Розділ 228 - Зміна сутності (2)
Останнім часом Райнгард перебував у дивовижно піднесеному настрої, навіть після повернення з експедиції на північ.
Причиною цієї радості була простою, божественність Каланнон, яку він здобув під час свого перебування в тому північному регіоні.
Хоча його віра не була абсолютно непохитною, він успішно здобув здатність володіти силою Каланнон, Ловця Блискавки.
Він нарешті здобув ту саму силу, про яку так довго марив.
Звісно, наявності цієї сили самої по собі було недостатньо, щоб здолати Деуса Макалліана.
Незалежно від того, скільки божественності він міг наразі підкоряти, Деус усе ще набагато випереджав його.
І все ж, ніщо, здавалося, не могло зіпсувати настрій Райнгарда.
Це пояснювалося тим, що в ту саму мить, коли він розблокував здатність використовувати божественність, він усвідомив фундаментальну істину.
У міру того як його віра поглиблюватиметься, могуть цієї сили зростатиме разом із нею.
По суті, попереду все ще залишався значний потенціал для зростання, і це усвідомлення утримувало його в стані ейфорії.
Якби тільки не одна-єдина особа, яка вторглася в його приватні покої.
— Деусе.
— У чому справа?
— Чому ти в моїй кімнаті?
— Я готуюся лягати спати.
Деус Макалліан. Єдиною людиною, повністю відповідальною за руйнування його чудового настрою, був Деус.
І справа була не лише в його присутності — він якимсь чином притягнув власне ліжко до спальні Райнгарда й готувався вкладатися на ніч.
— …Ти остаточно втратив розум?
— Мій розум абсолютно чистий.
— Хіба людина з чистим розумом притягне без дозволу власне ліжко до чужого маєтку й вирішить там спати?
— Я вважаю, що це все ще в межах припустимої поведінки.
— Це ненормально! Це цілковите божевілля!!!
Деус лише знизав плечима, поводячись так, ніби щиро не розумів, у чому проблема.
Райнгард, викрикуючи своє роздратування, міцно заплющив очі, відчуваючи, ніби його череп ось-ось вибухне від тиску.
Відтоді як вони повернулися з експедиції, Деус повторював кожен його крок, і це дедалі сильніше виснажувало Райнгарда.
Якби Деус лише зрідка наслідував його, Райнгард, можливо, заплющив би на це очі.
Але Деус… Він ходив за Райнгардом невідступно, мов тінь, і повторював увесь його щоденний розпорядок.
Підйом на світанку, молитви, сніданок. Тренування, обід, ще одна молитва й навіть неквапливий денний сон — він копіював геть усе!!
І що було ще більше тривожним... Щоразу, коли Райнгард використовував божественність...
— ……
...Деус фіксував на ньому холодний, порожній погляд, ніби ця сила по праву належала йому.
Це тривало беззупинно. Двадцять чотири години на добу він вештався поруч, спостерігаючи неухильним поглядом, сповненим зради, заздрості й образи.
Стрес був настільки важким, що Райнгард відчував, ніби лисіє.
— Та припини вже нарешті!
Райнгард урешті втратив урівноваженість і закричав, але...
— На добраніч.
...Деус, абсолютно незворушний, просто ліг на ліжко так, ніби це була найприродніша річ у світі.
— А-а-а-а-а!!!
Райнгард люто загарчав і всерйоз замислився над відчайдушним кроком.
Чи піти йому до маркіза Палатіо й благати його про допомогу?
Чи попросити, щоб він наділив Деуса якоюсь силою?
————
Наступного дня після прибуття Ріне до маєтку маркіза Палатіо, Алон разом із нею почав готуватися до від’їзду.
За збігом обставин, він і так планував вирушити в бік Колонії.
Єдиною відмінністю цього разу було те...
— Я справді також їду з вами…?
— Ти не хочеш?
— Н-ні, річ не в цьому… Просто в мене ще стільки досліджень, якими треба зайнятися…
...Що цього разу Пенія супроводжувала їх.
— Я про Парні Перстні… Я хотіла ще трохи їх дослідити, а заодно планувала проаналізувати Кроки Минулого, тож… так…
Пенія бігала очима довкола, незграбно намагаючись виправдатися.
Спочатку Алон не планував брати Пенію із собою.
Він уже помітив її небажання подорожувати з ним.
Тим не менш, він наполіг на її поїздці. Причина полягала в тому, що вона була потрібна йому для використання Кроків Минулого.
Рівно один раз на день.
У присутності Пенії він міг активувати їх без жодних проблем.
Ця подорож дозволила б йому повністю присвятити себе тренуванням із Кайласом.
— Пеніє.
— О, звісно, я зовсім не проти поїздки! Просто я страшенно допитлива, знаєте? Хвилююся лише, що в дорозі буде важко зосередитися на дослідженнях…
— Ти бачиш цей предмет?
Алон простягнув наруч у бік Пенії.
— Це…
— Якщо ти приєднаєшся до цієї поїздки, я позичу його тобі для досліджень, коли ми закінчимо. Що скажеш?
— …Цей предмет…
Коли обличчя Пенії засяяло від зацікавленості, Алон негайно активував наруч.
Трісь —!
Темний дим просочився з артефакту, миттєво заморозивши все довкола.
Побачивши це...
— …!
...Пенія з майже закоханим виглядом пильно витріщалася на Алона — або, точніше, на наруч, який він тримав.
— Ого, а це що таке? Судячи з вигляду, це ж та сама магія, яку маркіз демонстрував раніше… Стривайте, достатньо просто влити ману, і артефакт сам вирівнює її потік, перебудовує закони й миттєво завершує заклинання? О! І це ще не все! Якість мани, схоже, вища за звичайну! Відбувається структурне посилення самої мани…
Пенія белькотіла без зупинки, не переводячи подиху.
— Твоя цікавість трохи розпалилася?
— Так!
Умить її поведінка змінилася з "я справді не хочу їхати" на "я в повному захопленні!".
— Дуже добре. Тоді вирушаймо, Хрещений Батьку.
За наказом Ріне, група розпочала свою подорож до Колонії.
————
Усередині тихої карети...
Алон згадав щось, про що Ріне говорила вчора, і поцікавився:
— Якщо подумати про це, хіба ти не казала, що їдеш до Колонії, щоб дещо забрати?
— Так, саме так, Хрещений Батьку.
— Це часом не предмет з Шимону?
Ріне кивнула на знак підтвердження:
— Так, Хрещений Батьку. Я знайшла щось цікаве всередині нещодавно знайденого Шимона.
— Нещодавно знайденого Шимона, ось як?
Алон швидко просканував у своїй пам'яті різноманітні Шимони.
У часи, коли він грав у «Психоделію», він здобув чимало корисних артефактів із Шимонів у Колонії.
Саме тому він доручив Евану постійно збирати інформацію про будь-які нововиявлені місця.
Переглядаючи накопичену досі інформацію...
"Схоже, це не той Шимон, що існував у «Психоделії»" — подумав Алон.
Він усвідомив, що жодна з нещодавно відкритих локацій не була йому знайома.
— Я зрозумів.
Алон злегка кивнув, фактично закриваючи тему.
Ріне подивилася на його груди — ні, на його обличчя — й подарувала йому посмішку.
————
Минуло приблизно три тижні відтоді, як Алон офіційно покинув маєток й розпочав свою подорож.
Якщо бути точним, це був четвертий день відтоді, як вони прибули до пустелі разом із торговими караванами, що прямували до Колонії.
[З'явився новий божественний Ранг?]
— Так.
Уперше за тривалий час Алон зустрівся з Каланнон.
[Хм-м~]
Під нічним небом, де Чумацький Шлях, здавалося, лився донизу, Каланнон насупила брови в роздумах:
[Ти робив щось незвичайне?]
— Останнім часом, схоже, з'явилися люди, які почали вшановувати Каланнон як бога лицарів.
[Самого лише цього фактора було б недостатньо для створення нового божественного Рангу. Ти все ще прив'язаний до імені Каланнон, зрештою.]
— Я не можу вигадати жодних інших потенційних причин.
Каланнон задумливо мугикнула, нахиливши шию вбік, поки розмірковувала.
Вона заговорила знову лише тоді, коли її голова нахилилася практично повністю набік:
[Хм-м… чесно кажучи, навіть я не впевнена.]
— Справді?
[Саме так. Щоб зародився новий божественний Ранг, потрібно, щоб тебе вшановували як абсолютно окремого бога, і Віра, спрямована на нього, мала накопичуватися. Ідея про те, що Віра могла з'явитися без будь-якого каталізатора… це просто не вкладається в голові.]
— Я зрозумів.
Коли Алон зрозуміло кивнув, Каланнон продовжила:
[Однак це дивно. Якщо божественний Ранг справді сформувався, це не виникло б лише від однієї чи двох людей — для цього знадобилися б щонайменше десятки, якщо не сотні послідовників.]
— …Це так?
[Саме так. Щоб Віра об’єдналася й загартувалася в Ранг, потрібна саме така кількість. Щоправда, якби свою Віру присвятила істота, чий вплив перевершує навіть вплив богів цього світу, то, можливо, для формування Рангу вистачило б однієї чи двох осіб, але…]
Це був би вкрай рідкісний випадок.
До того ж імовірність того, що така істота присвятить свою Віру комусь, була майже нульовою.
— Я зрозумів.
Каланнон подивилася на Алона з дивним виразом обличчя й запитала:
[У будь-якому разі, якщо ти справді нічого не робив, тоді хтось мусив зібрати цей божественний Ранг і передати його Алону Палатіо. Чи є в тебе підозри щодо того, хто б це міг бути?]
Хтось, здатний збирати божественність і передавати її…
Алон ненадовго замислився.
Однак, як би він не намагався, жодна конкретна людина не спадала на думку, тож він просто знизав плечима.
[А, час вийшов.]
— Що ти маєш на увазі під словами час вийшов?
[Мені час йти.]
Рівно за графіком Каланнон попрощалася:
— …Враховуючи кількість божественності, що накопичилася, ця зустріч відчувається надто короткою.
[За звичайних обставин я могла б залишитися довше, але я маю ще одну справу, якою мушу зайнятися…!]
— Ще одну справу?
[Так, я поясню тобі наступного разу. До зустрічі!] — Каланнон помахала рукою із сяючою посмішкою.
Після цього Алон знову занурився в задуху карети.
Але потім...
— Хм-м?
Незважаючи на подорож крізь спекотну пустелю, він відчув дивний холод на своїй шкірі.
Оглядаючись довкола, щоб оцінити ситуацію...
— Ого…
Посеред карети сиділа Пенія, геть забувши про гідність мага. Вона створила величезну брилу льоду й обійняла її руками та ногами.
— Це рай.
[Чисте блаженство~]
[Няв-!]
Поруч Еван, Базіліора та Блекі також зібралися довкола льоду, виглядаючи цілком задоволеними.
"Присутність Пенії з нами значно підвищила якість цієї подорожі."
Насправді Блекі, який на цьому етапі був практично домашнім улюбленцем Пенії, зручно вмостився на її голові, вбираючи холод.
Дивлячись на його щасливу мордочку, Алон згадав усі ті дні, коли страждав від спеки в пустелі й обливався потом.
Але тепер... Завдяки Пенії всі переживали набагато комфортнішу подорож.
"…Можливо, мені варто взяти її із собою й наступного разу" — подумав він.
І, можливо, відчувши загрозу своїй свободі, Пенія, яка досі блаженно обіймала лід, раптово почала знервовано озиратися довкола.
Саме тоді...
— …Щоразу, коли ми перетинаємо пустелю, присягаюся, відчуття таке, ніби я зараз помру.
— Не можу не погодитися, Голово Каравану.
Рад, голова Каравану Золотої Гриви, який подорожував разом із Алоном до Колонії, був уже виснажений безжальним пустельним сонцем.
Згодом...
— …Хм-м? Голово Каравану, ви бачите он те там?
— …Що?
Від раптового запитання свого заступника, Рад перевів погляд туди, куди вказував чоловік.
І він це побачив.
Дивна брама, прихована між скелями посеред пустелі.
— …Це Шимон?
— Схоже на те.
— Передай наказ. Ми змінюємо маршрут.
— Але не схоже, щоб із нього щось з'являлося. Хіба ми не повинні просто рухатися цим шляхом?
— А що станеться, якщо щось таки вийде?
Зрозумівши, що через скелі вони непомітно наблизилися до Шимону ближче, ніж очікували, Рад негайно віддав наказ.
Якраз коли караван готувався повернути праворуч...
— Хм-м...
Чоловік раптово з'явився на самому чолі каравану.
На ньому були чорні штани, а груди залишалися оголеними, відкриваючи шрам у формі людської постаті.
Його темно-сірі очі зловісно сяяли.
— Що за…?
Заступник ошелешено пробурмотів, дивлячись на чоловіка, який, здавалося, виник із повітря просто посеред пустелі. Найманці водночас мимоволі оголили мечі. Чоловік вишкірив зуби, і кутики його губ поповзли вгору.
— Нарешті знайшов тебе…
Прошепотів він собі під ніс, простягаючи руку вперед.
Кап.
Одна-єдина чорна крапля матеріалізувалася на кінчику його вказівного пальця й упала на землю.
Кап, кап —
Услід упало ще більше крапель, рівномірно розбризкуючись по піску. За звичайних умов вони просто увібралися б у нього, та натомість зливалися в чорні хвилі, що розходилися колами.
— ……!
Усі присутні, включно з головою каравану Радом, із жахом спостерігали, як їхній зір поглинав сірий колір.
І вони побачили... Чоловіка з холодними, темно-сірими очима. І позаду нього...
Сотні, ні, тисячі моторошних гулів.
У ту мить...
— Нехай бенкет розпочнеться.
Голос чоловіка відлунав у повітрі.
Шух —!
У ту ж мить верхня половина тіла заступника просто зникла, наче її ніколи й не було.
Одночасно...
— А-а-а-а-а-аг!!!
Крики вибухнули з усіх напрямків.
————
— Стійте! Стійте!!
— Щ-що це, в біса, таке?
— Це божевілля…!
— Рятуйте свої життя!!
Почувши раптовий галас зовні, Алон негайно вийшов із карети.
І він це побачив. Масивний, моторошний Шимон поблизу каравану.
Купців, яких вирізали у видовищі, жахливішому за все, що він коли-небудь спостерігав.
— …!
На коротку секунду його обличчя спотворилося від вигляду тіл, які розтрощувала й розривала на шматки невидима сила в повітрі.
Згодом...
"Не може бути" — подумав Алон.
Він швидко спробував здогадатися, хто був відповідальним за це. Ні — не було потреби здогадуватися. Алон знав лише про одну істоту, здатну відтворити подібний неприродний феномен.
Одночасно... Він не міг цього збагнути. Наскільки йому було відомо — ця істота не повинна була бути тут.
Тоді чому...
Поки він сканував оточення, намагаючись скласти ситуацію в єдине ціле...
— А.
...Він видав тихе зітхання.
Тому що його найгірший страх підтвердився без жодного сумніву.
Чоловік наближався здалеку з глибокою, зловісною усмішкою.
Він був одним із Чотирьох Великих Фракцій.
Володар гулів, що таїлися в підземному світі.
Це був Агві.
.
.
.
(П.П Через пару розділів почнеться дещо цікаве, хехе.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]