікувала група Алона.
Під час подорожі на схід вони не вступали в жодні бої, за винятком двох атак на вівтарі.
А на останньому вівтарі їм вдалося врятувати величезну кількість солдатів Союзу.
На відміну від попелясто-сірого неба, що вже протягом кількох десятків днів огортало світ монументальною похмурістю, група Алона успішно збільшувала свої ряди й просувалася вперед.
Здавалося, якщо все йтиме так і далі, вони без особливих перешкод прорвуться крізь оточення на передовій.
Все було занадто просто.
Настільки просто, що це викликало тривогу, якої раніше не було.
— Хе-хе… Ласкаво просимо.
І передчуття Алона, як завжди, справдилося на всі сто відсотків.
— Д-до бою!
— Передовий загін, уперед!
Алон злегка насупився й озирнувся довкола.
Наразі вони перебували на південно-східній околиці прикордонного регіону, де все ще точилися запеклі бої.
На відміну від відкритого степу, це місце складалося з ущелин, і зазвичай віряни Баарми мали б перебувати в глибині за цією ущелиною.
— …Так і знала, що відчуття не підведе…
— …
Поки Пенія видавала важкий стогін, а Ріне зберігала мовчання...
— Чорт… Цілих два Апостоли… — пробурмотів Рангбан, насупившись.
Почувши це, Алон подивився вперед.
Там перебували віряни, які вщерть заповнили ущелину.
І це було ще не все.
І згори ущелини, і з печер, висічених у її стінах, безупинно вибиралися віряни.
■■■■■-!!
Видаючи потворні звуки, чудовиська з неприродно довгими кінцівками дерлися по скелях, стікаючи слиною.
— В-віряни…
— Навіть паразити…
У вухах Алона відлунали зітхання людей.
Голоси, сповнені розпачу й розпуки, миттєво поширилися серед натовпу.
…Крім того, головною причиною, з якої Алон усвідомив, що ситуація склалася критична, було…
— Ріне.
— Хрещений Батьку, вибачте.
Тому що в певний момент з'явилися морозні та товсті лози, які вже блокували атаки Ріне.
Лози, схожі на червоні кровоносні судини, нагадували деревні пагони, з якими вони зіткнулися під час бою з Жадібністю.
У ту мить, коли вони з'явилися, випущені золоті стрижні Ріне виявилися повністю заблокованими.
Саме через істоту, відому як Апостол, що стояла попереду.
— Ого-ого… Я чекав, згоряючи від терпіння, але це цілком варте очікувань.
Коли Алон пильно подивився на нього, чоловік, який ще мить тому єхидно посміхався, ступив уперед.
Химерні чорні роги, що виросли на його голові, та чорні шати вірянина.
Дивно знайомий чоловік елегантним жестом схилив голову:
— Для початку висловлю вам свою вдячність. Я — Другий Апостол владика Баарми, Лумурпа.
З вуст чоловіка вирвалися геть несподівані слова.
— Висловлюєш вдячність?
Лумурпа вишкірився й нахилив голову:
— Адже ви слухняно пройшли весь шлях сюди за нашим проводом.
— …Проводом?
— Так. Невже ви й справді думали, що ви настільки неймовірні, аби самостійно дістатися сюди?
Куточки губ Лумурпи все більше вигиналися в посмішці, а його голос ставав дедалі гучнішим:
— Неможливо! Те, що ви змогли здійснювати напади на вівтарі без жодних перешкод… Те, що ви могли безперешкодно визволяти жертв… Те, що, попри ваше буйство, їм було наказано лагідно битися й прийняти мученицьку смерть — усе це…
Піднявши обидві руки вгору, ніби володів усім світом, він вишкірився й знову викривив куточки рота:
— Я. Це я наказав. Щоб зібрати вас усіх у цьому місці.
— …Пішовши навіть на такі безглузді жертви?
— Загибель вірян нашого величного Баарми шкода, але нічого не вдієш. Адже це необхідно, щоб здобути Віру та душі, яких він бажає.
Алон замовк.
Бо він не невиразно розумів значення його слів.
Адже він точно чув від Каланнон, що збирати Віру можна й таким чином.
— "Зрештою суть Віри полягає в емоціях. Чим сильніші ці емоції, тим більше Віри приноситься в жертву. У цьому сенсі масове винищення — це надзвичайно зручний спосіб збирати Віру. Достатньо лише жорстоко, жахливо та ганебно розчавити їх".
— "…І якщо хочеться здобути ще більше Віри, достатньо дати їм крихту надії".
— "Адже надія подібна до вогню. Поки її можна контролювати, вона зігріває, але якщо контроль втрачено — вона перетворить все на попіл".
Згадавши голос Каланнон, Алон визнав, що вони потрапили в суцільну пастку.
— …
Ситуація була найгіршою.
Поява вірян.
Слова Лумурпи.
Несподівані події посіяли розпач та розпуку серед усіх.
Абсолютно кожна людина опинилася поглинутою цією атмосферою.
Атаку Ріне заблокували червоні лози.
Пенія готувала великомасштабну захисну магію, але, усвідомивши невигідне становище, миттєво похмурніла.
Вони вже були досконалими жертвами.
Проте, навіть за таких обставин, Алон не розгубився.
Натомість
— Пеніє.
— …Так, маркізе.
Він вирішив підготувати один козир.
Козир, розробку якого він не припиняв навіть після прибуття сюди.
.
.
.
(П.П До речі з Ар будуть кумедні моменти, але до них ще дуже-дуже-дуже далеко, якщо комусь цікаво хто вона, і що зробить заради Алона, можу заспойлерити. І так, да буде махач.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]