Розділ 232 - Загибель (2)
Слухаючи дощ, який зненацька почав накрапати, Сольранг розгублено дивилася на Лайм. Вираз обличчя тієї анітрохи не змінився.
На обличчі Лайм, яка дивилася на Сольранг, міцно стиснувши губи від хвилювання, не було й найменшого натяку на брехню.
Тривога.
Це було все, що Сольранг змогла прочитати на обличчі Лайм.
Сольранг раптом пригадала, як Лайм розігрувала її раніше. Адже зазвичай та час від часу вдавалася до різних витівок.
Але ніколи. Ще жодного разу Лайм не заходила так далеко.
Та що, як цього разу вона вирішила розіграти Сольранг, обернувши все проти неї?
Сольранг чула, що з іншими людьми, на відміну від неї самої, Лайм буває доволі капосною.
Дійшовши такого висновку, Сольранг пригадала, як останнім часом завдавала Лайм прикрощів.
Може, річ у тому, що вона відібрала й з'їла десерт, який Лайм із таким захватом купила дорогою назад з Ашталону? А може, у тому, що розбила її улюблену тарілку.
…Якщо подумати.
Сольранг справді встигла завинити перед Лайм настільки, що подібний розіграш із її боку аж ніяк не здавався дивним.
Відчувши легкий докір сумління, Сольранг усміхнулася.
У її голові думки одна за одною складалися в чітку картину.
Це жарт. Це просто жарт Лайм. Розіграш. Так, звичайний розіграш.
Адже першою завинила саме вона. Лайм урешті не витримала й вирішила по-своєму помститися за допомогою такого жарту. Безперечно, так воно й було.
Та все ж…
— Та годі, не жартуй так, Лайм…
Обличчя Лайм, яка її розігрувала, було аж надто правдоподібним.
— Та годі, про що ти взагалі?
Сольранг сама не помітила, як затремтів її голос наприкінці фрази.
Лайм мовчала. І Сольранг, побачивши це, заходилася реагувати ще жвавіше.
— Я останнім часом справді трохи перегинала палицю, але такий жарт — це вже занадто, хіба ні?
Лайм і далі мовчала.
— Га? Лайм? Може, мені купити тобі той десерт, який я з'їла?!
Сольранг закричала, ще яскравіше всміхаючись. Її голос тремтів дедалі сильніше.
Однак Лайм не промовила ані слова.
— …Лайм, я ж казала, що не люблю таких жартів.
Мовчання ніяк не порушувалося. Сольранг застигла з натягнутою усмішкою й тихо пробурмотіла.
До цього часу Лайм уже мала б нарешті щось сказати.
Що це був жарт. Що вона лише вирішила так пожартувати, бо пані Сольранг відібрала в неї десерт. Саме такою мала бути її реакція.
Адже це був жарт.
Але він не міг тривати вічно.
Вже час. Реакція мала нарешті з'явитися.
— ……
Сольранг дивилася на Лайм. Та все ще міцно стискала губи.
В очах Лайм, окрім тривоги, з'явилося ще одне почуття.
…Побачивши його, Сольранг мимоволі похитала головою, наче не могла збагнути, що відбувається.
Такого не могло бути.
Це мав бути жарт. Це точно був розіграш. Безперечно, просто недоречний жарт.
Але… але чому? …Чому Лайм дивиться саме так?
— Пані Сольранг.
Лайм покликала її. Потім заворушила губами. Раз, удруге, втретє… Здавалося, їй ніяк не вдавалося вимовити слова.
І тоді…
Вона так і не змогла...
— Ходімо купимо десерт?!
...Розкрити рот.
Сольранг уже встигла міцно вхопити Лайм за руку. Куточки її губ були підняті вгору.
Це була усмішка, у якій кожен одразу помітив би вимушеність.
— Ти ж через це засмутилася, правда? Ходімо купимо! Це ненадовго! Ми встигнемо повернутися ще до приходу Господаря! Ну ж бо, швиденько збігаємо й повернемося?!
"Якщо посаджу тебе собі на спину, то дістанемося миттю!" — весело засміялася Сольранг і потягнула Лайм до дверей.
Наче справді хотіла втекти від правди, вона повела Лайм за руку. Та це було настільки жалісне видовище, що…
— Це не жарт, пані Сольранг.
Лайм не залишалося нічого іншого, як змусити її подивитися правді у очі.
Сольранг раптово завмерла на місці, і Лайм відчула, як у неї стислося серце.
— …Кажуть, два дні тому на караван, який їхав разом із маркізом, напав невідомий чоловік. Вижити вдалося лише кільком.
— ……
— І серед уцілілих є пан Еван, охоронець лицар маркіза…
Договоривши до цього місця, Лайм замовкла. Не тому, що сама цього хотіла.
Убивча аура. Вона почала стискати Лайм, не даючи їй дихати.
— Кх…!
Аура була настільки лютою, що здавалося, ніби вона ось-ось перерве Лайм подих.
Вона вирвалася саме від Сольранг, тож Лайм не могла продовжувати.
— …Де вони?
— Перепрошую?
— Де ті, хто таке зробив із Господарем?
Лайм побачила очі Сольранг.
У них не відчувалося жодної емоції. Жодного її відблиску.
Це були очі, у яких щось надзвичайно важливе остаточно зламалося й розсипалося на друзки.
— ……
Лайм мимоволі затамувала подих.
————
— Кхе-е…!
Першою на жахливе видовище під скелею відреагувала Пенія. Вона відвернулася, стала навколішки й почала блювати.
— ……
Ріне теж скривилася, немов їй було важко дивитися на те, що постало перед очима.
Видовище під скелею було жахливим. Ні, воно було настільки кривавим і моторошним, що здавалося, ніби саме там і було пекло.
Алон перевів погляд з одного місця на інше. Куди б він не дивився, усюди бачив лише трупи.
Якби справа обмежувалася самими трупами, він не вважав би це настільки жорстоким і жахливим.
Алон прожив у Психоделії понад десять років і бачив незліченну кількість мертвих тіл.
Ріне та Пенія теж.
Самого лише вигляду трупів було б недостатньо, щоб вони скривилися від огиди чи почали блювати.
У такому світі темного фентезі нагод побачити мертвих вистачало.
То що ж викликало цей нестерпний, нудотний відчай?
Алон перевів погляд убік.
Перед ним були не лише трупи.
— ……
Там височіла гора, складена з голів представників різних нелюдських рас.
Поглянувши в інший бік, він побачив ще одну гору — з понівечених до невпізнання тіл. А просто поруч якісь "істоти" розривали й викручували трупи, вдаючись до неймовірно жорстоких способів.
А коли Алон повернув голову, то побачив, як там полювали на живих істот…
Полювання. Іншого слова для цього не було.
Насамперед він помітив представників різних рас, які відчайдушно тікали зі скутими кайданами руками.
Рас було чимало. Серед утікачів були ельфи й звіролюди, яких Алон уже бачив, а також зовсім незнайомі йому істоти.
Незалежно від статі й віку, усі вони тікали, зі скутими кайданами обома руками.
А ті, хто їх переслідував, навпаки, були людьми.
"Ні… Вони не люди?"
Алон помітив невеликі нарости на їхніх головах. Загалом вони були схожі на людей, але водночас мали щось виразно чуже.
Поки він роздивлявся їх, одна з істот із наростами на голові схопила звіролюда. І Алон побачив, що сталося з ним далі.
У живіт звіролюда вп'ялося безліч списів. Він кричав від такого нестерпного болю, що краще було б померти миттєво.
А ті істоти, спостерігаючи за цим, сміялися. Наче їм було весело.
Не вагаючись, вони проштовхували руків’я списів ще глибше в тіло звіролюда. Було очевидно, що вони сприймали все це як розвагу.
— ……
Очі Алона, які завжди залишалися спокійними й байдужими до всього довкола, глибоко потемніли.
————
— А-а-а-а-а-а-а!!!
— Гі-і-і!
Жахливий крик пролунав просто біля вух. Водночас сивоволоса дівчина, яка несамовито бігла, дивлячись лише вперед, перечепилася через камінь і гепнулася об землю.
До рота набилася земля. Мабуть, через давню кров, що просочила її, смак був огидним. Але дівчина не мала часу навіть відчути його, чи біль від падіння: вона миттю підхопилася й знову кинулася бігти.
Мабуть, через падіння щиколотка боліла так, ніби ось-ось зламається. Та дівчина не зупинялася. Навпаки, заливаючись слізьми, вона ще дужче стискала зуби й бігла, бігла вперед.
Вона надто добре знала, що станеться, якщо зупиниться тут і зараз.
Але…
Хрусь!
— Кх…!
Наче насміхаючись із її відчайдушних зусиль, уже пошкоджена нога дівчини почала підкошуватися, немов більше не могла виконувати свою функцію.
Зрештою…
Штрик!
— А-а-а-а-а!!!
Дівчина покотилася по землі, відчувши нестерпний біль у стегні.
Гострий біль охопив усе її тіло.
У голові залишилася лише одна думка: "Боляче".
— У-у-у…! Ух…!
Та навіть тоді дівчина спробувала вчепитися руками в землю й хапаючись за неї, потягнула тіло вперед.
"Треба було тікати. Треба було врятуватися."
"Будь-що вирватися звідси."
"А тоді — якось урятувати родину. Маму. Тата. Друзів…"
— У-гх…!
Терплячи жахливий біль, вона тягнула тіло вперед. У роті відчувався металевий присмак крові. Її мучив огидний сморід, що здіймався від землі, яка забрала невідомо скільки життів.
Та раптом…
— А ти втікаєш завзятіше, ніж я думав.
— Кх…!
На жаль, на цьому втеча дівчини скінчилася.
Її зупинив чоловік, який встромив спис їй у стегно й тепер грубо вчепився в її сиве волосся.
Волосся було забруднене землею, просоченою кров'ю. Чоловік безцеремонно схопив дівчину за пасмо й підняв угору. Вона тихо застогнала від болю.
Дивлячись на її безпорадне тіло, чоловік скривив губи в усмішці.
А тоді…
— А-а-а-а-а-а-а!!!
Ніби це була дрібниця, він провернув спис, що стирчав зі стегна дівчини.
Дівчина заволала й несамовито звивалася всім тілом. Побачивши її реакцію, чоловік лише ще ширше вишкірився.
— Отак, отак! Кричи дужче! Кричи так, щоб увесь світ здригнувся, і пошли свій страх Баармі, нашому володарю! Ти ж зможеш, га?
Він проштовхнув спис у стегно дівчини ще глибше.
Невдовзі…
— Кх…
Тіло дівчини, яке щойно билося в судомах, безсило обм'якло.
Чоловік без вагань витягнув спис, що роздирав їй стегно, і…
— О Баармо, приношу це тобі в жертву.
З осяйною усмішкою він підняв спис до неба.
Його божевільні очі блищали, коли він дивився на серце дівчини, що лежала в крові.
А тим часом…
На юному обличчі дівчини з розпатланим волоссям проступив розпач.
Вона зрозуміла.
Хоч як би вона борсалася, вирватися звідси не вдасться. Вона помре тут.
Вона нарешті це усвідомила.
Кап…
Сльоза скотилася з її ока по щоці.
У голові один за одним почали проноситися численні спогади, наче в передсмертному маренні.
Обличчя батьків, молодшого брата, друзів, односельців…
Спогади про час, проведений із ними, пропливали перед очима, мов сон.
А воля, що світилася в її зіницях і навіть посеред цього жахіття не втрачала своєї ясності, почала повільно згасати.
Так наближався кінець.
І саме тоді, коли спис чоловіка з глузливою усмішкою опустився, щоб пробити серце дівчини...
Трісь!
Її вух досяг ледь чутний, майже невловимий звук.
— …А?
І тоді вона усвідомила дві речі.
По-перше, хтось тримав її на руках. А по-друге…
— Ти в порядку?
Цей хтось…
Чоловік із безпристрасним обличчям урятував її.
— Пеніє, ти можеш її вилікувати?
— Я не зовсім фахівець в цьому, але, гадаю, зможу надати першу допомогу.
Чоловік — Алон — передав сивоволосу дівчину Пенії й одразу розвернувся.
І тієї ж миті…
Трісь-бз-з-з-з!
З його голови почали виростати два роги, утворені блискавками.
— …А…
У пам'яті дівчини закарбувалася спина чоловіка.
Спина бога, оповитого блискавками.
.
.
.
(П.П **Починаючи з цього розділу, переклад може трішки змінитись, так як я почав перекладати з оригіналу "нарешті зміг зареєструватись на Naver щоб купувати розділи", тепер переклад буде більш точніший і тд, тому можуть бути деякі зміни в термінах і тд, це пов'язано буде з тим, що переклад буде з оригіналу, а не як до цього перекладав з англійської.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]