Розділ 224 - Повернення (3)
Тисячолітній Лід провів чимало часу в товаристві Хісторії.
Утім, оскільки він мало знав про її минуле, у нього постійно виникало безліч запитань щодо неї.
Наприклад, його дивувало, чому уродженка Східної Держави — краю, населеного виключно звіролюдьми, — називала себе Хісторією, адже це ім’я ніяк не було пов’язане зі Сходом.
Він також вважав дивним, що вона вирішила жити в такому крихітному лісі, коли могла б легко забезпечити собі розкішне життя в будь-якій іншій країні або навіть у самій Східній Державі.
Однак у цей конкретний момент його цікавість звузилася до однієї-єдиної теми.
— …Алон Палатіо?
— Так, ти з ним знайомий?
Темою було саме існування Алона Палатіо.
Тисячолітній Лід взагалі нічого про нього не знав.
Цього й слід було очікувати.
Адже Тисячолітній Лід був особою, яка за своєю природою залишалася усамітненою серед укритих снігом гір.
Навіть про ім’я Елібан, Тисячолітній Лід дізнався лише після того, як зазнав від нього поразки й спустився з гір, досі приголомшений його неймовірною силою.
— Хм-м.
Він прибув із наміром розпитати про Елібана, але тепер виявив, що його набагато більше заворожує цей Алон Палатіо.
Що це за істота така, що Майстер Меча, яка була відома тим, що ніколи не змінювала своєї поведінки, стала такою пристрасною?
— …Моє запитання стосувалося Елібана, а не Алона Палатіо.
— Як я й казала, я впізнаю це ім'я.
— Ні, я не про це. Я запитав про Елібана, то чому ти раптом називаєш ім'я Алон Палатіо?
— То ти щось знаєш про Алона Палатіо?
— …Ні, не знаю.
Тч—
— …Ось як.
Коли Тисячолітній Лід заперечливо похитав головою, хвіст Хісторії, який досі ритмічно погойдувався, втратив силу, і вона миттєво похнюпилася від розчарування.
Побачивши таку реакцію, Тисячолітній Лід на мить застиг зненацька.
Потім, не в змозі приборкати свою цікавість, він обережно заговорив:
— Цей Алон Палатіо — якась надзвичайно важлива постать?
— Якщо ти його не знаєш, тоді неважливо.
Хісторія різко відвернулася й знову сіла, а її вуха опустилися разом із настроєм.
"Що взагалі відбувається?"
Його запитання були спрямовані на Елібана.
Проте кожна відповідь, яку він отримував, перетворювалася на запитання про Алона.
Тим не менш, він розумів, що подальший тиск на неї щодо зв'язку між цими двома не дасть жодних цінних відомостей.
Натомість Тисячолітній Лід дійшов висновку, що йому потрібно розслідувати справу Алона Палатіо — особи, яка так глибоко розпалила інтерес Хісторії.
— …Якщо хочеш, я можу розпитати про нього для тебе.
— Справді?
Вуха Хісторії, які досі безвольно звисали, трохи піднялися.
Помітивши цю зміну, Тисячолітній Лід ствердно кивнув.
Він усе ще зберігав цікавість щодо Елібана.
Було приголомшливо, що юнак, якому на вигляд було ледь двадцять років, володів таким нелогічним рівнем сили.
Ця величезна розбіжність у силі розпалила бойовий дух Тисячолітнього Льоду.
Однак зараз поведінка Хісторії цікавила його значно більше, ніж бажання перевірити власну бойову майстерність.
— Це не займе багато часу.
— Дякую.
— Якщо я повернуся із відомостями, ти погодишся розповісти мені щось про Алона Палатіо?
— Що саме?
— Хоч що-небудь про нього.
— …Згода.
— Пообіцяй мені.
Здобувши її обіцянку, Тисячолітній Лід підвівся зі свого місця.
————
Коли бурхливі вітання Сольранг нарешті вщухли…
Блекі, який увесь цей час сидів за пазухою Алона, лише на мить визирнув назовні, але Сольранг одразу ж підхопила його.
— Ва-а-а! Літачок!!
[Няв-в-в~!]
— Вище!
[Няв-в-в-в-в-в~!]
І ось так розпочався час для ігор.
— Ви-и-ище!!
[Ня-я-яв!!]
Було незрозуміло, чи то Сольранг гралася з Блекі, чи то Сольранг просто гралася ним.
Алон лише спостерігав, як Сольранг раз за разом запускала Блекі в небо й ловила на льоту.
Тим часом Блекі, здавалося, усвідомив, що втекти з лещат Сольранг неможливо, і змирився з тим, що йому залишається лише кричати від розпачу.
— Наступного разу я знову тебе запущу~!
[Няв]
Після ще кількох повторень гри в підкидання та ловіння, Сольранг урешті-решт опустила Блекі на землю.
У ту мить, коли його звільнили, Блекі негайно зарився глибоко Алону за пазуху.
Спостерігаючи за цим, Сольранг сяяла від чистого задоволення.
Алон повернувся до неї й запитав:
— Сольранг, що привело тебе сюди?
— Я прийшла побачити Господаря!
— Ти прийшла аж сюди, щоб побачити мене?
— Угу!
— Не тому, що щось сталося?
— Ні!
— Ти прийшла тільки для того, щоб побачити мене?
— Саме так!
Її відповідь була простою.
Сольранг дивилася на нього знизу вгору, ніби не розуміючи, чому це має бути проблемою.
Тепер, коли він про це подумав, супутників із числа звіролюдей, з якими вона зазвичай подорожувала, поруч не було.
— …Блукати самій безпечно для тебе?
— Ну, це не те щоб абсолютно безпечно, але…
— Але?
— Я хотіла побачити Господаря!
Вона енергійно замахала хвостом, ніби очікуючи на похвалу.
Бачачи її такою, Алон відчув укол провини.
— Тобі довелося подолати такий довгий шлях через мене. Якби ти трохи зачекала, я сам прийшов би по тебе.
— Справді?
— Так. Я збирався заїхати до маєтку перед тим, як вирушити до Колонії. Треба було попередити тебе заздалегідь.
— Так навіть краще!
— …? Чому?
— Тоді я зможу подорожувати з Господарем аж до самої Колонії!
Її нестримно позитивний настрій змусив Алона мимоволі всміхнутися.
На цьому, поспілкувавшись наче батько з донькою, які возз'єдналися після тривалої розлуки, вони розійшлися пізно вночі, щоб повернутися до своїх помешкань.
Наступного дня, добре відпочивши вночі, Алон вирушив до свого маєтку в супроводі Сольранг.
————
Минуло рівно два тижні відтоді, як Алон покинув Калібан.
Коли вони перетинали Лартанію й наближалися до кордону Астерії —
— ♪♬-
Алон сповна насолоджувався спокійним життям.
Або, якщо бути точнішим, — "тихим" життям.
Причина була проста —
— ♩♬♬-
Сольранг сиділа в Алона на колінах, насолоджуючись тим, як він притискає її вуха.
Спочатку, коли Алон вирушав у цю поїздку із Сольранг, він очікував хаотичних вражень.
Зрештою, він чудово знав, що вона від природи життєрадісна, любить бешкетувати й не здатна всидіти на місці бодай на коротку мить.
Однак, всупереч його очікуванням, подорож виявилася дивовижно спокійною з тієї миті, як вона приєдналася.
По-перше, Базіліора сховалася всередині перстня й відмовилася з'являтися.
У перший день їхньої подорожі вона виринула, щоб без причини зачепити Евана, — тільки для того, щоб її схопила Сольранг.
[Гр-р-р-а-а-а! Я змія! Змії не носять одягу!!!]
З незрозумілих причин у Сольранг знайшлася жіноча сукня, у яку вона туго загорнула Базіліору.
Зазнавши різних інших принижень під виглядом "ігор", вона була настільки травмована, що більше ніколи не з'являлася.
Блекі перебував у подібному становищі.
Він не показував мордочки з-під його одягу з першого ж дня.
Як наслідок, Еван правив каретою у спокійнішому темпі, ніж зазвичай, милуючись навколишнім пейзажем.
Сольранг також проводила більшу частину часу або в коротких теревенях з Алоном, або схиливши голову йому на коліна й дрімаючи, що робило подорож загалом спокійною.
Базіліора та Блекі... Відтоді, як він почав подорожувати з цими двома, це був перший випадок, коли Алон пізнав такий спокій.
Йому подобалася ця тиша, але водночас вона здавалася йому дещо порожньою.
"Мир і тиша — це, безумовно, приємно, але це вже майже занадто" — подумав він.
До їхньої появи тут було так само тихо, як і зараз.
Але тепер, коли кожен його день був сповнений галасу, ця тиша здавалася незвичною.
"Мабуть, лише втративши щось, починаєш розуміти, наскільки воно було цінним."
Ця думка затрималася лише на секунду, перш ніж Алон просто відмахнувся від неї.
Зрештою, це не означало, що подорожувати із Сольранг йому було неприємно.
У багатьох відношеннях Сольранг мала хист змушувати Алона почуватися батьком.
Наприклад, навіть у цей момент... Можливо, вважаючи сонячне світло, що просочувалося крізь вікно карети, приємним, вона сонно спиралася на нього, дрімаючи у стані розслаблення.
Сам лише цей вигляд змусив Алона посміхнутися, навіть не усвідомлюючи цього.
Він відчував це й раніше, але... Щоразу, коли Сольранг демонструвала таку беззахисність, це слугувало підтвердженням того, що вона справді довіряє йому, наповнюючи його серце теплом.
Якийсь час він легенько притискав її вуха й час від часу гладив по голові, насолоджуючись її ледь помітними реакціями.
Згодом, за звичкою, він заплющив очі, щоб оглянути свій внутрішній стан.
Тепер він настільки звик до цього, що міг миттєво перевірити свій Божественний Ранг, навіть не замислюючись.
І ось, як завжди перевіряючи божественні Ранги, що з’явилися перед очима, Алон…
"…Га?"
...Раптом він помітив, що з’явився ще один Божественний Ранг.
Він був дуже слабким, але мав попелястий відтінок.
"Що… це таке?"
Розум Алона заполонили запитання.
————
Північ...
Територія, де варвари невпинно просувалися на південь, а лицарі безперервно билися, намагаючись їх стримати, — край вічної війни.
Нещодавно поширилися чутки, що Лурака, духовний стрижень і лідер, який об’єднав варварів, зник.
Однак, ніби заперечуючи чутки, наступи варварів лише посилилися, що призвело до ще лютіших битв.
І глибоко всередині цього охопленого війною регіону...
Усередині найбільшого з варварських племен, Блакитнолапих, котрим раніше керував Лурака...
— Усе… усе готово.
Чоловік… Колись права рука Лураки, а тепер новий вождь Блакитнолапих — Туртур…
І жінка…
Ні, Ютія Блудіа…
Туртур схилив перед нею голову.
— Ось як?
— Так.
— Покажи-но мені.
З м'якою посмішкою Ютія підвелася зі свого місця.
Туртур негайно підскочив у майже паніці, ступивши вперед, щоб супроводити її.
Він повів її до величезної печери, розташованої в скелях на території Блакитнолапих, священного місця, яке колись призначалося виключно для ритуалу обрання вождя племені.
— Сюди.
Його голос затремтів, коли вони увійшли.
Ведена ним, Ютія повільно перевела погляд.
На дальньому кінці колосальної печери стояла величезна статуя — велична постать, огорнута в чорний плащ, із багряною кістяною маскою на обличчі.
Під статуєю навколішки стояли незліченні члени племені, покірно схиливши голови.
— Хм-м~
Ютія уважно розглядала обличчя варварів, які попадали ниць. На кожному без винятку читався страх — ледь помітний, але беззаперечний.
— …Прошу вибачення. Я подбаю про те, щоб вони отримали кращі вказівки.
Можливо, відчувши на собі пильний погляд Ютії, Туртур поспіхом схилив голову, намагаючись виправити ситуацію.
Однак Ютія лише вигнула губи в двозначній посмішці й заговорила:
— Туртуре.
— Т-так, пані?
— Ти вважаєш, що я можу перетворити вас усіх на калюжу крові в будь-яку секунду?
— Це…
— Ти можеш відповісти чесно.
Мить тиші зависла між ними, перш ніж Туртур, стиснувши своє калатаюче серце, відповів:
— Якщо чесно… так, вважаю.
Це зізнання змусило його зуби мимоволі стиснутися.
Чи схибив він?
Чи він щойно прирік себе — і плем'я, яке присягався захищати?
Хвиля каяття та жаху погрожувала поглинути його цілком.
Але —
— Дякую.
— …Прошу?
— Оскільки ти був правдивий зі мною, я також буду правдива з тобою. Я не маю наміру вбивати вас.
Відповідь була непередбачуваною.
Туртур спантеличено кліпав очима, поки Ютія продовжувала:
— Ти здивований? Але це правда. Доки ви продовжуєте поклонятися йому, у мене немає причин завдавати вам шкоди.
— …Це справді так?
— Так, справді. Доки ви поклоняєтеся йому, ви — люди під моїм захистом.
— …Кого саме ви маєте на увазі?
На обережне запитання Туртура, Ютія просто посміхнулася.
— Усіх вас.
— Усіх… нас?
— Так. Чи то ваші одноплемінники-варвари, чи лицарі, що перегороджують ваш шлях на південь, чи навіть шановане божество Сіронія — незалежно від того, що це за істота, я захищу вас.
Туртур інстинктивно хотів запитати: "Ви серйозно?", — але прикусив язика.
Сама інтенсивність непохитного фанатизму Ютії робила його запитання марним.
Натомість —
— …Чому?
— Що ти маєш на увазі?
— …Навіщо заходити так далеко заради нас?
Йому була потрібна причина.
Як просто віра в божество могла виправдати таку відданість?
Туртур не міг цього збагнути.
Почувши його запитання, Ютія ненадовго замислилася, перш ніж відповісти:
— Тому що, окрім нього, мені байдуже до всього іншого.
— …Що ви маєте на увазі…
— Я кажу це цілком серйозно. Навіть якщо всіх лицарів виріжуть, священників розстріляють, ваш народ зруйнує Об’єднане Королівство чи світ раптом опиниться на межі загибелі — мені байдуже.
Перевівши подих, Ютія додала:
— Єдине, що має значення, — це він. Ніщо інше мене не хвилює.
Її голос був абсолютним.
Вираз її обличчя став байдужим, а губи шепотіли: "Ніщо інше не має значення…" —
Спостерігаючи за нею, Туртур інстинктивно усвідомив...
Особа, що стояла перед ним, була фундаментально іншою.
І вона була тим, кому він ніколи, за жодних обставин, не повинен протистояти.
Отже —
— Я зрозумів.
Туртур низько вклонився.
— Я рада, що ти зрозумів.
— …Однак, чи можу я запитати про одну річ?
— Про що саме?
— Яке ім'я того, кому ми поклоняємося?
Обережно поцікавився Туртур, осягаючи усю важливість цього запитання.
При цьому Ютія видала тихе "а" усвідомлення, перш ніж слабо посміхнутися.
— Твоя правда. Тоді…
Лагідним, але непохитним тоном вона проголосила:
— Його називатимуть Пожирачем Зірок.
.
.
.
(П.П Ну що ж, а ось і перші віряни в Пожирача Зірок, як і казала Ютія, їй і правда байдуже на всіх і вся, окрім Алона. Але все ж я чекаю зустріч Алона з Хісторією і тд...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]